Ім'я файлу: urecl582.doc
Розширення: doc
Розмір: 132кб.
Дата: 25.06.2020




Міністерство освіти та науки України

Українська академія друкарства

Реферат

На тему: «Екологія і духовність»


Виконала:

Студентка групи Р-11

Нікішова К.К.
Перевірила:

Гудзовська Л.О.


Львів 2009

ЗМІСТ


ВСТУП 2

1. РОЛЬ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ В ФОРМУВАННІ ДУХОВНОСТІ 5

2.ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. 8

3.ПОНЯТТЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ. 10

4.ДУХОВНІСТЬ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ 13

ВИСНОВОК 17



ВСТУП


Термін екологія в наш час став широко відомим і загальновживаним. На початку століття його знали лиш вчені біологи, а в 60-х роках ХХ століття, коли розвинулася глобальна економічна криза, як криза у взаєминах людини із середовищем існування, виник екологічний рух, що набуває все більшого розмаху. Предмет “Екологія” було введено в середні та вищій школі. На рубежі третього тисячоліття це поняття досягло найвищого політичного рівня і екологічний імператив став визначати розвиток матеріального виробництва та культури суспільства. Екологія стала для всього людства не лише наукою, але й способом мислення, поведінки, реальністю дій. Вона стала однією з сторін гуманізму, що включає в себе духовність, розуміння єдності людини з природою, високу культуру та інтелект.

Є. Геккель терміном “екологія” визначив біологічну науку, що вивчає взаємовідносини організмів з оточуючим їх середовищем. В наш час цей термін став звичним і з ним пов'язується екологізація сучасних наукових дисциплін. Будь-яка зміна середовища існування є компетенцією екології.

Екологія постійно збільшуючи набір факторів зовнішнього середовища, вивчає їх вплив на особини, популяції, на людину. Звідси випливає прямий зв'язок екології з господарською діяльністю людини, особливо з такими масштабними виробництвами, як енергетика, паливно- та ресурсовидобувні комплекси, хімія, транспорт, лісове та сільське господарство, тощо.

Одним з найважливіших завдань екології є оптимізація взаємин між людиною, з одного боку, окремими видами та популяціями, екосистемами - з другого. Оптимізація співіснування людини зі збалансованими взаєминами, котрі повинні супроводжуватись мінімальними втратами врожаю, мінімальним збитками, що завдаються живим організмам та неживій природі, спорудам та пам'ятникам культури, недопущенням зникнення окремих видів тваринного та рослинного світу, запобіганням дискомфорту урбанізованого середовища та зростання захворюваності населення, це може бути досягнуто економічною регламентацією господарської діяльності людини, для здійснення котрої необхідні екологічні знання, переконаність і необхідності рішучих дій в галузі охорони природи та екологічне виховання всього населення. Виникнення на планеті локальних екологічних катастроф зумовлює необхідність розробки дієвих заходів щодо зниження викидів шкідливих речовин в навколишнє середовище та його забруднення, створення екологічно ощадливих, маловідходних і безвідходних технологій, економії ресурсів.

Характерною рисою екології є те, що вона належить до числа наукових дисциплін з простою лінійною структурою, оскільки вона є міждисциплінарною. В той же час дуже важливим є вивчення основних екологічних законів якомога раніше. В процесі свого розвитку та освоєння людиною нових дисциплін екологічні знання повинні безперервно накопичуватися.

Екологія є спільною базою співпраці фахівців всіх напрямків: натуралістів та інженерів, експериментаторів та вчених-теоретиків, біологів, математиків, медиків, метеорологів, для котрих екологічні знання є життєво необхідними. Набуття кожною людиною екологічних знань буде сприяти дбайливому ставленню до природи, збереженню її, та меншій кількості ударів з її боку у відповідь на бездушне ставлення до неї.

Все більше людей бере участь в діяльності з охорони навколишнього середовища, а екологія стає все більш важливою для життя людини і її існування на планеті. Думати глобально, а діяти локально - ось актуальний екологічний девіз сьогодення.

Сучасна кризова ситуація вимагає екологізації всіх форм людської діяльності, врахування законів та вимог екології.

Останнім часом в усьому світі життя примусило започаткувати найрізноманітніші напрямки екологічних досліджень з метою забезпечення фахівців необхідною для прийняття рішень екологічною інформацією з усіх сфер людської діяльності. Нині сформувалось близько ста напрямів екологічних досліджень, які можна об'єднати за принципами галузевої належності, взаємозв'язків, взаємопідпорядкованості, пріоритетності, теоретичного та практичного значення.

