1   2   3   4   5   6
Ім'я файлу: Є.В Культишов_ВИПУСКНА РОБОТА.docx
Розширення: docx
Розмір: 225кб.
Дата: 24.05.2021
Пов'язані файли:
lekc1-msl.doc
ЗРАЗОК_ВИПУСКНА РОБОТА.docx
Професійна та корпоративна єтика.docx
Філософія та організація права.doc

ВСТУП



Актуальність теми.Конституція України у ст.3 визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльностідержави.

Обов’язок і відповідальність держави за забезпечення прав і свобод людини і громадянина вимагає докорінного реформування правоохоронної системи України. У 2015 році з набуттям чинності Закону України «Про Національну поліцію» було створено концептуально новий центральнийорган порядку – Національну поліцію України. Процес реформування було спрямовано на створення демілітаризованого, деполітизованого органу влади із сервісними функціями, забезпечення стійкої ефективної системи взаємодії з населенням на засадах прозорості, взаємовідповідальності,партнерства.

Однимізосновних завдань діяльності Національної поліції є забезпечення громадської безпеки,як складової національної безпеки України. Поприпозитивні зрушення у сфері реформування правоохоронних органів, існує досить широке коло проблем і прогалин,що стосуються організаційного та правового забезпечення громадської безпеки підрозділами Національноїполіції. Вони потребують суттєвого удосконалення та набуваютьособливого значення в контексті гармонізації законодавства, підвищення ефективності діяльностіузазначенійсфері,зурахуванням сучасних реалій суспільних та державних процесів,що відбуваються в Україні.

Окремі питання теоретичного характеру, а також, пов’язані із забезпеченням громадської безпеки підрозділами Національної поліції (міліції), у різний час висвітлювались у працях В.Б. Авер’янова,

С.С. Алексєєва, М.І. Ануфрієва, А.В. Басова, О.М. Бандурки, О.А. Банчука,

Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, С.М. Гусарова, В.В.Доненка, В.В. Ковальської, А.Т. Комзюка, О.Г. Комісарова, О.Л. Копиленка, В.А. Мисливого,

М.С. Небеської, В.П. Пєткова, І.С. Самощенко, О.Ю. Синявської,

О.М. Подоляки, С.Г. Стеценка, В.Г.Фатхутдінова, В.К. Шкарупи, Х.П. Ярмакі та інших.

Проте, з огляду на динаміку і характер правовідносин у сфері забезпечення громадської безпеки, практичний інтерес до цієї проблематики сьогодні вимагає нових підходів до її вирішення.

Діяльність Національної поліції має забезпечуватися якісним управлінським та правовим механізмом, комплексним застосуванням сил, засобів і методів поліцейської діяльності. Водночас, зазначені правоохоронні функції на цей час знаходяться в активній фазі реформування, що обумовлює необхідність їх докладного наукового осмислення, передусім у такій пріоритетній сфері як забезпечення громадської безпеки. Викладеним обумовлена актуальність, наукове і практичне значення дослідження.

РОЗДІЛ 1


ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

    1. Поняття та система громадськоїбезпеки



Громадська безпека є дефініцією, яка міститься у різних нормативно- правових актах, наукових джерелах. Визначення змісту та значення цього поняття відіграє важливе значення у вирішенні питань теоретичного та прикладного характеру правових та організаційних засад забезпечення громадської безпеки підрозділами Національної поліції.

Досліджувати поняття громадської безпеки доцільно, виходячи із загального поняття «безпека», яке було предметом дослідження багатьох вчених у різні історичні епохи. Торкнемося історичного аспекту формування цього поняття. Категорія «безпека» розвивалася системно із розвитком ідей про державу, адже однією із цілей держави, як раз, і було створення більш стабільних та безпечних умов життя для певного об’єднання людей. Іще Аристотель, труди якого належать до 4 ст. до н.е. вказував, що одним із критеріїв ідеального суспільства, задля якого має здійснюватися управління ним, є забезпечення безпеки членів цього суспільства. Пізніше у свої роботах Ж.Ж. Руссо та Б. Спіноза визначали, що основним призначення громадянського суспільства є мир та безпека життя, а держави – турбота про самозбереження [133]. Подібне визначення давалося Т. Гоббсом та М.Макіавеллі, які стверджували, що безпека полягає у колективному захисті у війні всіх проти всіх. Таким чином, безпека розглядалася як основне у

«війні всіх проти всіх».

На території України поняття безпеки також історично змінювалося під впливом різних державно-правових поглядів та концепцій. У царській Росії поняття безпеки було закріплено на законодавчому рівні. Після вбивства

імператора Олександра ІІ необхідним було введення виключних заходів було прийнято «Положення про заходи щодо охорони державного порядку і громадського спокою». У ньому надавалося визначення громадської безпеки. Певні частини імперії могли оголошуватися у

«виключному становищі», також Кабінетом міністрів міг визначатися режим посиленої та надзвичайної охорони. Особливості забезпечення громадської безпеки також визначалися додатковими повноваженнями генерал- губернаторів, жандармів та поліцейських, вводилася відповідальність за порушення громадського порядку та державної безпеки, можливість застосування інших заходів забезпечувального характеру [229].

Великий внесок у розвиток концепції безпеки внесли такі вітчизняні вчені того часу, як Б.А. Кістяківський, В. Гессен, С.О. Котляревський. Для більш пізнього постреволюційного періоду характерним є виділення двох основних теоретичних концепцій безпеки. Ліберальна концепція визначала головним об’єктом захисту людину. Соціалістична концепція – державу та ідеологію [42, с.16].

За радянського періоду соціалістична концепція мала значну перевагу над ліберальною. Інтереси держави та ідеології привалювали над інтересами та правами особи. А безпека держави здебільшого розглядалася крізь зовнішні загрози.

Із набуттям Україною незалежності пріоритетними відповідно до Конституції України були визначені права та свободи, законні інтереси людини. У ст.3 Конституції України використовується поняття «безпека громадянина». Інші норми також містять гарантії «безпек» різного виду: ст.16

– екологічна безпека; ст.17 – економічна та інформаційна, державна безпеки; ст.18, 32 – національна безпека.Уст.ст.18, 37, 106 зазначаєтьсяпро

«національну безпеку України» як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий

розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання.

У 1997 році було прийнято Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України. У ній надається наступне визначення національної безпеки – «це рівень захищеності життєво-важливих інтересів, прав і свобод особи, життєво-важливих інтересів суспільства, держави та її довкілля від зовнішніх та внутрішніх загроз». Крім того, у зазначеному документі визначалася система національної безпеки – сукупність державних структур і недержавних організацій, які функціонують в сфері захисту прав і свобод людини, базових цінностей суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз, а також відповідна система законодавчих актів держави і нормативних документів (статутів, декларацій, програм) недержавних організацій[174].

Концепція також містила визначення загроз та викликів.

У 2003 році було прийнято Закон України «Про основи національної безпеки», у ст.1 якого надано визначення національної безпеки: «національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорониздоров'я,освітитанауки,науково-технічноїтаінноваційноїполітики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження,функціонуванняприроднихмонополій,використаннянадр,

земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам» [186].

Як видно, наведене визначення є більш широким, аніж те, яке містилося у попередньому документі. Національна безпека розглядається уже не у кількісному вимірі –рівнізабезпечення. Виходячи із визначення, можна виділити такі елементи системи національної безпеки: об’єкти – життєво важливі інтереси людини і громадянина, суспільства і держави, які реалізуються у певних сферах. У Законі України «Про основи національної безпеки України» у ст.3 надається перелік об’єктів національноїбезпеки:

  1. людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи – це сфера особистої безпеки; 2) суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси – сфера суспільної або громадської безпеки; 3) держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність – сфера державної безпеки Також законодавець оперує категоріями потенційних та реальних загроз, вказуючи, що загрози національній безпеці – наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України. На нашу думку, доцільним є відмежування таких понять як загрози та ризики, які ми розглянемо далі уроботі.

У 2014 році Указом Президента України від 26.05.2015 № 287/2015 було затверджено рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» (далі – Стратегія). Відповідно до розділу 2 Стратегії її цілями стали: мінімізація загроз державному суверенітету та створення умов для відновлення територіальної цілісності України у межах міжнародно-визнаного державного кордону України, гарантування мирного майбутнього України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави; утвердження прав і

свобод людини і громадянина, забезпечення нової якості економічного, соціального і гуманітарного розвитку, забезпечення інтеграції України до Європейського Союзу та формування умов для вступу в НАТО [192]. На відміну, від попередньої Стратегії, метою якої визначалося формування сприятливих умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави тощо [193], у чинній акценти зміщені на забезпечення національної безпеки у частині збереження, поновлення територіальної цілісності України, боротьби с корупцією та іншими «актуальними загрозами». Аналізуючи зазначений документ, слід зробити висновок, що національна безпека у ній розглядається здебільшого з огляду на внутрішні та зовнішні загрози для держави та суспільства України як загрози, які загалом впливають і на права та свободи громадян України. Переважне місце у ній посідають заходи із оборони, створення військового потенціалу та проведення низки реформ як першочергові. На нашу думку, в основу Стратегії закладене вузьке тлумачення національної безпеки, із пріоритетністю інтересів держави над інтересами суспільства.

Попри те, що Стратегія визначає внутрішнє ставлення держави до напрямків забезпечення національної безпеки, неможна не звернутися до міжнародних нормативно-правових актів у цій галузі. Зокрема, у питанні визначення національної безпеки в одній із програм Організація Об'єднаних Націй (ООН) висловила свою позицію, вказавши, що «концепція безпеки занадто довго мала вузьке розуміння: як безпека території, вільної від зовнішньої агресії, або як охорона національних інтересів в закордонній політиці або як світова безпека, вільна від загрози термоядерним холокостом. Для більшості звичайних людей відсутність відчуття безпеки скоріше виникає з приводу побоювання, пов'язаного з щоденним побутом, ніж від боязні всесвітньої катастрофи» [241]. Таким чином, акцентуація у сфері забезпечення безпеки переходить від зовнішньої безпеки, розуміння безпеки як забезпеченості національних інтересів на розуміння безпеки як стабільного стану захищеності кожної окремої особи у її повсякденному житті.

Програма Розвитку Організації Об'єднаних Націй (UNDP)у другому розділі щорічного звіту про розвиток людства за 1994 р.: «Нові виміри безпеки людини» дала визначення безпеки людини: «Безпека людини має два головні аспекти. Вона означає, по-перше, безпеку від таких хронічних загроз, як голод, хвороба і репресії. І по-друге, вона означає захист від раптових і шкідливих руйнівних ситуацій в умовах щоденного життя, - чи то вдома, на роботі або в суспільстві. Такі загрози можуть існувати на всіх рівнях національного буття і розвитку...». Зазначене вказує, що національна безпека по суті має рівні – державний, громадський (суспільний), особистий. Також можна розглядати безпеку за напрямками, в залежності від загроз, які посягають на охорону прав людини у певній галузі: безпека у сфері оборони, економіки, екології, освіти тощо.

Право людини на безпеку проголошується низкою міжнародних документів:Декларації,ухваленій 5-ю Всесвітньою конференцією по запобіганню і управлінню пошкодженнями (8 березня 2000 року); Декларації про право людини на безпеку «Монреальськїй декларації», прийнятій 6-тою Всесвітньою конференцією по запобіганню і управлінню пошкодженнями (15 травня 2002 року)[241].

