Біологічні шкідливі та небезпечні чинники виробничого середовища та їх вплив на стан здоров’я

2
Актуальність теми
Забезпечення реалізації системи заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я та високої працездатності медичних і фармацевтичних працівників у процесі трудової діяльності, базується на низці законодавчих, директивних та нормативно-технічних документів, які регулюють відносини між роботодавцями та працівниками у сфері охорони праці. Проте наявність відповідної чинної нормативно-правової бази не означає, що усі вимоги з охорони праці будуть виконуватись. Для цього необхідно вирішити багато організаційних питань, що можливо лише за налагодженої системи управління охороною праці.
У процесі виконання трудових обов'язків медичним працівникам доводиться контактувати з багатьма професійними шкідливостями і, на відміну від працівників інших категорій, не завжди можна врахувати всі виробничі чинники, що впливають на організм лікарів та медичних сестер,
і визначити їх інтенсивність. Слід зазначити, що поєднана дія різних за своєю природою виробничих чинників у діяльності медичних працівників виявляється частіше, ніж в умовах виробництва. У деяких випадках з безлічі чинників, що впливають на організм лікаря, важко виділити найвагоміші, провідні, тому важливо врахувати дію саме комплексу чинників виробничого середовища і трудового процесу, які впливають на організм.
Вступ
Умови та безпека праці, їх стан та покращення – самостійна і важлива задача соціальної політики будь-якої сучасної промислово розвинутої держави, яку вирішує така невід’ємна складова БЖД, як охорона праці.
Рівень безпеки будь-яких робіт у суспільному виробництві значною мірою залежить від рівня правового забезпечення цих питань, тобто від якості та повноти викладення відповідних вимог в законах та інших нормативно- правових актах. Для вирішення існуючих проблем в сфері охорони праці необхідна ефективна взаємодія всіх органів державної влади та громадськості, а також реалізація як на державному, так і на місцевих рівнях відповідних програм, спрямованих на корінне покращення умов і охорони праці. Реалізація цих програм дозволить розробити і впровадити науково обґрунтовану державну систему наглядової, навчально- методичної та контрольної діяльності у сфері охорони праці; адаптувати нормативно-правову базу з питань охорони праці до вимог директив
Європейського Союзу; вирішити питання науково-методичного та
інформаційного забезпечення з питань охорони праці на національному та

3 регіональному рівнях та багато іншого, що дозволить здійснити комплексне вирішення задач охорони праці, забезпечити пріоритет життя і здоров‘я працюючих по відношенню до результатів виробничої діяльності
і 2 створити безпечні та здорові умови праці на підприємствах і в організаціях усіх форм власності.
Правові та організаційні основи охорони праці
Охорона праці водночас вирішує два основних завдання.
Одне з них – інженерно-технічне – передбачає запобігання небезпечним подіям під час трудового процесу шляхом:
- заміни небезпечних матеріалів менш небезпечними,
- переходу на нові технології, які зменшують ризик травмування і захворювання,
- проектування і конструювання устаткування з урахуванням вимог безпеки праці,
- розробки засобів індивідуального та колективного захисту.
Друге – соціальне – пов’язане з відшкодуванням матеріальної, моральної чи соціальної шкоди, завданої внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, тобто це захист працівника та його прав.
Виходячи з поставлених перед нею завдань, охорона праці, ґрунтуючись на правових та організаційних основах, вирішує питання виробничої санітарії, виробничої та пожежної безпеки. Структурно охорона праці включає у себе:
- правові та організаційні основи охорони праці;
- фізіологію, гігієну праці та виробничу санітарію;
- виробничу безпеку;
- пожежну безпеку та профілактику на виробництві.
Під час виконання людиною трудових обов‘язків на неї діє сукупність фізичних, хімічних, біологічних та соціальних чинників, що зветься
виробничим середовищем.

