Державний заклад „Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”

1 2 3 4 5

Ім'я файлу: Магістерська робота Роль версальсько-вашингтонської системи на с
Розширення: docx
Розмір: 181кб.
Дата: 11.04.2021
скачати

Міністерство освіти і науки України

Державний заклад

„Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”

Інститут історії, міжнародних відносин та соціально-політичних наук

Кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин

Кучер Андрій Павлович
РОЛЬ ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ

У СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ 20-30-Х РР. XX СТ.

Магістерська робота

за спеціальністю „Cередня освіта. Історія та правознавство”

Особистий підпис -	_____________
Науковий керівник -	_____________	професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин , доктор історичних наук М.С.Бурьян
Зав. кафедри	_____________	професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин , доктор історичних наук І.С. Михальський

Старобільськ - 2020

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………..………3

РОЗДІЛ 1 ВСТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВАМИ-ПЕРЕМОЖНИЦЯМИ СВІТОВОГО ПОРЯДКУ ПІСЛЯ I-ї СВІТОВОЇ ВІЙНИ ……………………....9

1.1. Версальський договір як основа нового міжнародного порядку ………...9

1.2. Міжнародні договори 1919-1922 рр. та їх вплив на глобальну кон’юнктуру ……………………………………………………………………..38

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ВЕРСАЛЬСЬКО-ВАШИНГТОНСЬКОЇ СИСТЕМИ ВПЛИВУ НА СВІТОВУ ПОЛІТИКУ…………………………….51

2.1. Вашингтонська мирна конференція та її вплив на міжнародну ситуацію………………………………………………………………………….51

2.2. Значення системи міжнародних угод для світової політики …………...64

2.3. Криза системи та її крах………………………………………………........70

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..…82

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….……………86

ВСТУП
Актуальність. Відкривши собою ланцюг світових катастроф, воєн, соціальних і політичних катаклізмів, Перша світова війна наклала відчутний відбиток на суспільну свідомість, систему поглядів і цінностей людства. Залучивши в свою орбіту десятки держав і мільйони людей, ця воістину Велика війна - небачених раніше масштабів, що ознаменувалася появою на полі бою новітніх технічних засобів (авіація, танки, підводні човни та ін.), багато з яких викликали жах своєї антигуманністю , - стала прологом всього жорстокого XX століття. Викликаний війною економічний, соціальний, духовний криза спричинила крах чотирьох імперій і прокотилася по Європі «епідемію революцій»

28 червня 1919р. в Версалі, передмісті Парижа, був підписаний мирний договір, який поставив крапку в історії Першої світової війни і заклав основи одноіменної системи міжнародних відносин. Війна призвела до кардинальних змін в розстановці сил на світовій арені. Це виразилося в розпаді чотирьох європейських імперій (Німецької, Австро-Угорської, Османської, Російської) та виникненню на їх руїнах нових держав. Одним із значущих наслідків світової конфлікту стали беспрецедентне зростання революційного руху в усьому світі і посилення позицій лівих сил, які отримали масову опору в Європі і Азії. У Росії в результаті Жовтневої революції 1917 р. до влади прийшли представники крайнього лівого флангу політичних сил - більшовики, і виникла перша у світі соціалістична держава, яка втілила в життя зовсім іншу модель соціально-економічного і політичного розвитку. В результаті розкол світу на два табори став доконаним фактом, що на довгі роки визначило вектор міжнародного розвитку. Події 1914-1918гг. змінили баланс сил на світовій арені, висунули на лідируючі позиції спочатку економічні, а потім і політичні сили США і явно позначили ослаблення ролі Англії і Франції.

Війна сприяла зміні психологічного клімату в Європі. Люди, які пережили всі її жахи, мріяли про більш справедливий і демократичний світоустрій. Закінчення війни поставило на порядок денний питання мирного врегулювання і пошук нових міжнародно-правових інструментів запобігання світовим конфліктам.

Однак Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила стабільність і безпеку. Через 20 років після Версаля почалася нова світова війна, ще більш руйнівна і кривава. Чому Версальсько-вашингтонська система і встановлений світопорядок став лише «перемир'ям», а не міцним каталізатором стабільності і недопущення міжнародних військових криз? Які протиріччя були закладені в новій системі міжнародних відносин, і чим вони були обувомлені? Відповіді на ці питання завжди перебували в центрі уваги дослідників і політиків. 100-річчя Версальського і Вашингтонського мирних договорів лише акцентує інтерес до даної теми і дає черговий привід обговорити проблеми міжнародних відносин після Першої і напередодні Другої світової війни .Увага до досвіду початку ХХ століття зі створення конкретних інструментів і механізмів міжнародного регулювання в рамках Версальсько-Вашингтонської системи представляється надзвичайно цікавим і актуальним в контексті сьогоднішнього часу, тому що сьогодні ми знову бачимо, що десь існують виклики сучасному глобального світу і ризики безпеці несуть реальну загрозу всьому людству.

Слід також зазначити, що часто інтерес та актуальність до теми підігрівається далекими від науки дискусіями в ЗМІ, що відображають реалії нинішнього інформаційного протистояння Сходу (Росії) і Заходу, в епіцентрі якого - перемога СРСР у Другій світовій війні. У цих умовах знову виявилися затребуваними ревізіоністські підходи до висвітлення причин Другої світової війни і ролі окремих держав в розв'язанні світового конфлікту. Таким чином Версальсько-Вашингтонська система хоч і заклала новий світопорядок та зокрема перспективи створення наднаціональних політичних інститутів проте не змогла реалізувати в життя основні її постулати, так як не відсікали головні протиріччя держав пов’язані з реваншизмом і ревізіонізмом.

Саме тому, актуалізуючи сучасні дослідження з міжнародних відносин 20-30 рр. XX ст. ми обрали тему магістерської роботи: «Роль Версальсько-Вашингтонської системи на світову політику у 20-30-ті рр. XX ст.».

Джерельну базу дослідження становлять документи, епістолярні записки, спогади головних учасників міжнародних відносин розглядуваного періоду. Серед них Архів полковника Хауза [1] від 1939 року. Єдуард Хауз – дипломат найвищого рангу, радник президента Вільсона, залишив після себе всі можливі спогоди про буремний період приянйтих рішень по Версальському договору. Впливав на Вільсона під час засідань з Версальського договору і головував у комісії, присвяченій розробці проблемних питань, пов’язаних з позиціями США на конференції. В його «архіві» ми можемо знайти згадки про призначення Росії, його особисті думки щодо Ліги Націй і узагальнення позицій по проектам мирних договорів з колишніми ворогами, компромісні рішення, які не влаштовували союзників та ін. Його матеріали слугують безпосереднім висвітленням тих подій і заслуговують особливої уваги дослідників. Інше джерело це матеріали спогадів і нотацій від англійського прем’єр міністра Великобританії Д. Лойд Джордж і його «Правда про мирні переговори»[3]. Лойд-Джордж - один з головних учасників Паризької мирної конференції 1919-20 і творець Версальського мирного договору 1919. З його згоди і при його підтримці була розв'язана озброєна інтервенція англійського імперіалізму проти Радянської Росії. У своїх мемуарах Ллойд Джордж оповідає про підготовку, хід та результати Паризької мирної конференції 1919 року, стосується широкого кола питань, пов'язаних з історією виникнення Версальської системи міжнародних відносин, у створенні якої він брав безпосередню участь. Перший том присвячений головним чином проблемам, в які погрузли безпросвітно країни-учансиці Паризької мирної конференції в зв'язку з закінченням війни і виробленням умов Версальського мирного договору. Інші два томи містять матеріали, які стосуються в основному мирних договорів з Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Все це викладається Ллойд Джорджем в тісному зв'язку із загальною міжнародної політичної обстановкою, що склалася після перемоги Жовтневої соціалістичної революції і закінчення першої світової війни.

Проблематику міжнародних відносин після закінчення Першої світової війни вивчали такі вчені: С.Н. Бабурин [24], Є.Я. Баталов [26], З. Бжезінський [28], І.О. Брусиловська [30], І. Валлерштайн [31], С.О. Голованов [33], А. Л. Зінченко [41], Я. Б. Турчин [50], Д. Ківерська [97], Т. Шеффер [100].

Обєкт дослідження це міжнародні відносини після закінчення Першої світової війни, до початку Другої великої війни.

Предмет дослідження становить система договорів після Першої світової війни та встановлена нова Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, яка змінила столітньо існуючу Віденську.

