Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво ркп(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В

Ім'я файлу: радянська модель.docx
Розширення: docx
Розмір: 43кб.
Дата: 16.11.2022
скачати
Пов'язані файли:
Юридична деонтологія Методичні рекомендації.doc
MBG.docx
ФЕДЕРАТИВНА_РЕСПУБЛІКА_НІМЕЧЧИНА_У_ПОВОЄННІ_РОКИ.docx
Повсякденне_життя_населення_СРСР.docx
Аналіз інформаційно-комунікаційних технологій у процесі вивчення
Документ Microsoft Word (2).docx
kursovaya_rabota_tmfk.doc
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ.docx
file.pdf
Тема 1 (1).docx
Маслюк Д.В..pdf
Mist_2009_6_41 (8).pdf
Характеристики+индивидуальной+тактики+игры+при+защите+Голиков+Ил
Розміри допомоги.docx
Phrasal verbs.docx
2_12_Сульфаніламі_Протимікозні.docx
Проблема захисту інтелектуальної власності в Інтернеті.docx

Питання 1. Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В. Ленін вніс на розгляд "Тези з українського питання", підготовлені групою X. Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною з Москви. У політичному житті почали чітко окреслюватися однопартійність, жорстке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР X. Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноросійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами-прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КП(б)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну Українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис. боротьбистів, а проти тих 10 тис, які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

Щоб угамувати село, у лютому 1920 р. був прийнятий "Закон про землю", за яким майже всі колишні землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Насправді він провадився по-різному, і часто за рішенням сільського сходу (де, як правило, верховодили заможні селяни) господарям, які мали 10 десятин землі, прирізали стільки ж, декому могли й зовсім відмовити. До рад населення найчастіше посилало найбільш заможних, освічених господарів. Більшовицьких осередків у селах було дуже мало, тому в більшості з них вибори до Рад не проводилися. Владу одержували з рук діячів КП(б)У ревкоми, революційні "трійки", військово-революційні комітети та інші невиборні органи. Фактично таке становище означало відсутність легітимної радянської влади, існування відносно тривалого надзвичайного стану, незважаючи на прийнятий у травні 1920 р. дискримінаційний виборчий закон, за яким від тисячі червоноармійців обирали одного депутата, від 10 тисяч робітників і 50 тисяч селян — теж по одному. Навіть В. Ленін вважав таку систему виборів підробкою народного волевиявлення.

Не набагато кращими були справи в містах, де значним впливом користувалися меншовики, особливо в профспілках, та боротьбисти. Нейтралізувати вплив меншовиків вдалося після інспірованого процесу над київськими членами РСДРП(м) у березні 1920 p., арештів, депортацій за кордон народних лідерів, завдяки штучному розколу партійних лав. У 1924 р. партія меншовиків "самоліквідувалася".

Кадрові репресії зачепили й більшовицьку партію України, деяка самостійність якої дратувала московські верхи. На IV Всеукраїнській конференції КП(б)У делегати забалотували список кандидатів у члени ЦК, складений в кремлівському кабінеті. Оскільки КП(б)У за статутом була підрозділом РКП(б), Політбюро РКП(б) розпустило КП(б)У і призначило тимчасовий його склад на чолі з С. Косіором, який тривалий час працював у Петрограді. Було здійснено чистку в лавах більшовиків України: з більш ніж ЗО тисяч членів КП(б)У партійні квитки не одержали 21430 осіб.

З тактичних міркувань партійно-радянське керівництво РСФРР згодилось на визнання (урізаного) державного статусу України. Ці настрої відображені в листі В. Леніна керівнику Української трудової армії Й. Сталіну. Рекомендуючи йому тримати в штабах російсько-українських перекладачів, виявляти м'якість в національному питанні, він цинічно зазначив: "Хохлам теперь можно обещать что угодно".

Щоб посилити свій вплив на село, більшовики ще наприкінці 1918 р. почали створювати комітети бідноти, що розкололо селянство на ворогуючі табори. Влітку 1919 р. ці агресивні органи розпалися або були розігнані селянами. Відновлювати їх у 1920 р. було недоцільно, оскільки кількість бідняцьких господарств після зрівняльного розділу угідь різко зменшилася. Більшовики прийняли рішення про створення на селі комітетів незаможних селян. До кінця року в КНС нараховувалося більше мільйона осіб. Фактично вони контролювали діяльність сільських рад, були філіалами Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами — українським варіантом ВЧК.

Українську радянську державність уособлювала КП(б)У, яка мала жорстку ієрархічну структуру, засновану на принципі безумовної відданості партійним верхам. Формально існував конституційний механізм безпосередньої демократії, обмеженої класовим принципом. Суверенним носієм влади проголошувався робітничий клас.

Позбавлена самостійності система виборних рад фактично була підсистемою, коліщатком масштабної політичної структури, яка охопила всі сторони життя суспільства. Вибори до рад були безальтернативними, висування кандидатів регламентовувалося партійними органами.

Навесні 1919 р. український суверенітет, досягнення державотворення були анульовані. Декрет Центрального виконавчого комітету Росії, схвалений у травні 1919 р. Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом, проголосив повне підпорядкування інтересам Раднаркому Росії матеріальних, сировинних і трудових ресурсів України, безконтрольне господарювання в ній. Як державне утворення Україна перестала існувати, на її території, як і по всій Росії, запроваджувалося губернське управління/

Будь-який спротив жорстоко карався. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за скоєне діяння, але й за задум, за недонесення. Наприкінці 1920 р. масове незадоволення сільського населення України досягло апогею, більшість сіл республіки контролювалася повстанцями. Під час масового повстанського руху було утворено десять соціалістичних республік. їх керівники здатні були консолідуватися навколо ідеалів Української соціалістичної держави в разі її міжнародного визнання, творити соціалістичну державу за неокупаційних та мирних умов. Москва протистояла цьому, вважаючи неприпустимою незалежність України.

"Союзний договір між РСФСР і УСРР" було підготовлено без участі української сторони. Його розробили в ЦК РКП(б), підписали В. Ленін, Г. Чичерін і X. Раковський. Договір відбивав інтереси Росії, закріплюючи військове, господарське і зовнішньоторговельне підпорядкування України московським наркоматам. Слухняна більшість VIII Всеукраїнського з'їзду Рад (кінець грудня 1920 р.) затвердила його в останній день своєї роботи.

Зміст договору засвідчував, з одного боку, незалежність і суверенність обох республік, форма співіснування яких залишалася, як і раніше, військово-політичною. Українські наркоми були уповноваженими наркомів РСФСР. Формально це зберігало фасад української псевдодержави, але вище партійне керівництво Москви виношувало плани про пряме підпорядкування України.

Диктатура системи "РКП(б) — радянська влада" спиралася не тільки на насилля, але й намагалася переконувати маси з допомогою досить привабливих гасел, що мобілізували мільйони на виконання завдань, які партійно-радянське керівництво оголошувало першочерговими.

Постійно контрольовані ідеологічні, емоційні зв'язки з масами більшовики використовували для докорінної перебудови свідомості громадян. Утримуючи всю повноту політичної влади й управлінські важелі, партійний апарат фактично ні за що не відповідав, а радянські органи виконували лише розпорядчі функції. Така форма керівництва породжувала бюрократизм, сваволю, підлабузництво, висунення малокомпетентних, морально непідготовлених до владних функцій осіб. Влада все більше концентрувалася на найвищому рівні ієрархічно сконструйованої адміністративно-командної системи. Поступова підміна виборних органів апаратними структурами більшовицької партії спричинила відрив державної партії від мас. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади. Аналогічну еволюцію пережили ради, ставши підсобними органами партії, яка використовувала систему виборів як ширму для прикриття своєї необмеженої сваволі.

Дотримування національної специфіки при проведенні політичної лінії отримало визначення як український національний комунізм.

Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили, що для досягнення оптимальних результатів комунізм має враховувати специфічні національні умови. Це означало, що крім російського існували підходи, обрані іншими народами, які також мають рівне право на існування. Тобто, процесам творення соціалізму потрібно було надати відповідне “національне забарвлення”.

Оскільки в радянській Україні існував тривалий зв’язок між українським національним рухом і соціалізмом, ідеї національного комунізму легко оволоділи багатьма українцями в більшовицькому таборі. Ще в 1918 р. В. Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та С. Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням) — різко критикували дії партії за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців.

Через рік національний комунізм знову заявив про себе в КП(б)У у формі так званої федералістської опозиції на чолі з Ю. Лапчинським. Його прихильники закликали до повної незалежності радянської української держави, з повною владою, незалежним центром партії, не підлеглим Російській компартії.

Із наростанням політики українізації на першому плані в республіці знову постали вияви і тенденції національного комунізму. Яскравим виявом цих настанов був так званий “хвильовизм”. Його ідеолог Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) відкрито й пристрасно закликав відкинути “російський шлях”.

Переконаний інтернаціоналіст, під час громадянської війни він приєднується до більшовиків, прагнучи до будівництва всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Після війни Микола Хвильовий стає одним із популярних радянських українських письменників, засновником авангардної літературної організації “Вапліте”, дослідником питань українсько-російських відносин, зокрема у сфері культури.

Проте досить швидко Хвильовий переконується у кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків, що виявлялося у національному питанні та в російському шовінізмі й партбюрократії. З метою порятунку революції від згубного впливу російського націоналізму, він радить українцям відмежуватися від Росії і йти власним шляхом під гаслом “Геть від Москви!”

Вельми показово, що небезпека, яку являли погляди Миколи Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли широку підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України. Цей вплив особливо відчувався серед колишніх боротьбистів, лідером яких був О. Шумський. Він відкинув вимоги московських ортодоксів засудити Хвильового й виступив із власною критикою Москви. Колишні боротьбисти мали всі підстави вважати лицемірною політику партії у національному питанні.

Більшовики, щоб надати радянському урядові “українського забарвлення”, О. Шумського та його сподвижників, які перейшли на їхній бік, призначають на високі урядові посади. Так, О. Шумського було призначено наркомом освіти (1923–1926). З початком українізації комісар освіти поплатився за те, що викривав махінації Москви. Багатьох із його прибічників було понижено на посадах або навіть виключено з партії з тавром “шумськізм”.

Як і Микола Хвильовий, О. Шумський, засуджуючи російський шовінізм, виступає проти священного для більшовиків принципу централізму. Восени 1925 р. О. Шумський на зустрічі з Й. Сталіним, заявив: “ЦК КП(б)У має контролювати й керувати національними і культурними процесами в Україні, але із Москви присилаються в Україну працівники, які не розуміють українських національних питань”. Друге принципове твердження полягало в тому, що “українські комуністи вже зросли і можуть самі вибирати керівників партії і уряду”. О. Шумський пропонував призначати на керівні посади в українському радянському уряді та Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Г. Гринько і В. Чубар, відкликавши призначенців — німця Е. Квірінга і зрусифікованого єврея Л. Кагановича. Пропозиція, що подавалася як засіб поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а в Україні.

О. Шумський також засуджував українців, які під вигідною личиною вірного служіння партії потурали централізмові Москви. У травні 1927 р. на засіданні керівництва українських комуністів він заявив, що “російський комуніст править у партії з підозрою і недружелюбністю. Він править за підтримки нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю сутністю були лицемірними, по-рабському нечесними й зрадливими. Тепер він співає про свій фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом усе українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду”.

Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Сталін зауважував: “Товариш Шумський не усвідомлює, що в Україні, де “місцеві кадри комуністів слабкі, такий рух може подекуди набрати характеру боротьби проти “Москви” і росіян взагалі, проти російської культури та її найбільшого досягнення — ленінізму”.

Зауважимо, що партійні ортодокси Харкова та Москви суворо засудили ідеї О. Шумського, але його підходи знайшли підтримку в Комуністичній партії Західної України, в Галичині. Лідер західноукраїнських комуністів К. Максимович, підтримуючи О. Шумського, на форумі Комуністичного Інтернаціоналу виступив проти зверхнього ставлення Москви до українців. Зацікавленість у “справі Шумського” та підтримку його підходів виявили навіть західноєвропейські соціалісти, зокрема німецький соціал-демократ Е. Штраус.

Іншим виявом українського національного комунізму постала так звана “волобуєвщина”. На початку 1928 р. серед українських комуністів з’явився новий ухил, виразником якого став молодий український економіст російського походження М. Волобуєв. Аналогічно М. Хвильовому в літературі та О. Шумському в політиці, М. Волобуєв прагнув до викриття невідповідностей між теорією й практикою більшовиків у царині економіки. Він указував, що радянський уряд, нехтуючи потребами української периферії, продовжував розбудову важкої промисловості в російському центрі. Крім того, М. Волобуєв стверджував, що економіка СРСР — це не єдине й однорідне ціле, а комплекс економічних компонентів, один з яких — Україна, а також, що кожен із цих компонентів може не лише самостійно функціонувати, а й безсумнівно бути частиною світового господарства, спираючись на власний потенціал, без посередництва російської економіки.

Тим часом Комуністична партія вже була готова піти на такі поступки, як українізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, зокрема, панування в її лавах російського шовінізму. Проте вона не могла допустити поширення поглядів М. Хвильового, О. Шумського та М. Волобуєва, оскільки це певним чином підірвало б її владу над Україною. Спочатку всі троє захищалися, та, зрештою, підкорилися московському керівництву.

Наприкінці 1928 р. Микола Хвильовий повертається до літературної творчості, О. Шумського відправляють у Росію на другорядну партійну роботу, а М. Волобуєв канув у забуття. Однак під час сталінських репресій 30-х років ці “гріхи” пригадали націонал-комуністам, за що вони й поплатилися власним життям.

Слід наголосити, що наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з офіційними поясненнями влади, зумовлювалося загрозою “націонал-ухильництва” і націоналізму. Припинення політики українізації в УСРР офіційно не проголошувалося. У грудні 1932 р. була прийнята постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлі на Північному Кавказі. Низка пунктів стосувалася не заготівлі, а національної політики. Діловодство в радянських установах українізованих районів переводилося на російську мову. Було передбачено ліквідацію українських навчальних закладів, українського радіомовлення, випуск українських газет.

Зміни в “українському питанні” стали поштовхом до початку тотального погрому всього, що навіть віддалено нагадувало “націонал-ухильництво”. На листопадовому пленумі 1933 р. П. Постишев, якого Й. Сталін направив для “зміцнення” керівництва Україною, повідомив, що із системи наркомосвіти “вичищено” 300 наукових і редакторських робітників. Тільки з восьми центральних радянських установ було звільнено понад 200 “націоналістів і білогвардійців”. Упродовж 1933 р. в обласних управліннях народної освіти УСРР за політичними мотивами було оновлено 100 % керівників, у районних — 90 %. Усі вони підпали під репресії.

Питання 2. Становлення однопартійної системи. Більшовики в Росії завоювали владу шляхом перевороту, але утримали її завдяки підтримці мас, які повірили їхнім гаслам. Однак постійно покладатися на це було б необачно. Народ буквально сприймав зміст проголошуваних лозунгів: фабрики — робітникам, землю — селянам, владу — радам! Ленін же вважав безпосередній перехід підприємств у руки робітників політично небезпечним анархо-синдикалізмом, розглядав зрівняльний поділ землі як тимчасову поступку малосвідомому селянству і не уявляв собі виборів до рад без визначення кандидатів у депутати авангардною, тобто власною, партією. Відразу після приходу до влади він поставив за мету перетворити свою партію з урядової, тобто однієї з багатьох, але тимчасово при владі, у партію державну. Насамперед для цього треба було утвердити однопартійність. Політичні партії в Росії, не виключаючи соціалістичних, оголошувалися контрреволюційними. Крок за кроком більшовики зміцнювали контроль над радами, державним апаратом, армією, профспілками, громадськими організаціями, пресою. Контроль над економікою і суспільно-політичним життям при усуненні конкурентних політичних організацій якраз і перетворював РКП(б) на державну партію «нового типу».

В Україні міцних позицій у РКП(б) бути не могло, доки існували впливові серед селянства інші комуністичні партії, утворені місцевими організаціями українських і російських лівих есерів. Найбільшу загрозу для більшовиків являла Українська комуністична партія боротьбистів —УКП (б).

Наприкінці 1919 р. у Москві відбулися переговори між ЦК КП(б)У і ЦК УКП(б). Боротьбисти ставили вимогу рівного представництва у Всеукрревкомі й наполягали на необхідності окремої української Червоної армії. Однак більшовики, маючи в Україні армію, на поступки не йшли. Лідери боротьбистів мусили укласти угоду про спільні дії на умовах, висунутих КП(б)У, бо не могли дозволити собі збройну конфронтацію з нею. Це не сподобалося рядовим боротьбистам, і на початку 1920 р. в багатьох повітах сталися антибільшовицькі виступи селянства. ЦК УКП(б) відмежувався від них і прийняв рішення передати свої повстанські загони в розпорядження командування Червоної армії.

Відрізавши керівну верхівку боротьбистів від основної маси партії, В. Ленін розкрив свій план: здійснити самоліквідацію УКП(б) під час виставлення спільних списків на виборах до рад. У ході виборчої кампанії боротьбистам надавалася можливість вступати до КП(б)У в індивідуальному порядку. Спираючись на підтримку таких впливових членів боротьбистського керівництва, як В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, О. Шумський, голова Раднаркому УСРР X. Раковський блискуче виконав ленінський план ліквідації конкурентної партії.

У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію. До травня в КП(б)У було прийнято близько 4 тис. боротьбистів, тобто 1/5 частини партії. «Все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени»,— констатував Ленін.

Методи, за допомогою яких забезпечувалося «зникнення» решти боротьбистів, лідер більшовицької партії не вважав за потрібне афішувати. Але вони були ефективні. Як тільки почалася радянсько-польська війна, політбюро ЦК РКП(б) послало в Україну Ф. Дзержинського з великою групою (1400) випробу-ваних чекістів. «Залізний Фелікс» мав доручення налагодити боротьбу з контрреволюцією в тилу радянських військ. Боротьбисти, які потрапляли в поле зору чекістів, нещадно знищувалися.

Услід за боротьбистами КП(б)У поглинула борбистську партію, яка налічувала близько 7700 членів. У червні 1920 р. вони змушені були прийняти рішення про саморозпуск і входження в КП(б)У за індивідуальними заявами.

У республіці діяла ще одна політична група під назвою «Українська комуністична партія» (УКП). Вона утворилася в січні 1920 p., до неї належали українські соціал-демократи й ліві есери, що не увійшли до партії боротьбистів. Тільки цій групі з комуністичною програмою більшовики дозволили легально існувати тривалий час і навіть інколи надавали їй незначні фінансові субсидії. Партія, що мала кілька сотень членів і була відірвана від села, не становила для них небезпеки.

---

Протягом 20–30-х років значних трансформацій зазнала вся політична система та політичний режим України, як, власне, і всього Союзу РСР. Визначальним напрямом перетворень було формування монопартійної системи та тоталітарного режиму жорсткого зразка. Цьому сприяла політика правлячої Комуністичної партії, утвердження однопартійності та перетворення партії практично в державну організацію. Саме правляча партія, її верхівка, узурпувала всю повноту влади, діючи безоглядно навіть на ті юридичні норми і законодавство, які нею декларувалися й слугували скоріше своєрідною ширмою потурання прав і свобод громадян своєї держави.

Політична система України на початку 20-х років, як і в інших республіках, вирізнялася ознаками багатопартійності та політичного плюралізму, оскільки на її території діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак усі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали й користувались незначним впливом. У 1921 р. КП(б)У налічувала лише 75 тис. комуністів.

На початку 20-х років в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії — меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більше, що особливої підтримки у масах вони вже не мали. У 1922 р. після процесу проти меншовицького “Південного центру” Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив із меншовизмом і ліквідацію партії. Під впливом правлячої партії самоліквідувались меншовицькі організації на місцях.

Ще навесні 1919 р. відбувся розкол Бунду. Його ліві течії підтримували радянську владу. У березні 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову “Про вступ Бунду в КП(б)У”. Представники його правого крила емігрували. Залишки бундівських організацій у 1924 р. саморозпустилися.

Серед партій національно-демократичного спрямування свою діяльність продовжували Українська партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалася. Однак її лідери підтримали виступи отаманів проти більшовиків, тому дехто з них змушений був емігрувати, інших заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти УПСР організували політичний процес, унаслідок якого керівний центр було знищено.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ створили “Братство української державності”, яке виступало проти радянської влади. У 1921–1925 рр. багатьох українських соціал-демократів та есерів було знищено разом з організаціями “Волинська повстанська армія”, “Всеукраїнський повстанком”, “Братство української державності”.

Союзниками більшовиків у громадянській війні були Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів). Лідерами партії боротьбистів, які сформувалися з лівого крила УПСР, були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко. Борбисти (від назви друкованого органу партії — “Борба”) та їхні лідери В. Качинський, М. Алексєєв, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи ій “диктатуру трудящих”, “диктатуру трудових класів”. Вони вважали, що робітничий клас може відігравати авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати економічною політикою, протиставляли місто селу. Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі, виступаючи проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборах до Рад за спільними списками.

Визначаючи політику щодо цих партій, більшовики України виходили з переконання, що тільки вони є справжніми виразниками волі “революційних трудящих мас”. Відповідно до резолюції III з’їзду КП(б)У (березень 1919 р.) заборонялося призначати на відповідальні пости у радах навіть представників лівих дрібнобуржуазних партій. Цим рішенням не враховувалося реальне співвідношення політичних сил, ігнорувався вплив даних партій на українське село.

Проти такої позиції виступив і московський ЦК РКП(б), який виявився далекогляднішим і дещо прагматичнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У вдався лише на деякий час до спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. Період боротьби з денікінцями був найпліднішим у спільній діяльності КП(б)У та боротьбистів. Проте у січні–лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи у Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку з боротьбистами. Під більшовицьким тиском у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. На це вплинула також невдала спроба УКП(б) вступити до Комінтерну й представляти там Україну. У квітні губернські та повітові партійні організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів у КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. осіб Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обійняли відповідальні посади в ЦК КП(б)У та радянському уряді України.

Багатьох членів цієї партії було знищено в період так званої боротьби з “куркульським бандитизмом”.

Восени 1920 р. під час перереєстрації членів КП(б)У значну кількість колишніх боротьбистів було виключено з неї.

Блокування більшовиків з борбистами теж виявилося ситуативним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У ініціював ліквідацію партії борбистів, яка на той час налічувала 700 осіб, за умов вступу її членів до КП(б)У. У партії почалися хитання, внутрішньопартійна диференціація, масовий вихід з її лав. Тож у липні 1920 р. IV з’їзд УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію.

Зліквідувавши партії боротьбистів і борбистів, більшовики засвідчили прагнення до монополізму на політичній арені, продемонстрували своє ставлення до засад політичної демократії та побутувавшому реальному політичному плюралізму. Слід мати на увазі й те, що на рішення вищезазначених партій про саморозпуск вплинув і Комінтерн. Керівні посади в Комітерні посідали прихильники В. Леніна, які сповідували постулат стосовно доцільності задля збереження єдності революційних лівих сил лише однієї Комуністичної партії в кожній країні.

Зазначимо, що дещо довше проіснувала Українська комуністична партія (УКП), створена на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона об’єднувала в своїх лавах близько 300 членів. Лідери цієї партії А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович прагнули до більшої самостійності для України. Вони неодноразово заявляли про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення української економіки, власної армії, виступали проти русифікаторської політики КП(б)У, входження України до СРСР.

Згідно з настановами III з’їзду УКП (1922) одна частина партії воліла до тісного союзу з націоналістичними силами, інша, не поділяючи такий підхід, схилялася до налагодження контактів із КП(б)У. За відсутності інших партій УКП могла б стати центром притягання опозиційних сил до більшовиків. З погляду об’єктивності слід наголосити, що ця політична партія залишалася доволі дрібною організацією і не мала належного впливу.

Водночас, керуючись власними підходами, керівництво КП(б)У навіть надавало цій партії фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму. З часом більшовики змінили настанови й подібні підходи і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У прийняв рішення щодо ліквідації УКП.

Спроба керівництва УКП вступити до Комінтерну закінчилася невдачею. У грудні 1924 р. Президія

Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. Попри спроби багатьох делегатів IV з’їзду УКП у березні 1925 р. зберегти партію, було прийнято рішення про її саморозпуск.

Протягом 1921–1922 рр., відчуваючи відповідний вплив, про саморозпуск заявили також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія “Паолей Ціон”, які активно пропагували ідею еміграції євреїв з українських терен.

Усі ці процеси, відвертий тиск і цілеспрямована політика більшовиків призвели до того, що станом на 1925 р. КП(б)У залишилася єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.

Це було закономірно для політичної практики більшовиків, які, захопивши владу і перемігши у громадянській війні, навіть гіпотетично не підтримували політичний плюралізм. Більшовицька правляча партія з усіма ресурсами влади (урядом, армією, ВЧК–ГПУ, судом, пресою, фінансами) мала величезні переваги над іншими партіями.

Більшовики, використовуючи своє провідне становище, ліквідували своїх політичних противників і конкурентів. Занадто різними були погляди правлячої партії та її опонентів на політичний, економічний та ідеологічний устрій суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії та революційної демократії.

Посідаючи провідне місце у політичній системі СРСР та Української СРР, Комуністична партія взяла під контроль ради різних рівнів. Більшовики спочатку діяли як урядова партія, а з витісненням із рад інших партій, — як панівна, державна партія. Згідно з концепцією більшовиків, їхнє головне покликання було в зруйнуванні старої буржуазної державної машини та створенні нової. Виходячи із цього постулату, комуністи практично одноосібно й вельми потужно впливали на формування кадрів нового державно-політичного апарату. Саме тому “добір, розстановка і виховання” нових кадрів пронизували всю діяльність партійних комітетів. Водночас і в цій справі побутували своєрідні підходи, один з яких полягав у широкому використанні національних кадрів.

3 питання. (Український радянський патріотизм)

Із середини 1930-х років більшовицька влада, яка перебувала у кризовому стані й значною мірою вичерпала морально-ідеологічний ресурс, намагалася зміцнити свою легітимність і водночас посилити лояльність населення шляхом пришвидшеного формування нової соціальної ідентичності – радянського патріотизму. Це потребувало суттєвих змін в ідеології, пропаганді, відмови від принципу пролетарського інтернаціоналізму, який, на думку більшовиків, почав стримувати мобілізацію радянського суспільства на модернізацію й підготовку до війни.

Результатом пошуку нової концепції стало часткове повернення до моделі росіє-центричного етатизму, що мало сприяти державному будівництву та забезпеченню лояльності населення до правлячого в СРСР режиму. Сутність цієї моделі полягала в поступовій відмові від малозрозумілих широкому загалу комуністичних гасел і апеляції до російського патріотизму – націоналізму, у формі ідеологічної тези «великий російський народ – старший брат народів СРСР». Сталін висунув на передній край старий великодержавний принцип опори на «державотворчий народ», якому в імперії традиційно відводився росіянам. У цьому контексті не можна не зауважити певну спорідненість із доктриною російських чорносотенців про російську народність як «збирача земель», державну, панівну націю тощо.

Сталінський режим усвідомлював, що, нав’язавши шляхом терору голодом українському селянству чужий його ментальності, національній і соціальній психології колгоспний лад, він усе ж не здатен змусити селян залишитися лояльними в разі війни. Досягнення масової підтримки радянської влади з боку українців мало ґрунтуватися не на залякуванні та примусі, а на їх свідомій ідентифікації себе із нею. Відтак формування в Україні радянського патріотизму та радянської ідентичності мало бути адаптоване до місцевої соціальної й національної специфіки.

Усі основні практики та принципи творення «уявленої спільноти» – історіографія, відзначення пам’ятних дат, топонімія тощо – було задіяно задля легітимізації більшовицької влади й винайдення спільної політичної символіки.

Українська історія в новій радянській інтерпретації починалася від «спільної колиски трьох братніх народів» Київської Русі. Концепція «спільного початкового періоду» мала надзвичайно важливе політичне значення для ідейного скріплення засад «споконвічного, непорушного, братерського союзу» росіян, українців і білорусів, без якого не міг існувати Радянський Союз. Важливою складовою вітчизняної історіографії був також факт «добровільного» приєднання України 1654 року до Росії. Апогеєм ж усієї історії України стало «велике возз’єднання українського народу в єдиній українській соціалістичній державі», яка «знайшла своє щастя і розквіт у Радянському Союзі під керівництвом великого Сталіна».

Після Другої світової на зміну революційному (інтернаціональному) міфу Великої жовтневої соціалістичної революції прийшов міф Великої Вітчизняної війни, рясно замішаний на російському патріотизмі – націоналізмі. Пам’ять війни стала носієм не демократичних цінностей антифашизму, як це було на Заході, а традиційних російських націоналістичних цінностей, які були прикрашені соціалістичною риторикою. Принципи свободи було замінено героїзмом і жертовністю радянського народу. Навіть жахливі людські втрати, за які не останньою мірою було відповідальним саме радянське військово-політичне керівництво, спочатку замовчувалися, а згодом стали предметом особливої погорди – ми зазнали найбільших втрат у світі!

Особливість творення міфу Великої Вітчизняної війни полягала в тому, що він формувався згори за ініціативою влади, що поверталася і використовувала його задля своєї легітимації. Першим його завданням було перекрити ту негативну пам’ять війни: нелояльність до радянської влади у 1941 році, масову здачу в полон, дезертирство, співпрацю з німцями в роки окупації, боротьбу УПА тощо.

Не випадково саме в Україні, де рівень нелояльності виявився чи не найвищим, влада розпочала цілеспрямовану кампанію з докомеморації і меморіалізації війни. Накази і постанови ЦК КП(б)У визначали, де, скільки, які пам’ятники встановити, які пам’ятні дні відзначати, яких героїв ушановувати і яких ворогів шельмувати.

Апофеоз творення радянського міфу припав на період високого застою, коли запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва. У кінцевому вигляді міф ВВВ був сумішшю напівправди, неправди і суцільних білих плям.

Унаслідок провадження такої політики пам’яті українська топоніміка постійно втрачала свої історичні назви, які замінювали іменами радянських героїв та партійних діячів. У цьому самому форматі творилися й нові радянські свята, в яких подеколи траплялися національні, здебільшого «шароварні», традиційні елементи. Натомість постулати про «спільні Вітчизну та походження», «спільність історії й культури», «дружбу народів» тощо радянські ідеологи застосовували як підвалини теорії «єдиного радянського народу», який мав витворитися шляхом «злиття націй».

Трубадури патріотизму. Формували нову «уявну спільноту», були партійна та творча еліти. Однак жодна з цих груп не була певна своєї місії. Пам’ятаючи про досвід розправи з представниками республіканської комуністичної еліти доби «українізації», партократія остерігалася відверто демонструвати національні почуття й ні на крок не відходила від офіційного курсу. Обпікшись на гарячому, вони дмухали на холодне.

Більшість інтелігенції співпрацювала з владою у творенні моделі українського радянського патріотизму, сподіваючись, що після возз’єднання українських земель та Другої світової війни національна культура дістане додаткові стимули для розвитку.

Ініціатором і натхненником творення українського радянського патріотизму виступав Микита Хрущов. Як і вся комуністична національна політика, його діяльність у цій сфері сповнена суперечностей. З одного боку, була відверто проросійською. З іншого – процес нищення українського націоналізму, як він собі це розумів, та насадження натомість українського радянського патріотизму залишав певні люфти для збереження та формування відмінної від росіян подвійної української радянської ідентичності.

За часів Петра Шелеста український радянський патріотизм зробив спробу вирватися з гамівної сорочки російського націоналізму, але «ідеалізація» минулого та обстоювання самобутності УРСР коштували першому секретареві ЦК КПУ його посади. Натомість за доби Володимира Щербицького Україна зазнала справжнього «великого погрому». «Приборкання непокірних», мовна русифікація, історіографія, згідно з якою Україна й українці з’явилися на земній кулі лише задля того, щоб возз’єднатися з великим російським народом, – усе це посилило процес зросійщення.

Московська влада ставилася до українських культурних діячів як до типової колоніальної еліти корінного населення. Вона дозволяла їм підтримувати культурну спадщину свого регіону до тієї межі, доки це не завдавало шкоди єдності імперії. Концепція «великого російського народу», тобто великоросійського домінування, виступала тут таким собі прокрустовим ложем для стримування надлишків українського радянського патріотизму, що формувався. Від цього він завжди видавався якимось урізаним, неповноцінним, меншовартісним.

Приміром, у тексті українського державного гімну, який було створено наприкінці німецько-радянської війни, крім фрази «Живи, Україно, прекрасна і сильна», власне, не було нічого українського. Він вихваляв і славив СРСР, Лєніна, жовтень, комунізм, Комуністичну партію і, звісно, старшого брата – російський народ: «Нам завжди у битвах за долю народу // Був другом і братом російський народ». Навряд чи хоч в одному з державних гімнів країн світу варто було шукати вияв національного патріотизму через демонстрацію любові до іншого народу. Цікаво, що, як стверджує «Радянська енциклопедія історії Української РСР», любов до Росії мала символізувати також і синьо-лазурова смуга на прапорі УРСР.

У 1951 році Володимира Сосюру піддала нищівній критиці газета «Правда» за вірш «Любіть Україну» – не за його занадто велику любов до України, а за те, що він недостатньо подякував у ньому «старшому братові».

Ця нова версія «малоросійства» не була для української інтелігенції добровільно обраною формою ідентичності на кшталт, скажімо, Василя Кочубея чи зросійщеної козацької старшини, яка робила свій вибір на користь російського дворянства заради персональних преференцій. В умовах існування УРСР це мало вигляд примусово нав’язаного малоросійства. Саме тут приховувалася корінна відмінність між українською партократією й представниками творчої еліти. Перші виступали, по суті, в ролі церберів Москви, які дбали про чистоту «лінії партії», оберігаючи її від різноманітних «націоналістичних викривлень». Натомість інші, перманентно стикаючись із невідповідністю проголошеної політики інтернаціоналізму та реальною політикою, мали можливість на власному плачевному досвіді переконатися, що ця лінія давно вже втратила свою «прямизну».

На відміну від культурницької моделі патріотизму, яку намагалася творити українська інтелігенція, партократи здебільшого «працювали» в цивільному чи «державницькому» полі. Найважливіше місце в цьому контексті посідала ідея «об’єднання всіх українських земель у єдиній українській радянській державі», що набула актуальності після приєднання західноукраїнських теренів. Як відомо, ідея єдності має виразне націоналістичне значення, оскільки означає об’єднання національної території або рідного краю, повернення «невизволених» земель (irredenta). Відтак «соборність і незалежність», ці провідні гасла українського національно-визвольного руху, партократи сприймали як ворожі та націоналістичні. Натомість вони воліли вживати такі визначення, як «об’єднана та вільна» Україна у складі СРСР. ілюзія суверенності

Ще однією віхою етатистського напряму розбудови українського радянського патріотизму стали так звані конституційні перетворення 1944-го щодо «розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин», згідно з якими Україна дістала право на створення власних Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ. Такий навіть позірний статус «суверенних держав» давав Сталіну можливість активніше використовувати союзні республіки в зовнішньополітичній діяльності, приміром, як фактор у майбутній ООН чи під час вирішення проблем післявоєнних кордонів із сусідами СРСР. При цьому наявність у розпорядженні радянського вождя відразу двох наркоматів закордонних справ – центрального і республіканського – створювало додаткові дивіденди: ефект «двостволки», як це влучно назвав американський дипломат Аверелл Гарріман.

Першим наркомом НКЗС УРСР став драматург Олександр Корнійчук. Надалі після входження України до ООН (що сталося фактично внаслідок тиску сталінської дипломатії та поступок союзників) подальша розбудова Наркомату закордонних справ УРСР не привертала чільної уваги. Його навіть перестали помічати. Діставши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна водночас не мала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх відносин з іноземними державами. Українська делегація в ООН завжди була аltеr еgо союзного уряду.

А ось із Наркоматом оборони Україні поталанило менше, хоча доволі показовим було те, що тільки в ній і було зроблено якусь спробу перевести справу розбудови військового відомства в практичну площину. 11 березня 1944 року, згідно з указом Президії Верховної ради УРСР, наркомом оборони УРСР призначено 44-річного генерал-лейтенанта Василя Пилиповича Герасименка. Але через занадто бурхливу діяльність його вже 1945-го було відправлено служити у Прибалтійський ВО на другорядну посаду. Проте формально, на папері, наркомат проіснував аж до ухвалення Конституції СРСР 1977 pоку.

Народ, що володіє зброєю, казав якось всесоюзний староста Ніколай Калінін, не дасть наступити собі на мозолю, і мав рацію. Саме через це короткотермінова історія зі створенням українського республіканського військового відомства закінчилася нічим, ще раз продемонструвавши ту межу, до якої сталінський уряд був здатний надавати прав Україні не лише у військовій сфері, а й у національному питанні загалом.

Хоча українці й посіли другу сходинку в збудованій Сталіним ієрархічній піраміді «дружби народів», усе ж, попри свою історичну, культурну, етнічну та мовну «близькість» до росіян, влада їх ніколи не розглядала як цілком лояльних. Те, що серед цієї переважно селянської нації і далі домінувала «контрреволюційна, приватновласницька психологія», а також те, що за часів громадянської війни, під час політики «українізації», у роки Другої світової війни значно зросла національна свідомість, робило українців ненадійними в очах радянського керівництва. Зважаючи на кількісний фактор, на потужну індустріалізацію й урбанізацію, що тривали в республіці, союзний центр намагався не тільки зросійщити, а й накинути комуністичну версію малоросійства – радянського імперського проекту лояльності для українців.
скачати