Ім'я файлу: Буддизм.docx
Розширення: docx
Розмір: 33кб.
Дата: 16.03.2022
скачати
Пов'язані файли:
6. Типи взаємовідносин в колективі.pptx
Розширення: docx
Розмір: 33кб.
Дата: 16.03.2022
скачати
Пов'язані файли:
6. Типи взаємовідносин в колективі.pptx
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ
Контрольна робота на тему:
«Буддизм та його головні моральні істини та цінності»
Виконав: студентка 3-го курсу групи СР-18001б
гуманітарно-педагогічного факультету
Пшеславська О.В.
Перевірив: Кандидат історичних наук,
доцент кафедри соціальної роботи та реабілітації
Чекаль Л.А.
КИЇВ-2021
План
Виникнення і становлення буддизму
Морально-етичні принципи буддизму
Особа й особистість в буддизмі
Література та джерела
Виникнення і становлення буддизму
Буддизм — одна з найдавніших світових релігій, яка існує понад 2500 років. Вона поширена переважно в Центральній, Південній та Південно-Східній Азії (В'єтнам, Індія, Китай, Корея, Монголія, Японія та ін.) її послідовниками є понад 300 млн осіб. За час існування буддизм глибоко вкоренився в азійських країнах і зараз чинить значний вплив на різноманітні аспекти соціального та державного життя, визначає культурну самобутність народів Азії, став певним способом життя людей.
Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах формування великих рабовласницьких держав, розкладу родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників.
Відображаючи інтереси останніх в їхній боротьбі проти касти брахманів, буддизм визначально виступав як противник каст взагалі та прибічник рівності людей. Народні маси буддизм приваблює ілюзорною рівністю людей та обіцянням позбавлення в потойбічному світі від земних страждань.
У III ст. до н. е. цар Аіпока, об'єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизмові статусу державної релігії та активно сприяв його поширенню як у країні, так і поза ЇЇ межами. Будучи понад тисячу років найбільш масовою релігією, буддизм у X ст. н. е. дещо втратив свій вплив. Його заступив індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму.
Буддизм поширився в багатьох країнах Азії. У І ст. н. е. він набув популярності в Китаї, де до виникнення конфуціанства відігравав значну роль. До Японії буддизм проник із Китаю та Кореї в VI ст., в VII ст. він закоренився в Тибеті. У Монголії буддизм у формі ламаїзму поширився в XVI— XVII ст., в Бурятії (Росія) — в XVII—XVIII ст.[1]
Розповсюдженню буддизму сприяла його здатність пристосовуватися до місцевих умов і вірувань різних країн. Це також обумовило розмаїття його напрямків, течій і сект, які хоч і спиралися на вихідні канонічні постулати, але різнилися пантеоном та обрядністю. У буддизмі існують два напрямки: хінаяна (мала колісниця, або вузький шлях спасіння), що поширений на півдні Азії, та махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спасіння), послідовники якого проживають на півночі. В організаційному відношенні буддійські церкви в кожній країні існують автономно, буддизм не має єднального центру.
Морально-етичні принципи буддизму
Стрижнем віровчення буддизму є людина. Про неї йдеться у "Чотирьох благородних істинах", у "Восьмискладовому шляху спасіння". Чітко визначена мета людського існування: самовдосконаленням домогтися зупинення перевтілень, вирватись із сансари і досягти нірвани. Для цього непотрібні жертвопринесення, культові церемонії. Звернення до людини — релігійне новаторство буддизму, воно має моральний аспект.
До Будди моральність визначали за приналежністю до касти, соціальним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальний бік людського буття як вияв сансари він ігнорував. Тому заперечував право приватної власності, національну обмеженість, проголошував загальне братерство людей, позбавлених права приватної власності. Він був упевнений, що людство рухатиметься до самовдосконалення, незалежно від віри в Бога.
Етична система буддизму містить основні норми загальнолюдської моралі. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терпимість, співчуття, готовність до взаємодопомоги та інші моральні якості — це кроки до спасіння.
Буддизм вибудував цілісну моральну систему без догматичних норм поведінки, без канонізації зовнішніх форм (звідси нехтування культових проблем). Він визнає історичну і просторову різноманітність моральних норм, що сприяє співіснуванню протилежних моральних підходів. Наприклад, засуджує будь-яке вбивство, навіть комахи, і водночас дозволяє споживання м'яса. Подібно розглядає проблеми провини і відповідальності, злочину і кари.
Але загалом буддизм послідовно розвиває гуманістичну концепцію особи, відстоює цінність її, вимагає поваги до неї. Провідним мотивом його моральної концепції є людинолюбство. Він домагається утвердження духовної рівноваги людини, внутрішньої віддаленості від усього, бо світ (сансара) — найбільше зло. Водночас буддизм визнає необхідність жити і діяти, як і те, що людина не може жити в суспільстві й бути незалежною від нього. Але при цьому він наполягає на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на самозаглибленні та відповідному моралізуванні.[2]
Поглиблюючи моральні настанови "Восьмискладового шляху спасіння", Будда формулює "Десять великих доброчинностей":
щедрість у подаянні,
дотримання етичних норм,
терпимість,
щирість,
лагідність,
смирення,
самообожнення,
не гнівливість,
не заподіяння зла живим істотам,
милосердя,
не протидія силою силі.
Найбільші "П'ять поганей" — убивство, крадіжка, перелюбство, брехня, пияцтво, їх людина повинна уникати. Зазначає буддизм і "Десять зол" — це згадувані "П'ять поганей", а ще обжерливість; надмірна захопленість музикою, співами, танцями і театром, бо це розбещує слух; надмірна любов до натирань, запахів, квітів, коштовностей, бо це розбещує зір і нюх; пристрасть до м'якого ложа, бо це розбещує відчуття; користолюбство.[3]
Буддійську мораль сучасний глава духовенства Далай-лама XIV розглядає через призму не доброчинностей: три фізичні не доброчинності — вбивство (від комахи до людини), крадіжка, розпуста; чотири не доброчинності мови — брехня, злослів'я, грубість, пустослів'я; три не доброчинності розуму — заздрість, зловмисність, хибні погляди.
Але буддизм не проповідує аскетизм, хоч і не заперечує його. Він наполягає на стриманості щодо матеріальних благ, дотриманні середнього шляху, заперечує як заглибленість у чуттєві насолоди, так і умертвління плоті.
Дещо своєрідною сприймається проповідь любові та милосердя до всього живого в етичних положеннях буддизму, який не вбачав різниці між добрим і злим, корисним і шкідливим. Буддист споживає воду, користуючись ситечком, щоб, бува, комаха випадково не постраждала при цьому. А йдучи дорогою, гілкою розчищає шлях перед собою, щоб не наступити на живе. Це стосується і людей: нікому не заважати, нікого не образити, нікому не вчинити шкоди.[4]
Буддизм пропагує рівне ставлення до всіх, закликає до особливого співчуття людям, чиї інтереси ущемлено, вважає зайвим захищати людину від насильства, карати за недобрі вчинки, навіть за вбивство. Він проголошує, що, відповідаючи насильством на зло, люди лише множать його. Тому до всього слід ставитися спокійно, не виявляти пристрасті до зла, ухилятися від нього. Коли всі так робитимуть, зло зникне.
Новизна буддійського вчення не стільки у вирішенні моральних проблем, утвердженні загальнолюдських цінностей (це було відомо до нього), скільки у практичних рекомендаціях щодо їх досягнення. Ще одна особливість його моральної концепції — в наданні особливого значення не зовнішнім чинникам, що впливають на людину, а силам її особистості. Спасіння людини залежить не від жертвопринесення, не від молитви, не від чийогось покровительства чи заступництва, а тільки від її самовдосконалення.
Самовдосконалення у буддизмі пов'язане з уявленнями про істинне знання, скероване не на зовнішній світ, а на самоспоглядання. Воно досягається шляхом медитацій, практикою буддійської йоги чи так званої дхьяни. Завдяки медитативному трансу людина має досягти чотирьох щаблів сходження, чотирьох вищих станів: доброзичливості, піднесеної радості, співчуття до близьких, цілковитої безпристрасності. Щоб стати праведною, вона повинна виробити у собі здатність постійно перебувати в одному з цих станів. Це забезпечить їй незалежність щодо сансари внаслідок набуття чотирьох найвищих доброчинств. Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей (певних стадій зосередженого міркування) та відповідні здібності:
1) відсторонення від зовнішніх подразників;
2) відключення внутрішніх подразників;
3) цілковите припинення розумово-емоційної діяльності;
4) екстатичний стан цілковитої відчуженості;
5) подолання відчуття простору і часу;
6) усвідомлення хибності "Я" і вихід за його межі;
7) усвідомлення "пустоти" всього сущого;
8) подолання антиномії (суперечності) "свідоме— несвідоме".
Завдяки цьому можна осягнути чотири вищі мудрості:
1) радість, що виникає внаслідок відмежування від зовнішнього світу і концентрації мислення на важливій ідеї;
2) спокій, який зупиняє розумову діяльність;
3) захоплення, що виникає внаслідок відключення відчуттів;
4) транс, що забезпечує цілковиту ізольованість від будь-яких подразнень, повну самозаміненість душі.[5]
3. Особа й особистість в буддизмі
Своєрідно вирішує буддійське вчення проблему особи й особистості. Дехто з дослідників твердить, що буддизм занижує роль особистості, оскільки вона — лише мить у ланцюгу перетворень. Але це не зовсім так, адже особа як конкретна комбінація карм втілює в собі певні якості та можливості. Від неї залежить, як вони будуть реалізовані. Щоправда, особистість скута надприродною Надособою — Божественним буттям. Як безкрайнє море породжує хвилі зі своїх вод, а через якийсь час вони перетворюються на морську гладінь, так Бог народжує із себе світ і знову вбирає його в себе. Людина при цьому — ніщо. Перевтілюється Єдине Божественне. Але це не приниження людини, бо вона єдиносуща з Божеством, вияв Божества. Головна проблема людини в тому, що вона не знає цього. Ця концепція відмінна від християнської, згідно з якою, душа — творіння Боже, але наділена свободою вибору і відповідальністю перед Богом. Людини не було. Бог створив її подібною до себе. Спасіння її —- не в розчиненні в Богові, а в приєднанні до нього.
У буддизмі людина — комплекс реального матеріального тіла й духовної сутності (душі), вона через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, а її перебування в єдності з матеріальним тілом тимчасове. Але буддизм не тлумачить душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка, покинувши згодом тіло, мандрує в потойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа — органічна єдність комбінацій дхарм (карм), які породжують і матеріальне, і духовне. Особливі комбінації дхарм становлять п'ять скандх (частин) душі:
1) чуттєве буття, фізіологічне існування людського організму;
2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом —- емоції, переживання, уявлення, діяльність думки;
3) вольові імпульси, породжені вимогами карми;
4) перехід діяльності душі у сферу моралі;
5) свідомість людини.[6]
Сукупність скандх утворює душу людини — атман. Атман і є людиною, її "Я". Це тлумачення особи у буддизмі відрізняється від уявлень матеріалізму, що розглядає її як прямий продукт матерії, та об'єктивного релігійного ідеалізму, що вбачає у ній окрему, незалежну від матеріального світу сутність.
Буддійське розуміння душі відкриває простір для її вдосконалення, бо одвічною сутністю є не вона, а потік психофізичного існування як поступове накопичення духовних заслуг через низку прогресуючих існувань. У цьому полягає прогрес особистості. А проблема особи зведена до проблеми удосконалення душі через перевтілення.
Атман як сума скандх у різних комбінаціях існує доти, доки триває зв'язок між ними. Смерть розриває його. В цьому розумінні душа смертна. Та коли виникає нове утворення, нова комбінація скандх, вона наслідує добро і зло з попередніх утворень, продовжуючи існувати у зміненому вигляді. Отже, вона безсмертна.
Буддійські концепції душі, її перевтілень, сансари та нірвани, позначені елементами брахманізму, покладено в основу оригінального вчення, яке втілює буддійське розуміння людини. Це "Чотири благородних істини", виголошені Буддою у першій проповіді в Бенаресі. Ці істини теоретично обґрунтовують доктрину спасіння людини.
Перша істина полягає в тому, що існує страждання. Страждає усе, стражданням сповнений весь світ, все буття є стражданням: життя, старість, хвороба, смерть. Страждання — це не перебування у певному стані, а очікування його, очікування наслідків страждання, емоції, пов'язані з таким очікуванням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність тощо. Усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження.
Друга істина гласить: страждання має причину, це — жадоба буття. Вони є сутністю всіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару впродовж усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину — жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок позитивних перероджень. Буддизм засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, до щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання.
Третя істина встановлює: оскільки страждання має причину, воно має початок, а отже і кінець, тобто воно може бути припинене, а людина звільнена від нього. Ця істина фіксує стан звільнення від страждання та шлях до цього звільнення. Ним є подолання жадоби буття, придушення в людині не тільки бажання жити, а й всіх бажань. Найвищий ефект досягається усуненням факту буття.
Ототожнення буття зі стражданням змусило буддизм виробити відповідне уявлення про смерть, оскільки, за його вченням, сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Буддизм конкретизує уявлення про сансару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, порівнює її з колесом ("колесо сансари"). Смерть — це перехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.
Література та джерела:
Кочетов А. Н. «Буддизм» М., Политиздат, 1968.
Крывелев И. А. «История религий» Т. 2 М., "Мысль", 1988.
Александр Мень. «История религии» М., 1994.
Бублик «Релігієзнавство», К., 2000
Лубський, «Релігієзнавство», К., 1997
Калінін, «Релігієзнавство», К., 2002