1. РОЛЬ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ В ФОРМУВАННІ ДУХОВНОСТІ



Пошук оптимальних шляхів розв’язання екологічної кризи, оптимальних форм людської діяльності в природі потребують не лише досконалого знання сучасних методологічних підходів і технологій, а й культурно-історичних особливостей ставлення народу, нації до природи. Тому питання про роль довкілля в становленні і розвитку духовності народу знаходиться в центрі сучасних філософських досліджень. І, зрозуміло, воно стосується і сучасної екології.

Чому предметом дослідження є саме духовність? Справа в тому, що духовність включає екологічні, соціальні і національні особливості людини.

На етапі формування нації властиві територіальна, мовна і економічна єдність. В подальшому її існуванні важлива роль належить ментальним складовим - усталеній національній самосвідомості, рисам національної психології та національному характеру.

Так, А.Дж.Тойнбі в "Осягненні історії" розглядає розвиток суспільства як взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх факторів. На його думку, кожна цивілізація виникає як Відповідь, Відгук на Виклик середовища. Причому, середовище, за Тойнбі, є подвійним за своєю суттю - суспільно-природне. Тому воно є джерелом викликів як природних, так і людьських.

Цілком можливо, що життя нації поєднано з таким динамічним сполученням чинників природного і соціального характеру, яке є унікальним і дозволяє нації зберегти внутрішню сталість.

Зрозуміло, зв’зок людей з певним довкіллям, їх визначеність особливостями ландшафтів є очевидним. І це обов’зково треба враховувати, аналізуючи вихідні фази етногенезу. Але, як підкреслюють в роботі “Національне буття серед екологічних реалій” М.Кисельов і Ф.Канак, стосовно сучасних народів “ландшафтна прикмета” є здебільшого умовна і ненадійна. Втім, існує принаймні один аспект детермінованості народу ландшафтом, який і сьогодні заслуговує на увагу дослідників. Йдеться про множину первинних, традиційних, пов’язаних з географічними умовами способів діяльності народів у природі, які в сучасному існуванні нації проявляються у трансформованому вигляді, але опосередковано зберігають спорідненість з певними ландшафтами. В екологічному сенсі значимим є те, що така спорідненість визначає певні способи природоставлення і природокористування. Врахування цих моментів, на думку М.Кисельова і Ф.Канака, дозволяє визначити риси екологічно безпечної концепції природокористування. По-перше, аналіз етнокультур відкриває шлях до експлікації та системної реконструкції традиційних форм природокористування. А також до їх кваліфікованої експертної оцінки з екологічної, економічної та гуманістичної точок зору. Сьогодні є очевидним, що спосіб природокористування, домінуючий в техногенній цивілізації, зруйнував інші, традиційні способи. Зайняти домінуюче положення "західний" спосіб природокористування зміг завдяки його ефективності та гуманістичній орієнтації, що реалізувалася в турботі про збільшення обсягів масового споживання та зростання якості життя сучасних поколінь західного суспільства. Екологічна ж складова до середини ХХ ст. взагалі не прораховувалась.

По-друге, аналіз етнокультур дає можливість проаналізувати сучасними методами перспективу використання тих із відсунутих на другий план способів природокористування чи їхніх елементів, які є екологічно значимими і можуть дати людству шанс на виживання. Зрозуміло водночас, що такі форми природокористування мають утворювати задовільне підгрунтя для виходу людства зі стану, в який воно приречено впадати, існуючи в умовах техногенної цивілізації - стану безперервного балансування між вимиранням від нестатків та самознищенням внаслідок вичерпання ресурсів та екологічної катастрофи.

Витіснення або деформація способів господарювання, що вплетені в буття живої природи і ритмічно налаштовані на фази природних змін - збирання плодів, полювання, пасовищне скотарство, землеробство було для людства визначальним кроком у самоствердженні. Кроком на шляху виходу, вивільнення людини із системи залежностей від природних сил і руху її до реальності свободних дій і ілюзії влади над природою.

Упродовж сторіч людина накопичувала і удосконалювала науково-інтелектуальні та техніко-технологічні можливості для реалізації своїх цілей в природі. Але вже від середини Х1Х ст. на рівні наукової свідомості стає очевидним, що існуючі форми природокористування, що базувалися на завойовницькому ставленні до природи спричинили надмірний техногенний тиск на довкілля, що приведе через дуже нетривалий час до екологічної катастрофи.

