ВСТУП
Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи. Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті – решт соціальну структуру суспільства.
Виникнення та розвиток фінансів зумовлювалися зростанням продуктивних сил у суспільстві, насамперед товарно-грошових відносин як необхідної форми економічного життя для досягнення певного рівня суспільного добробуту. Своїй досконалості й завершеності фінанси зобов'язані також появою та прогресом різних видів державних утворень.
Тому є підстави стверджувати, що фінанси — це продукт розвитку товарно-грошових відносин і держави. Фінанси можуть успішно функціонувати, активно сприяти економічному та соціальному прогресу лише за активного втручання у ці процеси держави.
Незважаючи на те, що існування фінансів безпосередньо пов'язане з існуванням грошей, причиною, що зумовила виникнення та існування їх, є не гроші, а потреби суб'єктів економіки (домогосподарств, підприємницького сектору та держави) у ресурсах, які б забезпечували їхню життєдіяльність.
Детальніше у рефераті розглянуті питання суті, функції та ролі фінансів.
1.Національний дохід, національне багатство.
Національне багатство є одним з найбільш важливих показників економічної потужності країни.
На різних етапах розвитку людства виникала проблема оцінки результатів виробництва, їх споживання і накопичення, а також їх вимірювання з аналогічними результатами в інших країнах. Однак довгий час не існував єдиної системи оцінки елементів національного багатства. Як нам відомо з курсу економічної теорії в грошовому вираженні національне багатство представляє всю сукупність споживаних вартостей, накопичених суспільством за весь його період виробничої діяльності (за станом на певну дату). Розгорнуте визначення національного багатства: Національне багатство - це сукупність накопичених матеріальних і нематеріальних активів, створених працею всіх попередніх поколінь, що належать країні або її резидентам і тим, хто знаходиться в даній країні, що на економічній території, і за її межами (національне майно), а також розвіданих і притягнутих в економічний оборот природних і інших ресурсів. Частина національного багатства, що знаходиться у власності населення і яка призначена для задоволення його потреб, складає домашнє майно. Оцінка національного майна провадиться в грошовому вираженні, а природних ресурсів - у натуральному вираженні.
Національне багатство характеризує потенційні можливості подальшого розвитку країни.
Національне багатство - це сукупність створених і накопичених в країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення за всю його історію.
Сучасні визначення національного багатства відрізняються тим, що в них мова йде про багатство суспільства загалом. Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства підтримували такі радянські економісти, як О. Ноткин, Я. Кронрод, А. Вайнштейн, В. Соболь, Т. Рябушкін та ін. Проте воно є занадто вузьким, оскільки не враховує низку важливих елементів. Згодом у вітчизняній літературі національне багатство почали розглядати як «сукупність матеріальних благ, створених і нагромаджених суспільством у процесі попереднього розвитку, а також природних ресурсів, залучених до господарського обороту». В цьому визначенні національне багатство представлене вже як сукупність матеріальних благ і залучених природних ресурсів до господарського обороту. Однак дискусії щодо визначення сутності національного багатства та його структури тривають.
Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язано з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей. Якщо раніше рівень розвитку країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень обумовлюється в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною. Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що насамперед визначають якість робочої сили — її науково-технічний, освітній, культурний потенціали. Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне.
Основними елементами матеріальної форми національного багатства є:
1) виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал. Основний капітал — це засоби праці (машини, верстати, устаткування, будівлі, споруди тощо), які використовуються у кількох виробничих циклах. До оборотного капіталу належать предмети праці (сировина, матеріали, паливо тощо), що споживаються повністю протягом одного виробничого циклу;
2) основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки);
3) резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу і основний капітал нематеріального виробництва);
4) майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка та ін.), а також запаси і резерви споживчих благ (продовольства, техніки, одягу тощо для потреб на випадок неврожаю, стихійних лих та інших непередбачуваних ситуацій). До національного багатства належать й природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, або потенційні, до складу національного багатства не входять.
Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є професійні, інтелектуальні та фізичні здібності людей; теоретичні та практичні знання; уміння і навички; освітній, культурний і морально-етичний потенціал суспільства; досягнення науки, техніки та управління, науково-управлінський потенціал; духовні, культурні, художні та літературні цінності. Інтелектуальні здібності особистості набувають особливого значення у зв’язку з розвитком недержаних форм власності та переходом до ринкової економіки. Нематеріальні форми національного багатства нерозривно пов’язані із зростанням його матеріальних елементів. Так, науково-технічні досягнення, інтелектуальний, культурний потенціал суспільства — це головні джерела зростання матеріального багатства і підвищення якості життя в сучасному світі. Проте, щоб ці досягнення стали джерелом зростання, необхідне відтворення наукових ідей, матеріальне забезпечення науки, освіти, культури, медичного обслуговування, відповідне інвестування зазначених сфер і підвищення на цій основі якості робочої сили. Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається в Україні та в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості збільшення національного багатства. До цього також призводить зниження інтелектуального рівня нації, зокрема, внаслідок погіршення якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо. Сьогодні частка бюджетного фінансування української науки не перевищує 0,4% ВВП при нормативі 1,7 % ВВП. Щорічне фінансування освіти фактично становить 5 % ВВП при нормативі у 10 % ВВП. Державне фінансування освіти і науки є недостатнім. Кошти, що виділяються з бюджету на освіту, удвічі, а на науку в чотири рази менші, ніж це передбачено законодавством. Таке фінансування науки і освіти в країні веде до втрати частки ВВП і національного багатства. Таким чином, у сучасних умовах національне багатство включає в себе матеріальне і нематеріальне багатство, а також природні ресурси, залучені до господарського обороту. Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства особливого значення набуває проблема оновлення та раціонального використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту, а отже, й добробут нації, фізичний і духовний стан людини [3].
Національне багатство - це загальний результат постійно повторюваного процесу суспільного виробництва за всю історію розвитку національної економіки.
Згідно концепції балансу народного господарства національне багатство - сукупність матеріальних благ, якими володіє на певну дату суспільство та які створені працею людей за весь попередній період його розвитку.
Національне багатство в широкому сенсі слова являє собою все те, чим так чи інакше володіє нація. До національного багатства у вузькому сенсі слова відноситься все те, що так чи інакше опосередковано людською працею і може бути відтворено. Іншими словами, національне багатство країни являє собою сукупність матеріальних і культурних благ (Схема 1.).
Схема 1.
Структура і якість складових частин багатства нації - суттєвий чинник суспільного відтворення (відновлення) виробництва і продукту, умов життя людей. Від їх раціонального використання залежать темпи зростання суспільного продукту (ВВП) і, відповідно, добробут нації, фізичний і духовний розвиток людини.
У процесі відтворення національне багатство не лише зростає, але й постійно відновлюється (це стосується, насамперед, засобів виробництва і об’єктів її соціальної сфери), що виступає передумовою і результатом економічного прогресу суспільства.
Про рівень економічного розвитку країни та її можливості в нарощуванні економічної могутності свідчить структура національного багатства. Причому природне багатство відіграє тут чи не найменшу роль. Найбільше значення має економічний потенціал країни, що представлений основними і оборотними фондами, кадрами працівників, вчених і спеціалістів. Економічний потенціал відображає здатність даного суспільства забезпечити той чи інший рівень виробництва і добробуту людей. Всебічне використання економічного потенціалу, його постійне нарощування і вдосконалення - один із магістральних напрямів економічного прогресу.
Як відомо, природне багатство - фактор дуже важливий і корисний. Він полегшує шлях до економічного процвітання, досягнення високого рівня добробуту. Цей фактор ефективно використовують деякі арабські країни (Кувейт, Саудівська Аравія, Бахрейн, ОАЕ, Оман, Ірак та інші).
Отже, національне багатство є основою економічного прогресу, рівня добробуту населення країни.
Найважливішим є показник виробництва національного доходу або ВНП на душу населення. За даними Європейського центру макроекономічного аналізу ВНП в 2017 році (Табл.1.)
Таблица 1.
