Ім'я файлу: 03Кл.анатомія носа.Хвороби носа та приносових пазух.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 940кб.
Дата: 03.04.2021
скачати
Розширення: pdf
Розмір: 940кб.
Дата: 03.04.2021
скачати
КЛІНІЧНА АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І МЕТОДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ НОСА, ПРИНОСОВИХ ПАЗУХ, ГЛОТКИ,
ГОРТАНІ, ТРАХЕЇ, БРОНХІВ І СТРАВОХОДУ. ХВОРОБИ НОСА:
ВИКРИВЛЕННЯ НОСОВОЇ ПЕРЕГОРОДКИ, ФУРУНКУЛ НОСА,
ГОСТРИЙ ТА ХРОНІЧНІ РИНІТИ. ХВОРОБИ ПРИНОСОВИХ
ПАЗУХ: ГОСТРІ ТА ХРОНІЧНІ СИНУЇТИ, ОРБІТАЛЬНІ ТА
ВНУТРІШНЬОЧЕРЕПНІ УСКЛАДНЕННЯ РИНОГЕННОГО
ПОХОДЖЕННЯ. КУРАЦІЯ ХВОРИХ.
КЛІНІЧНА АНАТОМІЯ, ФІЗІОЛОГІЯ І МЕТОДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ НОСА, ПРИНОСОВИХ ПАЗУХ ГЛОТКИ,
ГОРТАНІ, ТРАХЕЇ,
БРОНХІВ І СТРАВОХОДУ
Клінічна анатомія носа
Ніс є початковим відділом верхніх дихальних шляхів і поділяється на зовнішній ніс, порожнину носа та навколоносові пазухи.
Зовнішній ніс своєю формою нагадує неправильну тригранну піраміду.
Верхній відділ носа, що міститься під лобною кісткою, називається коренем
носа. Дві бокові поверхні носа сходяться під кутом, утворюючи спинку
носа, яка внизу закінчується кінчиком (верхівкою) носа. Нижні відділи зовнішніх поверхонь носа називаються крилами носа, а нижні їх вільні краї обмежують ззовні вхід в порожнину носа – ніздрі.
Анатомія зовнішнього носа: 1 – ніздрі; 2 – верхівка носа; 3 – великий крильний хрящ; 4 – малі крильні хрящі; 5 – боковий хрящ носа; 6 – спинка
носа; 7 – лобний відросток верхньої щелепи; 8 – носова кістка; 9 – носовий відросток лобної кістки; 10 – вхід у носослізний канал з боку орбіти; 11 – слізна кістка.
Зовнішній ніс складається з кісткових, хрящових і м’яких тканин.
Кістковий відділ носа утворений парними носовими кістками, що з’єднуються з носовими відростками лобної кістки і двома лобними відростками верхньої щелепи. Хрящовий відділ зовнішнього носа складається з кількох парних хрящів: латеральних трикутної форми хрящів носа, великих крильних хрящів і малих крильних хрящів. Зовнішній ніс вкритий шкірою, яка містить велику кількість сальних залоз.
Порожнина носа межує: зверху – через ситоподібну пластину решітчастої кістки з передньою черепною ямкою, знизу – через тверде піднебіння з порожниною рота, з боків – через тонку кісткову пластину з орбітами і навколоносовими пазухами. Назовні порожнина носа відкривається ніздрями, а назад через два поруч розташованих овальної форми отвори (праву і ліву хоани) з’єднується з носоглоткою.
Анатомія перегородки носа: 1 – тверде піднебіння; 2 – леміш; 3 – основна пазуха; 4 – турецьке сідло; 5 – вічко основної пазухи; 6 – ситоподібна пластинка решітчастої кістки; 7 – півнячий гребінь; 8 – лобна пазуха; 9 – вертикальна пластинка решітчастої кістки; 10 – носова кістка; 11
– чотирикутний хрящ перегородки носа.
Зовнішній ніс складається з кісткових, хрящових і м’яких тканин.