Варто звернутися іще до одного важливого напрямку, який має враховуватися при визначенні поняття «безпека» та побудові національної Стратегії й концепції забезпечення національної безпеки – безпеки людини. Концепція сталого людського розвитку, розроблена ООН, визначила пріоритетність розвитку людини шляхом розширення можливостей вибору соціальної поведінки, збільшення тривалості життя, освіти й доходу [215].

Зрозуміло, що розширення таких можливостей безпосередньо пов’язане із забезпеченням безпеки людини на всіх рівнях, тт. створенням таких стабільних безпечних умов, за яких вона може розвиватися.

Відповідно до зазначеної Концепції виділяються такі категорії безпек:

-економічна безпека;

    • продовольчабезпека;

    • безпека для здоров'я;

    • екологічна безпека;

    • особиста безпека;

    • громадська безпека;

    • політична безпека.

Як справедливо зазначає О.І.Зайченко, аналізуючи Концепцію, безпека людини визначена, як універсальна потреба, яка підкреслюється широкою взаємозалжністю всіх людей, залежністю від величезної кількості загроз, загальних для будь-кого і будь-де. Вона залежить, у першу чергу, від превентивних засобів [59, с.143].

На нашу думку, у сучасному світі на першому місці має розглядатися безпека людини, адже вона стоїть у центрі таких глобальних утворень, як суспільство та держава. Відтак усі види безпеки мають розглядатися з огляду на концепт забезпеченості прав людини.

Виходячи з викладеного, слід підтримати думку О.В. Тихонової про те, що на сьогодні на законодавчому рівні автентичне тлумачення поняття

«безпеки» у чистому вигляді відсутнє [217, с.140]. На нашу думку, це пов’язане із тим, що «безпека» є багатоаспектним явищем, і тлумачити його слід, виходячи із тієї специфічної сфери відносин, до якої застосовується зазначене поняття. Важливе значення для розуміння безпеки відіграє і те, у контексті якої концепції воно розглядається. Розуміння безпеки невід’ємно пов’язане із категоріями «загрози», «ризики».

В.А. Ліпкан дає системне визначення безпеки, розглядаючи її і як гарантовану конституційними, законодавчими і практичними заходами захищеність і водночас як забезпеченість життєво важливих інтересів об’єкта від зовнішніх і внутрішніх загроз [105, с.57].

Це явище має статичну складову, яка вказує на створення певного стабільного стану об’єкта, а також динамічну складову, адже такий стан повинен створювати умови не просто для існування об’єкта, а і для його розвитку, взаємодії із іншими подібними або різнойменними об’єктами

системи, оперативного реагування самої системи не тільки на потенційні, а і на реальні загрози.

У загальному розумінні «безпека» (від латинського слова «securitаs») означає свободу від страху і від ворожого стороннього впливу. У той же час, логічною є думка В.В. Третяка, який вказує, що поняття «безпека» може характеризувати як стан захищеності найбільш загальних речей, так і стосуватися характеристики конкретних ситуацій, пов’язаних з особистістю, суспільством [220, с. 6].

Для безпеки є характерним поділ на певні види. По-перше, за галузями забезпечення безпеку можна поділити на: політичну, економічну, соціальну, екологічну тощо. По-друге, в залежності від факторів ризику на: внутрішню та зовнішню безпеку. Внутрішня безпека означає стан захищеності від внутрішніх загроз, які існують всередині системи. Зовнішня безпека – це стан захищеності від загроз, що виходять ззовні. Якщо мова йде про державу як про систему, то це безпека держави від зовнішньодержавнихзагроз.

По-третє, в залежності від сфери інтересів на: національну безпеку та міжнародну безпеку. Втім, не слід звужувати національну безпеку до розуміння її як стану захищеності від зовнішніх посягань. Національна безпека розглядається системно, з огляду на усі сфери життєдіяльності держави.

По-четверте, в залежності від об’єкта захисту на: особисту безпеку, громадську безпеку, державну безпеку.

Звернемося до поняття «громадська безпека». Не можна не погодитися із думкою О.М. Позднишева, який підкреслює, що забезпеченнянаціональної безпеки, а зокрема громадської, у деякому сенсі є умовою і одночасно метою реформування країни [138, с.23].

Термін «громадська безпека» використовується законодавцем у п.7 ст.137КонституціїУкраїни. У Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП)глава 14визначенаяк «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок тагромадську

безпеку» [74], у розділі Х Кримінального кодексу України визначені категорії злочинів, які відносяться до злочинів проти громадської безпеки [90], у Законах України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» [144], «Про правовий режим надзвичайного стану»

[190] тощо.

Громадська безпека згадується і у вищепроаналізованій Стратегії національної безпеки України. У ній вказано, що розвиток Національної гвардії України як військового формування з правоохоронними функціями має бути спрямований на збільшення її спроможностей щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичноїі та в особливий період [192].

У той же час нормативного визначення цього поняття у чинному законодавстві України немає. Слід звернути увагу, що у Концепції сталого людського розвитку наводиться наступне визначення: громадська безпека.

У Законі України «Про міліцію» (втратив чинність із набуттям Закону України «Про Національну поліцію») попри існування у її структурі підрозділівміліціїгромадськоїбезпеки,нетількибуловідсутнєдосліджуване поняття, але і серед завдань діяльності цього правоохоронного органу не визначалося забезпечення громадської безпеки. Втім, законодавець звертався до інших видів безпеки, які мав забезпечувати цей орган за своїми завданнями: особиста безпека, безпека дорожнього руху (ст.2)[176].

У чинному Законі України «Про Національну поліцію» одним із завдань визначено забезпечення публічної безпеки та порядку. У новому законі використано термін не «громадська безпека», а «публічна безпека», який також законодавцем не розкривається.