4
Сукупність чинників трудового процесу і виробничого середовища, які впливають на здоров‘я і працездатність людини під час виконання нею трудових обов‘язків складають умови праці.
Реальне виробництво супроводжується шкідливими та небезпечними чинниками (факторами) і має певний виробничий ризик.
Виробничий ризик – це ймовірність ушкодження здоров‘я працівника під час виконання ним трудових обов‘язків, що зумовлена ступенем шкідливості та/або небезпечності умов праці та науково-технічним станом виробництва.
Шкідливий виробничий фактор – небажане явище, що супроводжує виробничий процес і вплив якого на працюючого може призвести до погіршення самопочуття, зниження працездатності, захворювання, виробничо-зумовленого чи професійного, і навіть смерті, як результату захворювання.
Захворювання – це порушення нормальної життєдіяльності організму, зумовлене функціональними та/або морфологічними змінами.
Виробничо-зумовлене захворювання – це захворювання, перебіг якого ускладнюється умовами праці, а частота якого перевищує частоту його у працівників, які не зазнають впливу певних професійних шкідливих факторів.
Професійне захворювання (профзахворювання) – це захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою.
Небезпечний виробничий фактор – небажане явище, яке супроводжує виробничий процес і дія якого за певних умов може призвести до травми або іншого раптового погіршення здоров‘я працівника (гострого отруєння, гострого захворювання) і навіть до раптової смерті.
Виробнича травма – пошкодження тканин, порушення анатомічної цілісності організму людини або його функцій внаслідок впливу виробничих факторів. Як правило, виробнича травма є наслідком нещасного випадку на виробництві.
Нещасний випадок на виробництві – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть.

5
Один і той же чинник може одночасно викликати і травму, і захворювання (наприклад, високий рівень іонізуючого або теплового випромінювання може викликати опік або навіть призвести до миттєвої смерті). Через це всі несприятливі виробничі чинники часто розглядаються як єдине поняття – небезпечний та шкідливий виробничий фактор
(НШВФ). За своїм походженням та природою дії НШВФ ділять на 5 груп: фізичні, хімічні, біологічні, психофізіологічні та соціальні.
До хімічних НШВФ відносяться хімічні речовини, які по характеру дії на організм людини поділяються на токсичні, задушливі, наркотичні, подразнюючі, 5 сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні та такі, що впливають на репродуктивну функцію. По шляхам проникнення в організм людини вони поділяються на такі, що потрапляють через:
1) органи дихання;
2) шлунково-кишковий тракт;
3) шкіряні покриви та слизисті оболонки.
До психофізіологічних НШВФ відносяться фізичні (статичні та динамічні) перевантаження і нервово-психічні перевантаження (розумове перенапруження, перенапруження аналізаторів, монотонність праці, емоційні перевантаження).
Соціальні НШВФ – це неякісна організація роботи, понаднормова робота, необхідність роботи в колективі з поганими відносинами між його членами, соціальна ізольованість з відривом від сім‘ї, незадоволеність роботою тощо. Слід мати на увазі, що один і той самий за природою своєї дії НШВФ може належати одночасно до різних вищезгаданих груп.
Шкідливі чинники біологічного походження
До групи професійних захворювань медичних працівників, спричинених дією біологічних чинників, належать інфекційні і паразитарні
захворювання (туберкульоз, токсоплазмоз, вірусний гепатит, мікози шкіри, сифіліс, ВІЛ-інфекція, короста та інші), зумовлені контактом під час роботи з хворими та інфікованими матеріалами.
Туберкульоз
Туберкульоз відноситься до інфекційних, соціально небезпечних захворювань. Він передається переважно повітряно-крапельним шляхом

6 від хворої до здорової людини. Мікобактерія туберкульозу (паличка Коха) надзвичайно стійка до навколишнього середовища. Потрапляючи в організм людини, де імунна система міцна, вона може знаходитись в сплячому стані. Лише в 10% осіб, які були інфіковані мікобактеріями, розвивається туберкульоз. Захворюванню сприяють перевтома організму людини, надмірна праця, постійні стресові ситуації, погане харчування, зловживання алкоголем, тютюном, жахливі умови проживання, нездоровий спосіб життя тощо.
До групи найбільшого ризику відносяться медичні працівники, які працюють у протитуберкульозних закладах. Перше місце по захворюванню серед них становлять працівники бактеріологічних та клінічних лабораторій. Лаборанти працюють в умовах контакту не тільки з хворими на туберкульоз, але й з живою патогенною культурою. Друге місце по захворюванню на туберкульоз посідають медичні працівники стаціонарних відділень протитуберкульозних закладів. В зв’язку з тим, що на стаціонарне лікування поступають хворі переважно з активною формою туберкульозу, медичний персонал інфікується патогенною культурою мікобактерій туберкульозу. Специфіка роботи фтизіатрів, хірургів, які певний час проводять біля хворого, створює загрозу заразитися туберкульозом. Персонал хірургічних відділень, анестезіолог, медсестра під час проведення операцій та надання наркозу, отримують в два рази більшу шкідливість для здоров’я. Таким чином, медичні працівники стаціонарних відділень протитуберкульозних закладів мають великий ризик захворіти на туберкульоз. Третє місце по захворюванню становить медперсонал поліклініки.
З метою профілактики професійного захворювання на туберкульоз медичні працівники повинні проходити інструктаж щодо попередження зараження у встановленому порядку. Правильне дотримання інструкцій дає змогу звести до мінімуму інфікування туберкульозом. Медичні працівники, які контактують з хворими обов’язково повинні носити марлеві пов’язки та змінювати їх через кожні чотири години. Щоб унеможливити забруднення рук при збиранні харкотиння, його транспортуванні, взятті мазків, потрібно обов’язково правильно одягати та знімати гумові рукавички. При контактуванні з хворим на туберкульоз ще до встановлення його діагнозу, медичний працівник також має змогу заразитися. Хвороба може розвинутися навіть, якщо у вас є щеплення.
Потрібно спостерігати за станом свого здоров’я, не відноситись до нього недбало. Вчасно робити рентгенологічне обстеження та вживати всі заходи інфекційного контролю.

7
Токсоплазмоз
Токсоплазмоз – це паразитарне захворювання, що характеризується переважно латентним або хронічним перебігом, ураженням нервової системи, органів ретикулоендотеліальної системи, м`язів, міокарда та очей. Збудник захворювання – Toxoplasma gondii, значна роль у поширенні якого належить котам, собакам і хутровим звірам. Однак найбільш інтенсивно його виділяють у довкілля коти, в організмі яких відбувається статевий цикл розвитку паразита. Далі збудник виділяється з фекаліями, який у довкіллі володіє високою стійкістю. Також можливе виділення з навколоплідними водами та піхвовими виділеннями, абортованими та мертвонародженими плодами. Отож, до групи ризику відносяться такі медичні працівники, як працівники лабораторій, акушери- гінекологи і хірурги.
Вірусний гепатит
Вірусний гепатит С викликає РНК-вмісний вірус при потраплянні його у кров навіть у надзвичайно низькій концентрації. Джерелом інфекції можуть бути хворі на жовтяничні, безжовтяничні та субклінічні форми
ВГС. Шлях передачі інфекції — переважно парентеральний, аналогічний
ВГВ. Найчастіше зараження відбувається під час переливання крові та її компонентів.
Інкубаційний період ВГС триває 50–85 днів. Гостра фаза хвороби часто має легкий перебіг у вигляді безжовтяничної форми, проте, попри це, дає високий процент хронізації (хронічний гепатит, носійство). Хронічний гепатит С (далі — ХГС) у кожного четвертого хворого закінчується цирозом печінки, при цьому у деяких пацієнтів з цирозом розвивається гепатокарцинома.
Існують численні дані про передачу вірусів парентеральних гепатитів від медичних працівників хворим, хоча це відбувається значно рідше, ніж поширення інфекції від хворих до співробітників лікувально- профілактичних закладів. Імовірність передачі гепатиту пацієнту можлива під час виконання інвазивних процедур, коли кров із порізів на руках медпрацівника потрапляє на відкриті місця ураження або на ранові поверхні шкіри хворих (під час стоматологічних маніпуляцій, порожнинних операцій, коли існує висока імовірність мікропорізів рук чи уколів голками; виконання інвазивних процедур без рукавичок медичними працівниками, які страждають на ексудативний дерматит, а також в інших

8 ситуаціях). Також зараження від медичних працівників можливе через різні медичні інструменти, контаміновані кров’ю хворих на гепатити.
ВІЛ-інфекція
ВІЛ-інфекція — це хронічне захворювання, що виникає внаслідок потрапляння в організм вірусу імунодефіциту людини. Вірус вражає
імунну систему, порушує захисні функції організму та поступово робить його беззахисним перед іншими інфекціями та захворюваннями.
Як це працює? У здоровому організмі в разі потрапляння чужорідних тіл, вмикаються захисні функції імунної системи. Першими реагують Т- лімфоцити: розпізнають, що саме потрапило до організму, і передають
інформацію про це В-лімфоцитам. В-лімфоцити синтезують антитіла, які борються з чужорідними антигенами.
ВІЛ ж вражає Т-лімфоцити, а якщо конкретніше — клітини CD4.
Імунітет людини просто не знає, що йому треба відповісти на загрозу і як це зробити. Без імунітету людина лишається беззахисною перед будь-якою
інфекцією.
До теперішнього часу накопичено багато підтверджених випадків професійного зараження медичних працівників на ВІЛ-інфекцію.
Найбільш високого ризику зараження ВІЛ піддаються медики, які надають допомогу ВІЛ-інфікованим пацієнтам:
• середній медичний персонал, переважно процедурні медичні сестри;
• оперують хірурги, операційні сестри;
• акушери-гінекологи;
• патологоанатоми.
Небезпека інфікування ВІЛ залежить від ступеня порушення цілісності шкірних і слизових покривів. Ризик зараження тим більше, чим ширше і глибше шкірний контакт (уколи, порізи). При порушенні цілісності тканин небезпека зараження медперсоналу становить близько 0,3%; при попаданні крові, інфікованої ВІЛ, на слизові оболонки ризик ще нижче –
0,09%, а при контакті неушкодженої шкіри з кров’ю ризик практично дорівнює нулю.
Для зменшення небезпеки зараження медичного персоналу в лікувально- профілактичних закладах рекомендовано:
• регулярне інформування та навчання медичних працівників методам профілактики при контакті з потенційно інфікованим матеріалом;
• недопущення до роботи з хворими будь-якого профілю, біоматеріалами та забрудненими ними предметами медичних і технічних працівників, які

9 мають ушкодження шкіри (рани, тріщини, мокнучі дерматити);
• забезпечення всіх робочих місць дезінфікуючими розчинами і стандартною аптечкою для екстреної профілактики;
• правильний забір та обробка інфікованого матеріалу, включаючи різні біологічні рідини, використані інструменти і брудну білизну;
• використання індивідуальних засобів захисту: рукавичок, окулярів, масок, фартухів та іншого захисного одягу;
• проведення вакцинації від гепатиту В усіх медичних працівників, у першу чергутих, що відносяться до групи професійного ризику;
• регулярний скринінг всього персоналу на віруси гепатиту і ВІЛ (до початку роботи і в її процесі);
• суворий адміністративний контроль над виконанням профілактичної програми.
За останні 20 років в Україні значно погіршився санітарно- епідеміологічний і технічний стан протитуберкульозних закладів. Тому серед професійних захворювань у працівників галузі охорони здоров’я все частіше реєструють туберкульоз, який є як медичною, так і соціальною проблемою. В Україні щороку реєструють 40 тисяч нових випадків туберкульозу серед населення, а серед медичних працівників — 700, проте, на жаль, лише у 70 випадках із цих 700 захворювання визнають як професійне. За результатами дослідження, проведеного Державним підприємством «Інститут медицини праці Національної академії медичних наук України» у період із 2003 по 2010 роки, значну кількість осіб, що захворіли на туберкульоз, становили медичні сестри і фельдшери.
У даний час у медичних цiлях використовується бiльше 100 найменувань антибiотикiв. Антибiотики i препарати, що мiстять антибiотики, виявляються в повiтрi процедурних кабiнетiв, перев'язочних, аптеках, бактерiологiчних лабораторiях тощо. Проблему впливу антибiотикiв на медичних працiвникiв у виробничих умовах потрiбно розглядати у двох аспектах. По-перше, антибiотики здатнi чинити на органiзм людини пряму токсичну дiю, для якої характернi органотропнiсть i специфiчнiсть ефекту, а також викликати алергiйнi реакцiї. По-друге, антибiотики можуть пригнiчувати не тiльки патогеннi мiкроорганiзми, але й частину нормальної мiкрофлори людини. Iнша ж частина нормальної мiкрофлори людини, нечутлива до антибiотикiв, має нагоду при цьому активно розмножуватися, призводячи до порушення нормального бiоценозу. У результатi цього у медичних працiвникiв, що мають постiйний професiйний контакт з антибiотиками, можуть розвиватися рiзнi форми дисбактерiозiв i кандидозiв.

10
Дисбактеріоз, кандидомікоз шкіри і слизових оболонок, вісцеральний кандидоз розвиваються при контакті з інфекційними хворими або
інфікованими грибами-продуцентами матеріалами, антибіотиками
(робота в амбулаторних і стаціонарних закладах охорони здоров’я, аптеках, біологічних лабораторіях, підприємствах мікробіологічної медичної промисловості тощо).
Основні принципи державної політики в галузі охорони
праці
Стаття 4 Закону України «Про охорону праці» визначає, що засади державної політики в галузі охорони праці базуються на 10 основних принципах:
1. Пріоритет життя і здоров'я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці.
2. Підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці.
3. Комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля.
4. Соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
5. Встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
6. Адаптація трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану.
7. Використання економічних методів управління охороною праці, участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству.
8. Інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці.

11 9. Забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях.
10. Використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.
Висновок
Таким чином, професія лікаря пройшла складний шлях від знахарства до складної високотехнологічної діяльності у сучасних спеціалізованих центрах. Водночас, робота у системі охорони здоров’я, особливо в умовах реформування галузі, воєнного стану, обмежених матеріальних ресурсів, підвищеного емоційного навантаження створює додаткові труднощі та не сприяє збереженню здоров’я медичних працівників. Тож завданням керівника ЗОЗ є максимально дбати про здоров'я своїх працівників та убезпечувати їх від професійних захворювань.

12
Викоростана література
Основна література:
- Охорона праці в медичній галузі: Навч.- метод. посібник для мед.
ВНЗ IV р.а.-2-ге вид., випр. Рекомендовано МОН/ Яворовський О.П.,
Веремей М.І., Зенкіна В.І. та ін.-К., 2017. –208 с
- ДСТУ 2293-99 «Охорона праці. Терміни та визначення основних понять.»
- Охорона праці в медицині і фармації/ В.М.Мороз, І.В.Сергета,
Н.М.Фещук, М.П.Олійник. –Вінниця: Нова книга, 2005. –544 с
- Гігієна та охорона праці медичних працівників. Навчальний посібник / За ред. В.Ф. Москаленка, О.П. Яворовського. –К.:
«Медицина», 2009. –176 с.
- - Безпека життєдіяльності, основи охорони праці: навч. посіб. / О.П.
Яворовський, В.М. Шевцова, В.І. Зенкіна та ін.; за заг. ред О.П.
Яворовського. – К.: ВСВ “Медицина”,2015. – 288 с.
Додаткова література:
- Охорона праці у фармацевтичній галузі: навчальний посібник/О.В.
Жуковіна, О.І. Зайцев, О.І. Жуковін, Г.А. Грецька –К.: Медицина,
2009.-432 с.
- Профілактика професійних контактів з кров’ю серед медичних працівників // Програма оптимальних технологій в Охороні здоров’я
(РАТН, США). – Сіетл; Київ, 1997.