Хронологічні рамки дослідження визначаються 1917 - 1939 рр. Вибір нижньої хронологічної межі пов'язаний з закінченням Першої світової війни і встановлення системи окремих угод між союзними державами і країнами, які зазнали поразки у війні. Верхня межа зумовлена передвоєнних серпневими подіями 1939 року, коли був підписаний пакт «Молотова Ріббентропа» і повним крахом Версальсько-Вашингтонської системи.

Територіальні рамки дослідження визначаються країнами Європи, Азії, Африки і США.

Методологічною і теоретичною основою дослідження є діалектичний матеріалізм і вся сукупність наукових даних з даної проблеми. Принципами наукового аналізу є: історизм, об'єктивність, проблемно-хронологічний метод. Вони дозволяють розкрити становлення, ключові проблеми та імпліментацію системи міжнародних договорів та історію сприйняття їх основними операторами в країнах Західної Європи, США та Азії (Японії та Китаї) до початку кризи Версальсько-Вашингтонського світопорядку.

Мета і завдання дослідження. Мета цього дослідження полягає в тому, щоб спираючись на досягнення українських і зарубіжних вчених, виходячи з наявної історичної літератури і на основі аналізу широкого кола джерел вивчити оцінку і роль новоутвореного світового порядку і участі в ньому провідних країн світу на 20-30 ті рр. XX-го століття.

Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:

Розглянути Версальський договір та його основні тези як основи нового світового порядку;
оглянути систему міжнародних договорів підписаних західними союзниками по завершенню війни з центральними державами;
визначити вплив версальської системи договорів на загальну обстановку в світі;
надати свідчення щодо вашингтонської конференції та її ключових рішень;
вивчити роль встановленої системи міжнародних відносин та її значення;
вирішити спектр проблем пов’язаних з причинами кризи і краху Версальсько-Вашингтонської системи.

Наукова новизна магістерської роботи полягає в тому, що позиція окремих держав з ключових питань міжнародних відносин 1919-1939 рр. ще не була систематичним предметом спеціального комплексного дослідження в українській історіографії. У своєму дослідженні автор спирається на широке коло джерел, деяка кількість з яких, ще не були опубліковані українською мовою.

Практична значимість дослідження полягає в тому, що матеріали кваліфікаційної роботи, її висновки можуть бути використані при написанні робіт з міжнародних відносин. Наведені в роботі відомості, і фактаж заснований на публікаціях і архівних матеріалах, можуть бути використані при розробці дидактичного комплексу з програми навчальної дисципліни «Міжнародні відносини 1919-1939 рр.».

Структура роботи відповідає цілям і завданням дослідження. Магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, в кожному з яких по два-три структурних підрозділи, загальних висновків, списку джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1

ВСТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВАМИ-ПЕРЕМОЖНИЦЯМИ СВІТОВОГО ПОРЯДКУ ПІСЛЯ I-ї СВІТОВОЇ ВІЙНИ
1.1. Версальський та Сен-Жерменський договори як основа Версальської системи
На завершальному етапі війни матеріально-технічні, фінансові та людські ресурси воюючих сторін були на межі. У Росії, Німеччини та Австро-Угорщини, в ході світової війни сталося різке загострення суспільно-політичної ситуації. Під впливом військових труднощів усі верстви суспільства, національні меншини, а також значна частина елітних прошарків виступали і проти війни взагалі, і проти власних урядів, які демонстрували неспроможність в питанні досягнення військової переваги. Виникла реальна загроза руйнування монолітності обох блоків. Для країн Антанти це означало б порушення угоди від 23 серпня (5 вересня) 1914 року, згідно з яким Франція, Великобританія і Росія домовилися про неукладення сепаратного миру. Ця угода була доповнена 17 (30) листопада 1915 р окремою Декларацією союзних держав, включно з Італією і Японію, про неукладення сепаратного миру. Нестабільність воюючих блоків погіршувалася неврегульованими територіальними суперечностями в кожному з блоків. Наприклад, зовнішньополітична програма-максимум уряду Росії передбачала «виправлення» російських кордонів у Східній Пруссії і Галичині, встановлення контролю над чорноморськими протоками, об'єднання всіх польських земель, включаючи їх німецькі і австро-угорські частини, під егідою династії Романових, анексію населених вірменами і частково курдами областей азіатської Туреччини, а також істотне розширення території Сербії за рахунок Австро-Угорщини. Франція прагнула до повернення Ельзасу і Лотарингії, Данія - Шлезвіга і Голштинії (Гольштейна) [53].

По суті, ці домагання припускали роздроблення імперії Гогенцоллернів, зменшення Німеччини до масштабів колишньої Пруссії і повернення до карти Європи середини XIX в. Покладаючись на підтримку Парижа в справі кардинального ослаблення Німеччини, російська дипломатія, однак, стикалася в цьому питанні з більш ніж обережною позицією Лондона, який перш за все прагнув до ліквідації морської могутності кайзерівського рейху і, отже, до знищення німецького флоту і розділу німецьких колоній в Африці і Азії. Що ж стосується Європи, то британці припускали приєднати прирейнських областей Німеччини до Бельгії чи Люксембургу, а аж ніяк не до свого союзника Франції. У той же час Париж демонстрував посереднє ставлення до планів захоплення Росією Босфору і Дарданелл [57, c. 320-322].

В ході війни виявилися розбіжності між Лондоном і Парижем в у питанні лівого берега Рейну. Франція вимагала як мінімум створення там буферної зони під своїм необмеженим впливом, а Великобританія вважаючи, що таке рішення призведе до надмірного ослаблення Німеччини і дозволить Парижу претендувати на гегемонію на материку. У такій ситуації до кінця війни між Росією і Францією склався неформальний союз, скріплений 1 (14) лютого і 26 лютого (11 березня) 1917 р. обміном листами між Петроградом і Парижем. Відповідно до конфіденційної домовленості обидві держави обіцяли один одному взаємну підтримку в питаннях встановлення своїх майбутніх кордонів з Німеччиною, не інформуючи про це Лондон [60, c. 55].

Істотними виявилися і розбіжності між Великобританією, Францією і Росією щодо післявоєнного врегулювання на Близькому і Далекому Сході. Йшлося про принципи розділу «турецького спадщини» та долю німецьких володінь в Китаї, що потрапили в руки Японії. Щодо першої проблеми Росію і Великобританію турбували надмірні територіальні домагання французів в Сирії, а другої - японців в Китаї. Крім того, англійці на відміну від французів підозріло поставилися до оформлення російсько-японського військово-політичного союзу 20 червня (3 липня) 1916 р справедливо вбачаючи в ньому засіб принизити значення японо-британського союзу 1902 р який був однією з опор політики Великобританії в Східній Азії. З проблеми населених арабами територій Оттоманської імперії Лондон і Париж тільки до травня 1916 року обопільними зусиллями досягли домовленості про розмежування інтересів (угода Сайкс - Піко). При цьому обидві держави визнавали за Росією право на Турецьку Вірменію як компенсацію за її втрати на цьому фронті і це з умовами франко-британського розділу. Італія та Румунія розраховували на свою частку територіальних придбань за рахунок австро-угорських володінь [45, c. 120-123].

На заключному етапі війни дві важливі події вплинули на зміну диспозиції сил. Це революційні події в Росії і вступ США у війну на боці Антанти. Спочатку звістка про Лютневу революцію 1917 р. в Петрограді викликала насторожливу реакцію в Лондоні і Берліні, проте деяке заспокоєння настало слідом за викладом зовнішньополітичної програми Тимчасового уряду від 27 березня (9 квітня) і особливо в зв'язку з нотою міністра закордонних справ П. Н. Мілюкова, направленої 18 квітня (1 травня) усім державам Антанти. Як зазначають дослідники, в цих документах вже спостерігалося зміщення акцентів в переході від класичної теорії територіального переустрою на основі політики «балансу сил» і «європейської рівноваги» до «революційної оборони» і відмови від «насильницького захоплення чужих території », хоча і підтверджувалася «впевненість в переможному закінченні у війни в повній згоді з союзниками».

На цьому етапі Тимчасовий уряд відмовився прийняти вимогу Петроградської ради проголосити метою нової Росії мир без анексій і контрибуцій при дотриманні права народів на самовизначення. Надалі урядова криза призвела до відставки самого Мілюкова і військового міністра А.І. Гучкова. Реорганізований кабінет, в який були включені представники соціалістичних партій, прийняв мирну формулу Петроради. Ця зміна пріоритетів була помітна в повідомленні Тимчасового уряду (в якому пост міністра закордонних справ був вже переданий М.І. Терещенко) від 22 квітня (5 травня) 1917 р з роз'ясненням ноти Мілюкова. Нові акценти в російській позиції в поєднанні з ознаками кризи військово-промислового комплексу Росії при прогресуючому ослабленні центральної влади в країні серйозно стурбували Францію і Великобританію. Мабуть, тільки в Вашингтоні продовжували до осені 1917 р живити ілюзії авдносно можливості «реанімації» російської військової потужності шляхом нових фінансових вливань, реорганізації транспорту і діяльності численних благодійних організацій, спрямованих через океан в Росію [48].