Кістковий відділ носа утворений парними носовими кістками, що з’єднуються з носовими відростками лобної кістки і двома лобними відростками верхньої щелепи. Хрящовий відділ зовнішнього носа складається з кількох парних хрящів: латеральних трикутної форми хрящів носа, великих крильних хрящів і малих крильних хрящів. Зовнішній ніс вкритий шкірою, яка містить велику кількість сальних залоз.
Порожнина носа межує: зверху – через ситоподібну пластину решітчастої кістки з передньою черепною ямкою, знизу – через тверде піднебіння з порожниною рота, з боків – через тонку кісткову пластину з орбітами і навколоносовими пазухами. Назовні порожнина носа відкривається ніздрями, а назад через два поруч розташованих овальної форми отвори (праву і ліву хоани) з’єднується з носоглоткою.
Анатомія перегородки носа: 1 – тверде піднебіння; 2 – леміш; 3 – основна пазуха; 4 – турецьке сідло; 5 – вічко основної пазухи; 6 – ситоподібна пластинка решітчастої кістки; 7 – півнячий гребінь; 8 – лобна пазуха; 9 – вертикальна пластинка решітчастої кістки; 10 – носова кістка; 11
– чотирикутний хрящ перегородки носа.
Перегородка носа ділить носову порожнину на дві половини: праву і ліву. Вона складається з двох частин: кісткової і хрящової . Кісткова
(задньоверхня) частина утворена лемешем і перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки, а хрящова (передньо-нижня) – чотирикутним хрящем.
Зовнішня, або бокова, стінка порожнини носа є найбільш складною і дуже важливою в практичному відношенні. В її утворенні беруть участь такі кісткові утвори: носова кістка, лобний відросток верхньої щелепи, слізна кістка, решітчаста кістка, піднебінна кістка і крилоподібні відростки основної кістки.
Анатомія носа та носоглотки: 1 – вічко слухової труби; 2 – глотковий мигдалик; 3 – основна пазуха; 4 – вічко основної пазухи; 5 – ситоподібна пластинка решітчастої кістки; 6 – лобна пазуха; 7 – верхня носова раковина;
8 – середня носова раковина; 9 – нижня носова раковина; 10 – присінок носа;
11 – тверде піднебіння.
На зовнішній стінці порожнини носа з кожного боку є три раковини:
нижня, середня і верхня. Середня і верхня носові раковини належать до решітчастої кістки, а нижня є самостійною кісточкою, що має вигляд тонкої зігнутої пластини. Відповідно до носових раковин на зовнішній стінці порожнини носа, розрізняють носові ходи: нижній, середній і верхній.
Нижній носовий хід міститься між дном порожнини носа і нижньою носовою раковиною, середній – між нижньою і середньою носовими раковинами, верхній – між середньою і верхньою носовими раковинами.
Крім того, є загальний носовий хід, який має вигляд вузької щілини, розміщеної між перегородкою носа і вільними краями всіх носових раковин.
Порожнина носа через особливі отвори – вічка – сполучається з навколоносовими пазухами. В середній носовий хід відкриваються більшість пазух: верхньощелепна (гайморова), лобна, а також передні й середні комірки решітчастої кістки. Вивідні отвори цих пазух містяться під середньою носовою раковиною – у півмісяцевій щілині, яку вперше описав
М.І. Пирогов. У верхній носовий хід відкриваються задні комірки решітчастого лабіринту й основна пазуха.
Анатомія порожнини носа та навколоносових пазух: 1 – верхньощелепна пазуха; 2 – передні комірки решітчастої кістки; 3 – середні комірки решітчастої кістки; 4 – лобна пазуха; 5 – верхня носова раковина; 6
– вічко передніх комірок решітчастої кістки; 7 – середня носова раковина; 8
– вічко верхньощелепної пазухи; 9 – нижня носова раковина; 10 – перегородка носа; 11 – загальний носовий хід; 12 – нижній носовий хід; 13
– середній носовий хід; 14 – верхній носовий хід.
