Ім'я файлу: Історія. УФФ-13с. Бац Юля.docx
Розширення: docx
Розмір: 33кб.
Дата: 27.10.2020
скачати
Пов'язані файли:
генетика.docx
Розширення: docx
Розмір: 33кб.
Дата: 27.10.2020
скачати
Пов'язані файли:
генетика.docx
Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Факультет управління фінансами та бізнесу
Кафедра новітньої історії України імені М. Грушевського
Наукова робота
З дисципліни «Історія України»
На тему: «Директорія УНР»
Виконала:
Студентка групи УФФ-13с
Бац Ю.В.
.
Львів 2019
Зміст
Вступ
1. Директорія УНР
2. Сильні сторони Директорії
3. Слабкі сторони Директорії та причини її поразки
4. Економічний курс Директорії
5. Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення Директорії в Україні.
6. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919 р. поширити свою владу в Україні.
Висновки
Вступ
Директорія була створена у середині грудня 1918 року представниками українських політичних партій, що об’єдналися у травні в Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз), в якості органу антигетьманського повстання для поновлення УНР. У складі Директорії були В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко.
На відміну від помірно-консервативного режиму Директорія була радикальним урядом соціалістичної орієнтації. Це зумовило її внутрішню і зовнішню політику.
Суть політики Директорії полягала в затвердженні в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму.
Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.
Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 року було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканною. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин а допомоги кваліфікованих кадрів її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія певною мірою спробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру.
1. Директорія УНР
Як вже було сказано, у травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР – Директорію – у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка.
Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила – формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій.
Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця – Проскурів – Рівне – Станіслав – Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Осталенком, Б. Мартосом, І, Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.
Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон.
2. Сильні сторони Директорії
Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.). Директорія забезпечила собі перемогу.
Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. Її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. осіб, за іншими даними – навіть 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України.
Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів – В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та ін. Це дало змогу сформувати, хоча і не монолітний, але сильний антигетьманський фронт.
3. Слабкі сторони Директорії та причини її поразки
Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів.
Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався, адже повалення гетьманату та відновлення УНР зовсім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного «троянського коня» – наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Наступним кроком для підготовки вторгнення радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті «Известия» про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність всіх представницьких установ України на своїй території.
Ці дипломатичні маневри розв'язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося вибухами робітничих повстань у містах та активізацією отаманщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Їхня загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор'єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; наростаючий безлад; єврейські погроми; зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бранців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини.
Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винииченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.
У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії – погано підготовлена та організована «тонуча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 р., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня – Полтаву, а 27 січня – Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.
4. Економічний курс Директорії
Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.
Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встановити в Україні національний варіант радянської влади, прагнув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресові, який обирало трудове населення без участі «поміщиків і капіталістів». Внаслідок такої політики Директорія залишилась без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату – всіх, без кого нормальне існування держави неможливе.
Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічного життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщецькі та прокуркульські й відкидалися.
5. Внутрішня і зовнішня політика Директорії. Проголошення акту Злуки УНР і ЗУНР
Директорія у внутрішній політиці:
• відновила чинність законів УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу; за землевласниками залишалися будинки, худоба, виноградники; проголошено недоторканність землі промислових підприємств і цукрозаводів та іноземних власників; дозволялося мати земельні ділянки до 15 десятин;
• призначено уряд під головуванням В. Чехівського;
• вища законодавча влада передавалася Трудовому Конгресові - парламенту, сформованому з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків (власники і «нетрудова» інтелігенція позбавлялися виборчих прав); буржуазія і поміщики також були позбавлені виборчих прав.
На Конгресі не було спільної думки щодо майбутнього устрою України, тому він самоліквідувався 23 січня 1919 р. і передав всю повноту влади Директорії, що й надалі виконувала функції законодавчого і виконавчого органу влади.
У зовнішній політиці Директорії вдалося розширити міжнародні зв'язки УНР - її визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Італія. Але налагодити зв'язки з радянською Росією не вдалося. Не визнали УНР країни Антанти й відроджена Польща, яка претендувала на Правобережну Україну.
Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнавши гетьманської адміністрації, дипломати країн Антанти не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте більшовицька загроза дещо зблизила Антанту з Директорією.
