Ім'я файлу: візуальна психодіагностикаWord.docx
Розширення: docx
Розмір: 63кб.
Дата: 17.05.2020


Дистанція у спілкуванні, її типи.

План

Вступ……………………………………………………………………………3

  1. Історія виникнення дисципліни………………………………………..6

  2. Поняття спілкування, його види………………………………………10

  3. Психологічна дистанція………………………………………………..18

Висновок……………………………………………………………………….23

Література……………………………………………………………………...24

Вступ

Соціальні психологи вже давно досліджують характеристики зовнішності і поведінки, які є найбільш важливими з точки зору сприйняття і розуміння.

У момент сприйняття людина, яка спостерігається, є для суб´єкта спостереження деякою сукупністю соціально значимих ознак, завдяки яким в певній культурі традиційно транслюються психологічні властивості і стани. Ці ознаки, які інколи називають "перцептивними гачками", є для даної людини певним соціальним шрифтом. Сприйняття зовнішнього вигляду людини, вираз її емоцій викликає у відповідь емоційні переживання і реакції у людей. Вміння читати виразні рухи передбачає тонке розуміння всіх відтінків і нюансів у виразі обличчя, жесту, пози і рухів тіла іншої людини. Розпізнати індивідуально-психологічні особливості особистості можна за мімікою, пантомімікою, фізіологічними реакціями, що супроводжують емоції,— судинними, дихальними, секреторними; за особливостями будови тіла, рисами обличчя, рисунками на кистях, пальцях та іншими природно-біологічними ознаками.

Візуальна психодіагностика досліджує всі зовнішні виявлення вигляду і поведінки людини з метою вивчення її особистісного змісту. Візуальна психодіагностика (термін введено українським психологом Г.В. Щекіним у 1989 р.) є суто прикладним знанням, яке особливо потрібне спеціалістам, що працюють з людьми, для діагностики їх особистісних, індивідуально-типових і професійно важливих якостей [3].

Практична спрямованість і відносна доступність візуальної психодіагностики, необхідність широкого втілення прикладної психології в різні галузі суспільної діяльності передбачає можливість проведення окремих обстежень особами без спеціальної психологічної підготовки: педагогами, лікарями, керівниками різних рівнів, спеціалістами по роботі з персоналом та ін.

Вивчення і систематизація даних про характерні відмінності зовнішнього вигляду людей і особистості, їх виразних рухів має довгу історію. Ще з давнини, наприклад, певному типу побудови тіла приписувались різні моральні і психологічні особливості. На основі цього вченими було створено досить багато типологій, заснованих на особливостях тіло будови людини.

Фізіогноміка, френологія, хіромантія, астрологія, графологія це галузі знань, які намагалися за зовнішніми ознаками тих або інших частин тіла, виразними рухами та іншими особливостями поведінки людини виявити її психологічну сутність.

Фізіогноміка (від грец. physis — природа, gnomon — знаючий) розробляла систему відповідності між рисами обличчя людини властивостями її характеру, здібностями і талантами. Фізіогноміка виникла в стародавні часи. Засновником її вважають Піфагора, нею займався Аристотель. Вже Аристотель і Платон пропонували визначати характер людини, шукаючи в її зовнішності риси подібності з якою-небудь твариною, а потім ототожнюючи її характер, як у східному гороскопі, з характером цієї тварини. Так, за Аристотелем, товстий, як у бика, ніс означав лінь, широкий ніс з великими ніздрями, як у свині, — дурість; ніс, як у лева, — важливість; волосся тонке, як вовна в кіз, овець і зайців, — боязливість, волосся тверде, як у левів і кабанів, — хоробрість.

Найбільш відомою стала фізіогномічна система Погана Кас-пера Лафатера, який вважав основним шляхом пізнання людини вивчення будови голови, конфігурації черепа, міміки і та ін.

Австрійський лікар Ф.И. Галь створив френологію — теорію, в якій намагався систематизувати і розвинути далі знання про зв´язок психічних особливостей людини з зовнішньою формою її черепа. Результати вивчення різних виразних рухів знайшли відображення в працях Ч. Дарвіна ("Про вираження відчуття", 1872), В. Бехтерєва ("Об´єктивна психологія", 1910), які стверджували, що психологія повинна вивчати не тільки явища свідомості і несвідомого, а й зовнішні прояви діяльності людини, оскільки вони є вираженням її психіки.

У глибині тисячоліть криються джерела хіромантії— вчення про зв´язок будови кисті руки, форми пальців, опуклостей і западин, ліній і борозенок на долоні з внутрішньою сутністю людини, її минулим і майбутнім. Хіромантію знали в стародавньому Китаї та Індії, а також у Греції і Римі задовго до нашої ери. Зараз існує навіть сучасна назва— дерматогліфіка, яка вивчає узори на долоні людини. Її дані використовуються в криміналістиці, медицині, генетиці, психології, психогенетиці тощо [12].

На межі XIX і XX ст. під впливом антропологів, які звернули увагу на відмінності у будові тіла, а також психіатрів, що побачили індивідуальні відмінності у схильностях до психічних захворювань, концепція зв´язку між тілобудовою і типологічними особливостями людини отримала подальший розвиток, зокрема у французького лікаря Клода Ciro, який залежно від переважання в організмі однієї з основних систем (дихальної, травної, мускульної або мозкової) виділив відповідні їм будови тіла. Ці погляди здійснили суттєвий вплив на формування сучасних конституційних теорій, які отримали поширення в психології індивідуальних відмінностей.

Сприйняття зовнішнього вигляду людини, вираз її емоцій викликає у відповідь емоційні переживання і реакції у людей. Вміння читати виразні рухи передбачає тонке розуміння всіх відтінків і нюансів у виразі обличчя, жесту, пози і рухів тіла іншої людини. Розпізнати індивідуально-психологічні особливості особистості можна за мімікою, пантомімікою, фізіологічними реакціями, що супроводжують емоції— судинним, дихальним, секреторним; за особливостями будови тіла, рисами обличчя, рисунками кисті, пальців та іншими природно-біологічними ознаками.