Під нижньою носовою раковиною на 1,5-2 см назад від її переднього кінця відкривається носослізний канал, який з’єднує порожнину носа з орбітою.
Верхня стінка, або дах порожнини носа, утворена ситоподібною пластинкою решітчастої кістки, через отвори якої в ніс з черепа проходять гілочки нюхового нерва, артерії та вени.
Нижня стінка, або дно носової порожнини утворена піднебінним відростком верхньої щелепи та горизонтальною пластинкою піднебінної кістки.
Уся порожнина носа вистелена слизовою оболонкою, вкритою багаторядним циліндричним миготливим епітелієм, рух війок якого спрямований назад – в напрямку хоан та носоглотки. Присінок носа вкритий
шкірою, що має волоски та сальні залози, в яких може розвиватись запальний процес – виникають фурункули.
У порожнині носа розрізняють дихальну і нюхову зони (ділянки). Такий розподіл не зовсім точний, оскільки струмінь повітря під час вдиху проходить не тільки через дихальну зону, а завихрюється і проникає у верхні ділянки порожнини носа – у нюхову зону. Лише під час видиху повітря проходить переважно через дихальну ділянку. Вважають, що дихальна зона займає, в основному, нижній і середній носові ходи, а нюхова – верхню частину середньої носової раковини, всю поверхню верхньої носової раковини і протилежну частину перегородки носа.
Слизова оболонка нюхової ділянки характеризується дуже складною і високодиференційованою будовою. Вона містить нюхові й підтримуючі клітини. До нюхових клітин підходять нервові волокна нюхового нерва, які об’єднуються в невеликі пучки і заглиблюються в слизову оболонку. В слизовій оболонці носа (особливо в дихальній зоні) розміщуються чисельні залози, які за характером своєї секреції належать до слизових.
Кровоносні судини зовнішнього носа такі: артерія спинки носа – кінцева гілка очної артерії (з басейну внутрішньої сонної артерії), яка йде до шкіри кореня і спинки носа, і кутова артерія (з басейну зовнішньої сонної артерії), яка йде до внутрішнього кута ока, де вказані судини анастомозують між собою. Вени зовнішнього носа та прилеглих ділянок дуже тонкостінні та не мають клапанів, тому в них може виникати ретроградний (зворотний) потік крові – з обличчя у порожнину черепа, – що часто є причиною розвитку важких внутрішньочерепних ускладнень при фурункулах зовнішнього носа.
Кровопостачання порожнини носа здійснюють передня і задня решітчасті артерії (гілки внутрішньої сонної артерії) та крилопіднебінна артерія (гілка верхньощелепної артерії), яка є основним джерелом кровопостачання порожнини носа. Вени носової порожнини повторюють хід однойменних артерій.
Шкіра зовнішнього носа та слизова оболонка порожнини носа мають поверхневу і глибоку сітку лімфатичних судин, що сполучаються з
У порожнині носа розрізняють дихальну і нюхову зони (ділянки). Такий розподіл не зовсім точний, оскільки струмінь повітря під час вдиху проходить не тільки через дихальну зону, а завихрюється і проникає у верхні ділянки порожнини носа – у нюхову зону. Лише під час видиху повітря проходить переважно через дихальну ділянку. Вважають, що дихальна зона займає, в основному, нижній і середній носові ходи, а нюхова – верхню частину середньої носової раковини, всю поверхню верхньої носової раковини і протилежну частину перегородки носа.
Слизова оболонка нюхової ділянки характеризується дуже складною і високодиференційованою будовою. Вона містить нюхові й підтримуючі клітини. До нюхових клітин підходять нервові волокна нюхового нерва, які об’єднуються в невеликі пучки і заглиблюються в слизову оболонку. В слизовій оболонці носа (особливо в дихальній зоні) розміщуються чисельні залози, які за характером своєї секреції належать до слизових.