Вченими поняття «громадської безпеки» тлумачиться по-різному. Одні вчені визначають громадську безпеку як систему зв’язків і відносин, що складаються відповідно до техніко-юридичних норм, при використанні об’єктів, що представляють підвищену небезпеку для життя і здоров’я людей, майна державних і громадських організацій і громадян при настанні особливих умов у зв’язку зі стихійними лихами або іншими надзвичайними обставинами [141, с.78].

Науковці вказують, також, що громадською безпекою є урегульована система суспільних відносин, які забезпечують запобігання негативних проявів стихійних сил природи (повеней, землетрусів, епідемій, пожеж і т.д.), а також джерел підвищеної небезпеки [199, с.5]. О.В. Серьогін та А.П. Коренев також визначають громадську безпеку як систему суспільних відносин, що складаються відповідно до певних з правових норм, пов’язуючи її з використанням об’єктів, підвищеної небезпеки або проявами джерел підвищеної небезпеки [203, с.23].

На нашу думку, подібне розуміння громадської безпеки як захисту від джерел підвищеної небезпеки є занадто звуженим та не розкриває повного змісту цієї категорії, тому звернемося і до думок інших вчених.

О.І. Сапожніков, досліджуючи зазначену категорію, відносив її до адміністративно-правового режиму, вказуючи, що під ним слід розуміти спеціальний правовий режим діяльності органів держави, що використовують дозвільні, наглядові та примусові методи як соціально-об’єктивні і правові заходи забезпечення громадської безпеки.[202, с. 64].

Слід виділити також категорію вчених, які розглядають громадську безпеку комплексно, у низці аспектів: стан захищеності нормами адміністративного та інформаційного права чітко визначеної сукупності суспільних відносин, що складаються під час життєдіяльності особистості та суспільства, безпечного функціонування державних органів, громадських організацій та громадян, реалізації їх прав, свобод та законних інтересів [12, с.81]; як комплекс правових, а також правоохоронних, заходів, які

забезпечують нормальні умови функціонування держави, суспільства, обстановку спокою для кожного громадянина і водночас як порядок суспільних відносин, які виникають та стверджуються у процесі життєдіяльності громадян, їх спілкування в громадських місцях згідно з чинними приписами правових норм та правил і звичаїв цивілізованого суспільства [12, с. 362].

А.В. Басов та О. І. Парубов визначають, що зміст громадської безпеки включає в себе ті суспільні відносини, які виникають під час реалізації правовихітехнічнихнорм,щонаправленіназабезпеченнябезпекинаселення, а також пов’язані з попередженням небезпечних загроз для життя і здоров’я людей [14]. Подібної точки зору дотримується і професор Х.П. Ярмакі, який розуміє її як сукупність суспільних відносин, що пов’язані з попередженням та усуненням загрози для життя і здоров’я людей та їхнього майна

Висловлені позиції досить ґрунтовно визначають основні ознаки громадської безпеки, акцентуючи увагу на таких важливих об’єктах захисту, як життя, здоров’я, безпека людей та вказують на необхідність забезпечення громадської безпеки не тільки за наявності джерел підвищеної небезпека важливих інтересів держави, при якому до мінімуму знижена можливість реальних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз і забезпечується можливість для прогресивного розвитку особистості і суспільства, а також діяльності спеціальних державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, об’єднань громадян та окремих громадян уповноважених законом на забезпечення громадської безпеки» [135, c.35].

Має місце наступна думка вчених: «Громадська безпека – це самостійне явище, що має історичну форму, зміст, механізми виникнення, розвитку та підтримки; це одна з характеристик соціальної дійсності, яка свідчить про стан задоволення життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави; в термінологічному аспекті виходить від антоніму «небезпека» [61, c.110].

Цікавою є думка В.Г. Фатхутдинова, який пропонує розрізняти державну політикугромадськоїбезпеки (громадську безпеку), яка здебільшого спрямована на запобігання та мінімізацію реалізації загроз у відповідному середовищі і державну безпекову політику, що спрямована на формування гарантованих і забезпечених державою сприятливих умов для стабільного прогресуоб’єктівбезпеки (особи, суспільства і держави), реалізації їх прав і свобод, законних інтересів, цінностей[223].

Цікавим та методологічно прийнятним для дослідження зазначеного поняття є поділ, запропонований В.А. Ліпканом, який для характеристики поняття безпека виділяє чотири головні підходи: статистичний, апофотичний, діяльнісний, пасивний [106, с.113].

На нашу думку, комплексне використання усіх чотирьох підходів дає підстави для найбільш повної характеристики поняття «громадська безпека» та визначення завдань національної поліції із її забезпечення.

Статичний підхід до громадської безпеки означає, в першу чергу, створення надійних, стабільних умов для безперешкодної реалізації громадянами своїх прав. Для забезпечення статичності громадської безпеки важливу роль відіграє превенційна та профілактична діяльність, спрямована

на запобігання вчиненню правопорушень. Це є першим повноваженням поліції, визначеним у п.1 ч.1 ст.23 Закону. Здебільшого ці повноваження покладаються на патрульну поліцію. Саме розуміння статичного стану безпеки як стану захищеності від протиправних посягань та інших факторів вказує на визначальну роль поліції у цій сфері діяльності.

Діяльнісний підхід означає систему заходів, спрямованих на створення певних умов, які забезпечують громадську безпеку. Таким умовами є, в першу чергу, можливість отримання поліцейських послуг, коли особи з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги. До речі, у Законі вперше напряму визначено сервісну функцію поліції, яка відіграє важливе значення для забезпечення громадської безпеки. Адже стан захищеності виникає не тільки тоді, коли є способи реагування на правопорушення, а й коли передбачені відповідні заходи для інших небезпек, які впливають на можливість реалізації громадянами їх прав. Наприклад, таким є нововведений поліцейський захід – поліцейське піклування.

Зокрема, це стосується перевірки вимог дозвільної системи, застосування технічних приладів та засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису та ін. поліцейські заходи, спрямовані на перевірку дотримання громадянами вимог законодавства.

Слід погодитися із вченими, які вказують, що громадська безпека повинна утворювати атмосферу спокою, обстановку впевненості в надійності та ефективності захисту від ймовірних злочинів та інших протиправних

посягань, у наявності для цього відповідних гарантій, відчуття безпеки, на яку можна покластися, в якій впевнені суб’єкти права. Громадська безпека утворює такий стан суспільної та особистої свідомості, такий соціальний настрій, який характеризується відсутністю загроз життю і здоров’ю, свободі, недоторканості та безпеці людей, власності та іншим цінностям, коли люди почувають себе в безпеці [89, с. 685].

Повертаючись до поняття «національна безпека», яке було попередньо нами розглянуто, відзначимо, що ми вважаємо громадську безпеку невід’ємною складовою національної безпеки, а відтак наведені вченим напрямки політики громадськоїбезпекита «безпекової політики» є компонентами однієї системи, які вирішують спільні завдання та не можуть розглядатисявідокремлено.

Аналізуючи вищенаведені визначення громадської безпеки, слід визначити основні концептуальні думки щодо громадської безпеки: по-перше, вона розглядається як певний стан, за якого об’єкти є захищеними, можуть повноцінно функціонувати та розвиватися; по-друге, як адміністративно- правовий режим, який створює небезпечні умови; по-третє, як певний рівень національної безпеки, захист на рівні певного угруповання, яке створює загрози та ризики для людини, суспільства, держави.

На нашу думку, громадську безпеку, з урахуванням динамічної та статичної складових слід розглядати не просто як сукупність відносин або адміністративно-правовий режим. Громадська безпека забезпечується не тільки нормами адміністративного права та управлінськими рішеннями, вважаємо, що вона більш широке тлумачення. Відтак, є правовим режимом.

Звернемося до поняття правовий режим. Спираючись на думку

Д.Д. Коссе, охарактеризуємо його ознаки відносно громадської безпеки [87]. По-перше, встановлюється, змінюється, припиняється та забезпечується правом. По суті громадська безпека пов’язана із потенційними або реальними ризиками та загрозами, що обумовлює необхідність видання відповідних нормативно-правових актів, спрямованих на їх попередження або усунення.

По-друге, неможливо визначити такий правовий режим, який би був встановлений поза політичною волею держави, інакше така держава не є суверенною. Як було вказано, громадська безпека – складова національної безпеки, яка забезпечується у правовій державі саме приписами права. По- третє,правовийрежимможнавизначитиякпорядокрегулювання,виражений у комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючих дозволів, заборон, а також позитивних зобов'язань і створюють особливу спрямованість регулювання. Громадська безпека має свої елементи: мету, суб’єктів, об’єкти тощо. По-четверте, за допомогою правових режимів здійснюються політичні та державнірежими.

Громадська безпека визначається певною системою, наявністю елементів, які її характеризують. Першим елементом, який слід виділити у системі громадської безпеки, є суб’єкти забезпечення громадської безпеки.

Ю.С. Небеський пропонує наступне визначення суб’єктів забезпечення безпеки як носіїв або власників прав та обов’язків, що передбачені адміністративним законодавством, у сфері забезпечення законності та правопорядку, захисту прав і свобод громадян, охорони прав і законних інтересів державних і недержавних організацій, трудових колективів і громадських об’єднань, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями, виявлення, нейтралізації або усунення криміногенних явищ, що посягають або можуть посягати на стан громадського порядку, які здатні реалізовувати надані їм права, виконувати покладені на них обов’язки та нести юридичну відповідальність за порушення правил у сфері охорони громадського порядку та забезпечення безпеки громадян [123, c.35].

Вважаємо, що суб’єктами забезпечення громадської безпеки слід вважати відповідні органи, підрозділи, громадські організації та формування, осіб, які законом наділені відповідним адміністративно-правовим статусом, реалізація якого направлена на вирішення завдань із забезпечення громадської безпеки.

У науці відсутня єдність думки щодо системи суб’єктів забезпечення громадської безпеки. А.В. Басов, досліджуючи зазначене питання, вказує, що одна група авторів виділяє загальних та спеціальних суб’єктів. Друга група вчених – загальних, спеціальних та спеціалізованих. Сам вчений, беручи за основу класифікації характер компетенції суб’єктів, виділяє загальних, основних та додаткових суб’єктів забезпечення громадської безпеки [16, c.43].

І.І. Плохой, поділяє суб’єктів забезпечення громадської безпеки на головних – до яких належать вищі органи державної влади (Верховна Рада України (парламент), Президент України (глава держави), Кабінет Міністрів України (уряд)) та додаткових (до яких належать інші органи державної влади, у компетенцію яких входить і забезпечення громадської безпеки) [135, c. 40, 49.].

До суб’єктів забезпечення громадської безпеки можна віднести наступних: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України; Державну службу з надзвичайних ситуацій; Міністерство інфраструктури України тощо.

Органами наступного рівня є центральні органи виконавчої влади, до яких відноситься і Національна поліція, правоохоронні органи спеціального призначення. У діяльності із забезпечення громадської безпеки беруть участь місцеві органи влади та органи місцевого самоуправління.

Особливий рівень представляють громадські формування, участь якиху забезпеченні громадської безпеки останнім часом усе посилюється.

До забезпечення громадської безпеки залучаються й інші суб’єкти, в залежності від наявності ризиків та загроз, які впливають на неї, та заходів, які необхідно вжити. Наприклад, це може бути Міністерство економічного розвитку і торгівлі тощо.

Враховуючи, що зазначені органи знаходяться на різних рівнях, представляють різні гілки влади, мають повноваження та компетенцію, що

відрізняється, їх діяльність задля забезпечення громадської безпеки маєбути системною.

