Боротьба німецьких імператорів та римського престолу за інвеституру в 11 – 12 ст.
Боротьба за інвеституру - протиборство між папством і імператорами Священної Римської імперії навколо права вводити в посаду єпископів. Дуалізм світської і релігійної влади, характерний для середньовічної Європи, зробив неминучим гостре суперництво між папами і государями в питаннях про пріоритет влади. До кінця XI ст. право церковної інвеститури фактично належало світській владі, коли у суперечності з теоретичної ідеєю про повноту влади пап. Починаючи з VIII ст. Папство знаходилося в залежності від світських правителів, спочатку франкських королів, а потім імператорів Німеччини. У період з 955 по 1057 з 25 пап 5 були повалені і 12 зведені на престол. Священиками нерідко ставали випадкові люди, які не мали духовного звання. Процвітала симонія (продаж церковних посад). Єпископи були великими землевласниками. Вони отримували землю від імператора і натомість погоджувалися на васальні зобов'язання по відношенню до нього. Імператори, в свою чергу, потребували підтримки єпископів.
Таке становище не могло влаштовувати папський престол. В 1059 була заснована колегія кардиналів, у виняткове ведення якої перейшла процедура обрання папи. Відкрите протистояння виникло між честолюбним і енергійним папою Григорієм VII (1073-1085) і імператором Генріхом IV (1056-1106). Приводом до конфлікту стали спірні вибори архієпископа Міланського. У 1075 папа заборонив імператору вручати інвеституру прелатам і відсторонив кількох німецьких єпископів. У відповідь імператор зібрав у Вормсі вища німецьке духовенство і оголосив про позбавлення влади тата. Тоді папа відлучив Генріха від церкви і звільнив його васалів від зобов'язань вірності. Німецькі князі негайно скористалися цим, оголосивши, що відмовляються підкорятися імператору. Біля розбитого Генріха не залишилося іншого виходу, як визнати свою поразку. У січні 1076 він із невеликою кількістю наближених скоїв важкий перехід через Альпи і зустрівся з татом в північно-італійському замку Каносса. Знявши з себе королівські одягу, босий і голодний він три дні чекав дозволу на зустріч, благаючи понтифіка на колінах. Папа дарував прощення і тимчасово вийшов з протиборства. Незабаром Генріх оговтався від поразки і знову вступив у боротьбу з Григорієм. Він висунув свого тата (антипапу) Климента III (1084-1100), який коронував його в захопленому Римі (1084). Григорій VII закликав на допомогу південно-італійських норманів, поставили під Рим важкого грабежу, що викликало обурення населення. Папа змушений був тікати на південь Італії. Він закінчив своє життя у вигнанні (1085).
Боротьба спалахнула з новою силою після смерті імператора (1106). Радикальні плани пап про повний контроль не отримав підтримку в середовищі самих єпископів, які не бажали розлучатися зі своїми світськими вигодами. В 1122 імператор Генріх V (1081-1125) і тато Калікст II (1119-1122) уклали компромісний Вормсский конкордат. За його умовами обрані прелати отримували духовну інвеституру - зведення в сан (кільце і посох) від тата, а світську - право на землеволодіння (скіпетр) від імператора. В цілому Вормсский конкордат був більш вигідний папі, ніж імператорові. Його конкретними наслідками стали крах старої єпископальної системи і посилення церковних і світських князів. Але угода не ліквідувало фундаментальних протиріч між світською та релігійної владою. Гострі суперечки тривали в наступні століття. З теоретичної точки зору, ні та, ні інша сторона не мала абсолютно безперечними аргументами. Папи могли апелювати до свого особливого зв'язку з Христом, світські володарі - до того факту, що імператори існували до появи пап.
Виникнення Генеральних штатів і особливості станової монархії у Франції.
Головною зміною в державному ладі аналізованого періоду була поява нової форми держави - станово-представницької монархії.У Франції станово-представницький орган (Генеральні штати) утворився 1302 р., в період правління Філіпа IV.
Приводом для заснування Генеральних штатів у Франції послужила суперечка між Філіпом IV і Папою Римським з питань фінансів. Невпинні війни з Англією вимагали великих коштів, і Філіп IV наказав французькому духовенству сплачувати в державну скарбницю все те, що раніше відраховувалося до папської курії. Папа Римський був цим розгніваний і викликав Філіпа IV до Рима. Тоді Філіп IV відправив запрошення графам, герцогам і вищим служителям церкви прибути на засідання Генеральних штатів. Дрібне дворянство і міщани надіслали на збори виборних представників. Як і розраховував король, Генеральні штати підтримали його в суперечці з папою. Було проголошено, що у світських справах король залежить лише від Бога. Становище Папи Римського сильно похитнулося, і протягом 70 років Папи змушені були перебувати в місті Авіньйоні у Франції, що поставило їх у залежність від французьких королів, хоч Авіньйон і не входив до королівського домену.
Генеральні штати скликалися головним чином в тих випадках, коли королі потребували грошей, але за умов феодальної роздробленості мали отримати згоду на субсидії та введення податків. Отже, серед найважливіших повноважень Генеральних штатів було право на самооподаткування. Найчастіше цей орган скликався в XIV, XV і XVI ст.
У XIV ст. нерідко траплялися конфлікти Генеральних штатів із дофіном (спадковим принцом), майбутнім королем Карлом V. Зрештою, спалахнуло повстання паризьких ремісників. Під тиском Генеральних штатів у 1357 р. було видано «Великий березневий ордонанс», який передавав Генеральним штатам контроль над управлінням і витратою фінансів.
За своїм складом Генеральні штати представляли духовенство, дворянство і міську аристократію. Під час засідань депутати від цих станів утворювали окремі групи. Кожний стан засідав і виносив рішення окремо від інших і володів одним голосом, незалежно від кількості депутатів, які входили до його складу. За такого порядку голосування перевага завжди була на боці представників дворянства і духовенства, якщо між ними не було розбіжностей.
Урочисте відкриття і закриття Генеральних штатів проводилося в загальній залі в присутності короля. Генеральні штати намагалися обмежити королівську владу і вплив на вирішення державних питань. Але цьому заважали суперечності між двома привілейованими і третім станами.
У середині XV ст. майже в усій Франції утворилися штати в окремих сеньйоріях. Вони формувалися за таким же принципом, як і Генеральні штати, і клопоталися здебільшого питаннями податків, розглядом проблем місцевого розвитку.
Народні повстання у Франції у 50-х роках 14 ст. Жакерія.
Жакерія — серія селянських повстань у Франції в період Столітньої війни (1337-1453) між Англією і Францією. Найбільшим повстанням стала так звана «Велика Жакерія» (травень — червень 1358 p.). Повстання вибухнуло в переломний момент Столітньої війни. Незадовго до цього сталася битва під Пуатьє (1356), в якій французькі війська зазнали поразки, і велика кількість рицарів на чолі з королем Іоанном II Добрим потрапила в полон до англійців. Обурення селян було спровоковано тим, що спадкоємець престолу дофін Карл розпорядився збільшити податки, щоб зібрати суму, необхідну для викупу сеньйорів, які потрапили в полон. Укладене незабаром перемир'я між англійцями і французами також не принесло спокій країні, оскільки багато сіл було пограбовано англійськими загонами, що діяли по всій Франції. Це стало черговим ударом для селянства, яке в 1340-х pp. сильно потерпіло від голоду й епідемії чуми. Повстання почалося в травні 1358 р. на північному заході Франції і швидко розповсюдилося в Пікардії, Шампані, Іль-де-Франсі та інших областях.
Стихійно сформувалася селянська армія, що складалася з 5-6 тис. чоловік. Повсталі громили замки і вбивали їх мешканців. На чолі повстання стояв Гийом Каль, який зробив спробу об'єднатися з повсталими городянами в Парижі. Повстання в Парижі під проводом Етьєна Марселя почалося в 1358 р. і також було викликано невдоволенням податковим тягарем. Дофін Карл був змушений утікти з бунтуючого Парижа, а Етьєн Марсель спробував скористатися його втечею і відсутністю короля і змістити ненависних торговому стану адміністративних чиновників. Етьєн Марсель відіслав для підтримки учасників Жакерії загін з 300 чоловік з метою організувати боротьбу з військами дофіна, який блокував Париж. Дворяни незабаром стали об'єднуватися навколо Карла II Наваррського (Карла Злого).
Повсталі зайняли позиції поблизу села Мело, але на рівнинній місцевості, де вони розташувалися, рицарська кіннота була особливо небезпечна. Гийом Каль з декількома соратниками прибув у табір Карла Злого для переговорів, де його було схоплено і страчено. Внаслідок цього 10 червня 1358 р. селяни, слабо озброєні і позбавлені керівництва, були розгромлені дворянами на чолі з графом де Гастоком де Фуа і Жаном де Граїлі. Слідом розпочалися масові репресії проти повстанців.
Причини повстання
Феодальні утиски селян, посилення їх експлуатації.
Розорення країни Столітньою війною.
Великі податки і повинності, які постійно зростали,
Грошові побори на викуп рицарів, які потрапляли в полон.
Грабежі, голод, епідемії у 1348—1349 рр. Західною Європою прокотилася чума — «чорна смерть»).
Тяжке становище і велике бідування французького народу в умовах затяжної війни і поразок французьких феодалів.
Стихійний характер повстання, що означало відсутність: підготовки повстання; організації і дисципліни серед повсталих; єдиного керівництва; плану дій.
Віра селян у те, що король не знає про їхні бідування.
Довірливість селян до ворогів. Г. Каль довірливо пішов у табір противника для переговорів, де його було схоплено і страчено. У відносинах з селянами феодали не дотримувалися ні правил рицарській честі, ні християнської моралі.
Розрізненість загонів.
Погане озброєння повсталих.
Місцевий характер повстання, коли селяни не хотіли надовго відриватися від свого господарства й обмежувались боротьбою проти свого пана.
Наслідки повстань
Жакерія була одним з найвизначніших селянських повстань у середні віки. Вона виникла як стихійний протест гноблених селян Франції проти феодальної експлуатації. У селян не було програми дій. Усі їх прагнення зводились до того, щоб винищити всіх сеньйорів. Прагнучи поліпшити своє становище, селяни не знали, якими способами домагатися цього. Проте, феодали були налякані повстаннями і не наважувались збільшувати повинності. Повстання прискорили звільнення селян від особистої залежності.
Держава Тевтонського ордену у 13 – 15 ст.
Тевтонський орден — німецький католицький духовно-лицарський орден, датою заснування якого за однією з версій прийнято вважати 19 листопада 1190. Він виник у Палестині під час хрестових походів. Здійснював в 13-15 століттях політику папської експансії і феодальної агресії в Прибалтиці і північно-західних руських князівствах.
Римський папа Климент III затвердив орден як «Братство Тевтонського церкви Святої Марії Єрусалимської» в 1191 році. А при Папі Римському Інокентія III він був перетворений в духовно-лицарський орден, завданнями якого стали: захист німецьких лицарів, лікування хворих, боротьба з ворогами католицької церкви.
Орден був підвладний Папі Римському і імператорові Священної Римської імперії, мав великі земельні володіння в Німеччині та Південній Європі. На початку 13 століття в зв'язку з оголошеним Північним хрестовим походом Орден перебазувався з Палестини в Прибалтику, захопивши землі пруссів, литовців, поляків.
У Прибалтиці утворилося велике феодальне військово-колонізаційний держава Тевтонського ордену, перепони вихід до Балтійського моря Польщі, Литві, Росії. Опорними пунктами хрестоносців в захоплених землях стали укріплені замки. Місцеве населення було майже повністю винищене, завойовані землі заселялися колоністами — вихідцями з Німеччини.
У 1240 році тевтонські лицарі вторглися в землі Пскова і Новгорода, захопили кілька російських міст. У 1242 році Олександр Невський здобув перемогу над хрестоносцями Ордена в битві біля Чудського озера («Льодове побоїще») і вигнав лицарів з завойованих земель. Після цього був укладений мир з Лівонією на умовах її відмови від претензій на руські землі.
Загроза з боку Тевтонського ордену зближувала Польщу і Литву, які отримували підтримку від Росії, і в Грюнвальдській битві (1410) хрестоносці зазнали вирішальної поразки; експансія Ордена була зупинена. За торуньского світу (1466), що закінчив Тринадцятирічна війна, Тевтонський орден, визнавши себе васалом Польщі, повернув їй Східне Помор'я.
Діяльність 2-ї іспанської інквізиції часів Томаса Торквемади.
За короткий термін інквізиція перетворилася на досконалу модель адміністративної піраміди, пристосовану для управління всією країною. В 1484 р. Торквемада склав «Інструкції», які перетворилися в звід законів інквізиції. Згідно з ним Генеральний інквізитор керував діяльність всіх трибуналів. У розпорядження ради надходили всі штрафи і конфісковане майно, третина яких йшло у скарбницю держави, а все інше становило бюджет інквізиції. Всі її служителі повинні були володіти «чистою кров'ю». Була також розроблена детальна ієрархія посад і відповідальних осіб. Великою частиною були позаштатні працівники, тобто донощики, які публічно демонстрували свою близькість до Священного трибуналу.
Для того щоб залучити кого-небудь до відповідальності, зрозуміло, були потрібні підстави. Такою підставою у справах віри служило звинувачення однією особою іншого у приналежності до єресі, у співчутті або допомоги єретиків. Навпаки, той, хто відгукувався у встановлений термін на заклик інквізитором і повідомляв йому відомості про єретиків отримував нагороду. У тій же проповіді інквізитор пояснював віруючим відмітні риси різних єресей, ознаки, за якими можна виявити єретиків, хитрощі, на які останні пускалися, щоб приспати пильність послідовників, нарешті, спосіб або форми доносу. Сумна слава, сопутствовавшая інквізиції, створила серед населення атмосферу страху, терору і невпевненості, породжувала хвилю доносів, переважна більшість яких було засновано на вигадках або безглуздих і сміховинних підозри. Люди поспішали «сповідатися» перед інквізитором в надії в першу чергу захистити себе від звинувачень в єресі. Особливо старалися донощики, що діяли з корисливих спонукань, в надії отримати за видачу єретиків частина їх стану.
Поряд з цими джерелами був ще один, що живили «справами» ненаситні черево «священного» трибуналу, а саме: художні, філософські, політичні та інші твори, в яких висловлювалися «крамольні» думки та ідеї. Невідповідність цих творів принципам католицької ортодоксальності служило більш ніж достатньою підставою для притягнення їх авторів до судової відповідальності.
Найціннішим, найбажанішим способом дістати єретика вважалося не виявити його за допомогою третіх осіб, а змусити його самого добровільно з'явитися в інквізицію і покаятися, відректися від своїх помилок, засудити їх і на доказ своєї щирості видати всіх йому відомих одновірців, прихильників і друзів.
Були організовані «періоди милосердя», які за своєю суттю були пастками для єретиків. Головна особливість судочинства полягала в секретності всіх етапів, наприклад, обвинувачений не міг знати імен донощиків. Від обвинуваченого вимагали каяття, яке не виключало покарання. Як покарання застосовувався інтердикт, відлучення від церкви, паломництво в святі місця, публічне покаяння, бичування, носіння ганебних знаків, в'язниця. Тюремне ув'язнення найчастіше було довічним. Ув'язнені трималися у повній ізоляції, їх заковували в кайдани, годували лише хлібом та водою.
Зазвичай від арешту до вироку проходило близько трьох років, і підсудний був психологічно підготовлений визнати свою провину, якщо ж він «упирався», то він вирушав у кімнату тортур. Згідно з інструкцією він міг зазнати катуванню лише одного разу. Найчастіше застосовувалося три види катувань: оборотами мотузки, водою і дибою. Усі покарання ділилися на дві категорії: для «примирилися» і для «упираються». Для першої категорії існували три типи покарань: духовні, фізичні і матеріальні. Для другої категорії було єдине покарання - смерть через спалення, яке покликане було налякати народ. У перші півстоліття, інквізитори засуджували до смерті 40% всіх судимих. У разі якщо єретик помирав до суду або встигав ховатися, то спалювали його труп або опудало заочно - «у зображенні».
Всі вироки оголошувалися на аутодафе, видовище покликане настрашити тисячі глядачів. Про майбутню процесії сповіщали все місто. З самого ранку дня страти, відбувалися ретельні приготування і потроювався вселяють декорації на площі. У 7 ранку зазвичай починалося аутодафе. За площею просувалася процесія з ченців солдатів і засуджених, які поставали в «санбеніто», одязі символізує ступінь їхньої провини. Судимі йшли в порядку посилення їхньої провини за категоріями. Потім церква формально передавала кожного засудженого світським властям, які оголошували вирок. Потім єретиків засуджених на смерть вели за місто і спалювали. Надалі їх санбеніто вивішували на міських стінах, як символ ганьби.
Жанна д’Арк – народна героїня Франції (основні теорії щодо її походження).
За основною версією "жааністів" (яку підтримує більшість істориків) Жанна д'Арк народилася між 21 листопада 1410р. і 6 січня 1412р. в звичайній селянській сім'ї в селі Домремі на кордоні Лотарингії і Шампані. Її батьками були сільський староста Якоб д'Арк та Ізабелла Ремі. В родині було п'ятеро. Сім'я володіла маленьким наілом землі, годувала овець. Жанна начеб-то не вміла ні читати, ні писати.
"Скромність, простота, невинність і працьовитість відрізняли її від дівиць околиці" - писали офіційні хроністи- "вона була чорноволосою дівчиною, мала високі груди і ласкавий голос". Така деталізація була необхідною, бо згодом злослівці поширювали чутки про те, що Жанна була несповна розуму, страждала параноїдальними галюцинаціями і мала статеві відхилення. До того ж вона була стримана у їжі, невибаглива й витривала.
У 13 років (між 1423-1425рр.) Жанна мала неземне видіння. Архангел Михаїл і св. Катерина та св. Маргарита спонукали її часто відвідувати церкву і бути цнотливою.
Село Домлері було володінням дофіна Карла, а сусідня округа Максей - належала герцогові Бургундському. Через це часто тут були межові сутички. У них можливо брала участь Жанна або спостерігала осторонь. Іншої нагоди вивчити ази вційськової справи у неї просто не було!
Народ очікував спасіння Франції від дива і народові це диво дали. Заява Жанни д'Арк про те, що Бог кличе її на подвиг спасіння короля, селянства і Франції знайшла масу прихильників.
Фортеця Вокульор неподалік її села, була єдиним форпостом дофіна Карла VII у Лотарингії. Коли англійці спалили її рідне село, Жанна разом із групою селя сховалася у фортеці, де переконала коменданта Робта де Бодрікура у своїй місії. Той дав їй зброю і в супроводі двох лицарів і загону вершників 23 лютого 1429 року відправив до Шинона, де перебував дофін Карл.
6 березня 1429 року Жанна постала перед Карлом VIIі виклала свої видіння-завдання: Орлеан буде звільнено від англійців; король буде миропомазаний в Реймсі; Париж знову підкориться королю; герцог Орлеанський повернеться з полону англійців.
Карл VII спершу засумнівався у її місії, але після " представлення" Діви при дворі, опитування свідків її "безгрішного минулого", відповідних комісій теологів і оглядинповажних матрон, які засвідчили її дівочість (таку процедуру над нею вчинять ще двічі) Карл VIIвиілив 8-тисячний загін. Загін Жанни д'Арк виступив під Орлеан під королівським прапором, на якому було зображено два ангели, які тримали в руках лілії(герб короля). 22 березня 1429 року Жанна продиктувала лист до англійського короля і англійських вельмож у Франції, у якому вимагала добровільно покинути Францію і більше ніколи тут не з'являтися з війною.
29 квітня 1429 року французький загін пробився в обложений Орлеан. Він імітував атаку у тил англійців із заходу, а сам езперешкодно увійшов до Орлеана зі сходу, де англійці не встигли добудувати облоговий вал і викопати рів довкола міста. Військо Жанни д'Арк взяло одне за одної всі бастилії, споруджені англійцями навколо Орлеана і вдалими рейдами змусило англійців 8 травня 1429 року зняти облогу.
Далі під керівництвом Жанни д'Арк нечисленна армія Карла VII вирушила до Реймса. Дорогою були здобуті фортеці Осер, Сент-Флорентін, Шалон, Труа. 18 черня 1429 року при Пуатьє Жанна завдала поразки досвідченому англійському полководцеві лорду Телботу, 14 липня 1429 року дофін Карл VII був коронований у Реймсі за всіма правилами церемоніалу. Жанна стояла під час коронації поруч з королем із бойвою хоругвою в руках, а по закінченні церемонії впала йому до наг і благала відпустити, вважаючи свою місіювиконаною. Карл VII змусив її залишитись при ньому.
У бойових діях 1429-1430рр. Жанні не надали відповідного війська і похід на Париж і його невдалий штурм 8 вересня 1429р. закінчився поразкою і пораненням Жанни в ногу. Король надав її родині дворянський титул у 1430р.
На початку 1430р. Жанна розбила військо бургундського прибічника Франсуа д'Арраса, котрого засудили до страти. Навесні наступного 1430р. англійці і бургундці обложили Комп'єн. Жанна з ослабленим у боях військом виступила на допомогу обложеним, але 24 травня була захоплена у полон бургундцями. Карл VII нічого не зробив для її звільнення. Жанна один рік перебувала у полоні в Буверейському замку в Руані (резиденції англійців). Із лютого 1431 року над нею почалося інквізиційне судилище. Її звинуватили у безбожництві, відьмацтві і навмисному носінні чоловічого вбрання, тому засудили до спалення живцем на вогнищі як відьму. Протягом цього процесу Жанна, зазнаючи тортур і морального приниження, виявила небачену міць духу. Перед стратою її одягли в чоловіче вбрання і 30 травня 1431 року спалили на кладовищі Сент-Ієн в Руані. Під час спалення з вогнища начеб-то вилетів білий голуб, як символ чистоти її душі перед Богом.
У 1450 році Карл VII провів ретельне розслідування, а у 1455-1456рр. відбувся реабілітаційний процес щодо Жанни.
Прибічників дворянського походження Жанни д'Арк очолює французький історик Робер Амбелен (2 вересня 1907-27 травня 1997), число прихильників якого зростає. Протиріччя у викладі офіційної версії Орлеанської діви історики почал помічати ще у середині ХХ ст. Тоді галасу наробила книга французького історика Жана Грімо " А чи спалили Жанну д'Арк?" (Париж, 1952).
Суть альтернативної версії полягає в тому, що Жанна - це дитя-бастард від позашлюбних стосунків герцога Людовика Орлеанського (брат короля) та Ізабелли Баварської ( королева, дружина Карла VI Божевільного, як віддали на виховання у збіднілу в період 1348-1400рр. дворянську сім'ю, котра через зубожіння втратила титул. "Батько" Жанни за цією версією був представником знатного лицарського сімейства д'Ару із Шапмані. Старий герб д'Арків - дві королівські лілії, лук і три стріли на блакитному фоні з головою лева. "Мати" - Ізабелла де Вутон також була знатного походження.
Згідно з Р. Амбеленом Жанна народилася 21 листопада 1407 року (як вона це сама стверджувала згодом у Шиноні в 1429 р.)
Дівчину з дитинства виховували як дворянську дитину, навчаючи манер та етикету, придвірцевих ігор, верховій їзді та володінню зброєю. Такі діти змалку привчалися до носіння обладунків. Саме цими рисами Жанна вразила оточення під час зустрічі з дофіном у Шиноні. Французька знать у Шиноні виявила їй неабияке шанвання. Дофін Карл видав у Шиноні указ, а яким Жанна отримувала право дарувати помилування. А це були великі привілеї, які мали тоді аристократи дуже високого рангу. Незаперечним є той факт, що Жанна вела литування (її листи збереглися) і підписувала документи, отже отримала певну освіту.
Відомо, що меч, яким воювала Жанна, належав до неї братові короля Карла VI - Людовикові Орлеанському. Її бойова сокира також містила на лезі королівську лілію. Обладунок із злолотими шпорами, наданий Жанні, коштував цілого маєтку. Особиста бойова хоругва, якою володіла Жанна, була привілеєм знатних сеньйорів. Жанні надали власну свиту: інтенданта, двох пажів і двох герольдів, що зрівнювало її в правах з іншими керівниками походу на Орлеан.
Ще у січні 1429 року Жанна взяла участь у лицарському турнірі в Нансі (залишається питання: під яким гербом?, адже дворянський герб - дві королівчькі лілії, які перетинає меч на блакитному фоні з короною вона отримала пізніше). У чітко ієрархізованому середньовічному дворянському середовищі (лицар-барон-віконт-граф-маркіз-герцог-князь-король-імператор) "селянці із списом" просто не було місця.
Р. Амбелен стверджує, що після виконання своєї місії, Жанна не була спалена на вогнищі (як особа королівської крові) - замість неї спалили іншу жінку.В архівах Руанського архієпископства немає згадки про страту Жанни у 1430-1432 рр., хоча інші п'ять випадків спалення відьом фігурують. Жанна ж померла своєю смертю у 1449 році (через 18 років після "офіційної смерті").
Схожу версію висунук український історик Сергій Горбенко. Він стверджує, що у XV ст. Жанну д'Арк вигадала сама французька знать, щоб надихнути французів на боротьбу з англійцями і їх прбічниками. На роль боговибраної рятівниці Франції, на думку дослідника, обрали Маргариту де Валуа, позашлюбну доньку Карла VI та його останньої коханки Одетти де Шампдівер.
У 2003 році, працюючи у Франції і з дозволу влади досліджуючи усипальницю Валуа, зокрема поховання короля Людовика ХІ та його дружини Шарлотти Савойської, С.Горбенко зробив сенсаційну заяву, за якою жіночий кістяк з цього поховання належав саме Жанні д'Арк (тобто, Маргариті Валуа). Головною підставою для такого ствердження стали деформовані плечові кістки, як вважає дослідник, "від наполегливого тренування в лицарських обладунках". Є також лицева схожість та генні особливості притаманні саме династії Валуа. Горбенко вважає, що після досягнутих перемог Жанні-Маргариті почала заважати обрана роль, тому за зазделегіть спланованим сценарієм її прибрали з політичної арени, спаливи в Руані іншу невинну дівчину. Сама Маргарита вдало вийшла заміж, дожила до 57 років (1469р.), народивши 6 дітей: 3 сина і 3 дочки ( сини були знищені як вірогідні претинденти на престол).
Задля об'єктивності слідзауважити, що у цій версії є чимало запозиченого з попередників і нового бездоказового. Наприклад, де кістяк Жанни д'Арк перебував і яким чином потрапив через 14 років до саркофага Людовика ХІ, який помер в 1483р? Сам С.Горбенко не розвинув далі свої погляди.
Табу на постать Жанни д'Арк посилилось після того, як у 1909 р. католицька церква оголосила її "блаженною", а 9 травня 1920р. папа Бенедикт XV проголосив її святою.