Ім'я файлу: готові білети.docx
Розширення: docx
Розмір: 103кб.
Дата: 02.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
KARTKA_FUTBOLISTA.doc
Посібник Коктейлі.docx
ФІЗИКА 8 КЛАС.pptx
Розширення: docx
Розмір: 103кб.
Дата: 02.02.2021
скачати
Пов'язані файли:
KARTKA_FUTBOLISTA.doc
Посібник Коктейлі.docx
ФІЗИКА 8 КЛАС.pptx
Білет 1
1. Українська сучасна (новітня) література.
Українська література XX ст., або Новітня українська література — література, формування якої починається з помежів'я ХІХ-ХХ ст. зумовлена появою письменника нового типу естетичної свідомості, котрий згармоніював критерій краси з критерієм правди (М.Коцюбинський, В.Стефаник, Леся Українка, Ольга Кобилянська, М.Вороний, "молодомузівці" та ін.). Українські модерністи намагалися поєднати високі естетичні принципи з досвідом націєтворчої ідеї, абсолютизованої народниками, вони обрали свій, "неканонічний" шлях, нетиповий для французької чи англійської літератур, але суголосний їм. У перші десятиліття XX ст. відбувся процес інтеграції наддніпрянської і західноукраїнської літератур, започаткований ще І.Франком, але зірваний радянським режимом після визвольних змагань 1917-21. Досить яскравою була творча генерація 20-х (П.Тичина, М.Зеров, М.Рильський, Є.Плужник, В.Підмогильний, М.Хвильовий, М.Куліш, Лесь Курбас та ін.); сформоване у попередні десятиліття оновлення національного життя та художнього мислення на іманентній основі, назване згодом "розстріляним відродженням" (Ю.Лавріненко), оскільки зазнало репресій — від масового терору у 30-х і переслідування аж до кінця 80-х. Незважаючи на те, що панував культивований компартією штучний метод соціалістичного реалізму, українське письменство спромоглося на твори непересічної художньої вартості (О.Довженко, Зінаїда Тулуб, І.Кочерга, В. Свідзинський, О.Гончар, Ліна Костенко, І. Драч, В.Стус, Гр.Тютюнник та багато ін.), пережило хвилю відроджувального шістдесятництва та опозиційного дисидентства, пошуків достеменного мистецтва (М.Воробйов, В.Голобородько, Л.Талалай та ін.), особливо напружені у 80-і (В.Герасим'юк, І.Римарук, В.Медвідь та ін.). Паралельно в еміграції у роки міжвоєнного двадцятиліття діяла "празька школа" (Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Стефанович та ін., лірика яких переймалася вольовими імперативами та історіософічними візіями). Спроба інтегрувати різнопотоковий літературний рух відбулася після другої світової війни в середовищі МУРу (У.Самчук, Ю.Шерех, І. Багряний та ін.). Еміграційне українське письменство в різних країнах світу мало свої організаційні осередки; найпомітнішим було "Слово", представники якого прагнули поєднати традиційні здобутки та нові віяння в літературі. Значно радикальніших настанов дотримувалась "нью-йоркська група" (умовна назва), що тяжіла до постмодерністської естетики (О.Тарнавський, Емма Андіевська та ін.). Нині спостерігається інтеграція різних потоків української літератури в одне річище, піднесення творчого життя в розмаїтих проявах — від неоавангардизму до спроб віднайти новий синтез національного мистецтва, його творчу перспективу на іманентній основі.
2. Творчість Євгена Маланюка.
Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Батьківщині. Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних змагань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній письменник вітав українське відродження 1917-1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки відповіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магістральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка. У Подєбрадах (1924) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу. Творчість Є. Маланюка дійшла до читача в дев’ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і стилос», «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різноманітними видаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка: • центральний образ лірики — образ України, її доля, її історія; • болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції; • образ України присутній практично в усіх віршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця; • суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцентрованою символікою в пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Александрія; • Є. Маланюку болить втрата державності, утрата тієї еллінської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Маланюк був упевнений, що Україна зуміє вибороти собі незалежність, бо має це місце в історії.
Білет 2
1. «Розстріляне відродження».
Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х–30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, кінематографу і театру і яке було знищене сталінським тоталітарним. Словосполучення має ще одне значення, бо є частиною назви антології творів митців того часу, видання якого було можливе завдяки плідній праці Юрія Лавріненка.
Звичайно 20-ті–30-ті рр.. були знаковими для української культури. Адже те, чого у мистецькому плані досягли творці не могло не вражати. Згадаймо хоча б «літературну дискусію 1915-1928 рр.» або, наприклад, творчість Бойчука з його всепоглинаючою пристрастю до роботи та значним числом послідовників. Але саму суть назви «Розстріляне Відродження» можемо прослідковувати вже у 1930-х–1940-х рр. Адже саме у цій період починається нещадне нищення української інтелігенції. Початок – травень 1933 року, коли спочатку відбувся арешт Ялового 12-13 травня, а також самогубство Миколи Хвильового, у харківському будинку «Слово».
Радянський репресивний режим був нещадним до нашого українського цвіту. Великою кількістю утисків, погроз та переслідувань, зустрів він відродження української національної культури. Кульмінацією став розстріл 3 листопада 1937 року, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня», у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляно «українських буржуазних націоналістів», зокрема Леся Курбаса, Миколу Куліша, Матвія Яворського, Володимира Чеховського, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Михайла Козороса, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового та деяких інших. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб, представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Деякі дослідники, розглядаючи «Розстріляне Відродження», застосовують цей термін не до творчості митців, репресованих радянської владою у 30-х–40-х рр., а до власне цього процесу. Так, наприклад, Кордон у виданні своїх лекцій з історії зарубіжної та української культур зазначає: «Розстріляне відродження – процес винищення радянськими каральними органами української творчої інтелігенції в 30-ті роки.
2. Творчість Дмитра Павличка.
Д.Павличко(28 вересня 1929, Стопчатів на Івано-Франківщині) — провідний український поет, перекладач, визначний громадсько-політичний діяч, батько Соломії Павличко.
Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1953). У 1971—1978 pоках був головним редактором журналу «Всесвіт», де опублікував чимало знакових творів світової літератури.
Етапною для Д. Павличка стала поетична збірка «Гранослов» (1968), у якій автор утверджував ідею незнищенності національної культури.
Але чи не найповніше талант поета розкрився в його інтимній та філософській ліриці. Збірки «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974, 1979) стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX ст.
Завдяки Дмитру Павличкові українському читачеві було повернуто творчість Богдана-Ігоря Антонича — 1967 року побачив світ однотомник поета «Пісня про незнищенність матерії» з блискучою передмовою Павличка. Важко переоцінити вплив, який мала ця книга Б.І.Антонича на всю молоду українську поезію останньої чверті минулого століття.
Д.Павличко — автор однієї з найулюбленіших українських пісень «Два кольори».
Перу Д. Павличка належить також антологія перекладів «Світовий сонет» (1983), сонетів Шекспіра, антології польської, хорватської поезії та багато інших творів.
Особливу сторінку творчості Д.Павличка складають його поетичні твори для дітей. Збірка «Плесо», «Де найкраще місце на землі», казкові поеми «Пригоди кота Мартина» та «Золоторогий олень» — цілі віхи в українській дитячій поезії.
Білет 3
1. «Розстріляне відродження».
Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х–30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, кінематографу і театру і яке було знищене сталінським тоталітарним. Словосполучення має ще одне значення, бо є частиною назви антології творів митців того часу, видання якого було можливе завдяки плідній праці Юрія Лавріненка.
Звичайно 20-ті–30-ті рр.. були знаковими для української культури. Адже те, чого у мистецькому плані досягли творці не могло не вражати. Згадаймо хоча б «літературну дискусію 1915-1928 рр.» або, наприклад, творчість Бойчука з його всепоглинаючою пристрастю до роботи та значним числом послідовників. Але саму суть назви «Розстріляне Відродження» можемо прослідковувати вже у 1930-х–1940-х рр. Адже саме у цій період починається нещадне нищення української інтелігенції. Початок – травень 1933 року, коли спочатку відбувся арешт Ялового 12-13 травня, а також самогубство Миколи Хвильового, у харківському будинку «Слово».
Радянський репресивний режим був нещадним до нашого українського цвіту. Великою кількістю утисків, погроз та переслідувань, зустрів він відродження української національної культури. Кульмінацією став розстріл 3 листопада 1937 року, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня», у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляно «українських буржуазних націоналістів», зокрема Леся Курбаса, Миколу Куліша, Матвія Яворського, Володимира Чеховського, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Михайла Козороса, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового та деяких інших. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб, представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Деякі дослідники, розглядаючи «Розстріляне Відродження», застосовують цей термін не до творчості митців, репресованих радянської владою у 30-х–40-х рр., а до власне цього процесу. Так, наприклад, Кордон у виданні своїх лекцій з історії зарубіжної та української культур зазначає: «Розстріляне відродження – процес винищення радянськими каральними органами української творчої інтелігенції в 30-ті роки.
2. Творчість Василя Симоненка.
Василь Симоненко народився на Полтавщині у 1935 р. Навчався в кількох школах, у 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Брав участь у літературних студіях. Працював журналістом у кількох газетах, а також займався літературною творчістю.
1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім». У середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції. 1963 р. помер в лікарні, похований у Черкасах. У 1964 р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння». У 1981 р. з’явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара. Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила».
Поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці», «О земле з переораним чолом…» – ніби фрагменти однієї думи про долю народу, синівську відданість, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Поезія В.Симоненка своєрідна, заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світо-зображення свого часу.
Білет 4
21. Творчість Миколи Куліша.
Загалом у літературному розвитку Миколи Куліша містечко Олешки посідає особливе місце, адже тут він починає писати. Перші його твори — це сатиричні вірші, фейлетони, епіграми, що з'являються на сторінках учнівських рукописних журналів «Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество», ініціатором і редактором яких він сам і був. Інші, недруковані твори поширювалися у списках серед підлітків та молоді і згодом мали значний вплив на них.
В Олешках також з'являються перші драматичні спроби Куліша — колоритні малюнки з колишнього життя. 1913 року він пише першу п'єсу «На рыбной ловле» російською мовою, що згодом лягла в основу комедії «Отак загинув Гуска».
Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем. Куліш цінував Курбаса як аналітика мистецтва і літератури, як людину широкої гуманітарної освіти, одного з теоретиків української культури.
Дружба між Кулішем і Курбасем тривала 8 років — аж до смерті і мала великий вплив на становлення українського театру у першій половині 20 століття.
Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися у театрі «Березіль» найчастіше. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса», а за його підтримки ставили п'єси «Комуни в степах» і «97». Якби не заборони реперткому, у цьому театрі також було би поставлено комедії «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», драми «Зона», «Закут», «Вічний бунт», «Патетична соната» — це було в намірах театру «Березіль».
Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був також одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона «романтична в реалістичному».
Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс.
Перші п'єси «97», «Комуна в степах» переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» має експресіоністичні риси; «Зона» — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло» . Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18рр. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп).
У 1930-х рр. Куліш написав п'єси «Маклена Граса», «Прощай, село», «Поворот Марка», «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика.
2. Художні особливості повісті «Зачарована Десна».
«Зачарована Десна» - це сповідь автора, хвилююча розповідь про власне дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Тема єднання людини з природою - найголовніша у творі. Оповідач у кіноповісті – то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у х-стиках героїв.
У полоні дитячих мрій автор відкриває завісу перед першими печалями й радощами білоголового хлопчика Сашка. Тут i боязкість гадюки у гущавині смородини та бузини, прийняття «першого грiха» від бабусі Марусини за вирвану моркву, по-дитячому наївне розуміння картини божого суду, «що на неї боявся дивитись навіть домашній собака Пiрат», бесіди з дiдом-«чорнокнижником» про казкові нетри старовини та інше. Якраз звідси i починається розуміння хлопчиком сутності людського буття з його "приємним i неприємним".
З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці – хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка «скільки... землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!»
Мати Сашка була невтомною трудівницею та любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Дід Семен, що був прекрасним оповідачем та заворожував онуків своїми казками, «пахнув... теплою землею і трохи млином», мав сухі натруджені руки, якими вмів ловити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла – косаря. Він «орудував косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю...» То ж недаремно в ранньому дитинстві для О. Довженка найкращою музикою була музика праці: «Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика».
На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу».
Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усе в ній динамічне. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих.
Довженко настільки цікаво вивів у своєму творі селянське життя звичайної родини, що, читаючи повість, забуваєш про навколишнє і ніби перевтілюєшся у самого Сашка, спостерігаючи його очима спокійне українське село, та всі ті події, що там відбуваються. Я вважаю, Довженко був справжнім літописцем народного життя, натхненним співцем людської краси. Кіноповість «Зачарована Десна» вчить нас працелюбству, мудрості, силі, невичерпній життєвій енергії.
Білет 5
Творчість М. Хвильового. Літ дискусія.
13 грудня 1893 р. в м. Тростянці (тепер Сумщина) в сім’ї вчителів народився Микола Григорович Фітільов.
Навчався в початковій школі, гімназії, з 6-го класу якої був виключений за участь у революційній організації.
1916 р. — фронти Першої світової війни, член дивізійної ради солдатських депутатів. 1917 р. — член компартії України, брав активну участь у громадянській війні в лавах Червоної армії.
1924 р. — збірка оповідань «Осінь» («Елегія», «Я (Романтика)», «Силуети», «На глухім шляху» та ін.), повість «Санаторійна зона». Ці публікації й громадянська активність зробили М. Хвильового центральною постаттю в літературному процесі 20-х років.
Микола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших письменників. Його вірші й новели вміщували в шкільні підручники й хрестоматії, його пісні співав народ… І раптом все це, як і його твори, було зачинено за сімома замками, його ім’я викреслювали із національних енциклопедій. Оцінка його постаті була однозначною, добре відредагованою (її дав Сталін). Безглуздість звинувачень була очевидною.
20 лист. 1925 р. — разом з однодумцями створює літ. організацію ВАПЛІТЕ; започатковує літ. дискусію 1925–1927 рр., яка від питання про якість літ. творів, порушеного М. Хвильовим, швидко перейшла на ідеологічні засади й принципи розвитку української культури.
14 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ змушена «самоліквідуватись».
1927 р. — роман «Вальдшнепи», ІІІ частина якого знищена урядовими органами.
1933 р. — поїздка по селах, де на власні очі бачить голодомор як найбільш переконливий «аргумент» сталінського виховання українців.
Травень 1933 р. — арешт Михайла Ялового, друга й однодумця, колишнього президента ВАПЛІТЕ.
Кілька разів Микола Хвильовий пробував зняти з себе жорстокі й небезпечні звинувачення, але його не чули й не хотіли чути.
13 травня 1933 р. Микола Хвильовий застрелився. Так закінчила свої рахунки з життям людина, яка тричі була під розстрілом.
Посмертна записка: «Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої генерації…
Центральною для Хвильового-полеміста та публіциста була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, М. Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва: «Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати.
Засновник літературної дискусії 1925-1928 рр. - М. Хвильовий 30 квітня 1925 р. - виходить перший памфлет М. Хвильового "Про сатану в бочці", який розпочинає літературну дискусію.
Микола Хвильовий упродовж літературної дискусії 1925-1928 рр. видав такі памфлети:
"Про сатану в бочці", "Камо грядеш?" ("Куди йдемо?"), "Україна чи Малоросія?", "Думки протитечії", "Апологети писаризму".
Микола Хвильовий у своїх памфлетах виступає проти: графоманства, вульгаризації літератури, масовізму літератури, провінціалізму.
У памфлетах звучить заклик Миколи Хвильового орієнтуватися на європейську літературу (не на історичну чи територіальну, а на "психологічну" і духовну). Письменник проголошував "азіатський ренесанс", тобто відродження країн Сходу, які позбавлялися колоніальної залежності, і поєднання їх з традицією класичного італійського ренесансу.
Микола Хвильовий вважав. Що Україна грає центральну роль у світовому мистецькому просторі, адже перебуває на межі Європи та Азії. Весною 1926 р. виходить памфлет "Апологети писаризму", в якому М. Хвильовий протестує проти "диригентської палички Москви", яка, як він вважає, паралізує національне життя. Лунає заклик до втечі від "російської культури, від її стилів".
В обговоренні полемічних ідей М. Хвильового активну участь взяли літ. орг-ції "Гарт", "Плуг", "Ланка" (з 1926 – "Майстерня революційного слова"), пізніше – ВАПЛІТЕ і Всеукраїнська спілка пролетарських письменників. У ході дискусії було опубліковано понад 1 тис. статей. Опоненти критикували як висловлені М. Хвильовим тези, так і творчість М. Хвильового взагалі, у т. ч. за те, що в ній простежується вплив рос. письменників та поетів. У запалі М.Хвильовий написав статтю-відповідь "Апологети писаризму", її 13-й розділ мав скандальну на той час назву "Московські задрипанки". Спростовуючи зауваження на свою адресу, він заявив, що укр. література не повинна орієнтуватися на рос., навпаки, від рос. к-ри, її впливів вона має швидко тікати.
2. Діяльність літературного об’єднання «Слово».
"Слово" – об'єднання українських письменників в еміграції. Ідея створення його народилася під час наради літераторів 26 червня 1954 в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація "С." була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957. "С." є продовженням основних принципів свого попередника – МУРу. Об'єднує українських письменників із багатьох країн світу з метою сприяння розвиткові незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв'язку літератури з читачем. До членів-засновників об'єднання належали Емма Андієвська, І.Багряний, Віра Вовк, О.Зуєвський, І.Керницький, І.Качуровський, Ю.Лавріненко, Вадим Лесич, Б.Кравців, Є.Маланюк, Б.Нижанківський, Яр Славутич, О.Тарнавський, Ю.Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 головою "О" був Г.Костюк, потім – О.Тарнавський, а після його смерті у 1992 – Ліда Палій. Об'єднання періодично проводить з'їзди, в яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 "С." видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія – альманах "Нові обрії". Члени "С." брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між "О" і Спілкою письменників України.
Білет 6
Художні особливості новел «Я (романтика)», «Мати», «Кіт у чоботях»
Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері сльози. Над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.
З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменеем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, комунар, викликає співчуття. Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, убиває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».
Новела М. Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедл. нової системи. Намагання вбити в собі людину, убити добро в ім’я фанатизму, приводить до переродження в дегенерата.
Проблематика твору
1. Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра — з одного боку, і служінням ідеї абстрактного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики — з другого.
2. Неминучість утрати людської сутності через зраду принципів людяності. Хто вбиває іншого — вбиває себе.
3. Проблематика носить надчасовий, філософський характер. Стильові ознаки новели
Образна система новели
• матір ( Марія — центральний гуманістичний символ новели, символ надії, любові, життя, материнського всепрощення);
• доктор Тагабат («людина з холодним розумом і каменем замість серця»);
• дегенерат (вартовий революції з душею «палача з гільйотини»);
• Андрюша (людина з нормальною психікою);
• інсургент «Я» — образ, розкритий у розвитку, акцентований на моменті остаточного зламу й ролі в ньому дегенерата, на ставленні «Я» до інших постатей, виведених у творі.
Трагедійного звучання набуває образ жінки у новелі М. Хвильового “Мати” . Невипадково письменник і в цьому творі, і в багатьох інших детально вимальовує жіночі образи, адже жінка, за світовідчуттям українців, — це берегиня роду, носій його традицій. Проте у збурених обставинах перших десятиліть XX століття роль жінки — народжувати і виховувати — доповнюється ще одним штрихом: ціною власного життя рятувати дітей від жорстокості та абсурдності світу. І найдраматичніше те, що лінія такого протистояння часто проходила через одну сім’ю, родину, краючи її навпіл. Подібна колізія осмислювалась у поезії П . Тичини “Три сини”. Рядки з неї стали епіграфом до новели М. Хвильового.
Цей епіграф містить у собі ядро майбутніх подій, передбачає їх, а також є своєрідним заспівом і, що важливо, наближеним до думи. Новела М. Хвильового теж позначена фольклорними впливами — тон її розповіді нагадує прозові народнопоетичні жанри: казки, легенди. Та й зображення двох братів-антиподів теж витримане у фольклорному стилі. Однак, якщо в народних казках молодший син ніколи не втрачав людської подоби, залишаючись добрим і людяним, то у творі М. Хвильового обидва брати, потрапивши у вир громадянської війни, опинившись по різні боки барикад, перетворилися на сліпих фанатиків ідеї. Письменник психологічно вмотивовує вибір життєвого шляху братами. Один із них навчався в гімназії, здобув освіту, і мати намагалася забезпечити йому достойне життя ціною неймовірно виснажливої праці. Проте навчати другу дитину жінка через матеріальні нестатки вже не могла, тому самостійне життя Андрія почалося з містечкової кузні. Не дивно, що Остапа супроводжувала весела усмішка, а Андрій "дивився на світ суворим поглядом незадоволеної людини” . М. Хвильовий акцентує увагу на тому, що саме матеріальні умови визначили шляхи братів у вирі громадянської війни: Остап служить у білогвардійській армії, а Андрій потрапляє до лав більшовиків. Абсурдність ситуації розв’язати може лише смерть. Мати не пізнає Остапа — “перед нею стояла сувора і без кінця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обіцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втілення незнаної їй хижої мудрості” . Таким же далеким і чужим видається їй Андрій. У розпачі жінка підставляє під сокиру молодшого сина власну голову, рятуючи старшого.
Зображена М. Хвильовим колізія нагадує біблійну легенду про Каїна та Авеля. Давній переказ у XX столітті під пером письменника набуває нового звучання — Остап і Андрій, засліплені ненавистю і пролитою кров’ю, нагадують виродків, а їхня мати — це втілення самопожертви і безмежної любові. Вона також уособлює Україну, розіп’яту на хресті братовбивчих революційних потрясінь.
Продовженням осмислення «непростих» для автора питань є новела «Кіт у чоботях» (1921 p.). Революція в його творах часто з'являється в жіночих образах: Матері, Марії, Жінки.
Справжнім символом революції виступає жінка товариш Жучок в новелі « Кіт у чоботях». З глибокою задушевністю, сонячною привабливістю зображує митець отого «кота в чоботях» — жінку, яка є самовідданим борцем за революційні ідеали, нарівні з чоловіками безстрашно долає труднощі, щоб вибороти щасливе майбутнє.
Письменник простежує за духовним зростанням сільської жінки, яка починає усвідомлювати свою причетність до величних діянь.
Твір дійсно підносить жінку, яка віддала своє життя революції і, на жаль, стала зайвою в житті.
Портрет «кота в чоботях» поданий короткими, але досить влучними штрихами, які вимальовують звичайну, просту жінку: «Я не хочу ідеалізувати товариша Жучка, — пише автор, — я хочу написати правду про неї—уривок правди, бо вся правда—то ціла революція ».
Перебіг подій письменник зображує короткими, емоційними реченнями.
З болем та іронією автор зображує сцену зустрічі « кота в чоботях » зі своїм однополчанином, коли вона не спромоглась на щось тепле й людське, нагадала тільки, що треба «зарєрістріроваться в ячейке». «Ясно: минуло стільки-то часу. Товариш Жучок дочитала-прочитала «Что такое коммунизм? »... І тільки.» Прочитала, але усвідомила тільки те, що вона керівник, і такі, як і вона — вершителі людських доль.
Навряд чи присвятив би автор гімни такій людині. Куди ж поділась та чиста і чесна жінка, «з бузинковим поглядом»? «Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях революції. Зник товариш Жучок», залишилась лише ходяча інструкція. Ось в чому полягає трагедія не тільки життя людини, а й трагедія революції.
Останні рядки новели звучать так: «Я не збираюсь викликати у вас сльозу. А от маленький подвиг — це без сумніву».
Новела «Кіт у чоботях» написана в імпресіоністичній манері: автор зобразив не типовий характер, а колоритну індивідуальність.
Новела Хвильового знаходиться на межі модерністської і реалістичної прози з елементами імпресіонізму.
Новела сповнена героїчним пафосом. Звичайно, події, відображені в творі, вимагали особливого світобачення. Але за тією героїко-романтичною дійсністю не зникає відчуття реальності. І тому в тканину твору поступово проникає легка іронія.
З перших рядків твору товариш Жучок — стримана, мужня, безстрашна, вона була бійцем революції. Згодом вона стала іншою, хоч і намагалася бути корисною людям, потрібною суспільству. Тому «вона бігала, метушилася, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання», щоб говорити «про право куховарки» й таке інше. Але ж це зовсім не відповідає тій високій меті, тим ідеалам, за які вона і її товариші гинули в боях. А звідси — іронія і навіть сарказм.
Тему новели «Кіт у чоботях» можна визначити не просто як показ жінки в роки революції, а якого згубного впливу завдають хибні ідеї людині, перетворюючи її на бездумного виконавця, чиновника.
Ідея новели — засудження суспільної системи, що, прикриваючись хорошими гаслами, перетворювала вірних їй людей у фанатичні механізми, якими можна маніпулювати.
Уже заголовок новели несе у собі глибокий підтекст. З одного боку, «кіт у чоботях» — щось близьке, тепле, домашнє й казкове З іншого — «не в свої взувся»: тонкі котячі лапки — у чужих черевиках, до яких він не доріс. Так і товариш Жучок. Приміряла на себе великі ідеї комунізму, але так і не змогла осягнути — не доросла. Лише усвідомила, що їй, малограмотній, але партійній куховарці, партія дала право розпоряджатися чужими долями, карати і милувати на правах секретаря ком'ячейки. Ідея, що «кожна куховарка може керувати державою», виявилася такою заманливою, що заради неї можна пожертвувати навіть бойовою дружбою.
Письменник проникається жалем за загубленою долею. Справа в тім, що таких людей, як Жучок, було багато, але всі вони розчинились як особистості, і невідомо, в ім'я чого вони здійснювали свої подвиги.
На ці питання дала відповіді лише історія.
А Миколі Хвильовому і його сучасникам треба було робити висновки самостійно, самим робити свій вибір.