Але якщо люди в процесі освоєння природи зруйнували якийсь ландшафт чи пошкодили певний біоценоз, то вони могли б виправити становище - створити штучний ландшафт. Теоретично можна припустити і можливість "вписування" створеного, штучного ландшафту в природну систему, щоб допомогло відтворитися зруйнованим ландшафтам та біоценозам.

В.І.Вернадський оптимістично ставився до питання про позитивні людські можливості в природокористуванні. Однак, він застерігав, що не будь-яке перетворення природи може давати тривалий позитивний наслідок. Звісно, можна перетворити первісний ліс на культурний, ліс - на сад, дюну у лісовій зоні - на ліс. Але гарантовано і надовго перетворити, скажімо, степ на ліс людина не може. Не може, тому, що через деякий час почнеться зворотній процес, і всі зусилля будуть націлені на те, щоб протистояти "наступу" природних процесів.


2.ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.



Розглянутий напрямок проблем - осмислення ролі довкілля в формуванні духовності людини - має такий цікавий ракурс - проблему становлення національної культури під впливом специфіки довкілля. Кожна національна культура складається з багатьох компонентів, що синтезуються у складну органічну цілісність. Вона і характеризує певну історичну спільність людей з усіма специфічними виявами. Серед багатоманітності аспектів виявлення специфіки певної національної культури присутній і екологічний аспект. У контексті екологічного аналізу стають зрозумілішими складні специфіковані риси і ознаки національної культури - як предметні, так і духовні. Причому осмислені як в історичному минулому, так і в сьогоденні та в прогнозуваному майбутньому.

Осмислення екологічного буття нації є зараз дуже актуальним для України. Це важливо як для розвитку самосвідомості нації, так і для розв’язання екологічних проблем.

Якщо говорити про ідейно-історичні витоки названої проблематики, то слід згадати творчість російського культуролога М.Данілевського. Зокрема, його роботу "Росія та Європа". М.Данілевський розглядає культурно-історичні типи та народи, з яких ці типи складаються як глибоко укорінені на певному географічному просторі. Він доходить висновку, що загальні суттєві риси культури по-різному реалізуються в конкретно-географічних і конкретно-історичних умовах. Отже, національна культура залежить від природного оточення, ландшафту, в якому існує нація.

Серед українських дослідників слід особливо назвати М.Грушевського. В його грунтовній праці "Історія України - Руси" значне місце належить історичному аналізу залежності розвитку української культури від природного середовища. Йдеться про вплив природного середовища на культурні орієнтації, про осмислення історії українського народу крізь призму відношення "культура - природне середовище".

Одним з перших в Україні питання впливу природного середовища на культуру дослідив П.О.Тутківський. Він доводив, що через рельєф, грунти, гідросферу і клімат здійснюється вплив на флору, а через неї - і на фауну; і через усі елементи ландшафту - на побут, культуру, сільськогосподарську, економічну та духовну діяльність людини.

В умовах яскравого виявлення обмеженості техногенної цивілізації, що проявляється в глобальних кризах різних сфер життя людини, виявляється суперечність традиційних техногенних орієнтацій прогресу і гуманістичних складових людського розвитку. Ця ситуація активізує принциповий перегляд методологічних пропозицій та світоглядних засад наукового і практичного освоєння світу. Актуальними стають вимоги повернення до людини в багатоманітності її природних, життєвих і соціопрактичних рис.


3.ПОНЯТТЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ.



Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі. В сучасній філософії екології це відтворено в понятті "екологічна культура".

Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе, взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля. Екологічна культура - це цілепокладаюча діяльність людини (включаючи і наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію природного світу (об’єктів та процесів) відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини.

Екологічна культура - це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Екологічна культура українського народу формувалась в його історії. Так, дослідники звертають увагу на те, що вже в первісних общинах з’явилося не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

Наприклад, місця, де жити, вибиралися, зрозуміло, за принципом зручності (близкість води, добрий захист), але й краса місця (наприклад, положення Києва), можливо, впливала (бо були аналогічні за зручністю місця в районі Вишгорода, Трипілля).

Так, І.Нечуй-Левицький, досліджуючи міфологічну культуру українського народу в творі "Світогляд українського народу. Ескіз української міфології" (1876) наголошує на зв’язок української міфології зі ставленням до природи. В певному розуміні, це була своєрідна програма "екологічного виховання". Причому, дуже дієвого, порівняно з сьогоденним.