Як зазначає О.Ф. Скакун, механізм держави є цілісною ієрархічною, реально функціонуючою системою державних органів, підприємств,установ, організацій, через діяльність яких реалізуються завдання і функції держави [206, c. 144]. Органи, які забезпечують громадську безпеку, мають певні ознаки: є складовою зазначеного механізму; діють комплексно, тт. – від видання актів – до виконання, контролю за виконанням; всі ці органи вирішують різні задачі, але мають спільну мету діяльності; наділення їх різноплановими повноваженнями та компетенцію створює необхідні умови для комплексного забезпечення громадської безпеки за наявності різних ризиків, загроз та у різних сферах функціонування суспільства; зазначені органи можуть бути побудовані за відмінними організаційно-управлінськими принципами, натомість в основі їх діяльності завжди мають знаходитися такі засади як верховенство права, законність, відкритість, гласність, прозорість, доступність, взаємодія з населенням тощо.

На нашу думку, визначаючи класифікацію суб’єктів забезпечення громадської безпеки, доцільно поділяти їх на уповноважених на здійснення громадської безпеки та таких, що залучаються до її забезпечення. Є суб’єкти, для яких забезпечення громадської безпеки є постійним завданням, напрямом діяльності. Наприклад, це стосується діяльності Національної поліції, одним із принципів діяльності якої є безперервність. У той же час, окремі суб’єкти можуть тільки у певних випадках залучатися до забезпечення громадської безпеки, в залежності від потенційних чи реальних загроз.

Основою, яка забезпечує діяльність суб’єктів громадської безпеки є відповідно нормативна-правова база, яку і формують, у першу чергу, суб’єкти державних органів влади, видаючи нормативні акти, різні за своєю силою, механізмом дії. Система нормативно-правових актів, що видаються суб’єктами забезпечення громадської безпеки має створювати безпрогалинне для вирішення переважних проблемних питань у цій сфері, визначати правила

поведінки, завдання, якіпокладаютьсянаоргани,щозабезпечують громадськубезпеку,визначатиїхправовийстатус,процедурніпитаннядіяльності, відповідальність.Тому державно-правовий механізм забезпечення громадської безпеки складається із двох основних ланок – інституційної та правової.

Серед основних дій, спрямованих на забезпечення громадської безпеки, на нашу думку, слід виділити наступні: 1) заходи із попередження – тобто дії суб’єктів, спрямовані на мінімізацію потенційних загроз і ризиків, створення стабільного стану (такі заходи можуть стосуватися як видання відповідних нормативно-правових актів, так і, наприклад, превентивної діяльності підрозділів Національної поліції); 2) заходи із припинення – діяльність суб’єктів, у разі виникнення реальних загроз, направлена на якнайшвидше їх подолання; 3) усунення – діяльність суб’єктів, направлена на виправлення наслідків загроз, стабілізацію стану, поновлення порушених прав і законних інтересів, притягнення до відповідальності осіб, які утворили відповідні загрози.

Суб’єкти громадської безпеки реалізовують свої повноваження, компетенцію у діяльності, направленій на забезпечення громадськоїбезпеки. Спираючись на діяльнісний підхід, варто зазначити, що будь-яка діяльність має свою мету, змісттаспрямована на певні об’єкти. Відтак їх варто визначити наступними елементами системи громадськоїбезпеки.

Р.Ширшикова справедливо зазначає, що в основі громадської безпеки знаходиться підтримання динамічно-стійкого стану об’єктів щодо несприятливих впливів [232]. Складно не погодитися, що багаторівнева діяльність суб’єктів забезпечення громадської безпеки як раз і спрямована на створення стабільних умов для реалізації громадянами, суспільством, державою своїх прав і законних інтересів, гармонійного розвитку. Суб’єкти громадської безпеки можуть вирішувати різні завдання, починаючи від видання нормативно-правових актів, якими регулюються питання

забезпечення громадської безпеки і до застосування адміністративних норм, санкцій, у разі настання ризиків та загроз.

Мета громадської безпеки є основою для побудови відносин, діяльності у цій сфері. Сучасні дослідження у сфері забезпечення громадської безпеки вказують на переорієнтацію правових цінностей, абсолютизацію переходу від пріоритетності інтересів держави та суспільства до пріоритетності прав і безпеки людини.

У розвитку сектору безпеки та оборони одним із основних завдань визначено забезпечення стійкого взаємозв’язку між політикою національної безпеки та політикою демократичного розвитку, а також визначення серед стратегічних пріоритетів національної безпеки необхідності зміцнення концептуальних засад безпеки людини.

Як справедливо зазначається експертами у цій галузі, безпека людини є свого роду рамковою концепцією активних взаємовідносин громадянського суспільства з усіма складовими сектору безпеки та оборони. Поняття безпеки людини також досить часто носить назву багатовимірної безпеки та безпеки громадян. Це поняття розглядається під кутом суспільно-центричної, а не ворого-центричної перспективи. Рівень безпеки людини визначається тим, якою мірою відчуває себе місцеве населення в безпеці. Безпека громадян або безпека людини як поняття не визначаються в жодному із документів, якими визначаються питання оборони та безпеки, але документи акцентують увагу виключно на питаннях громадської безпеки. Громадська безпека сама по собі має досить вузьке специфічне значення та є складовою більш узагальненого розуміння концептуального поняття безпеки людини (human security) [215]. Ми погоджуємося із вказаною думкою. Зазначене підкреслює необхідність концентрації державних заходів, у першу чергу, на внутрішній – громадській безпеці, з урахуванням пріоритетності безпеки людини як найвищої соціальної цінності.

Перевагою застосування концепції безпеки людини є також те, що вона являє собою двоєдину політичну концепцію, в основі якої знаходяться такі

взаємодоповнюючі базові компоненти як забезпечення захистутарозширення прав і можливостей. Зазначене передбачає всеохоплюючий підхід. З одного боку, він розкривається у тому, що органи державної влади виступають регуляторами суспільних відносин, поширюючи задля забезпечення безпеки людини норми, процеси, створюючи різноманітні інституційні структури. З іншого боку, самі люди відіграють важливу роль учасників діяльності з визначення та реалізації їх прав та законних інтересів.

Спираючись на базові компоненти забезпечення захисту і розширення прав і можливостей, концепція безпеки людини, сприяє проведенню, у першу чергу, профілактичних заходів, орієнтованих на інтереси людини, зниження вірогідності конфліктів, ризиків та загроз, сприяє розвитку прав людини відносно всіх людей [80].

За своїми базовими характеристиками людська безпека людиноцентрична, багатовимірна, взаємопов’язана, універсальна. Її основними принципами є повага до прав людини, обмеження використання воєнної сили, зв'язок з громадськістю (bottom-up approach) та фокус на регіоні, а не тільки на країні. Таким чином, людська безпека змінює наголос та зміст військових операцій,наголошуєна «гуманізації безпеки». Вона має нормативну, дискурсивну та практичну цінність, оскільки інструктує стосовно того,чогопотрібнодосягативсферібезпекитаякцеробити.Зметодологічної точки зору концепція людської безпеки не є монолітною теорією, скоріш, це філософсько-нормативна платформа для всіх тих, хто вважає, що людина та її інтереси мають бути «точкою відліку» для формування інших концепцій[35].

Основою, на яку спирається безпека людини в українському законодавстві є верховенство правапринцип, закладений у Конституції України та такий, що став первинними для всіх інших сфер правовідносин. Зокрема, серед принципів поліцейської діяльності, визначених у ст.ст.6 – 12 Закону України «Про Національну поліцію», на першому місці стоїть саме принцип верховенстваправа.

В.Г. Фатхутдінов справедливо зауважує, що при виборі безпекової стратегії в якості домінантної піднімаються питання методології, які обумовлюють зміст безпекової політики, яка залежить від політичного курсу держави, безпекової освіченісті політичної еліти, безпекової культури тощо [223].

Таким чином, об’єктом громадської безпеки виступають права та законні інтереси особи, суспільства та держави, водночас саме забезпеченняїх безпеки єметою.

У сучасному демократичному правовому просторі, в якому превалюють інтереси особи над суспільними і державними інтересами, а людина визначається найвищою соціальною цінністю, забезпечення громадської безпеки має відбуватися з урахуванням зазначених ідей пріоритетності прав і свобод людини. У такому разі акцентуація методології дослідження забезпечення громадської безпеки змінюється з гносеологічного підходу у бік онтологічного, за якого права, свободи та законні інтереси людини стають не тільки основним об’єктом охорони та захисту держави, а й метою забезпечення безпеки.

На сьогодні правоохоронна система перебуває у стані реформування.

Закон України «Про Національну поліцію» набував чинності в усій державі з 7 листопада 2015 року. Ним докорінно змінюється структура, принципи діяльності, повноваження, засоби діяльності міліції, яка переформатується у новий для України орган центральноївиконавчоївлади – Національну поліцію.

Відповідно до ст.2 Закону завданнямиполіціїє 1) забезпечення публічної безпеки і порядку; 2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; 3) протидії злочинності; 4) надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих,економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги [183]. Законодавець використовує термін «публічна безпека»,не

розкриваючи його змісту, не дивлячись на те, що у системі завдань національної поліції першим є забезпечення публічної безпеки.

У контексті дослідження доцільним вбачаємо розгляд питанняпро співвідношенняпонять «публічнабезпека»та «громадськабезпека».

В.Г. Фатхутдінов, провівши аналіз частотності операціоналізації та контекстуальності використання зазначеного терміну, доходить до висновку, що його вживання взагалі обмежене лише науковою сферою і не має свого аналогу і вживаності в законодавчому обігу, оскільки функціонування його у чинних нормативно-правових актах України не зафіксовано [224]. Відповідно, це значно ускладнює процеси правозастосування, чітке розуміння завдань новоутвореного органу. Ми погоджуємось із вченим, що визначення цього поняття є не просто питанням наукових досліджень, воно створює підґрунтя для однозначного тлумачення й інших норм, чіткого визначення завдань та функцій національної поліції.

Більш застосовуваним та таким, що має певне офіційне тлумачення є поняття громадської безпеки. Воно міститься у різнихнормативно-правових актах, наукових джерелах, які вище булинамидосліджені. Зокрема, у Конституції України використовується термін «громадська безпека», і у жодній статті відсутнє послання на «публічну безпеку». У ЗаконіУкраїни

«Про міліцію», який втратив чинність, до основних завдань міліції належали охорона і забезпечення громадського порядку» та громадської безпеки (ст.ст.2, 9).

Визначення змісту та значення цього поняття відіграє важливе значення у вирішенні питань теоретичного та прикладного характеру правових та організаційних засад забезпечення громадської безпеки підрозділами Національної поліції.

Термін «публічний» походить від «публіка» – «люди, які перебувають де-небудь як слухачі, глядачі» або ж «люди, народ, товариство» [30, c.1003]. У західних державах використовуєтьсятермін«public security», який перекладаєтьсяяк «суспільнабезпека», «державнабезпека», «публічна

безпека». Вчені вказують, що під ним розуміють здійснення захисту інститутів громадянського суспільства, що передбачає протидію загрозам добробуту громадян, суспільству загалом [18, c. 77]. По суті, зазначене відповідає і розумінню громадської безпеки.

Із використанням термінів «публічна безпека»та «публічний порядок» у новому законодавстві, з’явилися окремі наукові статті, автори яких звертаються до зазначених нововведених понять, натомість у їх роботах не розкривається зміст таспіввідношенняпонять «публічна безпека»та

«громадська безпека» [143, c. 147].

