Ім'я файлу: Луцій Сенека.docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 25.06.2020


ЗМІСТ:

ВСТУП 3

  1. Біографія Луція Аннея Сенеки 5

  2. Основні етичні погляди Луція Сенеки 5

ВИСНОВКИ 10

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 12

ВСТУП

Луцій Анней Сенека – представник пізнього стоїцизму, розвиток якого відбувався в період становлення і процвітання Римської імперії. Римське суспільство, чи то з нелюбові до філософії, чи то через інші причини, не створивши жодного власного вчення, повністю і цілком віддає себе у владу впливу східних (в тому числі грецьких) мудреців; саме Стоячи ще у другому столітті до нашої ери зуміла широко поширитися в Італії, а згодом стати свого роду римської «державною релігією» [1]. Останнє твердження особливо важливо для опису відмінності римської (як саме стоїчної, так і філософії взагалі) від грецької: якщо остання майже завжди (за рідкісними винятками) носить спекулятивний характер, то для першої властива не стільки традиційно відзначається етико-прагматична спрямованість, скільки етико-релігійна. Внаслідок цього не дивно, чому ряд дослідників відзначає близьку родинний зв’язок між римським стоїчним і християнським навчаннями: так, Ф. Енгельс у своїй роботі «До історії первісного християнства» називає Сенеку «дядьком християнства» [7; стор 257], а сучасні вчені Л. Маринович і Г. Кошеленко полемізують з Ф. Енгельсом, відзначаючи, що «... таким спорідненістю творці [християнського] вчення навряд чи стали б пишатися [2]. Незмірно більше прав на ідейну спорідненість з вченням Ісуса Христа має колишній раб Епікет» [2; Передмова, стор 36]. Власне, як твори останнього (записані Арріаном і Сімпліція), так і Сенеки та Марка Аврелія навряд чи можна назвати філософськими у тому ж сенсі, в якому ми називаємо такими діалоги Платона або твори Аристотеля: у них немає подібної глибини і систематизації понять, відсутня нестримне прагнення до пошуку істини, немає чіткого категоріального апарату і, найголовніше, взагалі відсутні відповіді на головні філософські питання (у т. ч. про первинність духу чи матерії). Але ті ж «Моральні листи до Луцилія» Сенеки в чому, якщо не виграють, то, принаймні, не поступаються в літературному, естетичному і морально-навчально сенсі. «Листи до Луцилія» воістину притягують своїм високим стилем і простим, але оббитим в пафосну оболонку глуздом – все це дійсно носить якийсь проповідницький, релігійний характер.

З іншого боку, стоїцизм Сенеки – це вірність римським традиціям, які високо цінувалися при республіканцях, і які поступово стали втрачати своє значення і зникати при імперському режимі. За допомогою звернення до стоїцизму Сенека, по-перше, прагнув представити себе публіці насамперед як політика твердих вдач і переконань на зразок Назік, Фламінін або Катона, а по-друге, шляхом морального навчання, дійсно бажав витягнути з бруду вже загниваючій римське суспільство.


  1. Біографія Луція Аннея Сенеки

Майбутній філософ, державний діяч і драматург Луцій Ан­ней Сенека народився в м. Кордуба (Іспанія) в сім’ї відомого ри­тора Сенеки Старшого. Освіту він здобув у Римі. Саме тут він познайомився із стоїцизмом, творами Посейдонія та Епікура, Платона та Арістотеля. Захопленість філософією Сенека проніс через все життя.

Великий філософ був людиною твердого характеру. Незвжаючи на перепади долі, він завжди залишався собою, дотримував­ся принципів добра і справедливості як у філософії, так і в жит­ті. Доля ж «підкидала» Сенеці все нові й нові випробування: при Калігулі він був сенатором; при Клавдії – засуджений на 8 ро­ків і вигнаний на Корсику; Агрипіна повернула його для вихо­вання Нерона. Коли Нерон став імператором, Сенека був затвер­джений міністром і скоро перетворився в найбільш багату і впли­вову людину в країні. Непорозуміння з імператором (Сенека протестував проти одноосібної, нічим не обмеженої, свавільної влади імператора) обернулось участю філософа в заколоті (змові) Пізона. Разом з аристократичними противниками тиранії Сене­ка був звинувачений у зраді, і, будучи засудженим до страти, наклав на себе руки.



  1. Основні етичні погляди Луція Сенеки

До наших днів дійшли такі праці Сенеки: «Про промисли», «Про постійність мудрого», «Про гнів», «Про дозвілля», «Про блаженність життя», «Про спокій душі», «Про швидкоплин­ність життя», «Дослідження природи» та ін. Найбільш відомою є робота Сенеки «Моральні листи до Луцілія».

У цих творах Сенека постає як філософ морально-релігійного плану. Його філософське вчення переходить в етику, яка з абст­рактного дослідження блага і доброчинності в кінцевому розу­мінні стає засобом кристалізації інтимних переконань, стає «лі­ками для душі», навчає «діяти, а не розмовляти».

У дусі класичного стоїцизму Сенека поділяв філософію на логіку, фізику і етику. За його переконаннями, логіка є допоміж­ною дисципліною. Таку ж функцію виконує й фізика: вона не­обхідна для пізнання Космосу, без чого людина не може пізнати сама себе. Головною ж складовою філософії є етика. Саме вона наближає людину до пізнання таїнства світу і самого себе, слу­гує путівником у розбурханому морі людських пристрастей. Го­ловними сюжетними лініями етичного вчення Сенеки були за­клик до покорення долі, безпристрастності (апатії), відмовлен­ня від земних радостей, поміркованість.

Філософія, згідно стоїчним навчанні, складається з фізики, етики та логіки [4; VII, 39]. Чи була етика головним предметом і метою дослідження вже для Зенона, Клеанф, Хрісіппа чи ні, але для Сенеки і Епіктет вона, безсумнівно, стала не тільки головною, але й практично єдиною частиною філософії, що викликає справжній, життєвий, а не тільки суто академічний інтерес. Якщо, відповідно до традиційного, висхідного до Аристотеля розуміння, етика, так само як і політика, є дисципліна суто практична, на відміну від теоретичних метафізики, або богослов’я, і ​​фізики, то для стоїків етика (а не філософія в цілому) поділяється на теоретичну і практичну. Теорія розглядає вище благо, яке є доброчесність, і вищу мету життя – щастя, яке полягає в тому, щоб бути доброчесним, тобто вести життя, згідну з природою. Для цього людську поведінку має бути погоджено з загальним законом природи, світовим розумом, божественною волею.

Отже, найважливіше практична вимога Сенеки (а також Епіктет і Марка Аврелія, та й взагалі всієї стоїчної школи в цілому) – подолання пристрастей (тобто афектів або пафосу). Їх теорії вимагають життя у злагоді з природою (в даному випадку слід розуміти саме людську природу у відповідності з інтерпретацією пізніх стоїків [9; стор 9]), оскільки в нашій душі протиприродні пристрасті. Чотири головні різновиди пристрастей: задоволення і страх (що неуки приймають за благо), печаль і страх (що неуки приймають за зло). Мудрець, тобто людина, яка досягла досконалості, безпристрасний, тобто, по-перше, повністю підпорядкував розуму свої внутрішні рухи і, по-друге, ніяк не реагує на зовнішні подразнення, приємні чи неприємні. Навпаки, дурень, грішник, порочна людина, а таких для стоїків переважна більшість, повністю втратила контроль над собою і подібна до буйно помішаного; вона раб і іграшка як власних суперечливих пристрастей, так і зовнішніх мінливих обставин, і тому завжди нещасна. Між кількома мудрецями, до числа яких відносяться Піфагор і Сократ, і всім іншим буйно божевільного людством знаходяться самі стоїки, які знають істину і тому борються зі своїми пристрастями. Сенека порівнює себе в цьому відношенні з керманичем, який пливе в бурю на кораблі з пробитим днищем і, знаючи, що приречений, все ж ні на хвилину не перестає вичерпувати воду – і в цьому його велич.

Природу Сенека витлумачував як круговерть «одушевленої матерії», тіло розуму – бога, в силу чого в світі панує закон долі, невблаганної необхідності. Ціль життя людини полягає у вихо­ванні незворушності духу: «тільки тіло підпорядковане і нале­жить господареві, дух же – сам собі господар», – стверджував Сенека.

Серед підвалин, на яких вибудовується філософсько-етична концепція Сенеки, провідна роль належить положенню про вза­ємозв’язок «душі» і «тіла»: тіло Сенека розглядав як «в’язницю душі», «душу» – як внутрішнє єство людини, що залежить від Бога. «Доля веде», говорив Сенека, закликаючи до спокою й рів­новаги у будь-яких, навіть, найбільш несприятливих обстави­нах. Найбільш високою «величчю душі» володіє мудра людина: не втрачаючи чуттєвості, вона не схильна до афектів, а тому має найбільше можливостей для творення добра і справедливості.

Найбільш глибоким виявом доброчинності є постійність (ста­лість, стійкість) думки, дії, поведінки. При цьому, важливий не стільки результат дії, скільки її мотив. «Будь благочинним, – повчав Сенека, – і ти пошануєш богів». Сенека підтримує висловлену древніми мислителями ідею «золотого правила мо­ралі»: поступай так, як, на твій погляд, люди повинні ставитись до тебе. І хоча виконати цю пораду вдається далеко не кожному, люди намагаються бути доброчинними і справедливими й, на­самперед, з непереборною надією очікують подібного ставлення до самих себе.

Епоха, в яку жив і філософствував Сенека, була епохою тира­нів, насильства і страху. Джерелом страху був у той час імпера­тор Нерон. Щоправда, спочатку він керував державою у злагоді з сенатом і за мудрими порадами Сенеки. Однак з часом жадоба необмеженої влади перетворила його в деспота. Нерон провів закон про страту всіх рабів у випадку вбивства їх господаря. І не лише провів, але й застосував його на практиці: не зважаючи на заворушення плебсу, він стратив 400 рабів вбитого префек­та Рима Педанія Секунди! Нерон радикально обмежив владу се­нату. Він жорстоко викорінював вільнодумство, переслідував опозиціонерів. Конфіскація майна опозиційних можновладців стала майже звичним явищем. На совісті Нерона – смерть сина Клавдія – Британіка, його матері Агрипіни, обох жінок Октавії і Помпеї Сабіни, поета Лукана, письменника Петронія та ін. ві­домих і видатних людей імперії. Ніхто не мав захисту від тира­на. Страх переслідував усякого і кожного. Не обійшов він і на­шого філософа. Любов до життя, що як ранішня зірка осяювала шлях Сенеки, все ж не могла викорінити в ньому глибоко стоїчного розуміння закінченності життя, ідеї смерті, на яку філо­соф покладав останню надію у випадку, коли людину перепов­нює страждання, коли вона не має умов для духовної розкутості. Філософ ставить питання про витоки (і доцільність) страждань. За його переконанням, саме страждання є джерелом доброчин­ності. Через страждання благородну людину Бог робить ще більш благородною. «Сила духу, яку людина виявляє в нещасті, має божественний вигляд», – писав Сенека.

Любов до людини – центральний мотив моральної філософії Сенеки. Саме Сенеці належать знамениті слова: «homo res sakra homini» (людина є святинею для людини). Ці слова філософ вклав у вуста Нерона, від якого він так багато очікував, але... дочекався лише смерті. Сенека засуджував бої гладіаторів і від­крито висловлював зневагу до тих, хто цим забавляється. Він за­ступався за людську гідність рабів. Філософ наводив чисельні приклади, коли раб здійснює благородний вчинок, а вільна лю­дина – стає залежною від своїх вад і шкідливих звичок.

Особливої уваги заслуговує питання про ставлення Сенеки до християнства. За свідченням батьків християнства, Сенека дуже часто наближався до пізнання істини, як писав Тертуліан (а піз­ніше ці слова повторював Августин), «часто був нашим». Дехто вважає, що тексти Сенеки використовувались для написання Нового Завіту, а найбільш крайні засвідчують, навіть, знайом­ство Сенеки з ап. Павлом та переписку між двома мислителями. Між тим, про послідовність християнських мотивів філософії Сенеки говорити потрібно досить обережно. Доведено, зокрема, що чотирнадцять листів з можливої переписки Сенеки з ап. Пав­лом досить невиразні; їх автентичність сумнівна, а для віри в те, що нібито були інші листи, підстав немає.

Власне, в епоху Сенеки християнство ще лише стверджува­лось. Воно ще не відокремилось від синагоги і не визнавалось чимось особливим. Християнська філософія лише складалась і зараховувати Сенеку до складу «батьків християнської філо­софії» підстав існує надто мало.

ВИСНОВКИ

За своїм філософського світогляду Сенека був стоїком, і стоїком досить правовірним. Говорити про розвиток цього світогляду нелегко, так як у своїй стоїчній основі воно не змінювалося, і в пізніх «Моральних листах до Луцилія» нерідко повторюються речі, сказані в трактатах, що датуються більш ранніми роками. Зате добре відома зовнішня біографія Сенеки: його ім’я часто зустрічається в істориків, де він виступає аж ніяк не свідком, а учасником найважливіших подій епохи, хоча при першому ж згадуванні і Тацит, і Светоній [5; XII, 8; 3; Калігула, 53, 2] говорять, що Сенека встиг прославитися науковими заняттями і промовами. З цієї причини образ його став як би двоїтися в очах потомства.

Життя Сенеки, повне зльотів і падінь, що визначаються перипетіями столичної політики, важко узгодити з образом філософа-мораліста і з багатьма власними його писаннями. Марно міркувати про те, що штовхало Сенеку в гущу політики: честолюбство і користолюбство, в яких його часто звинувачували сучасники і нащадки і яким він, по всій видимості, дійсно не був чужий, або переконання, що філософ, ставши поруч з володарем, здатний принести користь людям. Живі риси обличчя Сенеки втрачені і невідновні. Але можна спробувати зрозуміти основне протиріччя життя Сенеки, виходячи з історичної ситуації, з світовідчуття філософа, яким воно бачиться у його творах, і з традиції того вчення, до якого він примикав [9; стор 324].

І якщо ми уважно вдивимося до тих положень, в які ставила Сенеку історія, і співвіднесемо з ними його твори, то легко буде переконатися одному: майже кожен трактат був відповіддю на чергове запитання, поставлене життям, – і відповідь ця давалася не стільки іншим, скільки самому собі. «Ти», до якого звернені «Моральні листи до Луцилія», – це майже завжди і «я» автора. Між життям і філософією простягаються силові лінії і виникає напруга, яким відрізняється філософствування Сенеки в кращих його роботах. Там, де проблема пережита ним, він іде від нескінченного варіювання однієї думки, від нудного розбору всіх можливих випадків, від прикладів, побитих в сотнях риторичних вправ. Напружений зв’язок з життям був необхідним стимулом до справжнього творчості для Сенеки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

  1. Аристотель. Велика етика. Нікомахова етика. - М.: АСТ, 2002. – 480 с.

  2. Бесіди Епіктет. - М.: Ладомир, 1997. – 312 с.

  3. Гай Светоній Транквілл. Володарі Риму. - М.: Ладомир, 2000. – 145 с.

  4. Діоген Лаертський. Про життя, навчаннях і висловах знаменитих філософів. - М.: Думка, 1979. – 140 с.

  5. Корнелій Тацит. Твори в 2-х тт. Том I. (Аннали). - М.: Ладомир, 1993. – 250 с.

  6. Марк Аврелій Антонін. Роздуми (До самого себе). - СПб.: Кристал, 2003. – 248 с.

  7. Маркс К., Енгельс Ф. Повне зібрання творів. Т. 22. - М.: 1956. – 170 с.

  8. Сенека Луцій Анней. Моральні листи до Луцилія. - М.: Наука, 1977. – 420 с.

  9. Сенека Луцій Анней. Філософські трактати. - СПб.: Алетейя, 2001. – 400 с.

  10. Тіт Лівій. Історія Риму від заснування міста. - М.: Ладомир, 2002. – 210 с.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас