1   2
Ім'я файлу: +Ларіна Пр1_с.і.с.docx
Розширення: docx
Розмір: 70кб.
Дата: 17.12.2020


Таким чином,

  • перша модель державного регулювання у сфері туризму характерна, в основному, для країн, що розвиваються. Вона передбачає наявність сильного й авторитетного міністерства, в рамках якого сконцентрований значний контроль над туристичною галуззю. Внаслідок того, що в даних країнах туризм зведений у ранг державної політики, його органи управління мають дуже великі повноваження в галузі інвестицій, наукових досліджень, підготовки кадрів, рекламно-інформаційної роботи. Діяльність міністерства туризму також спрямована на заохочення туристичних подорожей та забезпечення необхідного рівня їх безпеки, спрощення прикордонних і митних формальностей, стимулювання будівництва засобів розміщення та інших підприємств туристичної індустрії, створення загальнонаціональної мережі для економічних і соціальних спостережень у сфері туризму.

  • Друга модель державного регулювання у сфері туризму в значній мірі притаманна як країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою, а в поодиноких випадках - розвиненим державам, які бажають приділяти туризму більше уваги. Фактором, який об'єднує всі ці держави, є їх намір позиціонувати себе на міжнародній арені в якості рецептивних туристичних ринків.

  • Третя модель державного регулювання значною мірою характерна для країн, в яких сфера туризму переважно належить до компетенції міністерств з економічним ухилом, що є додатковим визнанням важливої ролі туристичного сектора в економіці.

  • Четверта модель за результатами аналізу економічного стану перелічених країн виявлено, що дана модель поєднує як високорозвинені держави, які мають високий рівень ВВП на душу населення (Бельгія, Кувейт), так і країни, які посідають останні місця в рейтингу за цим показником. Таким чином, відсутність центрального туристичного відомства в даних країнах також можна трактувати по-різному.

За результатами дослідження системи державного регулювання у сфері туризму всіх 193 країн світу можна зазначити, що найпоширенішою є друга модель, яка передбачає створення комбінованого міністерства, що поєднує туризм із суміжними галузями – 41% країн світу обирають саме її. Третина держав (31%) дотримуються третій моделі, при який центральним органом виконавчої влади у сфері туризму може бути або багатопрофільне міністерство, або державна структура (адміністрація, комітет, департамент тощо), що прямо підпорядкована урядові. Кожна п'ята (21%) країна світу має окреме міністерство туризму, тобто знаходиться на першій моделі, і лише 7% держав не займаються регулюванням туристичної галузі на рівні центральної державної влади.


  1. Характеристика першої моделі державного управління туристичною галуззю.

Першу модель державного управління туристичною галуззю можна умовно назвати «латиноамериканською», тому що вона отримала найбільше поширення серед країн Південної та Центральної Америки. Так, самостійне міністерство туризму на даний час мають 15 з 35 країн американського континенту (або 43%): Барбадос, Гаїті, Гренада, Домініканська Республіка, Куба, Сент-Вінсент та Гренадіни, Ямайка (субрегіон «Каріби»), Беліз, Гондурас, Сальвадор (субрегіон «Центральна Америка»), Венесуела, Бразилія, Парагвай, Еквадор (субрегіон «Південна Америка») та Мексика, яка за методологією Всесвітньої туристичної організації віднесена до субрегіону «Північна Америка». Серед африканських країн першої моделі дотримуються 11 країн (тобто кожна п'ята з цього макрорегіону), розташованих переважно у Західній (Буркіна Фасо, Гана, Кот-д'Івуар, Того) та Центральній Африці (Камерун, ДР Конго, Чад). Біля 40% країн Близького Сходу (5 з 13) також знаходяться на першій моделі державного регулювання у сфері туризму – Єгипет, Йємен, Ліван, Оман, Сирія.

В Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) міністерства туризму існують серед країн Південно-Східної (Камбоджа, Малайзія) та Південної Азії (Індія, Мальдіви, Пакистан), а також Океанії (Нова Зеландія, Фіджі), тобто загалом у семі державах. У країнах Європи перша модель не отримала значного розповсюдження.

Тільки три держави – Хорватія, Чорногорія та Ізраїль – мають самостійні міністерства туризму. Тому, перша модель державного регулювання у сфері туризму характерна для країн, що розвиваються. Вона передбачає наявність сильного й авторитетного міністерства, у рамках якого сконцентровано значний контроль над туристичною галуззю. За умови того, що у даних країнах туризм зведено у ранг державної політики, органі його управління мають дуже великі повноваження в області інвестицій, наукових досліджень, підготовки кадрів, рекламно-інформаційної роботи.

Діяльність міністерства туризму також спрямована на заохочення туристичних подорожей і забезпечення їх безпеки, спрощення прикордонних і митних формальностей, стимулювання будівництва засобів розміщення й інших підприємств туристичної індустрії, створення загальнонаціональної мережі для економічних і соціальних спостережень у сфері туризму. Звичайно самостійні міністерства туризму мають досить розгалужену структуру, яка, крім національного туристичного офісу, що займається рекламою переваг країни за рубежем та маркетинговою діяльністю, включає різноманітні департаменти – інвестиційний, податковий, майновий, а також відділи – професійної освіти, економіки та статистики, сертифікації, ліцензування тощо. Даний підхід до регулювання туризму ефективний у тих випадках, коли країна, що розвивається, як мінімум, володіє сприятливими для розвитку туризму природнокліматичними умовами.

Характерними рисами першої моделі державного регулювання у сфері туризму можна вважати наступні:

− розвиток іноземного (в'їзного) туризму є більш вигідним джерелом одержання твердої валюти, чим інші галузі економіки;

− створення туристичної інфраструктури є привабливою сферою вкладення капіталу, залучення іноземних інвестицій;

− забезпечення державної підтримки щодо розвитку малого й середнього бізнесу у сфері туризму;

− необхідність організації дієвої системи безпеки туристів у разі існування високого рівня різноманітних видів ризиків у країні;

− виділення значних коштів з державного бюджету на рекламу країни як популярного туристичного напрямку, на участь у міжнародних туристичних виставках, на підтримку національного туристичного Інтернет-ресурсу тощо. Варто відмітити, що специфічною особливістю країн, які обрали першу модель державного регулювання, є відставання їх у застосуванні новітніх технологій, придбанні нового обладнання, а також у підготовці кадрів.

Просування національного туристичного продукту для держав, що розвиваються, в країни Європейського Союзу, а також у США та Японію вимагає значних фінансових ресурсів, тому вони змушені проводити політику регіональної кооперації для забезпечення заходів щодо збуту власних туристичних послуг.


  1. Друга модельдержавного управління туристичною галуззю, її характеристика.

Друга модель припускає створення спільного міністерства, що крім туризму займається й іншими, суміжними видами діяльності. Так, наприклад, туризм звичайно комбінується або з галузями матеріальної сфери (промисловістю, енергетикою, торгівлею, транспортом, зв'язком тощо), або з галузями невиробничої сфери (культурою, спортом, інформацією, охороною довкілля, природними ресурсами тощо).

У макрорегіональному розрізі дана модель найбільш властива країнам Африки однак вважати її саме «африканською» немає сенсу. Не дивлячись на високі темпи росту прибуттів іноземних туристів у держави цього континенту, країни Африки в абсолютному вимірі приймають та обслуговують зараз ще дуже мало мандрівників. У більшості випадків африканські держави не володіють досить розвинутою матеріально-технічною базою туризму, не мають можливості найняти на роботу справжніх фахівців з туристичного бізнесу, не можуть надавати туристам високоякісні послуги. Незважаючи на те, що іноземний туризм є одним з основних джерел отримання африканськими країнами твердої валюти, бідність та економічна нерозвиненість цих держав змусила їх створювати не самостійні, а комбіновані міністерства, де туризм найчастіше поєднується з іншими галузями, які мають важливе значення для соціально-економічного розвитку.

Слід звернути увагу, що половина з 32 держав цього континенту створила спільні міністерства туризму з галузями матеріальної сфери, переважно з ремеслами (Бенін, Малі, Марокко, Нігер, Сенегал, Мавританія, Гвінея) та торгівлею (Нігерія, Габон, Уганда, Бурунді), з освоєнням території (Алжир); друга половина – з культурою (Ефіопія, Гамбія, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Екваторіальна Гвінея), з охороною навколишнього середовища (Лесото, Намібія, Замбія, Мадагаскар, Танзанія), а також з екзотичними галузями невиробничої сфери, наприклад, з дикою природою (Малаві, Ботсвана, Судан) тощо.

Варто відмітити, що у цей час друга модель стає характерною для країн Південної, Центральної та Східної Європи, де розвиток інфраструктури, залучення інвестицій у туристичну галузь, просування національного туристичного продукту на світові ринки є найважливішими завданнями національних туристичних організацій цих країн

Серед європейських держав найбільше поширення отримало комбінування сфери туризму з галузями невиробничої сфери, особливо з культурою (Азербайджан, Андорра, Албанія, Греція, Туреччина, Україна) та спортом (Білорусія, Казахстан, Польща, Російська Федерація, Сан-Марино).

Спільні міністерства туризму і галузей матеріальної сфери існують лише у 6 країнах Європи – Іспанії, Ісландії, Люксембурзі, Болгарії, Румунії та Кіпрі. В Америці друга модель розповсюджена серед країн субрегіону «Каріби» (Багами, Сент-Люсія, Домініка), де туризм комбінується з цивільною авіацією у рамках спільного міністерства, а також у Південній Америці (Аргентина, Колумбія, Гайана, Перу, Суринам), де туристична діяльність розвивається поряд з торгівлею, зв'язком, промисловістю тощо. Представниками другої моделі в АТР є найрізноманітніші країни – від тих, що розвиваються (Бангладеш, Афганістан, М'янма, Вануату, Кірибаті, Палау), тих, що належать до категорії нових індустріальних держав (Індонезія, В'єтнам, Таїланд), до тих, що давно відомі як високорозвинені (Південна Корея, Японія).

Слід звернути увагу, що Японія у даний час перейшла з третьої моделі на другу та створила центральний орган виконавчої влади, який має назву «міністерство земель, інфраструктури, транспорту і туризму», саме для поширення державного впливу на розвиток іноземного туризму та для надання йому всілякої допомоги. Серед країн Близького Сходу тільки дві обрали другу модель – Йорданія та Ірак – і створили спільні міністерства з туризму та стародавностей, що підкреслює історичну спрямованість туризму в даних державах. Таким чином, друга модель державного регулювання у сфері туризму значною мірою властива як країнам, що розвиваються, так і країнам з перехідною економікою, а в одиничних випадках – розвинутим країнам, які бажають приділяти туризму більше уваги.

Чинником, що об'єднує всі ці держави, є їх намір позиціонувати себе на міжнародній арені як рецептивні туристичні ринки.

За результатами дослідження організації туристичної діяльності в країнах, що мають спільні міністерства туризму та інших видів господарської діяльності, можна зробити висновок, що характерними рисами другої моделі є наступні:

  • визначення туризму як пріоритетного напрямку розвитку економіки та культури країни;

  • необхідність досягнення збалансованості в розвитку туризму та інших галузей матеріальної та невиробничої сфер;

  • чіткий розподіл повноважень між центральною та регіональними туристичними адміністраціями;

  • широка реклама країни як найбільш популярного туристичного напрямку на закордонних туристичних ринках



  1. Характеристика третьої моделі державного управління туристичною галуззю.

Третя модель характеризується створенням самостійної спеціалізованої структури – Національної туристичної адміністрації – у рамках багатофункціонального міністерства або прямо підлеглої уряду країни. Варто зазначити, що третю модель доцільно йменувати «європейською», тому що вона найбільш розповсюджена саме серед країн даного макрорегіону

При цьому 21 країна Європи включає туризм до складу багатопрофільних міністерств – наприклад: міністерств з економічних справ (Швейцарія, Німеччина, Данія, Фінляндія, Австрія, Франція, Монако, Португалія, Сербія, Македонія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія), міністерств індустріальноторговельного напрямку (Норвегія, Швеція), міністерства регіонального розвитку (Чехія) та міністерства культури, ЗМІ й спорту (Велика Британія).

Решта країн організовують НТА при уряді держави (Ватикан, Угорщина, Молдова, Італія, Ліхтенштейн, Мальта, Нідерланди, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан). На африканському континенті, навпаки, існують лише одиничні випадки, коли держави створюють НТА, які володіють відносною самостійністю. Так, НТА при багатопрофільному міністерстві створені в Південно-Африканській Республіці та Руанді, а НТА при уряді – у Мозамбіку. В американському макрорегіоні, Близькому Сході та АТР третю модель обирають країни, що знаходяться на різних стадіях економічного розвитку – від мега-держав (США, Канада, Китай) до маленьких острівних, які не мають великого впливу на міжнародні економічні стосунки (Самоа, Федеративні Штати Мікронезії, Маршалові острови тощо), однак для яких туризм є найважливішою галуззю господарювання, і НТА отримує достатні повноваження для виконання власних зобов'язань. Голова НТА в таких країнах найчастіше має статус так званого «міністра без портфелю» («the minister without a portfolio»).

Визначено, що третя модель державного регулювання значною мірою властива країнам, в яких сфера туризму переважно відноситься до компетенції міністерств з економічним уклоном, що є додатковим визнанням важливої ролі туристичного сектору в економіці.

До компетенції НТА як центрального органу виконавчої влади у сфері туризму відносяться:

  • розроблення та удосконалення нормативно-правової бази провадження туристичної діяльності;

  • здійснення координації взаємовідносин між міністерствами, центральними відомствами та органами регіональної влади з питань розвитку туризму;

  • налагодження зв'язків з іншими країнами і міжнародними організаціями щодо розвитку міжнародних туристичних обмінів;

  • просування національного туристичного продукту за рубежем;

  • провадження інформаційного обслуговування туристичного бізнесу. Характерними рисами третьої моделі державного регулювання у сфері туризму є наступні:

  • займання туризмом певного місця в структурі економіки;

  • активний пошук можливостей щодо узгодження інтересів держави і приватного бізнесу, центру і регіонів;

  • одержання Національною туристичною адміністрацією відносної самостійності у прийнятті рішень;

  • здійснення чіткого розподілу НТА на два підрозділи

  • «адміністративний» та «маркетинговий».

При цьому, до повноважень адміністративного підрозділу належать глобальні питання державного управління (розробка нормативно-правової бази, обробка статистичної інформації, проведення наукових досліджень, координація діяльності регіонів, міжнародне співробітництво на міждержавному рівні тощо). До компетенції маркетингового підрозділу відноситься створення привабливого туристичного іміджу країни за рубежем, що включає маркетинг та рекламу, участь у міжнародних виставках, керування закордонними представництвами.

Саме цей підрозділ отримує основну частку державного фінансування та має розгалужену структуру і значну чисельність персоналу;

− в економічно розвинутих країнах спостерігається загальна тенденція до зменшення ролі центральної виконавчої влади, що призводить до скорочення державних видатків, у тому числі й на розвиток туризму. У результаті цього здійснюється поступовий перехід маркетингової структури НТА на змішане фінансування, що сумарно включає кошти як державного бюджету, так і приватного сектору економіки (за рахунок провадження взаємовигідних форм співробітництва у сфері туризму).

  1. Четверта модель державного управління туристичною галуззю, її характеристика.

Четверта модель припускає відсутність центрального органу виконавчої влади у сфері туризму. У даний час вона притаманна тільки 14 країнам світу, серед яких Бельгія і Киргизстан (макрорегіон Європа), КНДР, Східний Тимор, Науру, Соломонові острови, Тонга, Тувалу (АТР), Гвінея-Бісау, Конго, ЦАР, Сан-Томе і Принсіпі, Сомалі (Африка), Кувейт (Близький Схід).

За результатами аналізу економічного стану перелічених країн виявлено, що дана модель об'єднує як високорозвинені держави, які мають великий рівень ВВП на душу населення (Бельгія, Кувейт), так і країни, які займають останні місця в рейтингу з даного показника.

Таким чином, відсутність центрального туристичного відомства у даних країнах також можна трактувати по-різному. По-перше, четверту модель державного регулювання обирають країни, які передбачають вирішувати питання розвитку туризму або на регіональному рівні або самостійно суб'єктами господарювання на основі принципів ринкової економіки.

Такий підхід ефективний у розвинених країнах, де переважають приватні туристичні підприємства різної величини і спеціалізації. Важливе значення при цьому мають розвинена загальна та туристична інфраструктура, дієва система забезпечення безпеки туристів, високий рівень надання банківських, страхових послуг і медичного обслуговування. Крім того, країна повинна бути приваблива для іноземних туристів у всіх відносинах і не потребувати особливої реклами її туристичного продукту на світовому ринку.

У цьому випадку можна обійтися без спеціальних органів державного регулювання у сфері туризму. Однак переважна більшість країн не користується такою можливістю – навіть США, де з 1997 року було скасовано національну адміністрацію по туризму і подорожам, зараз повернулися до третій моделі державного регулювання і створили НТА при багатопрофільному міністерстві.

По-друге, четверта модель властива країнам, які або не приділяють розвитку туризму чималого значення, або мають недостатній рівень економічного розвитку, або знаходяться у стані політичної нестабільності тощо. Таким чином, за результатами дослідження форм державного регулювання туризмом у 193 країнах світу виявлено, що більшість з них для нормалізації роботи туристичної сфери поєднують елементи державного управління і ринкового саморегулювання.

Це приводить до утворення декількох основних моделей державного втручання в туристичну діяльність, які відображують повний спектр даної проблеми – від створення сильних міністерств туризму до надання туристичним підприємствам можливості представляти власні інтереси за допомогою регіональних структур. У країнах з розвинутою економікою державне регулювання туристичної галузі може бути мінімальним. Країнам, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою, навпаки, необхідна підвищена увага на державному рівні до розвитку туристичної сфери. Повне ж відсторонення держави від проблем розвитку туризму може згубно відбитися на всіх учасниках туристичної діяльності.

Практичне завдання:

1. Оберіть 10 країн світу та проаналізуйте, до якої моделі державного регулювання у сфері туризму кожна з них належить та подайте його у вигляді таблиці. Обгрунтуйте свою відповідь.
Країни світу та їх модель державного регулювання у сфері туризму




Країна

Модель регулювання

Обгрунтування

1

США

Перша модель

Має самостійне міністерство туризму

2

Хорватія

Перша модель

Наявність сильного й авторитетного міністерства.

3

Ісландія

Друга модель

Спільні міністерства туризму і галузей матеріальної сфери

4

КНДР

Четверта модель

Передбачають вирішувати питання розвитку туризму або на регіональному рівні або самостійно суб'єктами господарювання на основі принципів ринкової економіки.

5

Україна

Друга модель

Комбінування сфери туризму з галузями невиробничої сфери, особливо з культурою

6

Грузія

Третя модель

Включає туризм до складу багатопрофільних міністерств

7

Фінляндія

Третя модель

У даній моделі центральне місце займає співробітництво та взаємодія адміністративних органів влади із приватним сектором, що в результаті спричиняє появу змішаних за формою власності інститутів у туристичній сфері - державно-приватного партнерства

8

Італія

Третя модель

Питання розвитку туристичної діяльності вирішуються в міністерстві на рівні відповідного галузевого підрозділу, який відповідає за розвиток туризму в країні

9

Велика Британія

Третя модель

Включає туризм до складу багатопрофільного міністерства регіонального розвитку

10

Соломонові о-ви

Четверта модель

Чіткий розподіл повноважень між центральною та регіональною туристичними адміністраціями


Висновок: Отже , у міжнародній практиці використовуються чотири моделі розвитку туристичної галузі:

  • перша - передбачає відсутність центральної державної туристської адміністрації, всі питання вирішуються на місцях на основі принципів ринкової “самоорганізації”;

  • друга - передбачає наявність сильного й авторитетного міністерства, що контролює діяльність всієї галузі;

  • третя - полягає в тому, що питання розвитку туристської діяльності країни вирішуються на рівні багатогалузевого міністерства (найчастіше з економічною спрямованістю);

  • четверта - передбачає створення комбінованого міністерства, яке, крім туризму, охоплює суміжні або взаємодоповнюючі напрями соціально-економічної політики.

1   2

скачати

© Усі права захищені
написати до нас