Структура національного багатства свідчить також про ефективність економіки, спрямованість економічного розвитку країни. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим більше виробленого продукту спрямовується на зростання основних невиробничих фондів, тобто житла, шкіл, лікарень, культурних і соціальних об’єктів тощо. Зокрема у більшості країн ринкової економіки основні виробничі фонди у структурі національного багатства складають менше третини - 29-30%, а основні невиробничі фонди - 47-50%. Для порівняння - на початку 90-х років в колишньому СРСР вони становили до 60%, у США - 32%, в Україні - 62,3%. Основні невиробничі фонди у колишньому СРСР становили у той період приблизно 43% від загального обсягу основних виробничих фондів, у США - до 63%, в Україні - 33%. Це свідчить про несприятливу структуру народного господарства України (перенасиченість промисловим виробництвом, низький рівень сфери послуг).
Національне багатство є одним з індикаторів стану розвитку економіки. Україна володіє значними обсягами національного багатства, яке в умовах переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку потребує не тільки ефективного використання, оновлення, але й утілення новітніх технологій та інновацій у виробництво. Нині ж економіка України характеризується деформованістю, низькою технологічністю та інноваційністю, значним зношенням основного капіталу, наявністю диспропорцій, обмеженістю інвестиційних ресурсів. Тому проблема національного багатства є актуальною і потребує значних структурних зрушень для прискореного розвитку національної економіки. У зв’язку з цим в останні роки посилилася увага економістів до дослідження проблем національного багатства в Україні, де відсутність ринкових відносин протягом тривалого часу призвела до необ’єктивної оцінки об’єктів власності та встановлення внаслідок цього низької ціни при здійсненні приватизації. Крім того, не всі елементи національного багатства враховувалися в офіційній статистиці. Отже, визначення об’єктивних параметрів національного багатства країни потребує формування й коригування структурної, інвестиційної, інноваційної, науково-технічної політики, політики приватизації, ресурсозбереження тощо.
Згідно з одним підходом, структура НБ складається з наступних основних елементів.
1. Виробничі фонди. Вони мають найбільшу питому вагу у складі НБ. Це, насамперед, основні виробничі фонди, тобто їх технічний рівень визначає можливості суспільного продукту.
2. Оборотні виробничі фонди. Це, насамперед, предмети праці. Оборотні виробничі фонди становлять приблизно 25 % основних виробничих фондів.
3. Матеріальні запаси і резерви. Сюди входять готова продукція у сфері обігу, матеріальні резерви і страхові фонди. Практика провідних індустріальних держав говорить про те, що вони повинні становити не менше 25 % виробничого потенціалу.
4. Невиробничі фонди, до яких належать державний житловий фонд та заклади соціально-культурного призначення. Крім житла, до домашнього майна відносяться предмети тривалого користування споживчого призначення (телевізори, холодильники, меблі тощо).
5. Природні ресурси. Мова йде про ті природні ресурси, які залучені в господарський оборот або розвідані й можуть бути залучені в нього. У період постіндустріального розвитку суспільства потрібен новий підхід до оцінки НБ суспільства.
Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України — найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і води шкідливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, екологічні катастрофи типу аварії на Чорнобильській АЕС — призвели до втрати значної частини національного багатства, якою вже ніколи не скористаються наступні покоління. Все це вказує на взаємозв’язок між духовним і інтелектуальним та матеріальним багатством нації.
Інтерес до обчислення національного багатства відродився узв’язку з розробкою і прийняттям у 1993 р. міжнародного стандарту статистичного обліку — системи національних рахунків.
Останнім часом подальшого розвитку набула розширювальна трактовка структури національного багатства. Дослідження в цьому напрямі проводить Всесвітній банк, спеціалісти якого розробляють методологію і методи кількісного виміру елементів національного багатства. В 1995 р. Всесвітній банк вперше опублікував експериментальні оцінки національного багатства в 192 країнах світу. За його методологією до складу національного багатства були включені фізичний капітал, природні ресурси та людський капітал. За оцінками Всесвітнього банку, частка фізичного капіталу дорівнює в середньому 16 % від загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що становить 64 %, і природні ресурси — 20 %.
Слід зазначити, що автори експериментальної методики, зосередившись на економічному потенціалі, не здійснили оцінки соціального капіталу. Крім того, спеціалісти Всесвітнього банку не проводили оцінок національного багатства країн СНД, що пояснювалося нестачею даних та їх низькою надійністю. Аналогічні дослідження національного багатства були проведені і Російською академією наук (РАН), які показали, що 50 % національного багатства Росії припадає на людський капітал, 40 % — на природні ресурси і лише 10 % національного багатства становить фізичний капітал, в країнах «великої сімки».
У незалежній Україні комплексна оцінка її національного багатства вперше була здійснена науковцями РВПС України НАН України станом на 1 січня 1996 р. під керівництвом С.І. Дорогунцова. Згодом на кінець 2005 р. оцінювання національного багатства за іншою методологією проводили вчені Інституту економіки та прогнозування НАН України, включивши до складу національного багатства, на відміну від попередніх досліджень, такі складові, як людський капітал, фінансовий капітал (окремі елементи, які не були включені раніше), резервні активи. Проте включення цих активів призвело не до збільшення номінальної величини національного багатства України, що було б природнім, оскільки відбувалося зростання фактичних внутрішніх цін, а навпаки, — до зменшення. Це пояснюється різними методологічними підходами до оцінки національного багатства, які застосовувалися цими інституціями. Незважаючи на те, що оцінки національного багатства є недосконалими (мають багато умовностей), вони все ж таки дозволяють визначити потенційні можливості розвитку країни. Нині такі дослідження проводять лише окремі науковці, але вони стосуються окремих аспектів національного багатства.
Категорія «національне багатство» майже не вживається при здійсненні порівняльного економічного аналізу з іншими країнами через наявність недосконалої методології вартісних оцінок та відсутність комплексних досліджень національного багатства України. Крім того, порівняння також ускладнюються розбіжностями у періодах дослідження, кількості елементів, що включені до національного багатства, методиці обчислення та ціновими перекрученнями. Однак при розробці стратегії макроекономічної політики вітчизняні дослідники використовують динаміку ВВП та його складових.
З точки зору економічної діяльності, можна оцінити величину НБ, виходячи з 2х критеріїв - ринкової капіталізації та інвестиційної вартості. У разі ринкової капіталізації оцінюється об'єктивна вартість благ, які входять в НБ. У другому випадку маємо справу з суб'єктивною оцінкою - споживчою вартістю благ, так що другий критерій не є визначальним при оцінці НБ.
Ринкова вартість, яка визначається через капіталізацію, може існувати тільки в ринковій економіці. І чим менш розвинені ринкові інститути, чим більше втручання держави в економіку - тим більше похибка оцінки ринкової капіталізації.
2.Податкова вартість і прибуток.
Обов'язковою ознакою участі фінансів у економічному житті держави, підприємця, громадянина є гроші. Без використання грошей не існували б і фінанси. Тобто фінанси як економічна категорія знаходяться у сфері грошового обігу і не виходять за межі грошових відносин. Але не всі грошові відносини належать фінансам. Наприклад, якщо людина купує продукти харчування, предмети, отримує заробітну плату, то ці відносини є грошовими, але не фінанси. А коли людина сплачує податки, коли власник створює відповідний фонд і вкладе його у цінні папери, в результаті чого матиме певний дохід, коли формується та використовується бюджет держави - ці відносини належать до сфери фінансів. Тобто ми можемо сказати, що фінанси - це економічні відносини, що існують у сфері грошового обігу і обслуговують рух грошових потоків. При цьому слід зауважити, що обслуговують не завжди еквівалентний рух грошей.Щоб визначити суть та роль такої економічної категорії як фінанси необхідно чітко розкрити причини, що викликають до життя фінанси:
- розподіл праці як результат закономірностей розвитку виробництва і суспільства;
- існування товарно-грошових відносин;
- необхідність розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою дотримання пропорцій відтворювання;
- утримання невиробничої сфери, управління, оборони країни тощо.
Якщо говорити про межі функціонування економічної категорії, то необхідно зважати на її абстрактний характер, на те, що кожна категорія відображає рівень наших знань, що економічні відносини не стоять на місті, а постійно змінюються, на те, що наші визначення правильні тільки сьогодні поки в повній мірі діють товарно-грошові відносини.
Фінанси за своїм економічним змістом - складова економічних явищ і процесів, економічної системи в цілому. У фінансовій теорії немає єдиної думки щодо визначення фінансів. Так, більшість економістів радянської доби звужено трактує фінанси, відводячи їм роль розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту в процесі відтворення. Це зумовлено тим, що у теоретичному плані на стадії будівництва комуністичного суспільства сфера дії фінансів має звужуватися разом із звуженням товарно-грошових відносин, які повинні поступово відмирати.
В економічній і фінансовій теорії сьогодні переважає трактування фінансів як системи економічних, грошових, виробничих відносин. Згідно з цими теоретичними положеннями спочатку існують економічні, грошові відносини, потім на них накладається категорія фінансів, з чого і виводиться її економічна суть. Але економічні відносини не мають чітких кількісних і якісних характеристик, тому неможливо визначити межу фінансів в економічній системі.
Призначення фінансів - забезпечити необхідні умови для створення, розподілу та використання валового внутрішнього продукту в країні. А це досягається шляхом організації різноманітних фондів фінансових ресурсів на всіх етапах діяльності держави, підприємницьких структур і кожного окремого громадянина. Фінанси тісно пов'язані з такими економічними категоріями як гроші, ціна, заробітна плата, кредит, аче мають свої відмінності.
Так, категорія "гроші" значно ширше поняття "фінанси", "гроші" понятгя більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати ніякого відношення до фінансів, і навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, виступати співзасновником фірми, тобто мати відношення до фінансово-господарської діяльності фірми.
Крім того, різниця між цими категоріями чітко простежується у їх функціях.
Розглядаючи фінанси і ціну, насамперед, видно, що ціна відображає параметри впливу фінансів на процеси, пов'язані із створенням і використанням валового внутрішнього продукту. Тому, що при реалізації товарів (робіт чи послуг) встановлюється їх реальна вартість і реальні величини фондів фінансових ресурсів, які визначаються після закінчення виробничого циклу:
- фонду нагромадження;
- фонду споживання;
- фонду відновлення виробничих фондів.
Фінанси можуть впливати на ціну: на абсолютну величину і на внутрішню структуру - відрахування по фонду амортизації, до пенсійного фонхгу, до фонду соціального страхування, податки, акцизний збір, податок на додану вартість. І фінанси мають більший діапазон розподілу, ніж ціна: первинний розподіл валового внутрішнього продукту, його перерозподіл через бюджетну систему. Крім того, розподіл за допомогою ціни не орієнтований на конкретні цілі. Це досягається за допомогою фінансів шляхом формування й використання фондів фінансових ресурсів, які мають цільове призначення.
Фінанси тісно пов'язані з кредитом, але кожна з цих категорій має свою специфіку участі в економічних процесах, хоча мають однакову економічну природу і відтворюють рух вартості валового внутрішнього продукту. Фінанси створюють умови для функціонування кредиту, характерний рух коштів без умови повернення. Кредит тільки продовжує перерозподільчі процеси, акумулює тимчасово вільні кошти, коли виникає потреба в них, умови надання його - поверненність, платність, строковість, заставність. В економічній діяльності держави, підприємства, громадянина доцільне комплексне розуміння і обгрунтоване використання всіх цих економічних категорій з урахуванням специфіки кожної з них.
З погляду змісту категорії "економічний закон" закон попиту вира-жає внутрішньо необхідну, сталу і суттєву оберненопропорційну за-лежність між величиною цін на товари і послуги та обсягом попиту на них. Уполітекономінному аспекті цей закон виражає внутрішньо не-обхідні, сталі та суттєві зв'язки між обсягом відчужуваної платоспро-можної потреби і привласнюваної за відповідними цінами певної кількості товарів і послуг, за яких (зв'язків) зі зменшенням ціни то-варів і послуг величина привласнюваних благ зростає. Про дію цього закону свідчить, по-перше, те, що низькі ціни спонукають споживачів купувати товари, практика розпродажу за зниженими цінами. По-дру-ге, оскільки споживання підпорядковане принципу знижувальної гра-ничної корисності (покупець товару отримує менше задоволення або корисності від кожної наступної одиниці продукції), то споживачі ку-пують додаткові одиниці продукту лише за умови, що його ціна зни-жується. По-третє, підтвердженням цього є ефект доходу і ефект замі-щення. Ефект доходу вказує на те, що за нижчої ціни товару споживач може купити його, не відмовляючи собі у придбанні інших альтерна-тивних товарів. Ефект заміщення виражається у тому, що за нижчої ціни споживач хоче придбати дешевий товар замість аналогічних, які стали відносно дорожчими.
Ефект доходу і ефект заміщення діють в одному напрямі (тобто зумовлюють зростання обсягу попиту за зниження цін) під час купівлі товарів середньої та високої якості і в протилежному напрямі - під час купівлі товарів низької якості (наприклад, маргарину порівняно з маслом) ефект заміщення переважатиме ефект доходу і споживачі ку-пуватимуть більше маргарину. На практиці спостерігається ситуація, коли зі зниженням ціни на товар попит на нього скорочується, а з підвищенням - зростає (наприклад, при подорожчанні картоплі неза-можні сім'ї починають споживати її більше, зовсім відмовляючись при цьому від споживання м'яса), що означає переважання ефектом доходу ефекту заміщення.
Важливою особливістю ціноутворення під впливом нецінових чин-ників є зростання ціни за умов підвищення попиту за незмінної пропо-рції або скорочення пропозиції за незмінного попиту і навпаки. Надлишок пропозиції при встановленні ціни рівноваги призводить до зниження ціни, а її дефіцит - до підвищення ціни. За умов дефіциту Зникає "чорний ринок".
Крім споживачів у процесі обміну на ринку беруть участь виробники (або продавці) товару, які є пред'явниками пропозиції.
Пропозиція - це бажання і здатність виробників або продавців товару продавати певні товари за певною ціною.
Мінімальну ціну товару, при якій ще є бажаючі його продати називають ціною пропозиції, а кількість товарів, запропонованих до продажу за даною ціною, - величиною пропозиції.
Користуючись цими термінами, можна сформулювати закон пропозиції: між ціною і величиною пропозиції завжди існує прямий зв'язок, тобто вони разом зростають або разом спадають.
Причини цього закону диктуються елементарним здоровим глуздом. Тоді як для споживачів ціна виступає гальмуючим фактором, то для продавців ціна відіграє стимулюючу роль.
Звичайно, що чим по вищій ціні продано товар, тим приємнішим для продавця є факт продажу.
Зіншого боку, при зростанні ціни виробник може підвищити пропозицію даного товару шляхом залучення незадіяних раніше малоефективних ресурсів. Його втрати через використання дорожчих технологій, менш кваліфікованої робочої сили, дорожчих або менш якісних природних ресурсів і комплектуючих покриватимуться за рахунок вищої ціни товару.
Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство і еквівалентний товарний зв’язок між товаровиробниками.
Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.
У функції засобу обігу гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов'язково повинні бути в наявності.
Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.
Обидві функції грошей як міри вартості і як засобу обігу органічно взаємопов'язані. Саме ці дві основні функції зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості. Ідеальна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.
Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (відстрочкою платежу). Покупці сплачують гроші за товари лише тоді, коли настає строк платежу.
Виконання грошима функції засобу платежу створює можливість виникнення ситуації взаємної неплатоспроможності і заборгованості.
Проблема неплатежів стала однією з найгостріших у сучасній фінансовій системі України. На ринку збільшується кількість продавців, які прагнуть продати свій товар, щоб одержати реальні гроші; і навпаки, покупці не можуть купити товари, бо не мають для цього грошей.
У функції засобу нагромадження гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках (в установах банків). Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.
Грошовий обіг - неперервний рух грошей у сфері обігу, їх функціонування як засобу обігу і платежу. Грошовий обіг здійснюється в готівковій та безготівковій формах. Готівкові гроші (наявні) — це банкноти, білети державної скарбниці та монети. Головним призначенням готівкових грошей є забезпечення розрахунків у реалізації товарів і послуг, виплата заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги, покриття страхових відш-кодувань, оплата цінних паперів і доходів з них, платежі за комунальні послуги тощо.
ВИСНОВОК
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА