1. Філософія, її предмет та роль у суспільстві
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія — раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.
Фундаментальна роль належить філософії у розвитк і обґрунтуванні культури людства.У теоретичному плані культуроохоронна і культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури.Соціальна цінність філософії полягає у тому,щоб допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій,а й високоморальній,емоційно чуйній,розумній істоті.
В індивідуальному аспекті цінність філософії-у пробудженні творчого , конструктивного осмислення людиною самого себе,світу ,суспільної практики,суспільного поступу в майбутньому.
2. Світогляд, його сутність та структура.
Світогляд - сукупність поглядів,оцінок і принципів,які визначають найбільш загальне бачення і розуміння світу ,місце в ньому людини і разом з тим життєві позиції,програми поведінки і дії людини. Це система принципів,поглядів,цінностей,ідеалів і переконань,які визначають спрямованість діяльності і відношення до дійсності окремої людини ,соц. групи,класу або сус-ва в цілому.
Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу.
Стр-ра світогляду:1)Знання 2)почуття та емоції 3)віра 4)переконання
5)ідеали 6)цінності 7)воля 8)сумнів
Знання́ —це продукт суспільної матеріальної і духовної діяльності людей.Це ідеальне вираження у знаковій формі об’єктивних властивостей і зв’язків як природного,так і людського світу.
Розрізняють такі знання: 1)донаукові(життєві);
2)наукові:емпіричні(здобуті під час практичної діяльності за допомогою органів чуття) та теоретичні.
Почуття-це форма суб’єктивного ,безпосереднього переживання людиною взаємовідношень з позитивними чи негативними для неї явищами суспільної дійсності і природи.
Емоції- це психічне відображення об’єктивної дійсності у формі безпосереднього пристрасного переживання відношення предметів,явищ і ситуацій до потреб і прагнень суб’єкта.
Віра-це стан суб’єкта,тісно пов’язаний з духовним світом особистості ,який виникає на основі певної інформації про об’єкт,що виражена в ідеях чи образах і супроводжується емоцією впевненості та рядом інших почуттів і який служить мотивом ,стимулом ,настановою та орієнтиром людської діяльності.
Переконання- це інтелектуально-емоційне відображення суб’єкта до будь-якого знання як до істинного так і до неістинного через єдність доведення і віри.
Ідеал-це уявлення про найвищу досконалість ,котра як взірець,норма і найвища мета визначає певний спосіб і характер дії людини або соц.. класу.
Цінність-це соціально-філософська категорія,що позначає позитивне чи негативне значення явищ природи,продуктів суспільного виробництва,форм сусп.. організації,історичних подій,моральних вчинків,духовних витворів для людства,окремого сус-ва,народу,класу,соц.групи або особи на конкретному етапі історичного розвитку.
Воля-здатність людини мобілізувати і цілеспрямовуватти свої психічні та фізичні сили на розв»язання завдань,що постають перед її діяльністю і вимагають свідомого подолання суб’єктивних і об’єктивних труднощів та перешкод.
Сумнів – це момент негативності в інтелектуальноемоційному відношенні суб’єкта до будь-якого знання.
Крім вищеназваних елементів до стр-ри світогляду входять також його сторони та рівні.
Сторони світогляду.Це світовідчуття і світорозуміння.
Світовідчуття-це емоційно-психологічна сторона світогляду.
Світорозуміння- це інтелектуально-пізнавальна сторона світогляду.
Рівні світогляду:1)Буденний рівень включає суперечливі знання про дійсність.Він ніби лине по поверхності явищ,не проникаючи в їх сутність,не заглиблюється до установлення причинно-наслідкових зв’язків та відносин.Цей рівень включає в себе,як елементи наукових матеріалістичних знань,так і релігійні уявлення марновірства,забобони.
2)Теоретичний рівень.Основну частину теорет.рівня світогляду складає наукове знання .Саме на цьому рівні відбувається установлення сутності явищ ,законів їх руху та розвитку ,їх причинно-наслідкових зв’язків і відносин.
3. Історичні типи світогляду.
Історичні типи світогляду.Міфологія- цілісне світорозуміння,в якому різні уявлення пов’язані в єдину образну картину світу,яка поєднує в собі реальність і фантазію,природне і надприродне,знання і віру,думку та емоцію.
Релігія- це специфічний світогляд і світовідчуття,а також відповідні їм поведінка і дії ,тобто культ,які ґрунтуються на вірі в існування одного або декількох богів, тобто такого дух. начала ,яке знаходиться за межею природного і недоступне розумінню людини.
Наука-це форма людських знань ,складова частина духовного культурного сус-ва,це система понять про явища та закони дійсності. Це особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності,яка має на меті дослідження об’єктивних законів руху і розвитку природи,сус-ва і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах сус-ва і людини.
Філософія-система найзагальніших теоретичних поглядів на світ,на місце в ньому людини ,а також з’ясування різних форм відношення людини до світу ,яке виявляється у категоріальній і понятійній формі,спирається на досягнення наук про природу і сус-во та володіє певною мірою логічного доказу.
4. Структура і функції філософії
Структура – це відносно сталий спосіб (закон) зв'язку елементів того чи іншого складного цілого.
Структура відбиває упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкту, що забезпечують його сталість, стабільність, якісну визначеність. Структурні зв'язки різного роду пронизують всі процеси, які відбуваються у системних об'єктах.
Об'єкт є системою, якщо його можна розбити на взаємопов'язані і взаємодіючі частини чи елементи. Ці частини, як правило, мають власну структуру, а тому можуть бути представлені як підсистеми вихідної, більшої системи. Виділені таким чином підсистеми в свою чергу можуть бути розбиті на взаємопов'язані підсистеми другого і наступних рівнів. На певному етапі їх поділу можуть бути виділені елементи, подальший поділ яких означатиме вихід за рамки дослідження даної системи.
Функції філософії : -світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу) – методологічна ( сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань) – гносеологічна ( розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу) – прогностична ( формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини , суспільства) – критична( у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов) –аксіологічна ( виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали. Це особливо важливо в умовах загострення глобальних проблем сучасності) – гуманістична ( полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів).
5. Філософія древнього світу та її особливості.
Зародження філософської теоретичної думки
Донедавна відповідь на питання, коли виникла філософія, здавався очевидним. Звичайно ж, в античній культурі, де, власне, з'явився і сам термін. Тоді чому говорять про китайської, індійської філософії, які мають набагато давніші витоки? Чи є, взагалі кажучи, принципова відмінність між йдуть в глиб століть релігійними системами і класичним ідеалом античної філософії.
Людина народжена філософом. Однак, щоб відзначити народження філософії як історичного явища, потрібен якийсь інший критерій. Можливо, потрібно звернути увагу на появу філософських сюжетів у релігійних та літературних творах або специфічних підходів до них. Дуже плідним буде в цьому випадку зіставлення різних культур. Чим далі вони будуть відстояти один від одного, тим контрастніше і очевидніше будуть їхні специфічні і спільні риси. Виключно важливу роль для самопізнання філософією себе зіграла зустріч зі Сходом.
Зробимо уточнення, адже Схід не одна країна і не один материк. Треба говорити про східних культурах. Ми бачимо тут величезна розбіжність в розумінні світу, природи, людини. І тим не менше можна бачити і певні магістральні шляхи абсолютно протилежних культур. Людство у своїх витоків схиляло різними альтернативами історичного розвитку і могло розкрити багатющий потенціал цих можливостей. Певною мірою це і було зроблено.
Людина могла спробувати розвинути свою біологічну природу. Як природна особина, він володіє пластичної фізичної масою. Жодна тварина не здатна займатися культуризмом або бодібілдінгом, тобто в прямому сенсі слова будівництвом власного тіла. Біологічна природа людини дозволяє міняти обриси тіла, розвивати м'язи, перебудовувати організм. Людина могла б відправитися в цікаву історію з цього "маршрутом" і в результаті створити так звану біологічну цивілізацію.
Але європейський людина обрала інший шлях. Їм заволоділа жага пізнання і поневолення світу. Він довірився познающему уму, механізмам, за допомогою яких розраховував посилити власну могутність. Однак у цьому розрахунку не на себе, а на важіль, на колесо, на якийсь пристрій він в якійсь мірі втратив себе.
Однак Схід запропонував ще один варіант історичного вибору. Людина здатна мобілізувати всі внутрішні ресурси на осягнення свого духу. Цим шляхом пішли деякі древні народи, про що свідчать створені ними релігії. Вони наказують індивіду повне злиття з космосом, з чимось споконвічним і загальним. Покірність світу, прагнення розчинитися в ньому, почути в сферах духу звучання всієї Всесвіту - такі встановлення древніх східних релігій.
Разом з тим у філософії неодноразово проводилася думка про єдність людської історії, про якусь загальну пружині її розгортання, незважаючи на специфіку окремих регіонів і культур. Німецький філософ К. Ясперс у книзі "Витоки історії та її мета" розвиває ідею так званого осьового часу. На думку філософа, в період з 800 до 200 г. до н.е. визначилися не тільки своєрідні маршрути різних культур, але виявилися також проблеми всього подальшого розвитку світової цивілізації.
У цей період виявилися три вогнища світової культури, і саме тому виникли релігійно-етичні вчення, в яких містилися принципово нові цінності (по відношенню до минулої історії). Ці цінності виявилися глибокими і універсальними. У восточносредиземноморского (протозападном) регіоні виявилися вчення палестинських пророків, іранця Заратустри і грецьких поетів, філософів та істориків. В індійському регіоні - проповідь Будди. У Китаї - даосизм і конфуціанство. На відміну від Альфреда Вебера (1868-1958), який різко протиставляв західну культуру, з її греко-іудейської основою, іншим давньосхідним культурам, К. Ясперс проводив думку про співвідношення трьох основних центрів цивілізації Стародавнього світу - давньокитайського, давньоіндійського і європейського.
На думку К. Ясперса, вперше з'явилися філософи. Людина в якості окремого індивіда наважився на те, щоб шукати опору в самому собі. Відлюдники і мандрівні мислителі Китаю, аскети Індії, філософи Греції і пророки Ізраїлю близькі за своєю сутністю, як би вони не відрізнялися один від одного по вірі, змістом і внутрішню структуру свого вчення.
Формування західного і східного стилів філософствування
Індійська цивілізація являє собою дійсно інший тип культури та історії, що відрізняється від європейського, який у нас - свідомо чи несвідомо - вважається еталоном. У нашій свідомості глибоко вкорінена думка, ніби світова історія розвивається за європейським зразком. Усі найбільш значні досягнення людського духу - наука, філософія, демократія - народилися саме тут, на Заході. Схід же повільно йде по заданому Європою маршрутом. Вісь світової історії проходить через Європу.
Такий погляд на людську історію отримав назву європоцентризму. Багато століть він здавався бездоганним. Адже класичний театр, класична музика, балет теж народилися в Європі. Один дослідник зауважив: у зулусів немає свого Шекспіра. Однак ця заява викликала протест. Критерії культури різноманітні. У багатьох країнах розквіт людського духу протікав своєрідно, в інших формах. О. Шпенглер відкидав звичну для західноєвропейця схему, згідно з якою високорозвинені культури здійснюють свій біг навколо нас як навколо прихованого центру всіх світових подій.
Деяким філософам здається, що ця суперечка Заходу і Сходу сьогодні вирішене остаточно. Всі країни світу просуваються в напрямку так званої постіндустріальної цивілізації. Схоже, східний варіант історичного розвитку зазнав поразки. Але це зовсім помилково. Історія не завершилася. Вона шукає свої шляхи і нерідко вражає людство своєю несподіванкою.
В Індії інші ритми історії та інші візерунки політичних кордонів. За своєму культурному різноманіттю цей субконтинент цілком можна порівняти з Європою. Так, наприклад, лінгвісти нарахували тут не менш 200 різних мов і порядку тисячі діалектів і говірок. Але ось що парадоксально. Величезні різнорідні маси людей живуть в межах усього лише трьох великих (і двох відносно невеликих) держав, а не в трьох з гаком десятках держав, як європейці.
Що стосується такого феномена, як релігія, то в південній Азії він теж представляє велику різноманітність, велику різновид, ніж у Європі. Традиційний індуїзм (це слово має різні значення) на відміну від так званих світових релігій - буддизму, християнства та ісламу - ніколи не був звернений до всього людства. У ньому зовсім і не було такого збірного понятті. Навіть слово "людина" сприймається в індуїзмі по-іншому, ніж, скажімо, в християнстві або ісламі.
Люди, навіть ті, які здавна живуть в Індії, не уявляють собою одну спільність. Вони належать до різних груп, які назвали португальським словом "каста". В індійській культурі багато філософські сюжети трактовані інакше, ніж у європейській.
6. Антична філософія та етапи її розвитку.
Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Виникла в грецьких містах-державах на рубежі VII-VI ст. до н.е. Засновником давньогрецької філософії вважається Фалес (VII-VI ст.ст. до н.е.). Він першим поставив завдання виявити єдине, основне начало чуттєво даного людині різноманітного світу. Такий початок він вбачав у воді. Слідом за Фалесом на шляхах пошуку загального начала філософи обґрунтовують то повітря (Анаксимен), то без'якісне і безмежне начало - апейрон (Анаксимандр), то вогонь (Геракліт), то дрібні неподільні частки речовини - атоми (Демокрит), то сукупність чотирьох стихій - вогню, повітря, води і землі (Емпедокл). Для античної філософії характерні були космізм і предметно-речовинна інтерпретація реальності. Найважливіший крок у розвиткові філософської думки зробив Геракліт. Він поставив проблему усвідомлення мінливості, плинності буття. У філософії Геракліта вперше усвідомлено розробляється діалектичний погляд на світ, і він по праву вважається основоположником античної діалектики.
Виникає особливий напрям грецької думки, що одержав назву "софістика". Софістами були професійні вчителі, які навчали юнацтво різним наукам, у тому числі і красномовству, умінню володіти словом.
Принципом своїх філософських міркувань і завданням філософського пізнання Сократ зробив вислів, написаний на храмі Дельфійського оракула: "Пізнай самого себе". У центрі філософії Сократа — людина. Сократ досліджує природу загальних понять винятково в сфері моралі, до аналізу практичної діяльності людини він не доходить.
У філософії Платона світ — це всеосяжний космос, що представляє собою щось цілісне, завершене, гармонічне, начебто скульптурно оформлене утворення. Теорія пізнання Платона будується як теорія спогаду, керівним началом при цьому виступає розум чи розумна частина душі. Типовим для античності є і погляд Платона на людину як єдність душі і тіла, причому тілесне начало має специфічні ознаки.
Аристотель виходить з того, що всяка річ, що існує сама по собі, невіддільна від своєї сутності. Ціль пізнання, за Аристотелем, — відшукання причин існування кожної речі. Великим відкриттям його було розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливо тільки в суспільстві.
Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Усі основні ідеї та інституції, які складають сучасну західну цивілізацію, виникли протягом декількох століть в результаті зусиль давньогрецького народу. Право, демократія, мистецтво, наука, філософія — в тому значенні, як ми їх розуміємо сьогодні, з'явились саме в Давній Греції. Дослідники виділяють такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософський (VІІ – І пол. V ст. дон.е.), ІІ - класична філософія (або висока класика) (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична філософія (або пізня класика) (елліністична, олександрійська, римська) (кін. ІV ст.. до н.е. - VI ст. н.е.).
7. Філософія Платона – засновника об’єктивного ідеалізму.
Платон (427-347 рр. до н.е.) - засновник об'єктивного ідеалізму в давньогрецькій філософії. Згідно вченню Платона лише світ ідей являє собою істинне буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Платон проголосив мир ідей божественним царством, в котрому до народження людини перебуває його безсмертна душа. Після цього вона потрапляє на грішну землю, де тимчасово знаходячись в людському тілі, як в'язень в темниці, вона згадує про світ ідей. Буття - тотожне і незмінне, однак в діалогах “Софіст” і “Парменід” Платон приходить до висновку, що вищі види сущого - буття, рух, спокій, тотожність і зміна - можуть розумітися тільки таким чином, що кожний з них і є і не є, і рівний самому собі і не рівний., і тотожний собі і переходить в інше. Так, буття якщо воно розглядається саме по собі - єдине, вічне, тотожне, незмінне, непорушне, але якщо воно розглядається по відношенню до іншого, то містить в собі відмінність, мінливість, рухомість. Тому буття містить в собі протиріччя: воно одиничне і множинне, вічне і кінечне, незмінне і мінливе. В космогонічному вченні Платон стверджує, що кінцевими елементами всіх речей являються неподільні трикутники або геометричні безтілесні атоми. Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про душу. Платон вважав, що людина, як тілесна суть, смертна. Душа же її безсмертна. Коли людина помирає, її душа, по Платону, не гине, а лише звільнюється від тілесного покрову як від своєї темниці і починає вільно мандрувати в піднебесній сфері. Під час цієї подорожі вона має доступ до світу ідей і споглядає їх. Тому суть процесу пізнання полягає в згадуванні душею тих ідей, що вона вже споглядала. Істинне знання дає тільки мислення. Мислення - це не залежний від чуттєвих вражень абсолютно самостійний процес пригадування. Тільки мислення дає знання ідей. Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. В зв'язку з цим процес пізнання визначається Платоном як діалектика, тобто мистецтво вести усну бесіду, мистецтво ставити питання і відповідати на них, пробуджуючи спогади. Людська душа незалежна від тіла і безсмертна. Душа складається з 3 частин: розумної, котра створюється самим творцем таафективної і пристрасної, котрі створюються нижчими богами. Перемога розумної частини над пристрастями і бажаннями можлива при відповідному вихованні. Оскільки люди не можуть особистими зусиллями наблизитись до досконалості то необхідні держава і закони. Держава заснована на розподілі праці між розрядами вільних громадян. У вченні про поділ громадян на розряди Платон керується своєї класифікацією частин душі. Різним частинам повинні відповідати: розумній - правителі-філософи, аффектній - воїни, пристрасній - ремісники. Приватна власність і родина, за Платоном - підривають засади суспільства. Тому Платон розробив план співжиття, заснованого на усуненні для правителів і воїнів від особистої власності, а також вчення про спільність дружин і державного виховання дітей.
8. Філософія Сократа та її значення.
Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.
Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".
Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).
Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".
Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".
9. Аристотель і його місце в філософії.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15