Кровоносні судини зовнішнього носа такі: артерія спинки носа – кінцева гілка очної артерії (з басейну внутрішньої сонної артерії), яка йде до шкіри кореня і спинки носа, і кутова артерія (з басейну зовнішньої сонної артерії), яка йде до внутрішнього кута ока, де вказані судини анастомозують між собою. Вени зовнішнього носа та прилеглих ділянок дуже тонкостінні та не мають клапанів, тому в них може виникати ретроградний (зворотний) потік крові – з обличчя у порожнину черепа, – що часто є причиною розвитку важких внутрішньочерепних ускладнень при фурункулах зовнішнього носа.
Кровопостачання порожнини носа здійснюють передня і задня решітчасті артерії (гілки внутрішньої сонної артерії) та крилопіднебінна артерія (гілка верхньощелепної артерії), яка є основним джерелом кровопостачання порожнини носа. Вени носової порожнини повторюють хід однойменних артерій.
Шкіра зовнішнього носа та слизова оболонка порожнини носа мають поверхневу і глибоку сітку лімфатичних судин, що сполучаються з
підоболонковим простором головного мозку. Ця обставина відіграє неабияку роль у поширенні інфекції з носа в порожнину черепа.
Чутливі нерви носа походять від першої і другої гілок трійчастого нерва. Гілки нюхового нерва проникають у порожнину носа через отвори ситоподібної пластинки решітчастої кістки, їх закінчення підходять до нюхових клітин, утворюючи рецептори. Центральні відділи нюхового аналізатора знаходяться в особливих високодиференційованих ділянках нюхової зони кори головного мозку.
Клінічна анатомія навколоносових пазух
Навколоносові пазухи – це невеликі за об’ємом порожнини, які знаходяться у кістках лицевого черепа. Усі вони в нормі заповнені повітрям, яке проникає сюди з порожнини носа через вічка або канали.
Верхньощелепна, або гайморова, пазуха парна, є найбільшою серед навколоносових пазух і за своєю формою нагадує три- або чотиригранну піраміду. Її об’єм становить в середньому 8-10 мл, а іноді сягає 30 мл .
Пазуха має 5 стінок: верхню, нижню, внутрішню, задню і передню.
Анатомія порожнини носа та навколоносових
пазух: 1 – верхньощелепна пазуха; 2 – передні комірки решітчастої кістки; 3 – середні комірки решітчастої кістки; 4 – лобна пазуха; 5 – верхня носова раковина; 6
– вічко передніх комірок решітчастої кістки; 7 – середня носова раковина; 8
– вічко верхньощелепної пазухи; 9 – нижня носова раковина; 10 – перегородка носа; 11 – загальний носовий хід; 12 – нижній носовий хід; 13
– середній носовий хід; 14 – верхній носовий хід.
Верхня стінка гайморової пазухи є нижньою стінкою орбіти, через цю стінку можливе поширення інфекції з верхньощелепної пазухи на очницю та носослізні шляхи.
Чутливі нерви носа походять від першої і другої гілок трійчастого нерва. Гілки нюхового нерва проникають у порожнину носа через отвори ситоподібної пластинки решітчастої кістки, їх закінчення підходять до нюхових клітин, утворюючи рецептори. Центральні відділи нюхового аналізатора знаходяться в особливих високодиференційованих ділянках нюхової зони кори головного мозку.
Клінічна анатомія навколоносових пазух
Навколоносові пазухи – це невеликі за об’ємом порожнини, які знаходяться у кістках лицевого черепа. Усі вони в нормі заповнені повітрям, яке проникає сюди з порожнини носа через вічка або канали.
Верхньощелепна, або гайморова, пазуха парна, є найбільшою серед навколоносових пазух і за своєю формою нагадує три- або чотиригранну піраміду. Її об’єм становить в середньому 8-10 мл, а іноді сягає 30 мл .
Пазуха має 5 стінок: верхню, нижню, внутрішню, задню і передню.
Анатомія порожнини носа та навколоносових
пазух: 1 – верхньощелепна пазуха; 2 – передні комірки решітчастої кістки; 3 – середні комірки решітчастої кістки; 4 – лобна пазуха; 5 – верхня носова раковина; 6
– вічко передніх комірок решітчастої кістки; 7 – середня носова раковина; 8
– вічко верхньощелепної пазухи; 9 – нижня носова раковина; 10 – перегородка носа; 11 – загальний носовий хід; 12 – нижній носовий хід; 13
– середній носовий хід; 14 – верхній носовий хід.
Верхня стінка гайморової пазухи є нижньою стінкою орбіти, через цю стінку можливе поширення інфекції з верхньощелепної пазухи на очницю та носослізні шляхи.
Нижня стінка пазухи утворена твердим піднебінням, в її передньозовнішніх відділах в просвіт пазухи можуть виступати корінці 4-7 верхніх зубів, запалення яких часто спричиняє захворювання пазухи.
Задня стінка пазухи відповідає верхньощелепному горбові, що відділяє пазуху від крилопіднебінної ямки. Передня, або лицева, стінка пазухи утворює передню стінку верхньої щелепи. На передній стінці знаходиться вдавлення – собача ямка, вище якої відкривається канал, де проходить друга гілка трійчастого нерва.
Внутрішня стінка верхньощелепної пазухи відповідає рівню нижнього і середнього носових ходів. У своїх нижніх відділах ця стінка товста, а вгорі
– на рівні середнього носового ходу – тоншає і в певних ділянках може складатись лише з двох шарів слизової оболонки. На цій стінці знаходиться вічко (діаметр отвору – приблизно 3-5 мм), через яке верхньощелепна пазуха сполучається із середнім носовим ходом порожнини носа.
Внутрішня стінка пазухи під нижньою носовою раковиною (нижній носовий хід) є місцем її проколу, що застосовується для діагностики та лікування захворювань пазухи. Ця стінка межує також з кістковими комірками решітчастого лабіринту, звідки запальний процес може переходити на верхньощелепну пазуху.
Лобна пазуха парна, міститься в товщі луски лобної кістки. У ній розрізняють передню, задню, внутрішню і нижню стінки. Середній об’єм пазухи складає 5 мл. Досить часто обидві пазухи (ліва і права) в однієї людини розвинені нерівномірно. Іноді немає однієї або навіть обох лобних пазух. Вивідний протік цієї пазухи – лобно-носовий канал – відкривається у середній носовий хід, має довжину 12-16 мм та є досить вузьким і покрученим. Такі особливості будови лобно-носового каналу зумовлюють утруднений відтік ексудату з пазухи, що сприяє розвитку запальних процесів.
Решітчастий лабіринт складається (з кожного боку) з 3-10 невеликих кісткових комірок (клітин), що можуть мати різну величину. Їх поділяють на три групи: передні, середні й задні. Передні та середні комірки решітчастого лабіринту відкриваються у середній носовий хід, а задні – у
верхній.
Основна (клиноподібна) пазуха парна, міститься в тілі основної
(клиноподібної) кістки. У цій пазусі розрізняють верхню, нижню, передню,
задню, внутрішню і зовнішню стінки. У передній стінці знаходиться отвір – вічко, яким основна пазуха відкривається у верхній носовий хід.
Фізіологічне значення навколоносових пазух полягає в тому, що вони:
1. Є резонаторами голосу.
2. Відіграють амортизаційну роль (під час удару в обличчя вони послаблюють удар).
3. Полегшують вагу лицевого черепа.
Фізіологія носа
Ніс виконує дихальну, захисну, резонаторну і нюхову функції.
Дихальна функція носа полягає в проведенні повітря в напрямку нижніх дихальних шляхів. При звичайному носовому диханні через порожнину носа під час одного вдиху чи видиху проходить приблизно 500
мл повітря. Враховуючи те, що в нормі людина робить 16-18 дихальних рухів за хвилину, через ніс за цей час проходить 8-9 л повітря.
Захисна функція носа полягає в зігріванні, зволоженні, знепиленні й знезаражуванні повітря, нейтралізації шкідливих газоподібних речовин, а також у видаленні сторонніх тіл за допомогою рефлекторних актів чхання, кашлю та сльозотечі. Під час вдиху повітря “стикається” з нижньою носовою раковиною, завихрюється і проходить через загальний та середній носові ходи до носоглотки. При завихренні пил та бактерії, що містяться в повітрі краще, контактують із слизовою оболонкою, прилипають до носового слизу й осідають на стінках порожнини носа. Слиз, що виділяється залозами слизової оболонки носа, зволожує повітря, має бактерицидну дію та може нейтралізувати дим і шкідливі хімічні речовини. Частинки пилу, що осіли на стінках порожнини носа, переносяться миготливим епітелієм до носоглотки, а потім випльовуються або проковтуються.
Добре кровопостачання слизової оболонки носа, завихрення повітря при проходженні через носову порожнину сприяють його зігріванню та зволоженню. Тому повітря, яке потрапляє в легені, просуваючись через порожнину носа, зігрівається, зволожується та значною мірою очищається від пилу і бактерій. При диханні ротом усі ці шкідливості не усуваються і непідготовлене повітря безпосередньо потрапляє у глотку, гортань і нижні
Фізіологічне значення навколоносових пазух полягає в тому, що вони:
1. Є резонаторами голосу.
2. Відіграють амортизаційну роль (під час удару в обличчя вони послаблюють удар).
3. Полегшують вагу лицевого черепа.
Фізіологія носа
Ніс виконує дихальну, захисну, резонаторну і нюхову функції.
Дихальна функція носа полягає в проведенні повітря в напрямку нижніх дихальних шляхів. При звичайному носовому диханні через порожнину носа під час одного вдиху чи видиху проходить приблизно 500
мл повітря. Враховуючи те, що в нормі людина робить 16-18 дихальних рухів за хвилину, через ніс за цей час проходить 8-9 л повітря.
Захисна функція носа полягає в зігріванні, зволоженні, знепиленні й знезаражуванні повітря, нейтралізації шкідливих газоподібних речовин, а також у видаленні сторонніх тіл за допомогою рефлекторних актів чхання, кашлю та сльозотечі. Під час вдиху повітря “стикається” з нижньою носовою раковиною, завихрюється і проходить через загальний та середній носові ходи до носоглотки. При завихренні пил та бактерії, що містяться в повітрі краще, контактують із слизовою оболонкою, прилипають до носового слизу й осідають на стінках порожнини носа. Слиз, що виділяється залозами слизової оболонки носа, зволожує повітря, має бактерицидну дію та може нейтралізувати дим і шкідливі хімічні речовини. Частинки пилу, що осіли на стінках порожнини носа, переносяться миготливим епітелієм до носоглотки, а потім випльовуються або проковтуються.
Добре кровопостачання слизової оболонки носа, завихрення повітря при проходженні через носову порожнину сприяють його зігріванню та зволоженню. Тому повітря, яке потрапляє в легені, просуваючись через порожнину носа, зігрівається, зволожується та значною мірою очищається від пилу і бактерій. При диханні ротом усі ці шкідливості не усуваються і непідготовлене повітря безпосередньо потрапляє у глотку, гортань і нижні
дихальні шляхи, викликаючи в них різноманітні патологічні зміни. Таким чином, носове дихання є фізіологічним і тому має великі переваги перед ротовим.
Порожнини носа та навколоносових пазух є резонаторами голосу.
Завдяки цій функції голос людини набуває гучності та тембру
(забарвлення), а з розвитком патологічних станів порожнини носа чи пазух
– змінюється. При відсутності або порушенні носового дихання голос втрачає свою гучність та набуває глухуватого, носового відтінку – стає гугнявим. Таке явище має назву закритої гугнявості. Якщо у хворого внаслідок патологічного процесу виникає параліч м’якого піднебіння, то під час розмови носоглотка постійно залишається відкритою, тому звуки теж набувають носового відтінку. Цей стан носить назву відкритої гугнявості.
Нюхова функція забезпечується тим, що, проходячи разом з повітрям через нюхову зону, пахучі речовини подразнюють рецептори нюхового аналізатора. Це викликає у людини нюхові відчуття. Роль нюху полягає не тільки в контролі якості тих речовин, які надходять з повітрям у дихальні шляхи, але й у визначенні, нарівні зі смаком, якості їжі, що надходить у травний тракт. Крім того, нюх має велике значення для рефлекторного виділення травних соків.
ОСНОВНІ
МЕТОДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
НОСА
І
НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХ
Обстеження хворого із захворюванням носа та навколоносових пазух починають з бесіди з ним, під час якої з’ясовують скарги пацієнта, історію даного захворювання, інші перенесені захворювання (збирають анамнез).
Потім виконують об’єктивне обстеження носа та навколоносових пазух і проводять функціональні дослідження. Оскільки більшість ЛОР- захворювань спричиняються хворобами носа і навколоносових пазух, їх обстеження повинно передувати дослідженню вуха, глотки чи гортані.
Скарги, які примусили хворого звернутись за допомогою, можуть включати: а) біль у зовнішньому носі чи навколишніх ділянках, що може мати різний характер, інтенсивність та локалізацію; б) утруднення носового дихання однією чи обома половинами носа; в) виділення з носа, що бувають серозного, слизового, гнійного, кров’янистого чи змішаного характеру; г) зниження нюху чи його повна відсутність; д) поява неприємного запаху, який відчуває сам хворий або оточуючі. Не менш важливо з’ясувати
Порожнини носа та навколоносових пазух є резонаторами голосу.
Завдяки цій функції голос людини набуває гучності та тембру
(забарвлення), а з розвитком патологічних станів порожнини носа чи пазух
– змінюється. При відсутності або порушенні носового дихання голос втрачає свою гучність та набуває глухуватого, носового відтінку – стає гугнявим. Таке явище має назву закритої гугнявості. Якщо у хворого внаслідок патологічного процесу виникає параліч м’якого піднебіння, то під час розмови носоглотка постійно залишається відкритою, тому звуки теж набувають носового відтінку. Цей стан носить назву відкритої гугнявості.
Нюхова функція забезпечується тим, що, проходячи разом з повітрям через нюхову зону, пахучі речовини подразнюють рецептори нюхового аналізатора. Це викликає у людини нюхові відчуття. Роль нюху полягає не тільки в контролі якості тих речовин, які надходять з повітрям у дихальні шляхи, але й у визначенні, нарівні зі смаком, якості їжі, що надходить у травний тракт. Крім того, нюх має велике значення для рефлекторного виділення травних соків.
ОСНОВНІ
МЕТОДИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
НОСА
І
НАВКОЛОНОСОВИХ ПАЗУХ
Обстеження хворого із захворюванням носа та навколоносових пазух починають з бесіди з ним, під час якої з’ясовують скарги пацієнта, історію даного захворювання, інші перенесені захворювання (збирають анамнез).
Потім виконують об’єктивне обстеження носа та навколоносових пазух і проводять функціональні дослідження. Оскільки більшість ЛОР- захворювань спричиняються хворобами носа і навколоносових пазух, їх обстеження повинно передувати дослідженню вуха, глотки чи гортані.
Скарги, які примусили хворого звернутись за допомогою, можуть включати: а) біль у зовнішньому носі чи навколишніх ділянках, що може мати різний характер, інтенсивність та локалізацію; б) утруднення носового дихання однією чи обома половинами носа; в) виділення з носа, що бувають серозного, слизового, гнійного, кров’янистого чи змішаного характеру; г) зниження нюху чи його повна відсутність; д) поява неприємного запаху, який відчуває сам хворий або оточуючі. Не менш важливо з’ясувати
загальне самопочуття хворого, наявність головного болю, підвищення температури тіла, ознобу тощо.
При зборі анамнезу хвороби з’ясовують: з яких проявів і з якої причини почалося дане захворювання, як воно перебігало, чи проводилось у минулому лікування і яке, його ефективність. Потім переходять до збору анамнезу життя – цікавляться загальним станом здоров’я, іншими перенесеними захворюваннями, умовами праці та побуту тощо.
Об’єктивне дослідження носа та навколоносових пазух включає: зовнішній огляд, пальпацію і перкусію носа та навколишніх ділянок, визначення дихальної та нюхової функцій носа, проведення передньої та задньої риноскопії, зондування ґудзиковим зондом носових ходів і хоан.
Додаткові
методи обстеження, які використовуються при захворюваннях носа та навколоносових пазух, об’єднують: лабораторні аналізи крові, сечі, спинномозкової рідини та виділень з носа (посів на флору та на чутливість до антибіотиків); пункцію навколоносових пазух; діафаноскопію; гістологічне дослідження тканин; рентгенологічні методи обстеження (рентгенографія, комп’ютерна томографія) та ядерно- магнітнорезонансне дослідження; ендоназальні методи дослідження, що виконуються за допомогою волоконної оптики тощо.
ОГЛЯД
ТА ПАЛЬПАЦІЯ ЗОВНІШНЬОГО
НОСА
І
НАВКОЛИШНІХ ДІЛЯНОК
Огляд зовнішнього носа є складовою частиною огляду всього обличчя, під час якого визначають стан та цілісність шкірного покриву, набряк чи деформацію відповідних ділянок, симетричність тканин правого та лівого боків обличчя. Користуючись загальним освітленням можна також оглянути передні відділи порожнини носа. Для цього його верхівку великим пальцем піднімають угору і водночас незначно повертають голову хворого праворуч і ліворуч.
При зборі анамнезу хвороби з’ясовують: з яких проявів і з якої причини почалося дане захворювання, як воно перебігало, чи проводилось у минулому лікування і яке, його ефективність. Потім переходять до збору анамнезу життя – цікавляться загальним станом здоров’я, іншими перенесеними захворюваннями, умовами праці та побуту тощо.
Об’єктивне дослідження носа та навколоносових пазух включає: зовнішній огляд, пальпацію і перкусію носа та навколишніх ділянок, визначення дихальної та нюхової функцій носа, проведення передньої та задньої риноскопії, зондування ґудзиковим зондом носових ходів і хоан.
Додаткові
методи обстеження, які використовуються при захворюваннях носа та навколоносових пазух, об’єднують: лабораторні аналізи крові, сечі, спинномозкової рідини та виділень з носа (посів на флору та на чутливість до антибіотиків); пункцію навколоносових пазух; діафаноскопію; гістологічне дослідження тканин; рентгенологічні методи обстеження (рентгенографія, комп’ютерна томографія) та ядерно- магнітнорезонансне дослідження; ендоназальні методи дослідження, що виконуються за допомогою волоконної оптики тощо.
ОГЛЯД
ТА ПАЛЬПАЦІЯ ЗОВНІШНЬОГО
НОСА
І
НАВКОЛИШНІХ ДІЛЯНОК
Огляд зовнішнього носа є складовою частиною огляду всього обличчя, під час якого визначають стан та цілісність шкірного покриву, набряк чи деформацію відповідних ділянок, симетричність тканин правого та лівого боків обличчя. Користуючись загальним освітленням можна також оглянути передні відділи порожнини носа. Для цього його верхівку великим пальцем піднімають угору і водночас незначно повертають голову хворого праворуч і ліворуч.
1 2 3 4 5