22 січня 1919 р. УНР об'єдналася в соборну державу з Західноукраїнської Народною Республікою (ЗУНР), що утворилася на українських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини.
Об'єднання українських земель в одну державу мало причини:
• польський наступ на територію ЗУНР;
• нестримне бажання українців жити в єдиній соборній українській Державі.
За умов польського наступу на ЗУНР та радянського на УНР восени 1918 р. делегати законодавчого органу ЗУНР - Української Національної Ради - стали шукати можливість об'єднатися в єдину українську державу. 1 грудня 1918 р. у Фастові була укладена двостороння угода з Директорією на чолі з С.Петлюрою про «маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю». З січня 1919 р. УНР в Станіславові урочисто проголосила з'єднання ЗУНР і УНР.
Кульмінацією об'єднання українських земель в єдиній державі стало святкування Акту Злуки 22 січня 1919 p., що відбулося у Києві на Софійському майдані, де проголосили Універсал Директорії УНР про з'єднання ЗУНР та УНР в «єдину незалежну Українську Народну Республіку».
Головним наслідком Злуки стало об'єднання українських земель в єдиній державі - УНР. ЗУНР перейменували на Західну Область УНР. Лідер ЗУНР Є.Петрушевич формально увійшов до складу Директорії (однак реально уряд ЗУНР і далі діяв окремо). Уряд УНР виділив 500 млн гривень для відбудови прикарпатської економіки, направив в Західну Україну військових спеціалістів, харчі, збіжжя.
Значення цього Акту полягало в тому, що за ним вперше в історії XX ст. Україна стала єдиною, соборною державою, хоча невдовзі ця єдність була порушена: Є.Петрушевич наприкінці 1919 р. денонсував (розірвав) Акт. Директорію було вибито з Києва більшовиками і Східна Україна була захоплена радянськими військами. Територію ЗУНР окупувала армія Польщі.
6. Боротьба більшовиків проти Директорії. Друга спроба радянської Росії у кінці 1918 – на початку 1919 р. поширити свою владу в Україні
Радянська Росія ще за існування Української Держави визнала недійсним Берестейський договір і розгорнула підготовку до нового вторгнення в Україну. Розпочалася друга війна УНР та радянської Росії (грудень 1918 - червень 1919 p.).
Вона проходила в два етапи:
• наступ радянських військ у грудні 1918 - березні 1919 p., коли була загарбана вся територія Лівобережної, частина Правобережної та Південної України;
• наступ на півдні України військ Антанти та контрнаступ радянських військ у квітні-червні 1919 року.
У війні війська УНР зазнали поразки, а більшість території Східної України стала контролюватися російськими радянськими військами.
На першому етапі війни загальне командування знову здійснював В. Антонов-Овсієнко. У грудні 1918 р. головні сили більшовиків розробити наступ на Чернігів. Київ та Харків.
З січня 1919 р. в Харкові відновлено радянську владу на чолі з Тимчасовим робітничо-селянським урядом (Г. Пятаков), а 6 січня 1919 р. радянську Україну проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Невдовзі на чолі уряду, що став за російським зразком називатися Радою Народних Комісарів, було призначено X. Раковського. Його призначив особисто В. Ленін.
На другому етапі війни до бойових дій підключилися війська Антанти, загальною чисельністю 60 тис. чол. їх основною метою була підтримка антибільшовицької російської Добровольчої армії генерала А.Денікіна. Генерал бажав відновити «єдину і неподільну Росію».
Французькі війська під приводом захистів інтересів французьких власників в Україні ще на початку листопада 1918 р. висадилися на півдні і захопили Крим, Таврію, Миколаївщину, Одещину.
На переговорах в Одесі французи з представниками УНР поставили вимоги: вивести зі складу Директорії - Винниченка та Петлюру; підпорядкувати Армію УНР французькому командуванню. Винниченко у відповідь на це вийшов зі складу Директорії і виїхав на еміграцію, Петлюра ж вийшов зі складу УСДРП, ставши головою Директорії.
Домовитися УНР та французам все одно не вдалося: відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовизмом, країни Антанти щедро підтримувала Добровольчу армію. Війська Антанти, витісняючи українську адміністрацію, вийшли на лінію Тирасполь-Бірзула-Миколаїв-Херсон. Петлюра відводив війська без бою. Його більше хвилювала ситуація на північних кордонах країни.
УНР опинилася у ворожому оточенні:
• з заходу на неї тиснули польські війська. Голова відродженої
польської держави Ю. Пілсудський, колишній соціаліст, хотів відно
вити «Велику Польщу від Балтійського до Чорного моря;
• з півдня наступали французькі війська;
• з південного сходу - Добровольча армії генерала А. Денікіна;
• з північного сходу та півночі - війська радянської Росії;
• всередині держави підняли повстання проти Директорії отаман Зелений на Київщині (Дніпровська дивізія), Задніпровська дивізія отамана Григор'ева на півдні України, отамани Тютюнник, Савицький, Українська повстанська армії на чолі з Н. Махном.
Головнокомандувачем українськими військами був Петлюра, який отримав звання Головного Отамана Армії УНР. За його командування Армія УНР була переформована, перетворена на фактично професійне військо з чіткою системою підпорядкування та військових звань. Та анархія охопила й військо.
Окремі отамани виходили з-під влади Петлюри, вели партизанську війну, контролювали окремі території України. Настав період «отаманщини». Найчисельнішим був загін отамана Балбачана, який навіть намагався підняти заколот проти Петлюри. Заколот був викритий, а Балбачан розстріляний.
Країною покотилися хвилі єврейських погромів. Єврейське населення потерпало і від більшовиків, і від Добровольчої армії Денікіна, і від загонів українських отаманів. Петлюра намагався протистояти цьому розгулу антисемітизму, проте його зусилля були марними.
Під тиском більшовиків у лютому 1919 p., всього за півтора місяці після вступу в Київ, Директорія відступила до Вінниці, потім до Жмеринки. У червні 1919 р. уряд переїхав до Кам'янця-Подільського, де зосередилася західноукраїнська армія - Українська галицька армія (УГА). Саме в цей час постійних переїздів українського уряду, що контролював, до того ж, дуже незначну територію, склалося прислів'я: «У вагоні Директорія, під вагоном - територія».
На червень 1919 р. більшовики взяли під контроль майже всю територію України, вибили війська Антанти з півдня. Інтервенція військ Антанти провалилася.
В серпні 1919 р. українські війська на короткий час відбивають Київ, але під тиском військ Денікіна знову відходять до Кам'янця. Армія УНР скоротилася до 21-14 тисяч.
В листопаді Кам'янець окупують поляки, і війська УНР переходять до партизанської боротьби.
24 грудня 1919 р. Директорія розформовується, а Петлюра виїздить до Варшави, де стає першим президентом УНР у вигнанні.
Висновки
Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання.
Суть політики Директорії полягала в затвердженні в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму.
Економічний курс директорії не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності. Це передусім виявилося у розробці аграрної політики.
Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.
Основні причини поразки Директорії:
• Україна опинилася в замкненому колі фронтів, воювала одразу проти багатьох ворожих держав, жодна з яких не визнавала незалежність України (радянська Росія, Денікін, Польща, Румунія, Антанта);
• відсутність міжнародної підтримки - жодна велика європейська держава не мала наміру допомагати Україні;
• внутрішні незгоди серед членів Директорії; зіграли свою негативну роль і особисті антипатії Винниченка й Петлюри, і їхня різна зовнішньополітична орієнтація (Винниченко виступав за союз з радянською Росією, Петлюра - з Антантою);
• неспроможність Директорії вирішити аграрне питання;
• розвал української армії (отаманщина);
• захоплення лідерів Директорії лівою фразеологією, слабке розуміння нагальних потреб більшості тогочасного населення.
Головним наслідком діяльності Директорії стала повна втрата контролю українських сил над територією України. Більшість території держави опинилася під владою більшовиків.
Багатовікове бажання українського народу жити в єдиній соборній державі було здійснено 1919 року. Дві українські держави, що існували на той час, УНР та ЗУНР об'єдналися в одну Українську Народну Республіку. Фактично вперше за всю історію України більшість українського народу опинилися в складі однієї держави. Проте складні зовнішньо та внутрішньо політичні умови призвели до втрати української державності. Тільки напередодні Другої світової війни більшість українців опинилися у складі єдиної радянської України