Враховуючи викладене, вважаємо за доцільне використання терміну

«громадська безпека» як відносно законодавчо визначеного та доктринально дослідженого. Водночас виникає необхідність законодавчого роз’яснення нововжитого терміну та приведення чинного законодавства у відповідність, задля однозначного його тлумачення. Сутність та зміст поняття «публічна безпека» потребує здійснення нових наукових досліджень у зазначеної правової категорії, обґрунтування необхідності вживання саме цієї дефініції та її перевагу над більш традиційною «громадська безпека».

Досліджуючи поняття громадської безпеки, ми звернули увагу на те, що вченими використовуються для її характеристики такі поняття як «загрози» та

«ризики».

Окремі питання загроз нами розглядалися у цьому розділі. Розглянемо поняття ризику.

Тлумачення терміну «ризик» вчені розглядають наступним чином:

  1. багато авторів визначають ризик як імовірність (можливість)помилки або успіху того чи іншого вибору в ситуації з кількома альтернативами (див. думки таких авторів, як: Л.Дж. Гитман, М.Д . Джонк; М.А. Рогов; Л.Н. Тепман; Е.С. Хендрікс, М.Ф. Ван Бреда; Томас Л. Бартон, Вільям Г. Шенкір, Пол Уокер Л. таін.);

  2. велике число авторів визначають ризик як небезпеку можливих втрат (І.Т. Балабанов, В.П. Бочарників, С.В. Свєшніков, С.Н. Возняк, Л.Ф. Догіль, Б.А. Райзберг іін.);

  3. часто ризик характеризується як ситуативна характеристика діяльності або ситуація (подія) (М.Г. Лапуста, Л.Г. Шаршукова, В.Т. Севрук, Н.В. Хохлов, Е.В. Цвєткова, І.О. Арлюковатощо);

  4. ряд авторів розуміють під ризиком невизначеність щодо можливих втрат (В.А. Гамза, Ю.Ю. Катеринославський, Р. А. Фатхутдінов, А.С. Шапкін та ін.).

  5. Н. Н. Куніцина вважає, що ризик – якісна ознака комплексної об'єктив-но-суб'єктивної економічної категорії, що виражаєможливість відхилення від наміченого , очікуваного результату [99,c.43];

  6. Вітлінський В.В., Великоіваненко Г.І. вказують, що ризик - ситуація, коли мають місце невизначеність, конфлікт, наявна багатоваріантність, і коли одночасно не всі альтернативні варіанти однаковою міроюсприятливі;

  7. Донець Л.І. розглядає ризик як діяльність, пов’язану з подоланням невизначеності в ситуації неминучого вибору, у процесі якого є можливість якісноікількіснооцінитиймовірністьдосягненняпередбаченогорезультату, невдачі, відхилення від мети [210, c.104];

  8. Ґеерт Гофштедер визначає ризику є рівнем ймовірності, щоданий інцидент або ситуація матиме місце [104, c.192].

На нашу думку, відносно громадської безпеки ризики доцільно розглядати як недетерміновані процеси, що виникають внаслідок неможливості повного їх передбаченняіпрогнозування [210, c.104]. Натомість, таке тлумачення ризику є дещо звуженим та не охоплюєйого характеристики.

Ґрунтовно ознаки ризику визначені у роботі Р.А. Крючкова. Серед основних автор виділяє наступні:

  1. сценарна невизначеність, яка властива багатьом соціально- правовим явищам,томуризик – завжди обрахована невизначеність, з альтернативними варіантами розвитку ситуаціїризику;

  2. вірогідність негативних результатів діянь (власних або чужих дій або бездіяльності) абоподій;

  3. закономірність означає, що ризик є іманентною властивістюбудь- якої діяльності, обумовлене тими або іншими факторами, при цьому закономірність ризику не лінійна, авірогідна;

  4. подвійний суб’єкт-об’єктний характер [92,c.15].

По суті, правова оцінка ризиків закладена уже у правових нормах та управлінських рішеннях, які приймаються задля забезпеченнягромадської безпеки.

Право виступає універсальним засобом правового управління ризиками, діючи подвійним чином. З одного боку, воно стабілізує ситуацію вибору (між правомірним та неправомірним ризиком). Це обумовлює правомірність, неправомірністьповедінкиосібтаможливістьзастосуваннядонихюридичної відповідальності, у разі порушення таких норм. З іншого боку, право розширяє вибір суб’єкта, що ризикує, різними варіантами поведінки, диверсифікує ризики, надає свободу у прийнятті ризику [92, c. 9]. Зазначене є характерним для суб’єктів забезпечення громадськоїбезпеки.

Вивчення нами цього питання вказує, що у дослідженнях з тем забезпечення безпеки різних видів, існує певна послідовність: «виклик» -

«ризик» - «небзепека» - «загроза». Методологічна послідовність цього ланцюгу полягає у тому, що систематизовані антитези «безпеки» вказують на їх багаторівневість та вказують різні ступені інтенсивності прояву цих негативних факторів [24, c. 43].

На нашу думку, методологічно прийнятним є дослідження питань забезпечення громадської безпеки через категорію «ризиків», це розширює системність сприйняття зазначеного поняття. Якщо виходити із зазначеної системи, то усунення ризиків, як раз, і означає забезпечення, тт. дії,

спрямовані на попереджувальні заходи, захист та охорону громадської безпеки, створення відповідних умов тощо. Таким чином, вважаємо, що категорія ризики також може вживатися для характеристики громадської безпеки.

На підставі вищевикладеного, можна визначити громадську безпеку як правовий режим, що забезпечує надійні, стабільні умови для реалізації особою, суспільством та державою їх прав і законних інтересів на підставі правових норм, правил, стандартів та включає систему суб’єктів, діяльність яких спрямована на забезпечення відповідних заходів із попередження, припинення та усунення реальних та потенційних ризиків.

    1. 1   2   3   4   5   6

      скачати

© Усі права захищені
написати до нас