І.Нечуй-Левицький підкреслює і "природоорієнтованість" давньоукраїнської релігії. Образи своєї релігії українці брали з природи. Так. земля сприймалася не просто як територія, А саме в ній існували корені етносу, традиції. В рідній землі зберігалися могили пращурів, землю ж берегли для нащадків.

Такі особливості культури, ставлення до природи було зумовлено специфікою буття українців на землі - землеробством, яке характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її, розмірінність, незалежність. Такі буттєві особливості проявилися в становленні в українському характері в прагненні покладатися насамперед на власні сили. А також в становленні раціонального підходу до побуту, формуванні власної відповідальності.

Землеробство є своєрідним символом української культури. Весь уклад життєдіяльності українця - праця. Звичаї, відпочинок, ментальні орієнтації - були детерміновані природними циклами та сільськогосподарським календарем. Саме звідси фахівці виводять типові риси національного характеру: тонке відчуття гармонії довкілля, працелюбство, терплячість, м’який гумор, ліричність, відчуття господаря та певний індивідуалізм, розвинене почуття справедливості, що спонукає до постійних пошуків правди. Землеробство - складний феномен, в якому органічно перетинаються практичні і духовні орієнтації. Воно давало змогу здобувати не лише хліб насущний, а і хліб духовний.

Визнано, що українська культура за своїми витоками є переважно сільською. Але це цілком відповідає першому історичному значенню поняття "культура" - оброблювання грунту, землі, певні традиції, що виростають на цих засадах. Саме традиційність людського, що і виражає сутність культури, протистоїть наступу техногенної цивілізації, що руйнує культуру. В межах філософських концепцій, що розглядають цивілізацію як антогоніст культури (О. Шпенглер, М.Бердяєв, М.Хайдеггер), розвиток техногенної цивілізації розглядається як формування умов, в яких культура руйнується і гине. Щось подібне сталося із українською сільською культурою. Культура потребує існування коренів. Для українського етносу і нації - це землеробство і відповідне ставлення до землі, відповідні світогляд і мораль. Цивілізація "вирубає" коріння. О. Шпенглер визначає стан цивілізації як наявність сталого, що змінює становлення, як смерть, що настає за життям.

Характерним для української культури є також і те, що в українському землеробському етносі органічно поєднувалися етичні та естетичні компоненти. Моральність, практичність та краса в світосприйнятті українця були єдиним цілим.

Отже, органічний зв’язок традиційних форм життєдіяльності народу з його ставленням до природи, з особливостями ландшафту є предметним полем для вивчення синтетичних за характером етноекологічних проблем. Вони стали предметом нової галузі, що формується останніми роками - етноекології. Традиційні форми життєдіяльнсті, властиві певному етносу, проявляються не лише в специфічному ставленні до природи, в певних формах природокористування. В цих проявах можна знайти і вихідні засади національної духовної культури.

4.ДУХОВНІСТЬ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ


Екологічна трансформація свідомості особистості й суспільства повинна йти від набуття екологічної грамотності до засвоєння екологічної культури. Очевидно, що розвиток повноцінної екологічної культури повинен відбуватися у процесі екологічного виховання. Сучасна екологічна освіта та виховання орієнтовані на утворення системи безперервної екологічної освіти (БЕО), яка спрямована на розвиток екологічної свідомості й мислення, екологічну культуру особистості й суспільства, відповідне ставлення кожної людини до природи.

Система БЕО охоплює й навчально-виховний процес ВНЗ. Проблема формування екологічної культури майбутнього спеціаліста ускладнюється тим, що немає єдиної наукової думки з приводу самого визначення поняття «екологічна культура». Так, екологічна культура, на думку О.Вербицького, виступає як «сукупність досвіду взаємодії людей з природою, котра забезпечує виживання та розвиток людини, яка виявляється у вигляді теоретичних знань та способів практичних дій у природі й суспільстві, моральних норм, цінностей та культурних традицій». Вчені О.Захлєбний, І.Суравегіна під екологічною культурою розуміють відповідне ставлення людини до власних природних даних (власного організму), до природи (загальній передумові матеріальної праці, природного середовища життєдіяльності людей), до діяльності, яка пов’язана з вивченням та охороною довкілля. М.Тарасенко вважає, що «екологічна культура включає визначений «зріз» суспільно виробленого способу самореалізації людини в природі, культурні традиції, життєвий досвід, моральні почуття та моральну оцінку ставлення людини до навколишнього середовища». На думку С.Бородавкіна, розвиваючи екологічну культуру, доцільно враховувати як існуючі норми поведінки, так і спиратися на внутрішній контроль самої особистості: відповідальність, сумління, обов’язок та ін. Учений А.Букін в екологічну культуру особистості включає: оволодіння людиною науковими знаннями, засвоєння норм поведінки, розвиток морально-естетичних почуттів у спілкуванні з природою, охорону довкілля. Аналогічні компоненти екологічної культури виділяє Б.Ліхачов, який включає в екологічну культуру відповідні знання, глибоку зацікавленість у природоохоронній діяльності, грамотне її здійснення, багатство морально-естетичних почуттів та переживань, які породжуються від спілкування з природою. Екологічна культура, на думку І.Звєрева, передбачає наявність у людини твердих знань, переконань, готовність до діяльності, а також її практичні дії, які погоджені з вимогами дбайливого ставлення до природи. Н.Гнілуша складниками екологічної культури вважає екологічну свідомість, екологічні переконання, екологічний світогляд, готовність до екологічної діяльності, відповідне ставлення до навколишнього середовища.

У розглянутих та інших висловлюваннях дослідників існують схожі складові, аналіз яких дозволяє визначити «екологічну культуру» як поняття двоїсте. У широкому розумінні екологічна культура позначає невід’ємну частину світової культури, яка заснована на позитивному соціально-екологічному досвіді відношень «людина – природа», котра відділилась у результаті загострення екологічних обставин; у вузькому ж аспекті слід розглядати екологічну культуру особистості, яка включає такі складові:

- оволодіння необхідною науково-екологічною базою знань культури;

- засвоєння відповідних норм поведінки;

- розвиток морально-естетичних почуттів;

- участь у природоохоронній діяльності.

Виходячи з вищесказаного, ми під екологічною культурою розуміємо інтегративну якість особистості, що втілює духовно-моральні цінності й визначає екологічно-моральні вчинки, які спрямовані на збереження життя в усіх його проявах та на створення краси природного середовища. При цьому екологічна культура характеризується не тільки оволодінням технічними, науково-економічними знаннями, вміннями, навичками, а й естетичним ставленням до природи, розвитком емоційно-чуттєвої сфери людини, вихованням її естетичних потреб та інтересів, проявом творчої діяльності. Отже, одним із засобів формування екологічної культури повинно стати мистецтво, яке допоможе виховати та розвинути естетичне ставлення до природи, примусить усвідомити неповторну різноманітність, цілісність оточуючого світу й розуміти необхідність його охорони. Використання творів мистецтва в навчально-виховному процесі вищої школи дозволить переорієнтувати традиційні утилітарно-прагматичні погляди людини на естетико-екологічні, активно-творчі.

Мистецтво за допомогою художніх засобів проникає в різні сфери людської практики, діючи тим самим на формування картини світу, на змістовність, активність й спрямованість усіх проявів, всієї свідомості індивіда. Основним значенням мистецтва в подоланні екологічних проблем залишається його спроможність безпосередньо залучати увагу людини до природи та до взаємовідношень людини з нею. Духовно вдосконалюючи особистість, воно формує творче та відповідальне ставлення до всього живого як до частки своєї власної органічної природи.

Здатність мистецтва пробуджувати у людей людяність, добро, неповторність особистісного самосприйняття колориту й поетичної чуттєвості буття дозволяє гармонізувати життя людини. Це виявляється, перш за все, у руйнуванні стереотипів, згрубілого мислення, у подоланні шляху від загальнолюдського до особистісного досвіду, від емпіризму пережитого до художніх символів та духовних цінностей.

Об’єктивним джерелом сприйняття краси природи завжди виступає безпосереднє усвідомлення людиною гармонійного взаємозв’язку природних явищ або їх художнього образу. Саме мистецтво сприяє формуванню в майбутніх спеціалістів морально-естетичного ставлення до природи, образу природи й світу, розвитку емоційної пам’яті, благородства думки та вчинку. Мистецтво як «магічний кристал» через накопичення естетичного досвіду сприйняття художніх образів природи пробуджує в людях почуття захопленості, піднесеності, натхнення, які зберігаються в них при спілкуванні з реальними природними об'єктами.