Початок падіння довіри до російського союзника спостерігалося вже в березні - квітні 1917 р., Коли на зустрічах лідерів Антанти без участі представників Тимчасового уряду обговорювалося питання про вжиття заходів щодо недопущення виходу Росії з війни. Явним симптомом зменшення її ваги в рядах Антанти стало рішення про деталізацію без узгодження з нею карти розділу Туреччини з метою надання Італії територій, що лежать в узгодженої раніше зоні російських інтересів біля Егейського узбережжя Малої Азії (Додеканезські острова). Провал літнього наступу А.Ф. Керенського і нищівний контрудар австро-німецьких військ під Тернополем остаточно поховали плани Антанти на досягнення швидкої перемоги. Положення ніяк не могло спасти оголошення Китаєм війни Німеччині в серпні 1917 року, тим більше що антиурядове повстання в Туріні і підготовка наступу австрійців проти Італії (воно відбулося в жовтні того ж року) погрожували вивести з гри ще одного члена Антанти. Так вже сталося з Румунією, яка в січні 1918 року після нищівної військової поразки вийшла з війни і пізніше підписала з Німеччиною сепаратний Бухарестський мир 7 травня 1918 р. Таким чином, єдиним виходом із ситуації для Антанти було залучення у війну Сполучених Штатів Америки на своїй стороні, яке зуміло превалювати силу на сторону союзників [18, c. 45-60].

Французький історик Ж. Дюрозель писав, що в 1918-1919 рр. Європи більше не існувало. Європейські демократії втратили ініціативу в конструюванні нового післявоєнного світу. Ініціатива у висуванні нових ідей перейшла до США та більшовицької Росії. Сполучені Штати вступили в конфлікт 24 березня (6 квітня) 1917 року, посилаючись на неприйнятність проголошеної Німеччиною 31 січня 1917 р політики необмеженої підводної війни. Цьому передували драматичні колізії та закулісні дипломатичні маневри. Справа була не тільки в тому, що до весни 1917 в Вашингтоні усвідомили неможливість подальшого збереження нейтрального статусу. Президент США В. Вільсон розраховував скористатися ситуацією для нанесення вирішального удару по старому, довоєнному світовому порядку, який прирікав заокеанську республіку на другосортну, маргінальну роль в системі міжнародних відносин. Вступаючи у війну, США формально не приєдналися до союзу Антанти, а тільки проголосили себе її асоційованим членом. Завдяки цьому американське керівництво залишилось юридично вільним від будь-яких міжсоюзницьких взаємних організацій військового часу, в тому числі і в частині, що стосується територіальних перебудов, анексій і т.п [14, c. 115-120].

Проголошені Вільсоном цілі США у війні відрізнялися від традиційної європейської концепції «рівноваги сил». На думку вашингтонської адміністрації, причина нестабільності довоєнного світопорядку полягала не в труднощах на шляху до досягнення рівноваги, а в постійному порушенні великими державами принципу самовизначення націй, дотримання якого на думку Вільсона само по собі могло забезпечити стійкість світового порядку. Тому США запропонували створити новий постійно діючий міжнародний орган колективної безпеки, який би стежив за забезпеченням справедливого вирішення міжнародних суперечок на основі деякого набору узгоджених принципів, в тому числі принципу самовизначення націй. Спочатку в конфіденційному дипломатичному листуванні, а потім і в публічних виступах американського президента проектована згода отримала назву Ліга націй. З точки зору Вільсона, ця перша в історії організація такого роду, що повинна була являти собою «універсальну асоціацію націй для підтримки нічим не порушуваної безпеки морських шляхів, загального, нічим не обмеженого їх використання всіма державами світу, і для запобігання будь-яких було воєн, розпочатих або в порушення договірних зобов'язань, або без попередження при повному підпорядкуванні всіх розглянутих питань світової громадської думки ... »[1, c. 45-47].

Сучасний дослідник В.О. Друковане пише: «Світоглядний настрій і ідейний багаж знаменитої «Дослідницької групи» В. Вільсона йшов в загальному руслі «вільсонізма »(національне самовизначення і демократія як основа міцного миру, примат міжнародного права над силою і т.д.). Головним орієнтиром була побудова «наукового світу» в протилежність старому імперіалізму, балансу сил і таємної дипломатії. У цьому ключі було висунуто чимало нових ідей, деякі з яких далеко випереджали свій час (в тому числі концепції «економічної взаємозалежності», «сітового федералізму» та інші). Разом з тим в розробках «Дослідження» були присутні і цілком традиціоналістські ідеї з сильним геополітичним нальотом, було чимало прикладів ангажованості та політико ідеологічних упереджень, в тому числі і щодо територій колишньої Російської імперії (України як приклад)» [17, c. 233-234].

Захоплення влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. і проголошення Другим з'їздом рад Декрету про мир внесло істотні корективи в розвиток міжнародних відносин. У прийнятому 26 жовтня (8 листопада) II Всеросійським з'їздом рад ленінському Декреті, що містив пропозиції щодо припинення військових дій і негайно почати переговори про мир без анексій і контрибуцій на основі безумовної реалізацій принципу самовизначення націй, незалежно від того, в якій частині світу він буде здійнена. Хоча в цьому документі робилася обмовка про можливості розгляду інших умов завершення глобального конфлікту, комуністичне керівництво в цілому жорстко орієнтувалося в перші місяці після жовтневого перевороту, як це випливало з виступів його лідерів і їх практичних кроків на міжнародній арені, на розпалювання світової революції і революційний вихід з війни всіх народів.

Привабливість програми президента США Вудро Вільсона була в її відносній поміркованості в порівнянні з мирною програмою більшовиків. Вільсон пропонував новий міжнародний порядок і механізми його контролю. Але він не зазіхав на ломку суспільно-політичного устрою держав в процесі створення якоїсь всесвітньої наддержавної суспільності. Програма лідера США стала плодом багаторічних роздумів президента, аналізу ситуації, що склалася його найближчими помічниками і рекомендацій численних експертів. У число восьми перших пунктів, названих Вільсоном «обов'язковими», увійшли принципи відкритої дипломатії, свободи мореплавання, загального роззброєння, зняття бар'єрів на шляху торгівлі, справедливого рішення колоніальних суперечок, відтворення Бельгії, виведення військ з території Росії і, найголовніше, фундація органу по координації світової політики - Ліги націй. Решта шість конкретніших положень передбачали повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, надання автономії народам Австро-Угорської та Оттоманської імперій, перегляд кордонів Італії за рахунок Австро-Угорщини, виведення іноземних військ з Балкан, інтернаціоналізацію Босфору і Дарданелл і створення незалежної Польщі з забезпеченням їй виходу до Балтійського моря [13].

Стосовно колишньої Російської імперії то програма Вільсона містила вимогу виводу всіх іноземних військ з окупованих російських земель. Крім того, їй гарантувалося невтручання у внутрішні справи і забезпечення повної і безперешкодної можливості прийняти незалежне рішення відносно її власного політичного розвитку і її національної політики. Така платформа аж ніяк не виключала діалогу Заходу з більшовиками і можливе повернення Росії в міжнародне співтовариство. Таким чином, післявоєнний світопорядок по-американськи повинен був підтримуватися не за рахунок колишнього «балансу сил» великих європейських держав, які поділили світ на сфери впливу, і не шляхом створення «всесвітньої пролетарської республіки» без урядів і кордонів, як пропонували більшовики, а ґрунтуватися на принципах демократичного права і християнської моралі, які забезпечували б колективну безпеку і громадський прогрес [13].

Цілком зрозуміло, що подібне бачення нової системи міжнародних відносин дисгармоніювало з лінією Ллойд Джорджа і Клемансо, які виступили за те, щоб Центральні держави, і особливо Німеччина, «оплатили б сповна всі пред'явлені рахунки за війну». Тому на словах підтримавши ідеї Вільсона, правлячі кола Великобританії та Франції розглядали 14 пунктів швидше як утопію, покликану завуалювати справжню мету Вашингтона - придбання позицій глобального лідера після закінчення війни. Питання про самовизначення європейських і азіатських народів, що входили перш за все в Австро-Угорську, Російську та Оттоманську імперії, протягом всієї війни займало дуже важливе місце в міжнародній політиці [18].

Займаючи в ряду поборників самовизначення аж ніяк не першочергове місце президент США В. Вільсон у своїй програмі вільно чи мимоволі синтезував ініціативи попередників і по-своєму компромісно (порівняно з планом Сазонова і Декретом більшовиків) тлумачачи самовизначення націй. Трактування Вільсона зменшувала закладений в принципі руйнівний заряд і дозволяла розраховувати на сумісність практики самовизначення з конкретними інтересами найбільш сильних світових держав, включаючи самі Сполучені Штати і «старі імперські» держави в особі Великобританії і Франції. Тому його інтерпретація врешті-решт стала найвідомішою і найавторитетнішою в світі. Вона придбала визначальний характер для побудови більшості програм національного будівництва аж до 90-х років XX століття. Вступ у війну США, яке спричинило за собою популяризацію програми Вільсона, мало на меті визначення ролі етно-національної та національно-психологічної складових міжнародних відносин і всіх міжнародних переговорів щодо нового міждержавного порядку [22, c. 233].

Не дивлячись на насторожене ставлення до принципу самовизначення Великобританія і Франція стали з ним рахуватися, по можливості переслідуючи власні інтереси. Союзники Росії, так само як і її противники в особі Німеччини та Австро-Угорщини, вловлювали національно-визвольні очікування народів Східної Європи краще, ніж російський уряд. Вони прагнули придбати вплив на політичні організації націоналістів і по можливості залучити на свою сторону будь-які національно-патріотичні сили і організації і підпорядкувати собі національно-революційний порив, потенціал якого до кінця війни ставав все більш значним. Німеччина і Австро-Угорщина активно використовувала проти Росії гасла самовизначення поляків на відторгнутих під час окупації територіях Царства Польського, а також інших землях, населених поляками, українцями, литовцями і латишами. Німецький і австро-угорський уряд надавав дозовану підтримку польським і українським націоналістам, а австро-німецькі війська прагнули виступати в ролі визволителів народів від російського панування. Зі свого боку в грі з національно-патріотичними силами активно брала участь і Франція, столиця якої до кінця війни стала фактично центром польського і чеського національних рухів. Обидва блоки гостро конкурували за симпатії націоналістів [22, c. 39-42].

Ще на початку війни Росія виступила з ідеєю створення на виділених зі складу Австро-Угорщини територіях окремих держав чехів і угорців (план міністра закордонних справ Росії С.Д. Сазонова), передачі Сербії земель, населених південнословянськими народами, а також приєднання польських і українських володінь монархії Габсбургів до самої Росії. По суті це було першою спробою покласти в основу територіального облаштування Центральної та Східної Європи що обмежено інтерпретується, вибірково застосовується принцип національного самовизначення в дусі дипломатії XIX століття і класичного розуміння рівноваги сил як основи стабільності міжнародних відносин. Цей план налякав Францію і Велику Британію, так як його здійснення привело б до повного руйнування Австро-Угорщини і, що важливіше, вельми істотного посилення геополітичних позицій Росії в Європі. Проте, західні союзники були вимушені погодитися на майбутнє про об'єднання польських земель у складі Росії за умови надання їм прав автономії. Але більш ніж ці плани може бути лише реалізований мотив, і такий мотив назрів на завершенні війни під час капітуляції Німеччини [22].

Документ, підписаний 11 листопада 1918 в Комп'єнському лісі, установлював термін дії перемир'я між Німеччиною та країнами Антанти в 36 днів з правом продовження. У цей період намічалося повне припинення воєнних дій на суші, морі та в повітрі, негайна евакуація військ Центральних держав з усіх окупованих областей за винятком території власне Росії, де вони залишалися аж до особливого рішення союзників, а також припинення всіх реквізицій командування Четверного союзу в зайнятих районах. Угода передбачала також евакуацію німецьких армій з місцевості на лівому березі Рейну з одночасним створенням там нейтральної смуги шириною 10 км. Німеччина зобов'язувалася передати Антанті велику частину важкого озброєння, включаючи підводні човни і аероплани. Відповідно до документу передбачалася негайна репатріація всіх військово полонених і цивільних інтернованих осіб. Фінансові положення угоди про перемир'я включали загальну згадку про відшкодування Німеччиною усім союзникам понесених збитків, а також про передачу союзникам російського і румунського золота, що надійшов Німеччини від Росії і Румунії в рахунок контрибуції, які обидві країни зобов'язалися виплатити Німеччині відповідно по Брест-Литовському і Бухарестськиму мирним договорам [24, c. 310-319].

Необхідно підкреслити, що, намагаючись зіграти на протиріччях між Великобританією, Францією і США, а також в надії домогтися прийнятних умов післявоєнного світу в ситуації, коли Німеччина залишалася достатньо сильною, щоб взяти гору над будь-яким з членів антантівської коаліції окремо, уряд Еберта в листопаді - грудні 1918 р неодноразово надсилають комюніке до колишнього супротивника з пропозицією укласти прелімінарний мирний договір на основі 14 пунктів Вільсона. Однак ні Клемансо, ні Ллойд Джордж не схильні були йти на поступки німцям, а Вільсон не збирався в цей вирішальний момент вступати в конфлікт з Парижем і Лондоном. Всі помисли американського президента зосередилися на посилені дипломатичної підготовки до мирної конференції, яка повинна була стати епохальною точкою відліку Pax Americana.

Підписання Комп’єнського перемир'я підвело риску під всім попереднім етапом розвитку міжнародних відносин. Колишні рівноправні учасники «великої дипломатичної гри» великих держав - Німеччина і Австро-Угорщина - перетворилися із суб'єктів в об'єкти світової політики. Крім того, Комп'єнське перемир'я прямо оголошувало недійсними всі угоди, раніше укладені Німеччиною і Австро-Угорщиною з іншими державами. Це безпосередньо стосувалося і Брест-Литовського миру між Радянською Росією і Німеччиною. Тому через два дні після Комп'єну, 13 листопада 1918 р уряд більшовиків змогло анулювати Брест-Литовський договір. Проте, як буде показано нижче, Росія на кілька років фактично виявилася виключеною з системи міжнародних відносин. На арену глобального суперництва впевнено виходили неєвропейські держави - США і Японія [25, c. 118-120].

Перехід від війни до миру повинен був неминуче супроводжуватися ломкою і розвалом колишніх державних машин в Німеччині, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини, демобілізацією багатомільйонних армій і репатріацією сотень тисяч колишніх військовополонених. У поєднанні з дестабілізуючим впливом подій в революційної Росії все це створювало в Європі тривожну, нестійку міжнародну обстановку. Повоєнне державне політичне будівництво на величезному просторі бойових дій Світової війни починалося в украй складних умовах. Держави-переможниці розраховували зблизити свої позиції щодо створення нового міжнародного порядку в процесі підготовки мирної конференції, місцем проведення якої був обраний Париж.

Протягом всього передвоєнного періоду міжнародні відносини регулювалися політико-правовими правилами, що становили основу Версальського світового порядку. Не тільки історичний досвід Версальської системи привертає інтерес сучасних дослідників, а й багато міжнародні законів Версальської епохи продовжують непорушно функціонувати. Як не здасться дивним, але після краху біполярної системи міжєвропейські відносини стали більше нагадувати період Версальського миру. Що ж стосується інших країн, учасників конференції, то вони самостійної ролі не грали, а якщо і виступали, то лише в ролі свити або клієнтів великих держав» - зі згадки Клемансо.. Насправді, «малі» наполегливі країни в ряді випадків успішно відстоювали свої інтереси. Слід враховувати три фактори, як пише В.Н. Виноградов:

1. До моменту відкриття конференції державно-відновлювальні і об'єднавчі процеси в Центральній і Південно-Східній Європі в основі своїй вже здійснилися; війська «малих» членів Антанти займали території, на які претендували, причому в ряді випадків претензії поширювались на землі спірні і навіть переважно інонаціональні.

2. Боротьба з «загрозою більшовизму» перетворилася в один з основних факторів, що визначали позицію «великої четвірки». Споруджувався «санітарний кордон» з малих учасників «Згоди» як для протидії Радам, так і в якості сторожи на східних і південних кордонах Німеччини.

3. Встановлення радянської влади в Угорщині довело до межі тривогу вершителів долі Європи. Вони повинні були рахуватися з активним небажанням населення Великобританії, Франції, США, Італії вплутуватися в антирадянські авантюри, про що свідчило повстання моряків французької ескадри в Чорному морі. Звідси - звернення до сербського, чехословацького і румунського уряду з проханням про допомогу в придушенні радянської влади в Угорщині, яке і було здійснено головним чином румуньскими військами. Все це спонукало «велику четвірку» зважати на позицію малих країн і в ряді випадків йти у них на поводу. Версальський мир, будучи в основі європейських, перш за все регулятором відносин між великими і малими європейськими державами. Ознаки глобальності йому надавало активна участь США і азіатських країн (Японії і Китаю) в його встановленні, а так само вбудована в нього Ліга націй, яка задумувалася як інститут загальносвітового управління. Крім того, в зону Версальського порядку входили країни Малої Азії, Близького Сходу та азіатського узбережжя Егейського моря. Ключовими документами цієї складної підсистеми виступали Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський, Нейський, а також Севрський і Лозаннський договори. Саме всередині утвореної ними політико-правової зоні в першу чергу розвивалися головні конфлікти і суперечності міжвоєнного періоду [32].

Але переходимо безпосередньо до ролі Версальської системи та її міжнародних норм. По завершенню війни за переділ світу починався власне міжнародно-правовий переділ світу. Останні місяці 1918 р пройшли в сутужній підготовці країн Антанти і США, яка офіційно так і не вступили в альянс, до майбутньої конференції. Її вирішено було провести в Версальському палаці під Парижем. Єдність думок між європейськими державами і США не було. Партнери по-різному розуміли завдання форуму і формули щодо досягнення конкретних результатів і можливих поступок. На карту був поставлений світовий порядок. Чи не однаково було і їхнє ставлення до самого поняття міжнародного порядку. Все вирішувалося у Версалі.

Клемансо і Ллойд Джордж прагнули відновити систему багатополярної рівноваги, урізавши заради цього належним чином непомірні, на їхню думку, можливості Німеччини, щоб вона ні за яких обставин не могла претендувати на гегемонію. У цьому Париж і Лондон були єдині, хоча Франція в силу її прямого сусідства з Німеччиною побоювалася відродження германської військової міцці більше Великобританії і займала відносно Берліна пре ще більш жорстку позицію. По-іншому розглядав перспективи післявоєнної Європи президент США Вільсон. На його думку, метою конференції було створення нового механізму регулювання міжнародних відносин з тим, щоб він дозволяв взагалі не вдаватися до військово-силових методів вирішення конфліктів, забезпечуючи гармонію і обопільну протекцію інтересів великих і малих країн. Свої надії президент США покладав на Лігу націй як гаранта дотримання всіма державами універсальних норм міжнародного права і одночасним інструментом профілактики великих конфліктів, своєрідного запобіжного клапана для «випуску пари» в разі загрози збройного зіткнення між країнами [31, c. 229-231].

Розбіжності між учасниками переможної коаліції проявилися навіть при визначенні місця проведення мирної конференції: Вільсон пропонував скликати її в одному з міст нейтральної Швейцарії, а Клемансо наполіг на Парижі, де німецька делегація неминуче відчувала б себе в недружньому, ворожому, а тому незручному положенні і оточенні громадської думки, що добре пам'ятав недавню німецьку агресію. Союзники не квапилися приступати до переговорів. Британський кабінет був поглинений підготовкою до чергових парламентських виборів, а французи стурбовано спостерігали за розвитком у самих своїх кордонів революції в Німеччині. Узгодження позицій лідерів Антанти і США зайняло декілька неділь. Аж 12 січня 1919 року Вища військовий рада Антанти оголосила повістку денну майбутніх засідань: створення Ліги націй, питання про репарації, проблеми нових держав, територіальні питання і долі колоніальних володінь. США таким чином змогли настояти на постановці питання про нову міжнародну організацію, яка встала на перше місце в порядку денному. Перша зустріч лідерів країн-переможниць, що стала прелюдією до відкриття форуму, відбулася 12 січня 1919 г. На ній була вироблена процедура організації та порядок роботи конференції [31, c. 334].

В ході війни виникло кілька нових обставин, які погіршували труднощі врегулювання. В Європі виявила свою нежиттєздатність Австро-Угорщина як поліетнічна держави. Процес етнонаціонального розмежування серйозно торкнулася Росйської імперії. Тим часом обидві ці країни виконували дуже важливі функції в забезпеченні загальноєвропейського порядку, а тепер на співпрацю з ними не доводилося розраховувати, навпаки, замість двох старих і досвідчених партнерів держави-переможниці мали більше десяти дрібних новоутворень, а то і просто національно-патріотичних рухів , кожне з яких претендувало на незалежність і створення незалежної держави. Такі держави за визначенням не могли бути сильними і стійкими. У Лондоні і Парижі це розуміли, як видно, конкретніше, ніж в США. Але всі три союзники розуміли й інше: заблокувати процеси самовизначення неможливо, небезпечно навіть пробувати це робити. Виникала складне «здвоєне» завдання - не тільки виробити фундаментальні правила міжнародного порядку, а й привчити молоді, недосвідчені, взаємно недовірливі і ворожі держави Центральної і Східної Європи до цих правил. Цим визначалася перспективне завдання версальського світоустрою, як її розуміли насамперед в США.

Антанта прагнула геополітично демонтувати Німеччину і визначити заходи контролю над її економічним і військовим потенціалом. Страх перед відродженням німецької міцці, для приборкання якої треба було з’єднання ресурсів коаліції країн Антанти і США, залишався дієвим фактором міжнародного співробітництва. Союзники розраховували змінити політичну карту Європи таким чином, щоб послабити Німеччину і заповнити вакуум , що утворився після розпаду Росії, Австро-Угорщини та Оттоманської імперії на простір новими дружніми до Антанти державами. Основними партнерами держав-переможниць в цьому питанні були націоналістичні організації різних народів, які вели боротьбу проти Німеччини, Туреччини та Радянської Росії [29, c. 370-373].

Конференція відкрилася 18 січня 1919 р. Паризька конференція була найзначнішим дипломатичним форумом з часу Віденського конгресу 1814-1815 рр. 70 відомих державних діячів і дипломатів мали статус офіційних делегатів і представляли 35 держав-переможців, які приєдналися і нейтральні країни, які спостерігали за дійством чи вичікували можливості «вистрілити» зі своїми пропозиціями. Росія і Німеччина (хоч і з різних причин) не були запрошені на Паризьку конференцію. В делегації США, Британської імперії і Франції були включені сотні чиновників і експертів. Британська делегація налічувала 207 осіб і займала два готелі в центрі Парижа - «Мажестік» і «Асторія». За спогадами британського дипломата Роберта Сесіла , делегації країн-учасниць були стурбовані з дотриманням режиму секретності. Тому, наприклад, весь французький обслуговуючий персонал готелю «Мажестік», де розташувалася британська делегація, був заміщений підданими Великобританії, і, на жаль дипломатів, мріявших покуштувати французької кухні, спіткала невдача, адже навіть кухарів виписали з Лондона. На роботу конференції також впливала і епідемія гриппу, яка вирувала в Европі - «іспанка», що перетворила багато готелів, де жили делегати, на подобу госпіталів. Але безумовно, в уявленнях сучасників конференція здавалася справжнім всесвітнім з'їздом, здатним забезпечити надзвичайно міцний і тривалий мир.

На конференції тон задавала «велика трійка» - Вудро Вільсон, Жорж Клемансо і Девід Ллойд Джордж, які представляли США, Францію і Сполучене Королівство. Всі троє мали стійку репутацію ліберальних політиків. Всі троє хотіли вирішити одну задачу - побудувати світ, заснований на безпеці для своїх країн. Всі вони дотримувалися поглядів, які так чи інакше відбивали суспільні настрої в своїх країнах. Президент Вільсон запропонував кандидатуру Клемансо на роль її постійного голови. З делегатів США, Великобританії, Франції, Італії та Японії була утворена Рада п'яти, яка стала головним робочим органом конференції. Вона повинна була брати участь у всіх засіданнях, заслуховувати звіти про роботу комісій і спостерігати за виконанням всіх рішень. Іноді в літературі її називають Радою десяти тому, що в його засіданнях брали участь, крім глав урядів, міністри закордонних справ і загальна кількість членів цього органу на окремих засіданнях досягала десяти. Інші країни запрошувалися на засідання конференції тільки у випадках, коли питання безпосередньо стосувалися їх інтересів [30, c. 134-140].

Французька делегація виступила на конференції з програмою «Карфагенський мир», запропонувавши повне роззброєння і розділ Німеччини. Французська делегація поставила питання про відділення від Німеччини Баварії, Рейнської області, Саара і про виплату німецькою стороною величезної суми репарацій. Клемансо прагнув зробити відновлення військової потужності Німеччини повністю неможливим. Для французького прем'єра проблема стабільності і безпечності післявоєнного порядку сполучалася майже виключно з ослабленням Німеччини і закріпленням незаперечної переваги Франції. Крім того, на сході Європи Клемансо домагався створення «санітарного кордону» з нових держав, які могли б і протистояти Німеччині, і служити бар'єром для проникнення революційних ідей з Радянської Росії. Глава французького кабінету не заперечував проти проекту Ліги націй, але ставився в нього несерйозно . «Мені подобається Ліга націй, але я в неї не вірю», - говорив він. Американський президент, вперше і тим більше на півроку покинув територію США, представив в Парижі спеціальну доктрину світового порядку, засновану на політичній теорії, яка до того не визнавалася школою європейської дипломатії. Вільсон приїхав на конференцію, сподіваючись на реалізацію принципів, викладених в «14 пунктах». Він домагався створення в Європі системи колективної безпеки, заснованої на попередженні конфліктів, а не на регулюванні за допомогою ведення періодично повторюваних в малих війнах в інтересах коригування європейського рівноваги відповідно до традиції політики «балансу сил» [28].

Система колективної безпеки бачилася Вильсону заснованою на поєднанні вірності принципу самовизначення націй з наявністю сильного механізму міжнародного управління в особі Ліги націй. При цьому принцип самовизначення Вільсон пояснював аж ніяк не як надання всім народам , які того вимагали, суверенітету і незалежності, а як обмежувальне правило, що стосувалося тільки тих випадків, які отримували підтримку світової спільноти. Тобто американський президент дотримувався обмежувального і виборчого трактування самовизначення, хоча і відносив рішення про надання або ненадання підтримки тих чи інших народів до компетенції представницького міжнародного органу, а не вузької групи кількох найсильніших держав. У політиці великих держав чітко проявився подвійний стандарт. Принцип самовизначення в тій чи іншій мірі вважався прикладним тільки в Європі та Америці, і, з обмовленостями, щодо Китаю в Азії. Відносно величезна більшость інших територій і народів, де йшла мова про самовизначення, не обговорювалось. Для них була уготована так звана мандатна система, відповідно до якої великі держави встановлювали на певний, досить довгий термін свою опіку над відповідними територіями. Проте, головним питанням врегулювання залишалося німецьке питання. Вільсон вважав, що Німеччина заслуговує суворого, але разом з тим справедливого ставлення, він не повністю поділяв концепцію «покарання Німеччини» в дусі пропозицій Клемансо про остаточне нівелювання Німеччини, як суб’єкта міжнародного права [31].

Дипломатична тактика британської делегації полягали в лавіруванні. Великобританія не мала ніяких територіальних домагань в Європі, її перш за все переймала можливість домогтися закріплення свого військово-морської переваги. Тому в усьому, що стосувалося морських озброєнь глава британського кабінету був гранично твердий, а в питаннях безпеки на материку і в зоні кордонів Німеччини з її сусідами - скептичний щодо французьких вимогів і терпимий до німецьких відмовок. Ллойд Джордж вважав, що якщо умови миру з Німеччиною виявляться надмірно важкими, це може спровокувати радикалізації німецької революції по більшовицькому сценарію. Проект Ліги націй Британія підтримувала, хоча і вважала його не першорядним. Не хотіли відставати від учасників «великої трійки» інші країни. Італія вимагала для себе приєднання частини альпійських районів Австро-Угорщини,а також деяких територій Оттоманської Порти. Японія прагнула захопити німецькі володіння в Китаї (Шаньдунський півострів), а також острови в Тихому океані. Британські домініони - Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія - також висловлювали вимоги приєднати до них колишні острівні німецькі колонії в Тихому океані.

Мирні договори, підготовлені на конференції, ще до того як вони були підписані, стали предметом гострих розбіжностей серед учасників. В ході переговорів проявилася поступова відмова від більшості положень програми Вільсона. За свідченням учасника конференції британського дипломата Гарольда Ніколсона, тільки чотири з яких утримували в ній 23 принципів і пропозицій увійшли в підсумковий документ. Перше розчарування було пов'язане в зв'язку з відвертим ігноруванням позиції малих держав. Практично всі основні рішення приймала виключно Рада п'яти (в конференції взяли участь понад 30 країн). Потім коло основних учасників дискусій скоротився до трьох: Японія, мало зацікавлена в європейських справах, перестала брати участь в засіданнях, а незабаром від ключових переговорів відтіснився і прем'єр-міністр Італії Вітторіо Еммануеле Орландо (формальним приводом було те, що не говорив англійською, робочою мовою конференції) [34, c. 540-544].

На відміну від Віденського конгресу 1815 р. і Паризького конгресу 1856 р. в Париж не були запрошені представники переможених держав. Німецька делегація повинна була приїхати в Париж в кінці травня 1919 році лише для підписання тих умов, які їй були запропоновані переможцями. Версальський мирний договір був підписаний 28 липня 1919 року в Дзеркальному залі Версальського палацу, де в 1871 р. канцлер Отто фон Бісмарк після перемоги над Францією в франко-пруській війні урочисто проголосив створення Німецької імперії. Договір передбачалося підписати між Німеччиною, з одного боку, і союзними державами, з іншого. У число останніх згідно з офіційним списком були включені: США, Великобританія, Франція, Італія, Японія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Куба, Китай, Еквадор, Греція, Гватемала, Гаїті, Хіджаз (згодом увійшов до складу Саудівської Аравії ), Гондурас, Ліберія, Нікарагуа, Панама, Перу, Польща, Португалія, Румунія , Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС), Сіам (Таїланд), Чехословаччина і Уругвай. З перечислених союзних держав Китай не підписав договір, не погодившись з передбаченою в ньому передачею Японії захопленою Німеччиною у Китаю провінції Шаньдун [15].

Найскладнішою проблемою, з обговорюваних при підготовці мирного договору з Німеччиною, була прикордонна проблема. На заході Німеччина повинна була повернути Франції дві французькі області - Ельзас і східну частину Лотарингії, відірвані Франції після франко-прусської війни 1871 р. Крім того, Париж наполягав на передачі під французький контроль багатою на корисні копалини Саарської області, незважаючи на те, що етнічно більшість населення Саара складалося з німців. Через опір делегації США, підтриманої британськими представниками, французькі вимоги були відхилені, і Саарська область була передана під контроль Ліги націй на 15 років з умовою проведення в ній в майбутньому плебісциту з метою остаточного вирішення питання про її державної приналежності. Гостра полеміка розгорнулася навколо Рейнської зони. Цей процвітаючий промислово розвинений район між Рейном і межами Франції і Бельгії був економічно тісно пов'язаний з центром німецької військової промисловості в Рурі. Франція вимагала відділення Рейнської області від Німеччини і встановлення там про французького протекторату. США і Великобританія не підтримали цей варіант. В результаті було прийнято компромісне рішення. Лівий берег Рейну і 50 кілометрова зона вздовж правого його берега оголошувалися демілітаризованої зоною і там союзники (в основному силами французьких окупаціонних військ) вводили режим тимчасової окупації терміном на 15 років. Окупація Рейнської області викликала негативну реакцію в Німеччині і стала живильним середовищем для антифранцузьких, реваншистських і расистських суджень (до французького окупаційного контингенту були включені «чорні» солдати з африканських колоній Франції) в німецькому суспільстві [4, c. 34-36].

До Бельгії відійшли округи Ейпен і Мальмеді , а так само «нейтральна» і прусська частини території Морені, населені валлонами. Плебісцит 1920 р. остаточно узаконив це рішення. Після проведення передбаченого Версальским договором референдуму в 1920 р. до Данії відійшла від Німеччини північна частина Шлезвіга, зі змішаним датсько-німецьким населенням. Версальський договір ввів військові обмеження для Німеччини. Чисельність її армії не повинна була перевищувати 100 тисяч чоловік. Була заборонена загальна військова повинність, право створювати військову авіацію, танкові частини і підводний флот. Німецький військово-морський флот підлягав обмеженню, а Генеральний штаб і Військова академія розпускалися.

Питання про репарації вирішувалося найскладніше. Згідно з практикою попередніх воєн, переможена сторона була зобов'язана виплачувати переможцю компенсацію за його втрати і витрати в ході війни. Французька делегація наполягала на необхідності отримати з Німеччини досить великі репарації, мотивуючи це тим, що німецька агресія завдала великої шкоди економіці північно-східній частині Франції. Крім того, в Парижі розраховували, що виплата репарацій сповільнить відродження військової могутності Німеччини. Велика Британія була схильна підтримати Францію в питанні репарацій, так як сама розраховувала отримати з Німеччини кошти для виплати пенсій сім'ям загиблих британських військовослужбовців [6].

Разом з тим, експерт британської делегації, найзначніший економіст Джон Мейнард Кейнс виступав проти занадто великої суми репарацій, обгрунтовано вважаючи, що це може спровокувати депресію німецької економіки, в результаті чого сповільниться відновлення господарства всієї Європи і поглибить труднощі світової економіки вцілому. Американський президент також виступав проти великої суми репарацій з Німеччини. В кінцевому підсумку союзники не змогли домовитися про загальну суму платежів і вирішили передати питання про репарації на розсуд спеціальної репараційної комісії, де сторонами пропонувалося зібратися через два роки після підписання Версальського договору. Невирішеність репараційного питання негативно позначилася на міжнародній ситуації. По-перше, німецькі націоналісти протягом двох років нагнітали найнеймовірніші чутки про розміри майбутніх виплат Антанті, підігрівали антифранцузскі, антибританські і антиамеріканські настрої. По-друге, невпевненість в платоспроможності німецького уряду в 1919-1921 рр. відлякувала інвесторів, і нових вкладень в зруйновану економіку країни практично не було [4].

З питанням про репарації був пов'язаний політично важливе питання про історичну відповідальності за розв'язання Першої світової війни. Саме для обгрунтування накладеної на Берлін контрибуції в Версальський договір була включена ст. 231, в якій ця відповідальність цілком покладалася на Німеччину. Ця стаття була найбільш принизливою для німців і на багато років стала джерелом екстремістського націоналізму і реваншизму в германському суспільстві. США і Великобританія зобов'язалися підписати з Францією гарантійні договори для надання їй військової допомоги в разі нового нападу Німеччини. Ці договори справді були підписані до кінця Паризької конференції. Але вони були за своїм характером «перехресними» і могли вступити в силу лише в разі ратифікації усіма трьома партнерами - Францією, Британією і США. Недотримання цієї умови позбавляло їх юридичної сили. Не меншу складність представляло врегулювання питання про східні кордони Німеччини, з огляду на етнічну різнорідність нових європейських держав. Практично кожне зі створених в 1919-1920 рр. східноєвропейських держав включило в себе великі групи населення, етнічно що не належали до титульної нації [5, c. 226-230].

Найбільші труднощі виникли при визначенні меж Польщі. Союзники вирішили створити «сильну Польщу», здатну протистояти і Радянській Росії, і Німеччині. З цією метою Польща повинна була отримати після проведення референдумів протягом 1920-1921 рр . території, які Пруссія придбала в ході історичних поділів Польщі в XVIII ст. Крім того, Німеччина втратила частину історичної Пруссії і провінцію Позен , з яких було сформовано так званий Польський (Данцигській ) коридор, який забезпечував новій державі вихід до моря. Німецька Пруссія таким чином була «розрізана» територією Польщі. В результаті придбання коридору під польської юрисдикцією виявилися райони, в яких проживало понад 2 млн. німців. Нова Польща виявилася поліетнічним утворенням, в якому крім поляків проживали досить крупні громади українців, білорусів і німців, нелояльні до Польської республіки .

Крім того, з-під юрисдикції Німеччини були вилучені та передані під контроль Ліги націй великі прусські порти на Балтиці - Данциг (Гданськ) і Мемель (Клайпеда). 11 січня 1923 р. Литва зробила військову операцію з метою заняття Мемеля, хоча це було місто з переважаючим німецьким населенням. Розквартирований в місті французький контингент під прапором Ліги націй під тиском литовських збройних сил був витіснений з міста. Прибула потім комісія представників союзних держав після вивчення обстановки на місці представила свої рекомендації, на підставі яких 16 лютого 1924 р. Мемельський край з портом Мемель був збережений за Литвою із зобов'язанням надати йому автономію. Питання було остаточно урегульовано з підписанням послами Франції, Великобританії, Італії та Японії Мемельського статуту 8 травня 1924 р[7, c. 101-103].

У порядку денному питання про створення Ліги націй на Паризькій конференції виявився одним з головних як мінімум з двох основних причин. По-перше, як міжнародний орган Ліга справді могла внести практичний внесок в регулювання міжнародних відносин і зменшення небезпеки тотальної війни. По-друге, Ліга і її Статут були покликані дати правову і моральну санкцію політиці великих держав, легалізувати її в очах громадської думки, яке до 20-х років XX століття вже ставало важливим політичним фактором - перш за все в демократичних і ліберальних країнах. Питання створення Ліги викликали серйозні суперечки між головними участниками конференції. На одному з перших засідань з'ясувалося, що делегації вкладають різний зміст в ідею організації Ліги. Наприклад, Париж вимагав включення до Статуту пункту про створення міжнародних збройних сил, здатних підтримувати безпеку в Європі. Франція сподівалася скористуватися своєю перевагою в сухопутних силах і зробити їх основою майбутньої міжнародної армії, яку при необхідності можна було б направити проти Німеччини. Одночасно французька делегація вважала, що спочатку необхідно підготувати і підписати договір з Німеччиною, а потім прийматися за створення міжнародної організації.

Позиція Клемансо зустріла серйозний опір з боку американського президента, що вважав, що створення світового порядку необхідно починати саме з будівництва Ліги. На думку США, Ліга як головна міжнародна організація зі створення нової системи колективної безпеки можна було взагалі делегувати право розробки мирного договору з Німеччиною. Вільсон наполіг на підготовці проекту створення Ліги спеціальною комісією. В рамках конференції було утворено (25 січня 1919 р.) комітет з підготовки проекту Ліги націй. Резолюція, при його установі, запропонована британської делегацією, передбачала, що Ліга:

1) буде створена для врегулювання всіх питань, пов'язаних з встановленням миру і сприяння міжнародному співробітництву, практичне здійснення гарантій виконання прийнятих міжнародних організацією тезисів;

2) стане невід'ємною частиною загального договору про мир і залишиться відкритою для приєднання кожної цивілізованої нації, яка прийме і підтримає її мети;

3) забезпечить періодичні зустрічі її членів на міжнародних конференціях (сесіях), в інтересах чого будуть створені постійна організація і секретаріат для забезпечення роботи Ліги в перервах між конференціями (сесіями) [1].

Ухвалення резолюції було безсумнівним успіхом Вільсона, але воно не гарантувало підготовки Статуту організації до закінчення роботи з договору з Німеччиною. Опоненти Вільсона не приховували надій на провал роботи комісії під його головуванням. Але американська делегація проявила наполегливість. Сам президент США за допомогою члена американської делегації Д.Х. Міллера двічі переробляв свій вихідний проект Ліги. Останній був закінчений вже 2 лютого 1919 р. і тільки 11 квітня 1919 р. вся робота по Статуту була завершена. 28 квітня Статут був схвалений конференцією і увійшов в якості складової частини в усі мирні договори з Німеччиною та її європейськими союзниками - Версальський, Сен-Жерменський, Тріанонський і Нейський. Статут Ліги був розрахований на перетворення Ліги націй в головний інструмент встановлення і регулювання нового світового порядку. Гадалось, що поступово Ліга замінить собою Верховну раду Антанти. У преамбулі Статуту проголошувалися основні принципи міжнародної співпраці для досягнення миру і безпеки: протидія війні; розвиток відкритих, справедливих відносин на основі визнання принципів міжнародного права, суворої поваги і виконання всіх зобов'язань, випливаючих з міжнародних договорів [1, c. 29-45].

Перша стаття Статуту визначила членство в організації. У Лізі було представлено три типи держав. Першу групу склали держави-засновники, які підписали Статут як частину мирного договору і зазначені в додатку до Версальського договору. Це були союзні і приєднані до них держави. Друга категорія складалася з країн, що не брали участь в Першій світовій війні і тому не значилися в списку, що підписали мирні договори. Шість європейських, шість латиноамериканських країн і Персія були запрошені увійти в організацію в разі їх згоди визнати Статут. До третьої групи належали всі інші держави. Для приєднані до Ліги їм було необхідно пройти спеціальну процедуру голосування і отримати згоду не менше двох третин держав, представлених на асамблеї. Претендувати на вступ в Лігу мали право будь-які держави, домініони або «самоврядні» території, включаючи колонії. (для останніх умова було введено за пропозицією Британії спеціально для спрощення прийому в Лігу Британської Індії.)

Процедура виходу з Ліги розглядали завчасно (за два роки) і мало бути повідомлено про це країною, котра має намір вийти, всіх інших учасників Ліги. При цьому сепаратна держава була зобов'язана протягом цих двох років, як і раніше виконувати всі вимоги Статуту та інші раніше прийняті перед Лігою міжнародні забовязання. Головними органами Ліги націй були Асамблея, Рада і постійний Секретаріат. Асамблея була зборами, що складалася з представників усіх членів Ліги, і скликалася, як правило, один раз на рік, у вересні або при необхідності щоразу, коли виникала загроза миру. Асамблея могла розглядати будь-які питання, що стосуються «миру в усьому світі» і дотримання договорів. На засіданнях Асамблеї делегації країн повинні були мати не більше трьох представників, і кожна країна мала один голос. Рада Ліги складалася з постійних представників спочатку п'яти головних союзних і приєднаних до них держав (Великобританії, Італії, США, Франції, Японії) і чотирьох непостійних, які обиралися з членів Ліги на Асамблеї. Рада повинна була збиратися періодично, але не рідше одного разу на рік, і розглядати широке коло питань, що знаходилися в компетенції Ліги або впливали на підтримку миру в усьому світі і дотримання договорів. Будь-яке держава - член Ліги могла брати участь в засіданнях Ради, якщо обговорювалося питання, що зачіпає його інтереси [9, c. 113-115].

П'ятою статтею Статуту регулювалися правила ухвалення рішень в Лізі. За винятком спеціально обумовлених випадків, всі рішення, прийняті на Асамблеї та Раді, вимагали консенсусу, тобто одноголосного голосування. Місцем перебування Міжнародного секретаріату, згідно шостої статті Статуту, була визначена Женева. Секретаріат складався з генерального секретаря і «тих секретарів і співробітників, які можуть знадобитися». Голосуванням призначався генеральний секретар, з подальшим його затвердженням на Асамблеї. Перший генеральний секретар Ліги націй британський дипломат Е. Друммонда був призначений 5 травня 1919 Верховною радою Антанти. У статті 8 держав-членів Ліги визнавали, що підтримка миру вимагало скорочення національних озброєнь до можливо низького рівня, який відповідав би національній безпеці і міжнародним нормам . Рада, приймаючи до уваги географію та інші обставини, повинена була формулювати план скорочення озброєнь і пропонувати його з відповідними поправками урядам для розгляду. Такі плани повинні були переглядатися кожні п'ять років. Члени Ліги зобов'язалися також обмінюватися «повною та чесною» інформацією про рівень озброєнь, військових програм і військовому виробництві. Десята стаття Статуту повинна була стати однією з ключових, оскільки в ній говорилося, що держави-члени Ліги брали на себе забовязання «протидіяти агресії, поважати територіальну цілісність і існування політичної незалежністі членів Ліги». У разі будь-якої агресії або небезпеки її виникнення Рада Ліги повинна визначити засоби і колективні дії, за допомогою яких можна було виконати вказане вище зобов'язання. Однак, чітких гарантій або порядку дій у разі загрози застосування зброї стаття не передбачала, та й самого визначення агресії в документі не було [1, c. 98-100].

Згідно зі статтею 11, будь-яка війна або її загроза проти члена Ліги або будь-який інший країни повинна була стати предметом обговорення всієї міжнародної організації, і Ліга повинна була вживати заходів по збереженню миру. У разі появи такої небезпеки генеральний секретар Ліги зобов'язаний був зібрати Раду на вимогу одного з членів Ліги. Будь-яка країна-член організації мала право привернути увагу Асамблеї або Ради до будь-яких порушень нормальних міжнародних відносин, що загрожує миру і доброму взаєморозумінню народів. Члени Ліги націй, як це було записано в 12-й, 13-й і 14-й статтях Уставу, були зобов'язані в разі суперечок передавати спірні питання, які загрожують виникненням військових конфліктів, в міжнародний третейський суд або на розгляд Ради. Вони також зобов'язалися утримуватися від оголошення війни протягом трьох місяців після оголошення рішення третейських органів. Третейський суд зі свого боку повинен був приймати рішення в максимально короткі терміни, а Рада була зобов'язана протягом шести місяців після прошення до нього одного або обох учасників конфлікту вивчити ситуацію і надати Асамблеї відповідну доповідь. Для вирішення конфліктів і суперечок між державами створювався Міжнародний суд в Гаазі [11].

Важливим нововведенням стала стаття 16. У першому параграфі цієї статті велася мова, що в разі порушення однією з держав-членів Ліги статей 12, 13 або 15 і розв'язання ним війни такі дії повинні розглядатися іншими учасниками Ліги як акт війни проти всіх них. Всі держави в цьому випадку повинні були припинити будь-які стосунки з агресором. Раді надавалося право давати рекомендації урядам зацікавлених держав щодо військових заходів, необхідних для реалізації принципів Статуту Ліги. У цю ж статтю був включений параграф про умови виключення з Ліги держав, які порушили Статут. Для вирішення про виключення необхідна була більшість голосів членів Раді з тим, однак, щоб надалі це рішення було підтверджено всіма іншими членами організації. У статтях 23-25 вперше встановлювалися правила міжнародно-гуманітарної співпраці і, що не менш важливо, загальні стандарти трудових відносин. Члени Ліги погоджувалися забезпечувати справедливі і гуманні умови праці для всіх чоловіків, жінок і дітей як в своїх власних країнах , так і у всіх інших країнах і територіях, на які поширюється їх промислова і комерційна діяльність. Для контролю за дотриманням цього зобов'язання створювалася Міжнародна організація праці (МОП) [11].

Крім того, Ліга націй отримала права контролю над торгівлею опіумом і іншими небезпечними лікарськими засобами, а також торгівлею зброєю з країнами, щодо яких «такий контроль необхідний в загальних інтересах». Нарешті, Ліга повинна була домагатися свободи торгових шляхів і справедливого ставлення до торгівлі з боку всіх членів організації. Члени Ліги погодилися підтримувати і розвивати співробітництво з осередками- організаціями Червоного Хреста в інтересах сприяння покращенню охорони здоров'я, обмеження епідемій і «полегшення страждань у всьому світі». З точки зору нового світоустрою дуже велике значення мала і стаття 22 Статуту. Вона була однією з найбільших за обсягом і містила положення, що стосувалися міжнародної опіки. В першу чергу мова йшла про визначення долі колишніх німецьких колоній в Африці і Океанії і про арабські провінції Оттоманської Порти. Ідея опіки була побудована на припущенні великих держав щодо правомірності титульної нації, що велика частина неєвропейських територій, які перестали бути під суверенітетом держав, які керували ними до Першої світової війни, була не в змозі самостійно керувати собою в «особливо важких умовах сучасного світу». Виходячи з цієї логіки, Ліга і повинна була довірити опіку над ними «передовим націям світу», щоб вони управляли відповідними територіями від імені Ліги і в якості її мандатаріїв [12, c. 114-119].

Мандати Ліги ділилися на три категорії: А, В і С. Мандат «С» був найбільш широким і дозволяв мандатарію не допускати проникнення в підмандатну територію іноземного капіталу. Тип мандата залежав від оцінки великими державами ступеня розвитку території, щодо якої він застосовувався. До класу «А» були віднесені території Порти, до класу «В» - володіння Німеччини в Центральній Африці, до класу «С» - Південно-Західна Африка і острови Тихого океану. Мандат класу «С» дозволяв мандатарію управляти підмандатної територією за своїми національними законами, що фактично перетворювало опікувані території в колонії держави-мандатарія.

Німецькі володіння були розподілені між державами на нарадах «Версальської трійки» 6 травня і на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р. в Парижі, оттоманські - на конференції в Сан-Ремо 19-26 квітня 1920 р. Питання мандатів в зоні Тихого океану вирішувалося довго і був урегульований тільки після Вашингтонської конференції 1921-1922 рр.

Великобританія отримала мандант на Палестину (зі складу якої виділилалась пізніше підмандатна територія Трансйорданії) і Месопотамію (мандат був оформлений британо-іракським договором 1922 р.), а також Тангань-Іку, частини Того і Камеруну. Франція - на Сирію, Ліван і частини територій Камеруну і Того, що не увійшли в мандат Великобританії. Бельгія - на Руанду-Урунді. Японія - на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови. Південно-Африканський Союз - на колишню німецьку Південно-Західну Африку, Австралія - на о. Науру, колишню німецьку частину о. Нова Гвінея і острови на південь від екватора. Нова Зеландія - на острови Західного Самоа. Встановлювалось, що в разі виходу держави-мандатарія з Ліги націй, статус втрачав силу і виданий від імені Ліги мандат [4, c. 202-207].

1 2 3 4 5

скачати