  1. Історія виникнення дисципліни

Вивчення і систематизація даних про характерні відмінності зовнішнього вигляду людей і особистості, їх виразних рухів має тривалу історію. Ще з давнини, наприклад, певному типу будови тіла приписувались різні моральні і психологічні особливості. На основі цього вченими було створено досить багато типологій, заснованих на особливостях тілобудови людини. Найбільш систематизована одна з таких типологій представлена в "Трактаті про людську фізіономію" Ежена Ледо (1815), в якому описано п´ять основних типів тілобудови і дано їх психологічні характеристики. В основі цієї типології лежить твердження, що будова тіла людини відповідає, в основному, п´яти геометричним фігурам: чотирикутнику, колу, овалу, трикутнику, конусу. На думку Е. Ледо, кожен тип включає в себе приховані здібності, інстинкти і емоції, які приводяться в дію або залишаються у бездіяльності залежно від розвитку особистості, її життєвого шляху. Так, невідповідність між типом і темпераментом породжує внутрішні конфлікти, через що з´являються суперечності в почуттях, побажаннях, вчинках, що виявляється у чудернацтвах характеру [8].

Конституційну типологію особистості запропонував Кречмер на основі виділення чотирьох основних типів конституції будови тіла (статури).

1-й тип статури — астенік — людина тендітної статури, з пласкою грудною кліткою, вузькими плечима, видовженими і худими кінцівками, видовженим обличчям, але сильно розвиненою нервовою системою, головним мозком;

2-й тип статури — пікнік — людина малого або середнього зросту, з вираженою жировою тканиною, опуклою грудною кліткою, великим животом, круглою головою на короткій шиї;

3-й тип статури — атлетик — людина з вираженою мускулатурою, пропорційною міцною статурою, широким плечовим поясом;

4-й тип статури— дипластик— людина з неправильною статурою.

До виділених типів будови тіла Кречмер співвідніс певні типи особистості.

Астенік — він замкнений, схильний до міркувань, до абстракції, важко пристосовується до оточення, чутливий, вразливий, "люди, які тонко відчувають", ідеалісти-мрійники, холодні владні натури й егоїсти, сухарі і безвладні, у них відбувається коливання між чутливістю і холодністю, між загостреністю і тупістю почуття ("скривдить іншого і при цьому образиться сам"), наполегливий, послідовний, невибагливий, витривалий. Зворотний бік цих переваг брак доброзичливості, приємного природного людинолюбства, їх можна розподілити на такі групи: 1) чисті ідеалісти і моралісти; 2) деспоти і фанатики; 3) люди холодного розрахунку.

Пікнік— його емоції коливаються між радістю і сумом, він товариський, відвертий, добродушний, реалістичний у поглядах, "веселі базіки", спокійні гумористи, сентиментальний тихоня, безтурботні любителі життя, активні практики. Серед них можна виділити такі типи історичних лідерів: 1) хоробрі борці, народні герої; 2) живі організатори значного масштабу; 3) примирні політики.

Атлетики — вони бувають двох видів: енергійні, різкі, впевнені в собі, агресивні або маловразливі, із стриманими жестами і мімікою, невисокою гнучкістю мислення.

Абсолютно "чистих" типів статури менше, ніж змішаних. Кожен з виділених у наведених класифікаціях типів особистості можна фіксувати і на основі морфологічних ознак. Класифікацію психологічних типів К. Юнга було покладено в основу соціоніки. У візуальному плані, за даними соціоніків, раціональність-ірраціональність краще спостерігається в профілі обличчя.

Раціональні профілі різкіше окреслені, більш кутасті, виділяються окремими деталями або їх сукупністю (лінія носа, носо-губної зморшки, підборіддя, надбрівних дуг та ін.); "ірраціональні" — мають більш м´які і плавні лінії профілю обличчя.

Інтуїтивні типи, як правило, мають високий лоб, слабо окреслене, або невелике трикутне підборіддя; їхнє обличчя нагадує скоріше овал, ніж круг.

Сенсорні типи — круглолиці, підборіддя пружне, а лоб, якщо й високий, то скошений назад.

Мислительний і емоційний типи розрізняються за активністю верхньої і нижньої частин обличчя. Перший маніпулює більше верхньою частиною (наморщує лоб, розкриває і щурить очі), а другий — нижньою (посмішка, зуби, щоки). Мислительні типи більш "кістляві", у емоційних — переважає бріошина і низ грудної клітки, у сенсорних — м´язова маса тіла (кращі культуристи, штангісти, борці, як правило, належать до сенсорного типу). Інтуїтивні типи мають серед усіх інших найдовші ноги, їм також морфологічно більш властиві довгі пальці рук і довга шия [12].

Не менш важливого значення у візуальному спілкуванні мас специфічна знакова система, яка вивчається наукою кінесикою. Шведський дослідник К. Бердвістл запропонував виділити одиницю тілорухів людини — кін (грец. кіпета — рух), або кінему (аналогічно фонемі в лінгвістиці). Із кінів утворюються кінеморфи (щось подібне до фраз), які й сприймаються в ситуації спілкування. На основі пропозицій Бердвістла було створено на кшталт "словника" тілорухів, навіть з´явились роботи про кількість кінів в різних національних культурах. З метою визначення "сітки" основних зон людського обличчя, тіла, рук тощо Бердвістл поділив все тіло людини на 8 зон: обличчя, голова, рука права, рука ліва, нога права, нога ліва, верхня частина тіла, нижня частина тіла.

Смисл побудови словника в тому, щоб одиниці — кіни, були прив´язані до певних зон тіла тоді і запишуться в тілорухи. Подібний варіант було запропоновано для запису виразу обличчя, міміки. В літературі визначено більш як 20 000 описів виразу обличчя. Щоб якось їх класифікувати, дослідник П. Екман запропонував методику, яка отримала назву FAST — Facial Affect Scoring Technique. Принцип той самий: обличчя умовно поділяється на три зони горизонтальними лініями (очі і лоб, ніс і ділянка носа, рот і підборіддя). Далі виділяються шість основних емоцій, які найчастіше виражаються за допомогою мімічних засобів: радість, гнів, здивування, огида, страх, сум. Фіксація емоції відповідної "зони" дозволяє визначити більш-менш правильно мімічні рухи. Ця методика поширена в медичній (патопсихологічній) практиці.

Знання зовнішніх ознак людини, їхній зв´язок з іншими особливостями особистості дуже необхідно психологу, лікарю, менеджеру, актору взагалі кожному спеціалісту, діяльність якого пов´язана зі спілкуванням з людьми. Розпізнавання індивідуально-психологічних особливостей особистості шляхом безпосереднього візуального сприйняття, як уже зазначалось, має велике значення в невербальній комунікації. Тому не дивно, що й сучасна наука виявляє неабиякий інтерес до досліджень "мови тіла" [2].

Так, сучасний російський дослідник І. Стернін подає систему найбільш типових поз та жестів, що свідчать про увагу або неувагу вашого співрозмовника (аудиторії).

Про увагу до мовця можна говорити, якщо:

  • погляди слухачів спрямовані до того, хто говорить;

  • положення тіла — корпус нахилений в бік мовця; слухач посунувся на краєчок стільця, щоби бути ближче до нього;

  • нахил голови вбік — ознака зацікавленості.

Про неувагу свідчить таке:

  • погляд слухача спрямовано вбік;

  • тіло напружене, посадка пряма, ноги зведені та рівно стоять на підлозі (така поза часто імітує увагу);

  • голова не нахилена, слухач тримає її прямо, хребет випрямлений;

  • слухач робить такі рухи: голова випрямляється, плечі піднімаються, потім опускаються, погляд починає блукати по сторонах — це свідчить про втрату думки, втрату уваги;

  • тіло набуває пози, спрямованої в бік виходу;

  • ноги витягнуті вперед та перехрещені, тіло відкинуте назад, голова опущена вперед (часто означає незгоду);

  • голова підпирається всією долонею;

  • автоматичне постукування кінцівками (пальці рук, ноги) або якимось предметом (ковпачком ручки тощо) по підлозі або поверхні столу; це вираз нетерпіння, причому чим швидший темп постукування, тим нетерпіння більше;

  • малювання на папері сторонніх предметів;

  • застиглість очей, немиготливий погляд (імітація уваги);

  • легке погладжування носа;

  • міцно зчеплені руки;

  • погладжування шиї (у чоловіків);

  • поправлення зачіски, похитування ногою, пошуки чогось у сумочці (у жінок);

  • рука торкається вуха та опускається вниз; або — губ та опускається вниз (приховане бажання заперечити, перебити);

  • застібання піджака (у чоловіків).

При інтерпретації того чи іншого жесту варто брати до уваги багато чинників: національно-культурні традиції, вік людини, фізіологічний стан тощо. Але якщо невербальні моменти суперечать тому, що людина говорить, то варто вірити саме їм, а не словам.

Отже, 80 % успіху в спілкуванні забезпечує добре розвинена психологічна спостережливість. Для ефективного спілкування необхідно добре орієнтуватися в ролях, станах, властивостях особистості. Джерелом інформації про це слугує зовнішність партнера по спілкуванню, його мова, поведінка і особливо поведінка невербальна.

Створення правильного уявлення про іншу людину потребує тривалих повторних контактів і значних зусиль інтелекту, інтуїції і почуттів. При короткочасних контактах звичайно треба базуватися на сформовані еталони сприйняття. Ототожнюючи співрозмовника з визначеним еталоном на основі деяких загальних ознак між ними, ми приписуємо йому одночасно і безліч інших рис, що, з нашого досвіду, звичайно трапляються в людей такого типу. Тут необхідно використовувати цілу систему корекції своїх оцінок.

  1. Поняття спілкування, його види.

Спілкування - це процес передавання й сприймання повідомлень за допомогою вербальних і невербальних засобів, що охоплює обмін інформацією між учасниками спілкування, її сприйняття й пізнання, а також їхній вплив один на одного і взаємодією щодо досягнення змін у діяльності.

Динаміку процесу спілкування можна подати в такий спосіб: а) передавач, відправник; б) одержувач, приймач, адресат; в) канал зв'язку; г) шум, сигнал; д) код, декодер.

До структури спілкування належать:

  • комунікативно-інформаційний компонент, що означає приймання (реципієнт) і передавання (комунікатор кореспондент) повідомлень і майбутній зворотний зв'язок, в основі якого - психологічний контакт;

  • пізнавальний (перцептивний) компонент, що ґрунтується на процесі сприйняття й розуміння людьми один одного;

  • інтерактивний (конативний) компонент, пов'язаний з процесом впливу, поведінкою.

Виокремлюють такі види спілкування:

  • міжособистісне;

  • між особистістю і групою;

  • групове і міжгрупове;

  • масове;

  • довірливе і конфліктне;

  • інтимне і криміногенне;

  • ділове й особисте;

  • пряме й опосередковане;

  • терапевтичне і ненасильницьке.[13].

Безумовно, спілкування можливе лише за допомогою знакових систем. Розрізняють вербальні засоби спілкування (усне і письмове мовлення) і невербальні (немовні) засоби спілкування.

Коли спілкуються за допомогою невербальних засобів, дуже важливими є жести рук, особливості ходи, голосу, а також вираз обличчя (міміка), очей (мікроміміка), поза, рух усього тіла загалом (пантоміміка), дистанція тощо. Причому вираз обличчя іноді краще, ніж слова, говорить про ставлення до співрозмовника. Відомі гримаси, які виражають відданість, доброзичливість, лестощі, презирство, страх, заздрість, ненависть тощо.

У міжособистісному спілкуванні звичайно застосовують письмове й усне мовлення.

Переваги письмового мовлення стають визначальними там, де необхідні точність і відповідальність за кожне слово. Щоб уміло користуватися письмовим мовленням, потрібно збагачувати свій словниковий запас, вимогливо ставитися до стилю.

Невербальні засоби спілкування потрібні, зокрема, для того, щоб регулювати плин процесу спілкування, створювати психологічний контакт між партнерами; виявляти емоції, відображати оцінку ситуації. Як правило, вони не можуть самостійно передавати пряме значення слів, за винятком деяких жестів. Невербальні засоби точно скоординовані між собою і словесними текстами. Неузгодженість окремих невербальних засобів істотно ускладнює міжособистісне спілкування. Невербальні засоби спілкування, на відміну від мови, людина, яка говорить, а також та, яка слухає, усвідомлює не повною мірою. Ніхто не може всі свої невербальні засоби цілковито контролювати.

Невербальні засоби спілкування поділяють на три групи:

1. Візуальні:

  • кінетика (рух рук, ніг, голови, тулуба);

  • напрям погляду і візуальний контакт;

  • вираз очей;

  • вираз обличчя;

  • поза (зокрема, локалізація, зміна поз щодо словесного тексту);

  • шкірні реакції (почервоніння, піт);

  • дистанція (відстань до співрозмовника, кут повороту до нього; особистий простір);

  • допоміжні засоби спілкування, зокрема особливості статури (статеві, вікові) і засобів зміни зовнішності (одяг, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуса, борода, сигарета та ін.).

2. Акустичні (звукові):

- пов'язані з мовою (інтонація, звук, тембр, тон, ритм, висота звуку, мовні паузи і їхня локалізація в тексті);

- не пов'язані з мовою (сміх, плач, кашель, подих, скрегіт зубів, "шморгання" носом тощо).

3. Тактильні (пов'язані з дотиком):

- фізичний вплив (вести сліпого за руку, контактний танець та ін.);

- такевика (потиск руки, плескання по плечу) [14].

У межах комунікативного аспекту спілкування психологічна взаємодія партнерів концентрується навколо проблеми контакту. Цю проблему не потрібно обмежувати вміннями і навичками комунікативної поведінки й використання засобів спілкування. Головне в успіху контактів - у сприйнятті партнерами один одного.

Психологічний контакт починається з конкретно-почуттєвого сприйняття зовнішнього вигляду партнерів за допомогою органів відчуттів. У цей момент домінують психічні відносини, пронизані емоційною реакцією один на одного як на психофізичну даність. Реакції прийняття-неприйняття виявляються в міміці, жестах, позі, погляді, інтонації, що свідчать про те, подобаємося ми один одному чи ні.

На стадії виникнення контакту значну роль відіграє зовнішня привабливість людини, завдяки якій вона здобуває особливий, вищий комунікативний потенціал. На цьому шляху їй необхідно продемонструвати інші, настільки ж вагомі для гідності своєї особистості властивості. Це можуть бути привабливі психологічні властивості (розум, доброта, чуйність тощо), ділові якості, соціальний статус, який виявляється в різних формах невербальної і вербальної поведінки. У них виявляються всі грані людської привабливості, які визначають чарівність особистості.

Чарівність - це щось більше, ніж фізична привабливість. Людина може бути красивою, але холодною, нечарівною. Чарівність - в очах, які іскряться, у сяйливій усмішці, у м'яких жестах і лагідній інтонації, у гуморі й водночас - у виправданих очікуваннях партнера.

Зворотний зв'язок як процес взаємоспрямованих відповідних дій слугує підтриманню контакту. Однак його наявність не завжди засвідчує міцність і психологічну глибину спілкування. Зокрема, у реальному спілкуванні зворотний зв'язок є суто зовнішнім, демонстраційним. Партнер підтакує своєму співрозмовникові, не заглиблюючись у те, що йому говорять. Той, хто говорить, починає виявляти агресивність та інші порушення комунікативної поведінки. Психологічна спільність партнерів зміцнює їхні контакти й зумовлює розвиток взаємозв'язку.

У межах інформаційного аспекту спілкування роз­ширюється коло психологічних проблем, пов'язаних з передаванням і сприйняттям повідомлень. Інформаційні потоки в каналах комунікації є живою силою людського спілкування й суспільного прогресу.

Інформація кодується в каналах зв'язку у вигляді знаків та їхніх комплексів (повідомлень, слів, жестів тощо), за якими закріплено цілком конкретні значення. Системи знаків утворюють природні й умовні мови, за допомогою яких відбувається процес спілкування. Знання мов розширює інформаційні можливості людини. Кількість мов може бути необмеженою залежно від практичних потреб і технічних можливостей.

За цілями повідомлення інформацію поділяють на інфор­маційну, регуляторну й емоційну. Якщо передають лише відомості про об'єкт, то інформація має інформаційне призначення. Якщо ж спілкування розраховане на спонукання партнера до дії, то інформація набуває регуляторного навантаження. Емоційну інформацію адресовано до почуттів і переживань реципієнтів.

Інформаційна неупередженість повідомлень потребує чіткої логіки, лаконічності, лексичної виваженості з погляду змістової ідентичності, якнайбільшої однозначності в розумінні повідомлення партнерами. Спонукальний ефект регуляторної інформації більшою мірою пов'язаний з мотиваційною зацікавленістю учасників спілкування в тому чи іншому повідомленні. Емоційності інформація набуває в основному завдяки експресивному аранжуванню повідомлення. У цьому велику роль відіграють виразні рухи й інтонація учасників спілкування.

В інформаційному аспекті спілкування з'являються два напрями психологічної взаємодії партнерів. Один з них пов'язаний зі сприйняттям і розумінням змісту повідомлення, інший - зі сприйняттям і розумінням особистості партнера. Ці процеси перебувають у складних взаєминах. Відомо, що з більшою довірою сприймають повідомлення, яке передає кореспондент з привабливим зовнішнім виглядом, близький за професійним і віковим статусом, ніж людина, яка ближча реципієнтові за соціально-психологічною ідентичністю [8].

Міжособистісний характер спілкування виводить партнерів на проблему взаєморозуміння, що активізує пізнавальні функції суб'єктів спілкування, і вони постають у ролі практичних психологів. Питання про те, хто мій співрозмовник, що він за людина, чого від нього можна чекати і багато інших, пов'язані з особистістю партнера. Вони стають головними психологічними загадками для учасників спілкування. Пізнавальний аспект спілкування охоплює не лише пізнання іншої людини, а й рефлексивно - самопізнання. Узагальнюючим ефектом цих процесів стають образи - уявлення про себе і про партнерів. Такі образи формуються через групову оцінку особистості й соціально-психологічну інтерпретацію особистості за її зовнішніми виявами.

Інша особливість цих образів у тому, що взаємопізнання спрямоване насамперед на розуміння тих властивостей партнера, які найбільш значущі для учасників спілкування на час їхньої взаємодії. Тому в образі уявлення про партнера не обов'язково виділяють домінуючу властивість його особистості.

Практичне призначення взаємних уявлень партнерів у тому, що розуміння психологічного вигляду особистості є відправною інформацією для визначення тактики своєї поведінки стосовно учасників взаємодії. Це означає, що еталони й стереотипи взаємопізнання виконують функцію регуляції спілкування людей. Позитивний чи негативний образ партнера закріплює ставлення певної спрямованості, усуваючи чи встановлюючи психологічні бар'єри між партнерами. У розбіжностях взаємного уявлення і самооцінки партнерів приховані психологічні конфлікти, пізнавальні за сутністю, що час до часу переростають у конфліктні стосунки між людьми, які взаємодіють.

У групах індивідуальні уявлення людей один про одного концент­руються в групові оцінки особистості, які функціонують у процесах спілкування у вигляді громадської думки про людину.

Від безпосереднього образу партнера ми піднімаємося до знання про людину загалом і повертаємося до самооцінки. Роблячи ці кола взаємопізнання, ми уточнюємо знання про себе і про те місце, яке можемо посідати в суспільстві.

Інтерактивний, конативний (поведінковий) аспект спілкування, тобто спрямований на узгодження внутрішніх і зовнішніх протиріч у позиціях партнерів. Тут розкривається прагнення людини до тих чи інших цінностей, виявляються спонукальні сили, які регулюють поведінку партнерів у спільній діяльності. Універсальним механізмом регуляції поведінки людей є установка, яка великою мірою визначає стратегію життя, та пронизує всі рівні функціонування людини і її психіку. Установки всіх видів сягають коренями підсвідомості і тому їх досить важко узгоджувати раціональним способом. Партнери з різними установками не завжди розуміють один одного, погано співпрацюють, частіше йдуть на радикальний розрив. Позитивному розвитку спілкування сприяє сумісність установок партнерів.

Позиції партнерів узгоджуються й координуються за допомогою обміну думками, поглядами, почуттями. Цей процес підпорядкований цілям корегування планів спільної діяльності. Під час спілкування формуються цілі, мотиви й програми поведінки залучених до нього індивідів, а також здійснюються взаємна стимуляція і взаємний контроль цієї поведінки [15].

Установки, потреби, інтереси, взаємини загалом, постаючи як мотиви, визначають перспективні напрями взаємодії партнерів, а тактика спілкування регулюється ще й взаємним розумінням особистісних особливостей людей, їхніми образами-уявленнями один про одного і про себе. При цьому регуляція взаємодії і стосунків здійснюється не одним, а групою образів. Крім образів-уявлень партнерів один про одного, до системи психологічних регуляторів спілкування входять образи-уявлення про себе - "Я-концепція", уявлення партнерів про враження один від одного, ідеальний образ суспільної ролі, яку вони виконують. Ці образи люди не завжди чітко усвідомлюють у процесах спілкування. Найчастіше вони постають як неусвідомлені враження.

Пізнавальні функції спілкування виявляються в межах проблеми "ставлення - поведінка", ефективне розв'язання якої передбачає узгодженість взаємодії партнерів. Велику роль у цьому відіграє атракція, емпатія.

Атракція як аспект спілкування пов'язана з емоціями, почуттями і настроєм в особистих контактах партнерів. Виявляються вони у виразних рухах суб'єктів спілкування, їхніх діях, учинках, поведінці. У них знаходять своє вираження взаємини, які стають своєрідним соціально-психологічним тлом взаємодії, визначаючи більший чи менший успіх спільної діяльності.

Взаємонамагання передбачає зіткнення партнерів у процесі узгодження позицій, як наслідок - у них виникають відносини згоди-незгоди один з одним. У разі згоди партнери долучаються до спільної діяльності. При цьому між ними відбувається розподіл ролей і функцій. Ці відносини особливим чином спрямовують вольові процеси суб'єктів взаємодії або на відступ, або на завоювання певних позицій [9].

У процесі спільної життєдіяльності відбувається постійне узго­дження думок, почуттів, взаємин партнерів.

Взаємовплив реалізується у способах і прийомах впливу людей один на одного під час спілкування. За допомогою взаємовпливу партнери "обробляють" один одного, прагнучи до зміни і перетворення психічних станів, установок і, в кінцевому підсумку, поведінки й психологічних властивостей особистості.

У результаті взаємовпливу виникають відносини "підпорядкування-опір", "наслідування-ухиляння", "солідарність-протидія" та інші, осно­вані на вольових якостях партнерів, визнанні чи запереченні їхнього авторитету, статусу і ролей. Впливовість особистості залежить від її місця в системі суспільних і групових відносин, від тих засобів, якими вона володіє в організаційній структурі спільної діяльності.

Одним з видів спілкування є довірливе спілкування, під час якого повідомляють особливо значущу інформацію. Довіра - суттєва ознака всіх видів спілкування, без неї не можна здійснювати переговори, вирішувати інтимні питання.

Варто розглянути ділове спілкування, актуальність якого останнім часом значно зросла у всіх сферах. Воно неоднорідне за своєю природою. Ділове спілкування у сфері економіки відрізняється від спілкування в правоохоронній сфері і т. ін. Спілкуючись у сфері економіки, партнери мають знати, як вести телефонні розмови, ділові наради тощо. Телефонна розмова часто стає першим кроком до ділового партнерства. Телефоном проводять переговори, віддають розпорядження, висловлюють прохання. Недотримання правил ведення службових розмов негативно впливає на економічну вигоду, а також свідчить про серйозні проблеми у професійній підготовці фахівців. Недостатня підготовка до розмови, невміння виокремити в ній головне, лаконічно і грамотно висловити свої думки приводять до значних (до 20-30%) втрат робочого часу.

Відомо, що більшість плідних ідей виникає під час контакту думок. Саме тому поширеною є така колективна форма пошуку рішень, як нарада. Однак на їхнє проведення затрачають надто багато часу, і, крім того, це один із найбільш дорогих видів службової діяльності.

Проте нарада є основною й найпоширенішою формою групового розв'язання проблеми. Це пов'язано з такими аспектами: група має більші знання й досвід, ніж окремий індивід; вона успішніше уникає помилок і невдач у роботі; ті, хто має виконувати рішення групи, сприймають результати її роботи доброзичливіше, ніж рішення індивіда; якщо рішення групи впроваджуватимуть її члени, вони зроблять це ефективніше (існує "груповий ефект", завдяки якому результат роботи групи вищий за суму внесків індивідів).

Ефективність проведення нарад підвищується в разі дотримання певних правил. Кожного учасника наради потрібно поінформувати про необхідність висловитися, і йому треба надавати таку можливість. Для полегшення виступу й засвоєння слухачами матеріалу бажано використовувати малюнки, схеми, графіки. Однак погано підготовлений наочний матеріал буде тільки дратувати слухачів і заважати доповідачу. Для формування соціально-психологічної компетентності викорис­товують спеціальні тренінги, зокрема сенситивний (тренінг міжособистісної чутливості) і тренінг ділового спілкування.

Одним з видів ділового спілкування є так зване представницьке спілкування. У реальному житті це взаємодія людей, які постають не як вільні особистості, а як представники тих чи інших держав, соціальних груп та інститутів. Особливість такого спілкування і встановлюваних з його допомогою відносин у тому, що воно здійснюється у вигляді переговорів. Це спілкування часто можна спостерігати в телевізійних трансляціях із залів засідань, репортажах про візити глав держав і в зустрічах ділових людей. У такому вигляді спілкування відносини симпатій-антипатій мають мінімальне значення порівняно з умінням людей представляти свою спільноту, вести переговори, організовувати і планувати спільні дії.

Специфіка цієї форми спілкування виявляється у мовленні людей, у їхній поведінці, манерах спілкування. Вона спрямована на створення певних відносин, забезпечення прийняття спільних рішень, реалізацію взаємних дій в інтересах тих спільнот, позиції яких обстоюють представники, що беруть участь у такому спілкуванні.


  1. Психологічна дистанція

У процесі життя в суспільстві в кожної людини формується складна динамічна система відносин. Її можна описати як багатомірний суб’єктивний міжособистісний простір, що не завжди збігається з простором соціальних відносин, де особистість перебуває об’єктивно.

Протиріччя між об’єктивною суспільною позицією особистості та її суб’єктивними відносинами, якщо воно виникає, вимагає перебудови діяльності і спілкування (форм, методів, способів, активності тощо). Зміна становища особистості повинна супроводжуватися корекцією її суб’єктивних відносин. Якщо цього не відбувається, то можуть виникати труднощі в оволодінні новою соціальною функцією (або роллю), конфліктами з оточенням або внутрішній розлад.

Більшість людей адекватно сприймає об’єктивну реальність з досить високим ступенем одноманітності повсякдення [17]. Цю одноманітність, очевидно, можна пояснити тим, що соціальна поведінка визначається переважно відносинами між групами, характер яких, у свою чергу, обумовлюється (здебільш) усталеними правилами між-групової поведінки [2; 8].

Думка людини про членів якоїсь соціальної групи, ймовірно, буде точнішою, якщо ця група відіграє строго визначену роль, і чим сильніше виявляються тенденції до одноманітності поведінки і схильність членів даної групи сприймати членів іншої групи як безликих її представників, тобто недиференційовано.

Окремі компоненти ставлення особистості до різних соціальних груп можуть відрізнятися. Однак при цьому зберігається психологічна дистанція. Це означає, що дана група належить до однієї соціальної категорії.

Взаємодіючи із соціальними групами і використовуючи свій досвід, людина формує психологічні відносини і до цих груп, і до суб’єктів, що їх складають. Ці відносини мають емоційне забарвлення і не завжди піддаються емоційному осмисленню. Проте на імпліцитному рівні нюанси відносин добре розрізняються [12]. На вибір стратегій поведінки і відносин особистості впливає психологічна дистанція.

Особливість психологічної дистанції полягає в її відносній відокремленості від фізичних параметрів руху суб’єкта як результат особливої властивості міжсуб’єктних взаємодій.

У соціумі діють свої закономірності, дослідження яких виявляє, власне, психологічні механізми взаємодії: посилення або послаблення контактів і конфліктів, впливу, зараження, наслідування тощо. Тут припускається і зміна спектра взаємодій, що цілком очевидно в контексті організаційного аналізу: і заміщення ролей, і створення організації, і кар’єрний рух тощо. Усе це створює клімат, який буде реальною чи віртуальною множиною елементів. Разом із системою індикаторів цих елементів виникає своєрідна метрика [3].

В такому випадку можуть бути визначені можливі і дозволені траєкторії руху суб’єкта у множині між-суб’єктних відносин: приязні – ворожості, довіри – недовіри, надійності – ненадійності, формальності – неформальності. Саме ці переміщення характеризують особливості життєвого шляху суб’єкта, що проходить через соціальні ролі, норми та форми поведінки, які схвалюються або ні [10].

Одним із факторів, що визначають ставлення особистості до інших людей, є їхня приналежність до різних груп усередині організації. Виокремлення груп є прерогативою і самої особистості, але воно обумовлюється також виробничою необхідністю. Ця реальність обґрунтовує важливість вивчення такого інтегративного феномена, як психологічний клімат організації. Висновки фахівців, що досліджують цей феномен, нагадують своєрідний маятник, який відхиляється то в бік індивідуальної психології, то в бік групової. І це зрозуміло, тому що нагромадження емпіричного матеріалу дозволяє вводити в науковий обіг нові дані, а теоретичне їх осмислювання й узагальнення змушує повертатися до глибинних проявів психічного.

Аналізуючи сукупність соціально-психологічних феноменів (організаційних і психологічних відносин у групах, стилю керівництва, задоволення роботою, співвідношення офіційних і неофіційних структур) у їхньому поєднанні з кліматом, неодмінно натрапляєш на серйозні труднощі в диференціюванні феноменів, що, по-перше, складають психологічний клімат, по-друге, виступають його референтами, по-третє, стають його наслідком, по-четверте, є формуючими факторами. Однак варто визнати, що з такими труднощами доводиться мати справу при вивченні і будь-якого іншого інтегрального групового феномена.

У психологічній літературі можна знайти кілька десятків визначень психологічного клімату. Не менше існує й підходів до його змісту та структури. Так, Л. Орбан-Лембрик [14] визначає мікроклімат (психологічний клімат) як самопочуття кожної особистості, її задоволення групою, комфортність перебування в ній. Н. Коломінський [4] під соціально-психологічним кліматом колективу розуміє стійкий психологічний настрій, що значно впливає на взаємини людей, їхнє ставлення до праці і навколишнього середовища. М. Корнєв і А. Коваленко [7] розглядають психологічний клімат через динамічні процеси в малій групі і структуру взаємин у них.

М. Дяченко та Л. Кандибович [1] розглядають психологічний клімат як атмосферу, зараховуючи до неї домінуючі відносини, думки, почуття, настрої, переживання тощо. К. Платонов визначав клімат через міжособистісні відносини, що впливають на настрій колективу [15], але при цьому підкреслював, що психологічний клімат формується за умов стійкого прояву настроїв і суджень, інакше він визначається як атмосфера [16].

Автори статті не ставлять за мету здійснити огляд усієї багатоманітності підходів. Та, на нашу думку, можна вважати найбільш операціоналізованим поняттям "організаційний клімат", тому що, з одного боку, це знімає термінологічні розмисли про клімат і атмосферу, а з іншого – підкреслює, що міркування стосуються організації як об’єднання людей, якою б вона (організація) не була. До структури організаційного клімату входять: спільна думка, загальний настрій; традиції, ритуали, звички. Такого підходу дотримується у своїй праці й один з авторів цієї статті [9].

Переважна більшість дослідників, характеризуючи феномен організаційного клімату, особливий наголос робить на взаєминах. При цьому йдеться про досить широкий спектр відносин. Спираючись на сталі соціальні стереотипи групового досвіду і використовуючи власний досвід взаємодії з групами й усередині груп, людина формує психологічне ставлення до них.

Упорядкувати інформацію про оточення в соціальному просторі, здійснити ідентифікацію, спростити вибір стратегії поведінки важко без усвідомлення психологічної дистанції. Окремі компоненти ставлення особистості до різних груп і людей можуть відрізнятися, однак психологічна дистанція при цьому сприймається як постійна.

Незалежно від термінології, що використовується (психологічна, соціальна, симпатична дистанції), можна виокремити три основні підходи в дослідженнях відносин і дистанцій:

Перший з них характерний для вивчення міжособистісних відносин. Він не враховує приналежність до соціальних груп. Дистанція між людьми визначається, в основному, їхніми симпатіями та взаєморозумінням [2].

Другий підхід характерний для дослідження міжгрупових відносин. Дистанція визначається об’єктивною соціальною, економічною, національною тощо різницею.

Третій підхід ґрунтується на вивченні територіальної поведінки людини та фізичної дистанції, яку вона зберігає (або допускає) між собою та іншими.

Можна припустити, що психологічна дистанція – це явище, що охоплює весь континуум взаємин, а фактори, що виступають його критеріями, ідентичні як для міжособистісного, так і для між-групового рівнів.

Психологічна дистанція – це компонент психологічного ставлення до суб’єктів взаємодії в емоційно забарвлених образах. (Соціальна дистанція – різниця в статусах, ролях, становищі). Психологічна дистанція, виникаючи на основі реальних розходжень, припускає їх суб’єктивне сприйняття.

На підставі теоретичного аналізу висловлювалося припущення про існування єдиних факторів психологічної дистанції як для міжособистісних, так і для між-групових відносин.

М. Обозов, аналізуючи основні типи міжособистісних відносин [13], показав, що для товариських стосунків характерне зближення поглядів, надання підтримки одне одному для підвищення стійкості, а для дружніх взаємин, на думку І. Кона, [6] характерні глибина, довіра і взаємна прихильність. Я. Коломінський [5] у спектрі дружніх відносин виокремив утилітарну та емоційну складові. Тобто на міжособистісному рівні значимими є психологічні феномени з емоційним забарвленням.

Прискіпливий аналіз міжособистісних стосунків дозволив виокремити такі компоненти психологічної дистанції:

  • надійність,

  • приязнь,

  • передбачуваність,

  • взаємні зобов’язання,

  • інтерес,

  • повага,

  • довіра.

Останній компонент А. Купрейченко [8] підкреслює особливо, хоча й відзначає неоднакове його розуміння різними групами досліджуваних через неоднакове співвідношення когнітивної та емоційної складових.

Безпосередньо стосується вивчення психологічної дистанції процес категоризації й адаптації. Конструюючи поведінку в групі або в діаді, людина тим самим знижує невизначеність інформації для встановлення психологічної дистанції. Категоризація – це процес, що упорядковує стратегію поведінки і визначає психологічні відносини особистості.

Однак категоризація оточення розглядається як процес руху суб’єкта за осями довіра – недовіра, приязнь – ворожість, передбачуваність – невизначеність тощо, і являє собою певну протяжність, у ході якої вибудовуються відносини та відбувається міжособистісна (між-групова) адаптація в соціальному просторі. Цей висновок дозволив провести дослідження адаптації, що розглядалася як проекція на встановлення змістової сторони взаємин у контексті психологічної дистанції: надійності, єдності, передбачуваності тощо з окремими традиційними складовими психологічного клімату.

Уміння людей орієнтуватися в соціальному просторі, адекватно сприймати й оцінювати собі подібних, встановлювати психологічну дистанцію є основою для вибору конструктивних стратегій не тільки поведінки, але й вирішення можливих конфліктів.

Стан внутрішнього і зовнішнього конфлікту особистості може справити деструктивний вплив на організаційний клімат. У зв’язку з цим слід виокремити конфліктну психологічну дистанцію, за якої відбувається наростання напруженості між сторонами взаємодії, поглиблення протиріч, зниження критичності й усвідомлення того, що відбувається. Проявляється дистанція такого типу як у період конфліктної взаємодії, так і після її вирішення.

Деструктивна взаємодія може розглядатися як вороже дистанціювання. Позиція "Я – хороший", "Ти – поганий" набуває чіткого забарвлення. Такі відносини можуть торкатися не тільки соціальної, але й інтимної сфери особистості.

Можна виокремити й конструктивну психологічну дистанцію, що виникає в період перебігу конфлікту, коли обидві сторони прагнуть дійти згоди, використовуючи стратегії компромісу і співробітництва. Поява конструктивної дистанції свідчить про новий виток відносин між конфліктуючими сторонами. Вона виконує інтегруючу функцію і сприяє розвиткові відносин співробітництва, а відтак і позитивного організаційного клімату.

Висновок

Виокремлюють чотири дистанції у спілкуванні: інтимна, особиста, соціальна, публічна.

Інтимна дистанція спілкування – це зона спілкування між близькими людьми (до 50 сантиметрів)

Особиста дистанція спілкування – це зона спілкування між друзями (від 50 см до 1,5 метра)

Соціальна дистанція спілкування – це зона спілкування між знайомими людьми (але не друзями) (від 1,5 до 2,5 метрів)

Публічна дистанція спілкування – це відкрита зона для виступу оратора перед аудиторією (більше, ніж 3 метри)

Зміст поняття мова одягу та мова кольорів означає, що для виступу ораторові слід обрати діловий одяг ( переважно це костюми сірого або синього кольору. Такий одяг не пригнічує оратора й у слухачів є можливість зосередитися на самій промові. Якщо головна мета оратора – переконання аудиторії, то йому слід уникати яскравих кольорів, занадто мовного одягу, численних прикрас, які будуть привертати до себе увагу слухачів і відвертати їх від змісту промови.

Психологічна дистанція є категоризацією суб’єктом соціального простору і являє собою компонент міжособистісних відносин, що визначають організаційний клімат, представлений в емоційно забарвлених образах.

Поєднання двох психологічних феноменів – конфліктності та дистантності уявляється перспективним науковим завданням у вивченні організаційного клімату. Усвідомлення суб’єктом психологічної дистанції в оточенні визначає вибір того чи іншого типу поведінки при взаємодії з представниками різних соціальних груп.

Література

1. Дьяченко М. И., Кандыбович Л. А. Психологический словарь-справочник. – Минск-Москва: Харвест АСТ, 2001. – 574 с.

2. Журавлев А. Л., Купрейченко А. Б. Нравственно-психологическая регуляция экономической активности. – М.: Изд. ИПРАН, 2003. – 435 с.

3. Забродин Ю. М. Психологический анализ структуры и динамики социально-экономического пространства // Психологическая газета. – 2003. - №4. – С. 8-10.

4. Коломинский Н. Л. Психология педагогического менеджмента. – К.: МАУП, 1996. – 170 с.

5. Коломинский Я. Л. Психология взаимоотношений в малых группах. – Минск: ТетраСистемс, 2001. – 431 с.

6. Кон И. С. Дружба. – М.: ИПЛ, 1999. – 348 с.

7. Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. – К., 1995. – 302 с.

8. Купрейченко А. Б. Индивидуальные особенности межличностного доверия // Психология управления в современной России. – Тверь: Изд. "Альба", 2001. – С. 66 – 68.

9. Ложкин Г. В. Психологический климат трудового коллектива. – К.: Знание, 1998. – 47 с.

10. Ложкин Г. В., Волянюк Н. Ю. Психология взаимодействия в системе "тренер-спортсмен" // VII Международн. конгр. "Соврем. олимп. спорт". – М.: РГУФКСТ, 2003. – Т. 1. – С. 307-309.

11. Маклаков А. Г. Личностный адаптационный потенциал: его мобилизация и прогнозирование в экстремальных условиях // Психол. журн. – 2001. – Т. 22. - №1. – С. 16 – 24.

12. Максименко С. Д. Общая психология. – М.: "Рефл-бук", К.: "Веклер", 1999. – 523 с.

13. Обозов Н. Н. Психология межличностных отношений. – К.: Лыбедь, 1990. – 241 с.

14. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 694 с.

15. Платонов К. К. Краткий психологический словарь-хрестоматия. – М.: Высшая школа, 1974. – 133 с.

16.. Платонов К. К. Краткий словарь системы психологических понятий. – М.: Высшая школа, 1981. – 174 с.

17. Шихирев П. Н. Современная социальная психология. – М.: ИП РАН: КСП+, 1999. – 488 с.

18. Ложкін Г., Волянюк Н. Психологічна дистанція як фактор організаційного клімату // Соціальна психологія. - 2004. - № 4 (6). - C. 36-42.


скачати

© Усі права захищені
написати до нас