Формування екологічної культури засобами мистецтва допомагає вихованню естетичного ставлення до природи, що дозволяє вирішити ряд екологічних проблем. З усього вищесказаного випливає, що при організації процесу формування екологічної культури необхідно дотримуватися таких педагогічних умов:

- реалізації мультидисциплінарного підходу при організації екологічної освіти майбутніх педагогів. При цьому під мультидисциплінарним підходом розуміємо екологізацію більшості існуючих навчальних предметів;

- використання творів мистецтва поряд із організацією безпосереднього сприйняття майбутніми спеціалістами природних об’єктів;

- здійснення на морально-естетичному рівні заглиблення у світ природи, переживання її художнього образу;

- застосування творів мистецтва як засобу «естетичного діалогу» з об'єктами природи.

ВИСНОВОК



На підсумок потрібно наголосити на таких суттєвих моментах розглянутих проблем.

  1. В історії культури українського народу присутній як загальноцивілізаційний вплив, що спричиняєьться дією світоглядних засад Європейської культури у відношенні людини до природи, так і діють специфічні - внутрішньокультурні - засади ставлення українського народу до природи.

  2. Так, спільність дії світоглядних засад можна побачити у первісні часи, коли жоден народ не може не ставитися до природи утилітарним чином. Подібне ставлення і є стороною розвитку землеробства.

  3. Втім, вже за часів Київської Русі відношення до природи українського народу є не лише утилітарним, а й духовно-естетичним. Багатство культури відбивало розмаїття природи. Тобто, слід наголосити на значній ролі природного довкілля і на специфічному ставленні до нього, яке зафіксовано в українській культурі.

  4. Специфіка землеробського способу буття українського народу спричинила спрацювання таких своєрідних культурних засад у ставленні людини до природи, як образи матері-землі і сина-хлібороба; осягнення внутрішньодуховної залежності людини від природи; більш споглядальне, ніж активне ставлення до світу, що породжує орієнтацію на збереження природи як на дійсно людське ставлення до неї.

  5. Хоча засади християнського світогляду суттєвим чином вплинули на українську культуру, вона є результатом специфічного поєднання інноваційного з традиційним, християнського з язичницьким, що відбилося в трактуваннях взаємин людини з природою. Так, з одного боку, опозиція "людина - природа" трактується так, що перша (людина) - активне начало, а друга (природа) - пасивне. Втім, присутні і погляди, за якими одухотворюється і обожнюється сама природа.

  6. Якщо західна філософська традиція, що втілена в історії Європейського суспільства, вилучає природу і ставлення до неї зі сфери дії моральних категорій, то в культурі українського народу навпаки - морально-етичні регулятиви відносяться до всього світу, отже - і до природи. На підставі таких міркувань в літературі, що присвячена етноекологічним проблемам, висловлюється думка про позитивні можливості в розв’язанні екологічної кризи "незахідного" способу природоставлення - адаптованого до сучасних умов і трансформованого відповідно до них. Способу, який би грунтувався на екофільних етнічних традиціях як східної, так і західної культури.

  7. Західна цивілізація з її етичними настановами на напружену пряцю як шлях створення якнайкращих умов для життя людини, формувала стимули для бурхливого розвитку науки, техніки і новітніх технологій. В цих умовах домінуючими стали світоглядні орієнтації, на підставі яких стверджувалася віра в можливість людської раціональності розв’язати всі проблеми людського буття, в тому числі - керувати природою. Така ситуація спостерігалася до середини ХХ ст., коли усвідомлення глобальної екологічної кризи породило сумніви в правильності методології, що базувалася на класичному типі раціональності.

Дане дослідження проблеми формування екологічної культури допоможе у пошуку нових ефективних шляхів удосконалення екологічної освіти вищої школи, у створенні сучасних технологій освіти, прогнозуванні результатів екологічного виховання.

Подальшої розробки потребує більш детальне вивчення усіх об’єктивних та суб’єктивних факторів, які впливають на формування екологічної культури, дослідження взаємозв’язку різних навчальних дисциплін у формуванні екологічної культури, розгляд особливостей виховання екологічної культури у зв’язку з географічними, історичними, культурними особливостями кожного конкретного регіону нашої країни.

Список використаної літератури

    1. Грушевський М. Історія України - Руси. К.:1991. Т.1.

    2. Тойнби А.Дж. Постижение истории. М.:1991.

    3. Крисаченко В.С. Екологічна культура. К.: Заповіт, 1996.

    4. Кисельов М.Екологічна свідомість українців: традиція та сьогодення. //Вісник НАН України.- 1998. - № 7-8.

    5. Кисельов М.М.,Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. К.: 2000.

6. Проект концепції неперервної екологічної освіти та виховання в Україні// Інформаційний збірник. Міністерства освіти України. - № 14 (липень). - 1995. – С. 2 - 18.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас