1   2   3   4   5
Ім'я файлу: topref.ru-199699.docx
Розширення: docx
Розмір: 501кб.
Дата: 15.06.2022
скачати
Пов'язані файли:
Ароматизатори.docx
Жанрологія_як_частина_теорії_журналістики.docx
1-7 кардіологія.docx
34-66 ОПР.docx
Гончарик В. Тези.docx
МВДЕЦ1.docx
Антарктида.docx
Творча робота - дитячий день народження.pdf
Керівництво користувача .docx
normal_5c48b03dc5c70 (1).docx
патфізіологія.pdf




РЕФЕРАТ
Дипломна робота 86 сторінок, 7 рисунків, 11 таблиць, 30 джерел.

Об’єкт дослідження – структура витрат ТОВ «САТП-2001».

Ціль роботи - розкриття сутності та структури собівартості продукції і розробка методологічних підходів до її зниження на прикладі ТОВ «САТП-2001».

Методи дослідження - методика «2С70»; аналіз та синтез; статистичний аналіз.

Посилення інноваційної діяльності на підприємстві може привести до зниження собівартості продукції.

У ході дослідження теми дипломної роботи було визначено, що:

- існують резерви зниження собівартості продукції;

- на собівартість транспортних перевезень значною мірою впливають техніко-експлуатаційні показники;

- визначені основні шляхи зниження собівартості продукції;

- установлено нормативи витрат на паливо підприємства.

Можливі припущення про розвиток об’єкта дослідження – можливе зниження собівартості продукції на основі впровадження інновацій.

Ключові слова:

СОБІВАРТІСТЬ, ВИТРАТИ, КАЛЬКУЛЯЦІЯ СОБІВАРТОСТІ, НОРМАТИВНИЙ МЕТОД, АВТОТРАНСПОРТНА ПРОДУКЦІЯ.
ЗМІСТ
ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1 Собівартість як економічна категорія

1.2 Шляхи зниження собівартості продукції

2. АНАЛІЗ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ТОВ «САТП – 2001»

2.1 Аналіз змінних та постійних витрат

2.2 Вплив техніко-експлуатаційних показників на собівартість продукції

3. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ З НОРМУВАННЯ ВИТРАТ НА ПІДПРИЄМСТВІ

3.1 Нормативний метод розрахунку витрат на автотранспортну продукцію

3.2 Нормування витрат на паливо

3.3 Економічний ефект запропонованих розробок

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
В умовах ринкових відносин центр економічної діяльності переміщується до основної ланки всієї економіки - підприємства, тому що саме на підприємстві створюється продукція, виконуються роботи, надаються послуги. Найважливішою економічною категорією, що характеризує витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції є собівартість продукції. Вона є також найважливішим якісним показником роботи підприємства, тому що характеризує рівень використання всіх ресурсів (змінного і постійного капіталу), що знаходяться в розпорядженні підприємства. Товаровиробник повинен прагнути зниження собівартості, оскільки її зниження забезпечує йому додатковий прибуток. У зниженні собівартості суспільство зацікавлене не менш товаровиробників, тому що низька собівартість означає, що виробництво функціонує ефективно і ресурси суспільства використовуються раціонально.

Перехід на новий порядок нормативного регулювання бухгалтерського обліку в зв’язку з розробкою і впровадженням системи Національних стандартів (положень) бухгалтерського обліку спричиняє необхідність використання нового понятійного апарату в управлінському обліку. Цей апарат включає такі основні поняття:

- об’єкт обліку виробничих витрат – витрати на виробництво, що групуються за різними ознаками з метою визначення собівартості продукції;

- витрати – зменшення економічних вигід у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення власного капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власниками);

- витрати майбутніх періодів – витрати, понесені підприємством в звітному періоді, але відносяться по часу їх використання у виробництві до наступних звітних періодів;

- собівартість продукції (робіт, послуг) – грошове вираження витрат підприємства, пов’язаних з виробництвом та збутом продукції, виконанням робіт, наданням послуг;

- прямі витрати – економічно однорідні витрати, що відносяться на собівартість конкретного виду продукції прямо, безпосередньо у відповідності з обґрунтованими нормами та нормативами;

- непрямі витрати – витрати, що не можуть бути віднесені до певного об’єкту витрат економічно можливим шляхом;

- основні витрати – витрати, безпосередньо пов’язані з технологічним процесом виготовлення продукції, та неминучі при будь-яких умовах та характері виробництва, незалежно від рівня та форм організації управління. Вони поділяються на три групи: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати;

- накладні витрати – витрати, не пов’язані безпосередньо з технологічним процесом виготовлення продукції, а утворюються під впливом певних умов роботи по організації, управлінню та обслуговуванню виробництва;

- витрати періоду – витрати, що не включаються до собівартості продукції та запасів і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені.

Метою дослідження є розкриття сутності та структури собівартості продукції і розробка методологічних підходів до її зниження.

Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження були вирішені наступні завдання:

розглянуто економічну сутність поняття собівартості;

визначено механізм формування собівартості;

обгрунтувано основні шляхи зниження собівартості продукції;

проаналізувано структуру собівартості продукції на прикладі ТОВ «САТП-2001»;

проаналізувано вплив техніко-експлуатаційних показників на собівартість продукції;

розроблена методика формування витрат на автотранспортну продукцію;

надано науково-практичні рекомендації щодо нормування витрат на паливо ТОВ «САТП – 2001»;

надано оцінку економічного ефекту розробок та рекомендацій.

Об’єктом дослідження є процес формування собівартості продукції.

Предметом дослідження виступають методи зниження собівартості продукції.

Гіпотеза: посилення інноваційної діяльності на підприємстві може привести до зниження собівартості продукції.

Для досягнення поставленої мети використані такі загальнонаукові та спеціальні методи: методика «2С70»; аналіз та синтез; статистичний аналіз.

Інформаційною базою дослідження є законодавчі та нормативно-правові акти в сфері бухгалтерського обліку, звітність та документація ТОВ «САТП – 2001», наукові праці вчених та засоби інтернету.
1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Собівартість як економічна категорія
У процесі господарської діяльності підприємство здійснює витрати (матеріальні, трудові, фінансові). Витрати підприємства складаються із всієї суми витрат на виробництво продукції та її реалізацію. Ці витрати, виражені в грошовій формі, називаються собівартістю й включаються у вартість продукту. Таким чином, собівартість є частиною ціни товару, причому вона відбиває більшу частину вартості продукції й залежить від зміни умов виробництва й реалізації продукції. Собівартість входить до числа особливо значимих показників ефективності господарської діяльності. Вона являє собою витрати підприємства на виробництво й обіг, є основою порівняння витрат і доходів. Якщо не відома собівартість то, як можна визначити прибуток? Або для формування відпускної ціни хіба можна обійтися без собівартості? Собівартість показує, у що обходиться підприємству продукція, яку воно випускає, скільки можна заробити на продажі продукції або яку націнку зробити понад собівартість, тобто вона є основою ціноутворення. Якщо вартість реалізованої продукції більше собівартості, то має місце розширене виробництво. Якщо в процесі реалізації ціна продукції менше собівартості, то не забезпечується навіть просте відтворення. Без перебільшення цей показник найбільше реагує на ситуацію, що складається на підприємствах, у виробництві окремих видів виробів й у цілих галузях.

В економічній літературі часто зустрічається визначення, що досить коротко і ясно виражає поняття собівартості:

Собівартість - це виражені у вартісній формі поточні витрати підприємства на виробництво й реалізацію продукції (робіт, послуг) [16].

У Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку України № 1 собівартість визначається як вартісна оцінка використовуваних у процесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, палива, матеріалів, енергії, основних фондів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво й реалізацію [13].

При плануванні, обліку й калькулюванні собівартості продукції підприємство має право підсумувати в собівартість також й інші зроблені їм витрати й платежі, безпосередньо не пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції. Ці витрати "законодавець" дозволивши відносити на собівартість, і які надалі є складовою частиною формованої ціни товару, тобто будуть компенсовані підприємству споживачем його продукції [15].

Умовно собівартість продукції, що випускає підприємством, можна розглядати з економічних та юридичних позицій. З економічної точки зору собівартість продукції представляє собою вартісне вираження будь-яких витрат на її виробництво й реалізацію, іменовані витратами. У юридичному розрізі собівартість зроблених підприємством витрат потрібно враховувати тільки тоді коли це дозволяє законодавство [15].

Як економічна категорія собівартість продукції виконує ряд найважливіших функцій [5]:

1) облік і контроль всіх витрат на випуск і реалізацію продукції;

2) база для формування оптової ціни на продукцію підприємства й визначення прибутку й рентабельності;

3) економічне обґрунтування доцільності вкладення реальних інвестицій на реконструкцію, технічне переозброєння й розширення діючого підприємства;

4) визначення оптимальних розмірів підприємства;

5) економічне обґрунтування й прийняття будь-яких управлінських рішень й ін.

Собівартість продукції є не тільки найважливішою економічною категорією, але і якісним показником, тому що вона характеризує рівень використання всіх ресурсів (змінного й постійного капіталу), що перебувають у розпорядженні підприємства. У собівартість входять витрати, зв'язані:

безпосередньо з виробництвом (сировина, матеріали, придбані вироби й напівфабрикати, паливо, енергія й т.д.);

з обслуговуванням виробничого процесу і його управлінням;

з оплатою праці й відрахуваннями у фонд соціального страхування, а також платежі по майновому страхуванню;

з витратами на ремонт основних виробничих фондів;

з амортизаційними відрахуваннями на повне відновлення (реновацію) основних фондів;

з витратами на реалізацію продукції.

Причому слід зазначити, що всі компоненти враховуються по фактичних витратах, незалежно від того, чи зроблені вони в межах установлених діючим законодавством норм або перевищують їх. Тобто ці компоненти є витратами минулої праці вже зробленого. Дана обставина особливо важливо для обґрунтованого оподаткування прибутку.

У вітчизняній теорії й практиці залежно від об'єкта, для якого визначаються витрати, розрізняють наступні види собівартості [21]:

- собівартість всієї продукції, під якою розуміється загальна сума витрат на її виробництво й реалізацію. При цьому розрізняють повну виробничу собівартість і повну (комерційну) собівартість продукції.

1) повна виробнича собівартість - це загальна сума прямих і непрямих витрат на виробництво товарів або послуг.

2) повна (комерційна) собівартість містить у собі повну виробничу собівартість, а також суму вневиробничих (комерційних) витрат.

- індивідуальна собівартість, тобто собівартість конкретної одиниці продукції. Визначається винятково у випадку одиничного виробництва, наприклад при будівництві судна або при виготовленні унікального устаткування.

- середня собівартість - даний показник може бути розрахований для окремих підприємств і для галузей. Визначається як середньозважена величина й характеризує середні витрати на одиницю продукції.

П(С)БО № 16 «Витрати» визначає витрати як або зменшення активів, або збільшення зобов'язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені [14].

Необхідність у різних класифікаціях витрат, використання різних методів їх збирання й розподілу зростає з ускладненням господарської діяльності підприємства. Вона є передумовою успішної організації планування, обліку, контролю, аналізу та ефективного управління витратами.

В основу наведеної нижче класифікації витрат покладено принцип - різні витрати для різних цілей.

Виділяють три напрями класифікації витрат (рис.1.1) [22]:




Рисунок 1.1 – Класифікація витрат у системі управлінського обліку.
Вичерпані (спожиті) витрати – збільшення зобов'язань або зменшення активів у процесі поточної діяльності для отримання доходу звітного періоду.

Невичерпані (неспожиті) витрати – збільшення зобов'язань або зменшення активів у процесі поточної діяльності для отримання доходу або іншої вигоди в майбутніх періодах.

Невичерпані витрати відображаються в активі балансу, а вичерпані витрати - у звіті про фінансові результати.

На практиці не всі витрати, що відносяться до звітного калькуляційного періоду (вичерпані витрати), безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції. Тому для визначення собівартості продукції або товарів розрізняють витрати, які формують собівартість продукції (товарів), та витрати періоду.

Витрати на продукцію – витрати, безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції або з придбанням товарів для реалізації.

У виробничій сфері до таких витрат належать витрати (сировина й матеріали, заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями від неї, амортизація верстатів), пов'язані з функцією виробництва продукції, що формують її історичну собівартість

На торгiвельному підприємстві витратами на продукцію є чиста вартість придбання товарів для реалізації.

Витрати періоду – витрати, що не включаються до собівартості продукції та запасів і розглядаються як витрати того періоду, у якому вони були здійснені.

Підприємства, що виготовляють продукцію, до таких витрат відносять витрати на здійснення всіх інших своїх функцій (управління, маркетинг, дослідження, розробка) вартісного ланцюжка.

На торгiвельних підприємствах витратами періоду є витрати обігу.

У підприємствах виробничої сфери витрати, які відносяться на собівартість продукції, називають виробничими витратами, а витрати періоду - витратами діяльності.

Важливою ознакою витрат як у виробничій, так й у невиробничій сфері є характер їх зв'язку з певним об'єктом: продукцією, підрозділом, проектом. Залежно від характеру цього зв'язку витрати поділяють на прямі та непрямі.

Під прямими розуміють такі витрати, які пов'язані з виробництвом одного певного виду продукції. При цьому на підставі первинних документів вони можуть бути прямо віднесені на собівартість відповідної продукції [24].

Прямими витратами називають економічно однорідні витрати, що відносяться на собівартість конкретного виду продукції прямо, безпосередньо у відповідності з обґрунтованими нормами та нормативами. До них відносяться витрати на сировину та основні матеріали, заробітна плата робітників основного виробництва, відрахування на соціальні заходи від заробітної плати робітників тощо.

Непрямими витратами називають витрати, які неможливо розрахувати по окремих видах продукції за ознакою прямої приналежності, оскільки вони пов'язані з виготовленням декількох видів продукції або з різними стадіями її обробки. Їх включають до собівартості конкретних видів продукції шляхом розподілу пропорційно до будь-якої умовної бази. До непрямих відносяться витрати на утримання й експлуатацію машин та обладнання, на підготовку та освоєння виробництва, втрати від браку, загальновиробничі, адміністративні та інші виробничі витрати.

Отже, непрямі витрати – витрати, що не можуть бути віднесені до певного об’єкту витрат економічно можливим шляхом.

Основні витрати – витрати, безпосередньо пов’язані з технологічним процесом виготовлення продукції, та неминучі за будь-яких умов та характеру виробництва, незалежно від рівня та форм організації управління. Вони поділяються на три групи: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати [24].

До складу прямих матеріальних витрат відносять сировину й матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, інші матеріальні витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати робітникам, зайнятим на виробництві продукції, виконанням робіт або наданням послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат.

Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу (майстри, допоміжний персонал) і на заробітну плату робітників, що не може бути прямо віднесена на продукцію (оплата години простою, додаткові виплати), включають до складу виробничих накладних витрат.

До складу інших прямих витрат включають усі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат, зокрема відрахування на соціальні заходь, плата за оренду земельних і майнових дiлянок, амортизація.

Накладні витрати – витрати, не пов’язані безпосередньо з технологічним процесом виготовлення продукції, а утворюються під впливом певних факторiв роботи з організації, управління та обслуговування виробництва [21].

Прикладом цих витрат є допоміжні матеріали, заробітна плата обслуговуючого персоналу (непряма), витрати на утримання й ремонт будівель, приміщень, устаткування, амортизація та страхування основних засобів, орендна плата, оплата комунальних послуг.

Накладні витрати не можна точно розподілити між конкретною продукцією, оскiльки вони поширюються на всю виробничу продукцію. Тому їх пов'язують з конкретною продукцією приблизно, розподіляючи всю суму накладних витрат за період між продукцією на основі прийнятої бази (пропорційно до заробітної плати основних робітників, суми прямих витрат, трудомісткості, завантаження обладнання).

Накладні витрати можна поділити на виробничі та невиробничі. До виробничих накладних витрат відносяться загальновиробничі витрати, які розподіляються між продукцією пропорційно до обраної бази.

вiдносно обсягу виробництва виробничі накладні витрати поділяються на змінні, постійні та умовно-змінні. Прикладами змінних виробничих накладних витрат є витрати на допоміжні матеріали, на дрібне оснащення та інструменти, на опалення, освітлення та споживання електроенергії. Розмір цих витрат зростає або зменшується прямо пропорційно до кількості виготовленої продукції. Частина виробничих накладних витрат, що називаються постійними, залишається практично незмінною протягом звітного періоду незалежно від коливань обсягу випуску продукції. Це, наприклад, страхові внески, орендна плата, заробітна плата майстрів, амортизаційні відрахування на обладнання. До умовно-змінних накладних виробничих витрат варто віднести плату за користування телефоном (основна плата плюс плата за міжміські розмови), за комунальні послуги.

До невиробничих витрат включають: адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Для прийняття управлінських рішень вкрай необхідно розрізняти релевантні та нерелевантні витрати [16].

Релевантні витрати – витрати, величина яких може бути змінена внаслідок прийняття рішення.

Нерелевантні витрати – витрати, величина яких не залежить від прийняття рішення.

Поділ витрат на релевантні (які враховуються при розрахунку) та нерелевантні (які не враховуються при розрахунку) має не менш важливе значення для прийняття правильних управлінських рішень, ніж поділ витрат на постійні та змінні. Релевантні витрати дорівнюють нулю при відмові від існуючого варіанту використання засобів на користь альтернативного, а нерелевантні витрати залишаються незмінними. Отже, тільки релевантні витрати повинні враховуватись при прийнятті рішень.

Різницю між витратами, які виникають при прийняття альтернативних рішень, називають диференційними витратами.

Розглядаючи різні альтернативні варіанти рішень необхідно враховувати не лише дійсні (реальні), а й можливі витрати (втрати).

Дійсні витрати – витрати, які вимагають сплати грошів або витрачання інших активів. Ці витрати відображаються в бухгалтерських регістрах у міру їх виникнення.

Можливі витрати (втрати) – вигода, яка втрачається, коли вибір одного напрямку дії вимагає відмовитись від альтернативного рішення [16].

Можливі витрати не відображають в облікових регістрах і беруть до уваги тільки в разі використання обмежених ресурсів.

Маржинальні витрати – витрати на виробництво додаткової одиниці продукції.

Середні витрати – загальні витрати на виробництво додаткової групи продукції, поділені на загальну кількість одиниць продукції.

Середні витрати на продукцію (АТС) розраховуються наступним чином (формула 1.1) [5]:
АТС = ТС/Q = FC/Q + VC/Q = AFC + AVC, (1.1)
де АТС - середні витрати на виробництво продукції;

AFC - середні постійні витрати;

AVC - середні змінні витрати;

Q - обсяг виробництва.

Щоб управляти витратами, важливо знати, як вони поводяться, тобто є вони змінними чи постійними щодо певної діяльності.

Класифікація витрат на постійні та змінні важлива для прийняття управлінського рішення щодо обсягу виробництва й ціноутворення.

Класифікація за типом “поведінки” витрат у залежності від змін обсягів виробництва (або рівня активності компанії) є найбільш важливою для цілей планування й контролю. Зростання або зниження обсягу виробництва викликає відповідне зростання або зниження рівня певних витрат. При цьому інші витрати залишаються незмінними.

Змінними (умовно-змінними) називають витрати, загальний розмір яких зростає або зменшується прямо пропорційно до зміни обсягу виробництва.

Основними прикладами таких витрат є: прямі витрати матеріалів, прямі витрати праці, частина виробничих накладних витрат, змінні витрати на продажів товарів та послуг. Один з цікавих аспектів поведінки змінних витрат полягає в тому, що змінні витрати залишаються постійними в розрахунку на одиницю продукції.

Практика свідчить, що не всі витрати змінюються прямо пропорційно до зміни обсягу діяльності.

Напівзмінні витрати – витрати, які змінюються, але не прямо пропорційно до зміни обсягу діяльності. Прикладом таких витрат є витрати на придбання матеріалів за умови отримання знижки в разі придбання великої партії та витрати часу на одиницю продукції, що поступово скорочуються в міру зростання кваліфікації робітників.

Значну частину напівзмінних витрат складають змішані витрати, тобто витрати, які містять елемент як змінних, так і постійних витрат. Типовим прикладом змішаних витрат є плата за телефон, яка включає постійні витрати у вигляді абонентської плати та змінні витрати - плату за тривалість проведених розмов.

Постійні (умовно-постійні) витрати – витрати, загальна величина яких залишається незмінною при зміні обсягу діяльності.

До них відносяться рентні платежі, амортизаційні відрахування.

Щодо поведінки постійних витрат, то постійні витрати на одиницю продукції змінюються обернено пропорційно до зміни обсягу діяльності.

Певна частина витрат поводитися як постійні витрати у визначених межах обсягу виробництва, але при перетині визначених точок його зростання також змінюється в бік збільшення. Прикладом є витрати на утримання адміністративно-управлінського персоналу й витрати на утримання та експлуатацію обладнання.

Постійні витрати є такими тільки в межах релевантного діапазону діяльності та певного часу.

Релевантний діапазон – діапазон діяльності, у межах якого зберігається взаємозв’язок між величиною витрат та їх фактором [19].

У багатьох випадках при досягненні певного рівня діяльності витрати змінюються різко, стрибками. Такі витрати називають напівпостійними або ступінчастими.

Напівпостійні витрати – витрати, які змінюються ступінчасто при зміні обсягу діяльності. Прикладом таких витрат є заробітна плата робітників-ремонтників, за умови, що для обслуговування на кожні 1000 машино-годин роботи обладнання потрібен 1 ремонтник.

Таким чином, за короткий період години витрати можуть бути змінними (напівзмінними) і постійними (напівпостійними). Алі за тривалий період усі витрати мають тенденцію до зміни, тобто постійні витрати стають напівпостійними й змінюються ступінчасто.

Для контролю діяльності окремих підрозділів та оцінки роботи їх керівників виділяють контрольовані та неконтрольовані витрати.

Контрольовані витрати – витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або мати на них значний вплив.

  1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас