Ім'я файлу: ІЦЄ Семінар 7.docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 30.03.2021
скачати
Пов'язані файли:
Документ Microsoft Word.docx


Дубровник і Далмація у XІV–XIX ст.

1. Утворення та основні етапи історичного розвитку Дубровницької республіки.

Дубровницька республіка, або Рагузька республіка — морська республіка на узбережжі Адріатичного моря, що існувала з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Рагуза (хорв. Дубровник), окрім якої територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Боки Которської, півострів Пелєшаць і острови Ластово, Млет і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.

Виникнувши як центр морської та сухопутної торгівлі з Балканами, Дубровницька республіка досягла піку своєї могутності в XV–XVI століттях, коли вона стала одним із головних посередників в економічних стосунках Османської імперії та європейських держав. Попри те, що переважна більшість населення були слов'янами, суспільно-політичне життя та правляча еліта республіки перебувала під сильним італійським впливом, а офіційною назвою держави було похідне від латини . У різні періоди Дубровник визнавав номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії та Австрії, проте фактично залишався незалежним. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому Дубровник інколи називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Дубровника окупували війська Наполеона, у 1808 році республіка була скасована та приєднана до Франції. З часу виникнення республіки Хорватія (1991), ці землі складають її най південнішу частину.

У VII столітті біженці зі зруйнованого слов'яно-аварським вторгненням міста Епідавру заснували на невеликому острові біля далматинського узбережжя місто Рагуза. Поруч, на материку, знаходилося слов'янське поселення Дуброва, що пізніше злилося з Рагузою в єдине ціле, а засипаний між островом і материком канал став центральною вулицею міста — Страдуном. Довгий час Дубровник був невеликим поселенням із змішаним слов'яно-романським населенням під верховною владою Візантії та входив у склад феми Далмація. Прилеглі материкові землі були зайняті під виноградники, за які жителі міста платили данину сусіднім слов'янським князям Травунії і Захумля. Процес християнізації в Дубровнику був досить швидким і характеризувався сильним впливом папи римського. Вже в 1022 р. місто стало центром самостійного католицького архієпископства.

У XI — XII століттях унаслідок загального економічного підйому в Середземномор'ї розвиток Дубровника як торговельного та ремісничого центру прискорився. Зручні шляхи зв'язку з внутрішніми регіонами Балкан і, морем, зі всією Європою сприяли перетворенню міста на важливий центр посередницької торгівлі та ремісничого виробництва (перш за все, суднобудування й деревообробки). Особливе значення мали торговельні зв'язки Дубровника з сусідніми слов'янськими князівствами. Після перемоги дубровничан над військами сербського князя Стефана Немані в 1186 р. був підписаний перший договір про дружбу і свободу торгівлі в сербських землях. У 1189 р. аналогічна угода була підписана з Боснією (у ньому вперше згадана слов'янська назва міста — Дубровник). У 1192 р. імператор Ісаак II Янгол надав дубровницьким купцям право безмитної торгівлі у Візантії. Потім були підписані торгові угоди з італійськими комунами.

Одночасно посилилася боротьба між різними державними утвореннями за владу в Далмації. У 866—867 рр. Дубровник блокував арабський флот, в 922 р. місто захопили болгари. З кінця X століття в регіоні посилилася економічна і політична роль Венеції. У 948 р. венеціанці спробували завоювати Дубровник, проте зазнали поразки. Згідно з легендою, ця перемога дубровничан була отримана завдяки втручанню святого Власія, який пізніше став заступником міста. У 1000 р. Венеції вдалося на деякий час підкорити Дубровник. Пізніше на ці землі висунуло претензії Сицилійське королівство (норманнська держава з Південної Італії). У результаті Дубровник був вимушений лавірувати між Візантією, Венецією, Сицилійським королівством, визнаючи сюзеренітет то однієї, то іншої сторони, що сприяло зміцненню самостійності міста. У 1205 р., після падіння Константинополя, Дубровник ще раз потрапив під владу Венеції.

Після приєднання Дубровника до володінь Венеціанської республіки на морську торгівлю міста були накладені ряд обмежень. В той же час заохочувалася сухопутна торгівля із слов'янськими державами Балканського півострова. Розширення торговельних зв'язків Дубровника з Сербією, Боснією і Болгарією сприяло економічному прогресу в цих державах в XIII—XIV століттях. У цей період Дубровник став найбільшим торговельним центром Східної Адріатики, через який здійснювалися торговельні зв'язки Європи з Балканами. Із слов'янських держав через Дубровник вивозилася, головним чином, продукція сільського господарства і хутра, а ввозилася зброя, скляні і металеві вироби. Найбільшу статтю доходу міста складала торгівля сіллю.

У період венеціанського панування система міського управління Дубровника остаточно сформувалася за зразком італійських комун. У місті були сформовані Велика рада — найвищий законодавчий орган, Мала рада — найвищий виконавчий орган, сенат і колегія консулів. Структура і функції цих органів в значній мірі копіювали аналогічні венеціанські установи. Пріор комуни отримав титул князя (ректора) і був формальним главою міської самоврядування Дубровника, підкоряючись Великій Раді Венеціанської республіки. На відміну від італійських міст, у Дубровнику була досить слабка майнова диференціація, що привело до складання лише двох суспільних прошарків — нобілітету і пополанів. Нобілі (патриції) зосередили в своїх руках велику торгівлю та встановили монополію на владу в місті: у 1235 р. доступ у Велику раду Дубровника був закритий для нових членів, що сформувало вузьку правлячу олігархію. Іншою особливістю дубровницької комуни стало збереження сильного античного впливу: тісний полісний зв'язок міста з околицями, відсутність плати за заміщення посад, рівний розподіл новопридбаних земель між нобілями. Система подестату, характерна для італійських комун цього періоду, у Дубровнику не склалася.

У XIII столітті почалося розширення території Дубровника. Місто придбало острів Ластово, в 1333 р. викупив в Сербії півострів Пельєшац, а в 1345 р. приєднало острів Млєт.

2. Особливості внутрішньополітичного устрою Дубровника.

Система управління Дубровницької республіки була побудована на олігархічному принципі: вся влада належала вузькій групі нобілітету, якою протистояла основна маса містян—пополанів, що не мали жодного впливу на формування органів влади і що не брала участь в політичній діяльності. У XVI—XVII ст. верхівка пополанів (торговці-судновласники) відокремилася в окремий шар громадян, члени якого дістали можливість обіймати дрібні муніципальні посади, а після землетрусу 1667 р. декілька сімей містян було допущено у Велику раду. Станові кордони між нобілітетом, громадянами і пополанами були дуже жорсткими, між станові шлюби були строго заборонені. Про обмеженість кола осіб, що мають доступ до влади, говорять дані про склад Великої і Малої ради республіки: у 1802 р., наприклад, 6 з 8 членів Малого і 15 з 20 членів Великої ради представляли 11 найзнатніших дубровницьких родин, а половина з князів Дубровника останніх восім років існування республіки була вихідцями з 5 родин нобілей.

Структура органів управління Дубровницкої республіки багато в чому копіювала венеціанську модель державного устрою. Найвищим законодавчим органом була Велика рада (лат. consilium Maior, хорв. Veliko vijeće — Велике віче), у який входили всі представники нобілітету Дубровника, що досягли 18 років. Цей орган ухвалював закони, обирав князя, вибирав і затверджував суддів, митників, консулів і інших муніципальних чиновників, вирішував державно-правові і конституційні питання. Велика рада формувала Сенат (лат. consilium rogatorum) з 45 членів, старше 40 років, що обиралися на один рік. Саме він володів найбільшою владою в республіці. На відміну від італійських комун, організація Сенату перешкоджала встановленню домінування однієї сім'ї (як Медичі у Флоренції або Скалігери в Вероні), проте практично всю історію існуванню цього органу найбільший вплив в ньому мали члени родини Сорго.

Мала рада (лат. consilium Minor, хорв. malo vijeće — Мале віче) був виконавчим органом, що складався з 11 членів (після 1667 р. — з 7), вибираних князем із складу Великої ради на 1 рік. Князь (лат. rector — ректор) здійснював керівництво виконавськими органами влади, головував на Великій і Малій раді та виконував представницькі функції. Князь обирався Великою радою, причому термін його повноважень становив лише один місяць, а повторно він міг переобратися лише через два роки. Вплив князя був чисто номінальним, а малий термін його повноважень перешкоджав концентрації влади в республіці в руках однієї людини. Цей факт дозволяє деяким істориками[2] вважати Дубровницьку республіку першою демократичною державою в Європі, хоча її «демократія» відносилася лише до декількох десятків аристократичних родин країни. Проте на прапорі республіки було накреслено слово «libertas» (з лат. — «свобода»), а над входом у фортецю Сан-Лоренцо перед міськими стінами Дубровника було написано девіз «non bene pro toto libertas venditur auro» (з лат. — «свобода не продається ні за яке золото»).

3. Міжнародне значення та пріоритетні напрями зовнішньої політики Дубровника.

Кінець XIV - початок XV ст. Принесли Дубровнику нові територіальні здобутки.

Спочатку боснійський король Остоя, намагаючись покрити витрати, пов'язані з боротьбою за престол та з опором Угорщині, продав дубровчанам землі від Петрова Села до Стона, що дало змогу їм установити зв'язок суходолом з маєтностями на півострові Пелешац (1399). Згодом угорський король Сигізмунд подарував Дубровнику острови Корчулу, Хвар і Брач (1413-1417), однак дубровчани не змогли їх втримати через відчайдушний спротив жителів Корчули.

У 1419 р. Республіка Святого Влаха придбала Східне Конавле у воєводи Сандаля Хранича, а в 1426 р. до складу Дубровника увійшло й Західне Конавле з Цавтатом. Його продав місту Радослав Павлович. Після цього Дубровник більше не розширював свої володіння ані на суходолі, ані на морі.

У цей час Дубровник сягнув вершини свого економічного та політичного розвитку, висунувшись на перші позиції в галузі торгівлі не тільки в басейні Середземного моря, а й за його межами (Близький Схід, Іран, Індія тощо). Основна гордість дубровчан - флот - налічував у цей період до 300 кораблів, що давало змогу Дубровнику успішно конкурувати з провідними морськими державами Європи. Населення міста збільшилося до 40 тис. чоловік (без мешканців передмість). Про фінансово-економічні можливості Дубровника промовисто свідчить той факт, що його постійний резерв становив понад 7 млн. червінців.

Завершилося формування державного устрою (Дубровник належав до аристократичних республік) та системи управління. Остаточно сформувалася законодавча база політичного та економічного життя міста; за рівнем правового забезпечення життєдіяльності Дубровник посідав одне з перших місць серед найрозвиненіших держав Європи. Високого ступеня розвитку набула система міського господарства: функціонував водогін, забудова здійснювалася згідно з єдиним планом розвитку міста, працювали лікарні, аптеки, притулки для хворих і злидарів тощо. У 1463 р. проведено перепис населення (як міського, так і сільського), котрий вважається одним із перших не лише на Балканах, айв усій середньовічній Європі.

В соціальному відношенні населення Дубровника поділялося натри групи: "властела" (або "благородні" - "нобілес"), громадяни та люди. До першої групи належали переважно особи італійського походження. Вони помітно вирізнялися серед інших жителів міста-республіки як зовнішнім виглядом, освітою та багатством, так і своїми функціями в суспільно-політичному житті: саме вони виконували всі важливі управлінські роботи, обіймали керівні посади, вирішували ключові питання.

Громадяни ("популіс") були особисто вільні й так само, як і властела, торгували й займалися ремеслами, але не брали участі в управлінні. Вони мали право носити зброю. На відміну від властели, громадяни сплачували податки і виконували обов'язкові роботи. Багатство деяких громадян навіть перевищувало майно властели.

Селян і поселенців називали людьми ("вілані"). Чимало з них були особисто вільними, інші належали до кріпаків властели. Для того, щоб прогодувати себе та сім'ю, "вільні" мусили брати землю в оренду, через це їх інколи називали "колоні".

Земля в Дубровнику належала властелі або міській громаді. В міру розвитку товарно-грошових відносин, власниками землі дедалі частіше ставали багаті громадяни, які скуповували її у збіднілих властельських родів.

Окрему невеличку групу складали в Дубровнику пастухи, котрих називали "морлаками". Вони здебільшого належали до однієї етнічної групи - слов'ян із материкової частини Сербії.

Раби, яких у Дубровнику було багато, не входили до жодної соціальної верстви й не мали ані соціальних, ані економічних прав. Чинники негативного характеру, які зрештою призвели до суттєвого погіршення становища дубровчан і далматинців, накопичувались з середини XV ст., після активізації зусиль Османської імперії, спрямованих на встановлення своєї влади в субрегіоні.

Загарбавши Сербію (1459) та Боснію (1463), турки стали дедалі частіше нападати на Далмацію, їхні відносно невеликі загони здійснювали стрімкі рейди на територію країни, грабуючи й знищуючи все на своєму шляху. Загроза османського завоювання на тривалий час висувається для Дубровника й Далмації на перший план.

Зважаючи на традиційно вкрай складні й суперечливі відносини Дубровника з Венецією, єдиним потенційним союзником, на підтримку якого можна було сподіватися в боротьбі проти османів, залишалась Угорщина.

Проте після катастрофічної для мадярів поразки в битві при Мохачі (1526) дубровчани мусили визнати зверхність турецького султана. Це викликало негативну реакцію провідних європейських держав, заінтересованих в об'єднанні християн проти турків, особливо Австрії та Іспанії.

4. Спліт, Загреб і Задар як регіональні центри Далмації XІV–XIX ст.

Далмація — історична область на північному заході Балканського півострова, на узбережжі Адріатичного моря. Розташована між островом Раб (Хорватія) на північному заході і затокою Котор (Чорногорія) на південному сході.

Спліт — Найбільше місто Далмації і друге за величиною місто країни після столиці — Загреба. Центр відомого курортного регіону, знаходиться в центральній частині узбережжя Адріатики між містами Задар і Дубровник. Населення 178 102 осіб (2011).[2]

Місто розташоване на півострові Мар'ян між затокою Каштела і Сплітським каналом біля підніжжя Мосорських гір. У XII столітті Спліт формально визнав над собою владу угорсько-хорватської корони, але зберігав фактичну незалежність аж до 1420 р, коли він разом з більшістю прибережних і острівних міст Далмації увійшов до складу Венеціанської республіки. Втім і у складі Венеції Спліт користувався автономією. Околиці Спліту, особливо береги затоки Каштела, стали улюбленим місцем відпочинку заможних венеціанців. Багато вілл і палаци, побудованих ними, збереглися до наших днів. У Середньовіччя Спліт став одним з головних хорватських центрів торгівлі, економіки і культури. Уродженцем Спліту був Марко Маруліч, гуманіст і письменник, що вважається творцем хорватської національної літератури. У 1797 р. Спліт, як і вся Далмація, був приєднаний до Австрії. Після нетривалого французького правління в 1813 р. він знову перейшов під владу австрійської корони.

Загреб — столиця Хорватії на сьогодні. Найбільше місто країни та її економічний, політичний і культурний центр. Місто розташоване на північному заході Хорватії, уздовж річки Сава на південних схилах гори Медведниця та знаходиться на висоті близько 122 м над рівнем моря.

У 1242 році Градец Золотою буллою хорватсько-угорського короля Бели IV проголошений вільним королівським містом. На початку XVII століття Градец і Каптол остаточно зливаються в одне місто, єпископство Каптола перейменовується в архієпископство Загреба. У 1669 році єзуїти засновують першу гімназію і академію. Ця дата вважається датою заснування Загребського університету, одного з найстаріших у Європі. Незабаром Загреб стає культурним центром країни та одним з найбільших міст посавської Хорватії. У 1776 році з Вараждина в Загреб переносяться засідання хорватського королівського віча (уряду), після чого місто фактично набуває статусу столиці. У 1851 році бан Йосип Єлачич об'єднав Каптол і Градец у Загреб.

Задар – місто в хорватському історичному регіоні Далмація на адріатичному узбережжі. Економічний і культурний центр північної Далмації, п'яте за величиною місто в країні.

У 1409 році король Ладислав І продав Задар венеційцям. Коли на початку XVI ст. турки завоювали землі, прилеглі до Задара із суходолу, місто стало важливим укріпленням, що забезпечувало венеційську торгівлю на Адріатиці, та адміністративним центром венеційських територій у Далмації. На XV і XVI ст. припадає бурхливий розвиток культурного життя міста, з якого вийшло багато видатних літераторів та діячів культури та мистецтва (зокрема, Петар Зоранич і Юрай Баракович — одні з перших поетів, що писали по-хорватськи). Після доби венеціанського панування Задар опинився в межах Габсбурзької монархії.

5. Феномен «Далматинського Відродження» XVI–XVII ст. та основні підходи до його історіографічної інтерпретації.

Завдяки Відродженню література сербів і хорватів уперше протягом своєї історії потрапила до європейського культурного кола.

Літературне Відродження в Дубровнику й Далмації розвивалося в рамках ідеології петраркізму та літературної практики трубадурської лірики. Запозичуючи італійські зразки, дубровницько-далматинські поети й драматурги поступово виробили власний, цілком оригінальний, національно-своєрідний поетичний стиль, що найяскравіше виявився у творах таких митців, як Марин Држич, Іван Гундулич та ін.

Творчість представників дубровницько-далматинського Відродження була новаторською як за змістом, так і за формою, причому це новаторство в окремих випадках мало не тільки локальне, а й загальнослов'янське, навіть загальноєвропейське значення. Справжній творчий прорив, здійснений дубровницько-далматинськими митцями, спирався насамперед на енергію, сприйняту з інонаціонального - італійського - впливу, але водночас увібрав у себе важливу національну складову, ґрунтуючись якщо не на загальнонаціональній, що тільки починала формуватися, то на локальній культурно-мистецькій традиції.

У літературі Дубровника і Далмації того періоду домінували теми анти-турецької боротьби, захисту християнства, єдності слов'ян, вільного від догматичних перепон кохання тощо. Надзвичайно плідною залишалася тема місцевого патріотизму, особливо помітна у творчості письменників-дубровчан, які створили своєрідний поетичний культ рідного міста.

Основоположниками дубровницько-далматинського Відродження стали Марко Марулич (1450-1523) зі Спліта й дубровчани Шишко Менчетич (1457-1527) та Джоре Држич (1461-1501). Марулич був не лише оригінальним поетом, а й перекладачем, автором творів повчального й просвітницького змісту. Основний твір Марулича - поема "Юдіф", присвячена боротьбі народу проти іноземних загарбників і написана на основі образів і мотивів християнської міфології. Яскравим зразком патріотичної лірики став вірш "Молитва проти турків". Менчетич і Држич створили блискучі зразки трубадурсько-петраркістської лірики сербською мовою, у її національне своєрідному варіанті й з виразними елементами народної пісенної традиції.

Вершиною дубровницько-далматинського Відродження є творчість Марина Држича (1508-1567), автора комедій та сентиментально-ідилічних пасторалей. Држич був типовим представником "ренесансної людини", сповідував нову "ренесансну віру" з притаманними їй оптимізмом, гедонізмом, гуманізмом, анти-догматизмом і відмовою від середньовічного аскетизму. У творах Држича панує атмосфера веселощів, гумору, молодості, жадоби життя в усіх його проявах. Для більшості його персонажів головний сенс буття полягає в пошуках шляхів задоволення природних людських прагнень і мрій, довго стримуваних релігійними догмами.

Новаторство Држича виявляється на різних рівнях і в масштабах різних національно-культурних ареалів. Він вносить у звичний для того часу художній світ пасторалі реалістичні елементи, що приводить до появи нового жанру. Држич істотно оновлює жанр комедії, збагачуючи її елементами як реалізму, так і сатири - індивідуальної та соціальної. Він створює низку героїв-типів - Дундо Мароє, Помета, Скнару та ін., котрі являють собою не просто карикатурних носіїв однієї риси, як це було заведено в той час, а реалістичні образи з помітною часткою індивідуалізації і типізації.

На сто років раніше за мольєрівського Скнару, народився Скнара з Дубровника, що започаткував розробку теми у європейській комедіографії і наслідував традиції Плавта. Відкриттям Држича варто вважати і образ служника Дундо Мароє - Помета, попередника Фігаро і Труффальдіно з творів Бомарше та Гольдоні. Помет є дотепним і винахідливим носієм народної мудрості, народного світосприйняття, народної моралі.

На початку XVII ст. дубровницько-далматинське Відродження дає ще одну постать - дубровчанина Івана Гундулича (1588-1638), творчість якого становить перехідний етап од Відродження до бароко. У творах Гундулича домінували два світоглядні елементи: християнсько-моралістський і національно-патріотичний, що співіснував з ідеєю єдності слов'ян. Перший ґрунтувався на антипетраркізмі й бароковій концепції людини, другий - на усвідомленні жахливої небезпеки, що з'явилася у вигляді османів і загрожує самому існуванню як Дубровника, так і всього християнського світу.

Основні твори Гундулича - поема "Сльози блудного сина", в якій автор, спираючись на популярні в ті часи твори італійців, зокрема Торквато Тассо, скористався біблійним сюжетом для ілюстрації ідеї швидкоплинності всього земного; пастораль "Дубравка", що в оригінальній художній формі прославляє Дубровник як ідеальний світ ідеальних людей; епічна поема "Осман", яка описує поразку турків, очолюваних султаном Османом, у битві проти об'єднаного християнського війська під проводом польського королевича Владислава під Хотином у 1621 р.

XVII ст. завершує "золотий вік "дубровницько-далматинської літератури, пов'язаної з Відродженням. Воно вичерпує себе як актуальне літературне явище, залишаючись в історії у вигляді надзвичайно багатої і плідної традиції.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас