. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ОСВІТИ В РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ І КРАЇНАХ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

Освіта в розвинених країнах. Прогрес освіти безпосе­редньо пов'язаний з потребами сучасного етапу науково-тех­нічної революції і становленням високотехнологічного суспільства.

Якщо промислова революція XIX ст. вимагала ліквідації неграмотності і широкого розвитку початкової освіти, то сучас­на НТР поставила об'єктивне завдання: створити систему масової середньої освіти та істотно розширити охоплення молоді різними видами навчання після середньої освіти. Показники стану освіти в розвинених країнах такі:

• кількість висококваліфікованих фахівців, зайнятих у на­укових дослідженнях та експериментальних розробках, збільшилася з 1970 по 1990 р. у США –  на 80 %, у Франції – на 100 %, у Японії – на 120 %;

• диплом про закінчення коледжу (включаючи дворічне на­вчання) у 1970 р. у США мав кожен сьомий працівник, у середині 80-х — кожен четвертий, а на початку 90-х ро­ків — майже кожен третій.

Така тенденція була характерна і для СРСР.

Підвищення освітнього рівня населення об'єктивно відпо­відає магістральним напрямам розвитку економіки. Така установка починає знаходити відображення в державній освітній політиці багатьох західних країн. У Франції, Ве­ликій Британії, Італії сама держава — найбільший підприє­мець, який володіє величезними промисловими комплексами і цілими галузями економіки. У таких умовах державна вла­да безпосередньо зацікавлена у створенні й функціонуван­ні найраціональнішої системи підготовки робочої сили, що потребує поступального розвитку загальної і професійної освіти.

Однак рівень розвитку освіти в тій чи тій країні не визна­чає безпосередньо стан її економіки, оскільки освіта, особли­во загальна, не веде автоматично до відповідного зростан­ня продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва. Між загальними витратами на освіту і їхньою економічною віддачею існує неминучий хронологічний роз­рив (за наявними підрахунками — 10—15 років), а самі ці витрати виявляються економічно рентабельними лише за умови, що випускники навчальних закладів мають реальну можливість застосувати здобуті знання на практиці.

Донедавна державні програми розвитку освіти в країнах Заходу спиралися на прогнози, що мають за мету визначити конкретні потреби національного виробництва в робочій силі на наступні роки. При цьому одне із завдань планування полягало в тому, щоб уникнути зайвої «перенавченості» на­селення.

Нині висувається ідея створення так званого «кваліфіка­ційного запасу», тобто підготовки такої кількості кваліфіко­ваних кадрів, яка відповідно до сьогоднішньої ситуації може здаватися надлишковою, проте в перспективі сприятиме роз­витку високотехнологічного виробництва.

Освіта в країнах, що розвиваються. Показники стану освіти в країнах, що розвиваються, — Азії, Африки і Латинської Америки — істотно різняться, проте вони мають і загальні тенденції:

• для створення сучасної економіки, розвитку соціальної і культурної сфер багатоукладного суспільства потрібні ви­сококваліфіковані кадри. Саме у цих галузях спостері­гаємо особливо великий розрив між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються (число науковців та інже­нерів у сфері досліджень і експериментальних розробок на мільйон жителів у розвинених країнах у 25 — 30 разів більше, ніж у країнах, що розвиваються);

• у країнах, що розвиваються, системи середньої і вищої осві­ти за темпами кількісного зростання обганяють розши­рення тих сфер трудової діяльності, що потребують кваліфікованих фахівців у галузі науки і техніки, тим більше, що значну частину таких фахівців становлять іноземці. В результаті чимало випускників вищих і середніх спеціаль­них навчальних закладів стають безробітними або зму­шені йти на некваліфіковану роботу;

• нинішній рівень соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються, ще не створює достатніх стимулів для широкого застосування кваліфікованої праці, однак май­бутнє вимагає розвитку освіти, підготовки національних кадрів, потрібних для досягнення поряд із політичною не­залежністю економічної самостійності та просування до соціального прогресу.

3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СОЦІАЛЬНОГО ПОПИТУ НА ОСВІТУ

Зростання соціального попиту на освіту. В су­часному світі збільшується соціальний попит на повноцінну освіту, що особливо характерно для розвинених країн. Насе­ленню цих країн властивий такий спосіб життя, для якого характерні вищі економічні стандарти і вищий рівень со­ціальних домагань. Значна частина молоді розглядає отри­мання повноцінної освіти як необхідну умову досягнення бажаного соціального статусу.

Між рівнем освіти і розміром заробітної плати існує чітка залежність.

Високий освітній рівень розглядається і як певна гарантія під безробіття, першими жертвами якого стають саме некваліфіковані працівники з мінімальним рівнем освіти.

Зросло значення освіти і для молоді з привілейованих верств населення, що пов'язано з новими способами форму­вання соціальної еліти західного суспільства.

Охоплення дівчат середньою і вищою освітою. Зростання соціального попиту на освіту значною мірою пов'я­зане із розширенням охоплення дівчат середньою і вищою освітою, що пояснюється низкою економічних і соціально-психологічних причин, а саме:

• структурними зрушеннями в економіці розвинених країн;

• зростанням суспільної самосвідомості жінок, їхнього праг­нення до незалежності та реальної соціальної рівності з чоловіками;

• економічною активністю жінок у зв'язку з браком засобів для підтримання певного матеріального рівня сім'ї, бю­джет якої складається лише із заробітної плати чоловіків.

Збільшення припливу жінок на ринок праці — глобальне явище. У 80-х роках в СРСР жінки становили понад половину загальної чисельності трудового населення, а в галузях охорони здоров'я, освіти, культури, торгівлі і громадського харчування — понад 75 %. У цей самий період частка жінок в економічно активному населенні США, Швеції, Данії становила приблизно 45 %, Франції, Великої Британії, ФРН — близько 40 %.

У розвинених західних країнах дівчата, які навчаються у повних середніх школах, становлять більше половини всіх учнів, і майже половину студентів вищих навчальних закла­дів. Значно зріс жіночий контингент бакалаврів, магістрів, докторів наук.

У країнах, що розвиваються, також є великі зрушення в розвитку жіночої освіти. З 1970 по 1990 р. частка дівчат, які навчаються у середніх навчальних закладах, збільшилася: в Африці з 33 до 38 %, в Азії з 35 до 40 %. Така сама тенденція спостерігається й у вищих навчальних закладах.

Роль демографічних чинників. На розвиток освіти значною мірою впливають демографічні чинники.

Еволюція народжуваності зумовлює зміни через певний проміжок часу кількості учнів тих вікових категорій, які підля­гають обов'язковому навчанню.

У розвинених країнах спад народжуваності зумовив змен­шення чисельності учнів у початкових школах. З 1980 по 1990 р. чисельність учнів скоротилася: у Великій Британії на 500 тис, у Франції — на 400 тис, у Японії — майже на 2 млн. Щодо середніх шкіл, то в 60 —70-х роках темпи зростання їхньої кількості залишалися високими. В останні роки зменшення за­гальної чисельності молоді в розвинених країнах стало познача­тися і на контингентах середніх шкіл: з 1980 по 1990 р. їхня кількість зменшилася приблизно на 3,5 %. Сьогодні тільки вища школа не виявляє прямої залежності від демографічної кон'юнктури: її контингенти продовжують зростати майже в усіх країнах.

3. ПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

Освітня політика в розвинених країнах і краї­нах, що розвиваються. Стан освіти і перспективи її роз­витку значною мірою залежать від державної і суспільної

політики. Цілі, пріоритети, методи і результати освітньої політики визначаються поєднанням глобальних тенденцій і національної та регіональної специфіки, як-от:

• у промислово розвинених країнах з ринковою економі­кою і подібними ознаками суспільно-політичного ладу ста­новлення високотехнологічного суспільства і наслідки цього процесу зумовили нові аспекти освітньої політики, що стає однією з найважливіших складових соціальної стратегії;

• у країнах, що розвиваються, після завоювання ними полі­тичної незалежності важливим завданням стає розроблення законодавчих основ освіти. У конституціях багатьох із них цим питанням присвячено окремі розділи, в яких не лише містяться найзагальніші положення, а й формулю­ються актуальні завдання, розв'язання яких має сприяти розвиткові освіти та національної культури. У соціальних програмах країн, що розвиваються, наголошується на не­ обхідності наблизитися в розвитку освіти до кращих світо­вих стандартів.

Поняття про демократизацію освіти. Одним із иажливих принципів державної політики більшості країн світу проголошується демократизація освіти.

Новітні закони про освіту та офіційну педагогічну докумен­тацію передбачають:

• встановлення чіткої наступності різних ступенів освіти;

• ліквідацію тупикових напрямів навчання;

• підвищення якості навчання у навчальних закладах усіх типів;

• зміцнення зв'язку змісту освіти з життям;

• виховання учнів у дусі високих цивільних, моральних та естетичних ідеалів.

Фінансування освітньої сфери. Значення освітньої політики певною мірою визначається масштабами фінансуван­ня цієї сфери. Розбіжності у національному й регіональному фінансуванні величезні:

• у розвинених країнах витрати на освіту становлять при­близно 5 —7 % вартості валового національного продук­ту; крім державних асигнувань, що включають витрати центральної, регіональної і місцевої влади, а також державні субсидії приватним навчальним закладам, у деяких краї­нах значними є приватні витрати на освіту — у світі вони становлять приблизно 10—15 % державних витрат;

• системи освіти більшості країн, що розвиваються, перебувають у катастрофічному фінансовому становищі. У цій сфері відставання від розвинених країн особливо велике. Так, у 1990 р. витрати на освіту в перерахуванні на одно­го жителя в розвинених країнах були майже в 25 разів вищими, ніж у країнах, що розвиваються. На освіту витрача­ється не більше 2 — 4 % ВНП, а для задовільного функціо­нування шкіл нинішні асигнування потрібно принаймні подвоїти. Однак існуюча сьогодні у більшості країн, що розвиваються, соціально-економічна й політична ситуація переконує, що зробити це у найближчому майбутньому неможливо.

Проте саме в розвинених і багатих країнах системи освіти відчувають тою чи іншою мірою фінансовий дефіцит. У струк­турі поточних витрат на освіту значна частина йде на заробіт­ну плату педагогічного персоналу (у Франції — 72 %, Ве­ликій Британії — 74 %, ФРН — 75 %), а на розвиток шкільної інфраструктури виділяється недостатньо коштів.

Міжнародний досвід показує, що найбільші капіталовкла­дення в освіту можуть виявитися марними, якщо вони не будуть пов'язані з глибокими реформами організаційного та змістовного характеру.

4. ІНТЕГРАЦІЯ В ГАЛУЗІ ОСВІТИ

Загальна характеристика процесу інтеграції. В останні десятиліття виявився новий аспект освітньої полі­тики, пов'язаний із розвивальним процесом економічної, соціальної і культурної інтеграції. У ньому знаходить ви­раження характерна для сучасного світу об'єктивна тенден­ція до інтернаціоналізації світу, зближення країн і народів, спільного вирішення глобальних проблем, що виходять за національні й державні межі.

Інтеграція відбувається переважно у масштабах геополітичних регіонів, що поєднують країни з подібними умовами історичного розвитку і соціально-економічною структурою.

Найбільшу увагу міжнародні організації приділяють країнам, що розвиваються. У 80-х роках за активної участі ЮНЕСКО було розроблено чотири нові регіональні програми розвитку освіти для країн Латинської Америки і Карибського басейну, Африки, Азії.

Організація економічного співробітництва і роз­витку функціонує з 1961 р. До неї входить понад 20 про­мислово розвинених країн. Діяльність організації спрямована головним чином на узгодження різних аспектів економічної політики. У складі її координаційних органів функціонують Комітет освіти і Центр досліджень та нововведень у сфері освіти, які виробляють рекомендації щодо змін у структурі і ік геми освіти, її управлінні, фінансуванні, модернізації змісту і методів навчання у навчальних закладах різних типів, но­ші х принципів підготовки вчителів.

Європейський Союз. Головну роль у розвитку інтег­раційних процесів у Західній Європі відіграє Європейський Союз (ЄС).

У 1976 р. було створено постійно діючий Комітет осві­ти держав