Більшовицький режим. Внутрішньополітична нестабільність і соціально-економічна криза початку 20-х років.
Придушивши українську революцію і розгромивши білогвардійські війська, більшовики у 1920р. встановили свою владу над Україною. Почалася радянська доба її історії, що тривала до 1991р.
Як уже зазначалося, Ш Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний у Києві в березні 1919р. прийняв Конституцію УСРР. За Конституцією вся влада в УСРР належала Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Проте реальна роль Рад неухильно знижувалася. Уся повнота влади зосереджувалася в руках ЦК КП(б)У і Ради Народних Комісарів УСРР, склад яких переважно визначався ЦК РКП(б). Першим секретарем ЦК КП(б)У з листопада 1920р. по березень 1921р. був Вячеслав Молотов; з березня по грудень 1921р. - Фелікс Коп; з грудня 1921р. по квітень 1923р. - Дмитро Мануїльський; з квітня 1923р. по квітень 1925р. - Емануїл Квірінг; з квітня 1925р. по липень 1928р. - Лазар Каганович. Головами Раднаркому УСРР були: з січня 1919р. по липень 1923р. - Християн Раковський; з липня 1923р. по квітень 1934р. - Влас Чубар.
Законодавчим органом УСРР з 1919 по 1938рр. був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. Головою ВУЦВК незмінно обирався Григорій Петровський.
У 1919-1920рр. крім КП(б)У на території УСРР легально ще діяли й інші партії, що визнавали радянську владу:Українська комуністична партія(боротьбисти), Українська партія лівих соціалістівреволюціонерів(борьбистів), анархісти, групи загальноросійських партій лівих есерів і меншовиків та інші. З квітня 1919р. боротьбисти і борьбисти разом з більшовиками входили до Раднаркому України та інших радянських органів. Однак більшовики взяли курс на ліквідацію багатопартійності. Під їхнім тиском у 1920р. боротьбисти і борьбисти оголосили про саморозпуск. Частина з них була прийнята до КП(б)У. Проти есерів і меншовиків застосували методи дискредитації і репресій. В результаті до 1924р. більшовики покінчили з цими організаціями і в Україні, як і в Росії, була встановлена однопартійна більшовицька диктатура.
Надзвичайно складним було внутрішнє становище УСРР. Багаторічна війна спричинила величезну розруху в господарстві. В 1920р. Україна одержала лише 10% довоєнної промисловості продукції. У важкому становищі опинилося сільське господарство - основна галузь господарства, в якій була зайнята більшість населення України. Зменшення посівних площ, погіршення обробітку грунту спричинили значне зниження врожайності. Цю ситуацію ускладнили посуха і неврожаї 1920р., які охопили південні повіти і значно погіршили становище селян. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії і України охопив голод 1921-1922рр., що забрав життя сотень тисяч людей. Але на відміну від своєї майбутньої поведінки у 1932-1933рр. - радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні і за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.
Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політичних та економічних заходів більшовицької влади в Україні у 1919-1920рр., які згодом вже після їх провалу, назвали "воєнним комунізмом". У ці роки вся промисловість була націоналізована, а приватна торгівля заборонена; частину конфіскованої у поміщиків землі було передано селянам, але водночас запроваджено продовольчу розкладку, за якою з урожаю кожному члену селянської сім’ї залишалася невелика норма, а решта забиралася в державний фонд за допомогою "продзагонів" і комітетів незалежних селян(комнезамів). Ясна річ, ця спроба зазнала поразки, спричинивши цілковиту розруху промисловості та сільського господарства, підірвавши матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці.
Політика "воєнного комунізму" викликала масове незадоволення більшовиками, особливо в середовищі селянства. У країні вибухнула гостра політична криза. Виникли підпільні організації та повстанські загони. Найбільшою була повстанська армія Н.Махна. Проти махновців було кинуто близько 60 тис.бійців з командуючим збройними силами України М.Фрунзе. Однак до серпня 1921р. повстанці вислизали від переслідувань, завдаючи відчутних ударів більшовикам. Повстанський селянський рух охопив також територію Росії. Більшовики опинилися перед перспективою нової громадянської війни - цього разу з російським та українським селянством.
Перехід до нової економічної політики
У ситуації що склалася, голова Раднаркому РСФРР В.Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам. У березні 1921р. на Х з’їзді партії він домігся згоди на проведення нової економічної політики(непу). НЕП став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилось до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колгоспів. На Україні більшість земель тепер перерозподілялася між бідними селянами.
Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду власникам невеликі підприємства й навіть заохочував іноземні капіталовкладення. Проте Ленін пішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими "командними висотами" в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.
НЕП викликав певні зрушення й в інших сферах внутрішньої політики. Припинилися масові розстріли. Було проголошено амністію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення в Україну. Однак політичні репресії, хоч і в менших масштабах, все ж тривали.
Повернення правлячої партії обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія - орендарі, маклери, комісіонери, торговці-оптовики, промисловці. Їх називали людьми непу, непманами.
Перехід до непу прискорив відбудову господарства. Особливої уваги в 20-і роки надавалося налагодженню роботи Донбасу. Цей промисловий район України називали "всеросійською кочегаркою". Від його успішної роботи залежало подолання транспортної кризи, функціонування всіх галузей промисловості.
Поступово становище з паливом почало поліпшуватися. Але на довоєнний рівень Донбас виходив повільно. Лише у 1928р. вугільна промисловість України вперше перевершила виробництво 1913р. Іншою важливою передумовою економічного відродження було налагодження електроенергетичного господарства. Це визнавалося пріоритетним завданням радянської влади.
Виробництво електроенергії на кінець 1926р. перевищило довоєнний рівень. Розпочалося будівництво великих енергетичних об’єктів - Штерівської та Чугуєвської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції.
З подоланням великих труднощів була пов’язана відбудова металургійної промисловості України. Лише у 1926р. було відремонтовано і почали знову діяти Дніпропетровський, Єнакіївський, Костянтинівський та Макіївський металургійні заводи. Але довоєнний рівень по виплавці сталі і чавуну сягнув у 1926р. лише 60%.
Особливо швидко відбудовувалась легка і харчова промисловість, де для налагодження виробництва не потрібно було значних затрат. У цих галузях були досить сильні позиції приватного капіталу, котрий активно сприяв насиченню ринку товарами широкого вжитку. НЕП на практиці засвідчив свою життєздатність. Ринок наповнювався продовольчими та промисловими товарами.
Особливо важливе значення для долі України мала відбудова сільського господарства. Основний внесок у його відбудову зробило саме селянство, яке, одержавши землю, самовіддано працювало. Вже у 1923р. на внутрішньому ринку стало достатньо дешевого збіжжя, і його держава почала продавати на зовнішніх ринках. Удосконалювалась податкова система, посилюючи зацікавленість селянства в результатах своєї праці. У 1924/25рр. було здійснено перехід до грошового податку, найбільш зручного для селян.
НЕП сприяв відродженню селянської підприємливості в сфері переробки сільськогосподарської продукції. Налагоджувалася робота млинів, крупорупок, маслобоєнь, сироварень, коптилень. У багатьох селах працювали майстерні кушнірського ремесла, переробки вовни, шевці шили одяг і взуття.
Держава заохочувала різні форми кооперації селян. У 1925р. в Україні діяло понад 11 тис.виробничих сільськогосподарських кооперативів(машинно-тракторних, молочарських, буряківничих,насінницьких та ін.), які охоплювали 1,5 млн.селянських господарств, або 30% загальної кількості. Що ж до колективних господарів - товариств спільного обробітку землі, артілей, комун - то вони, незважаючи на активну підтримку держави не прищепилися в селянстві й охоплювали лише 1,2% господарств, переважно бідняцьких. НЕП відкрив перед селянами можливість вибору форм господарювання, і вони вибрали індивідуальне господарство. У 1927р.обсяг валової продукції сільського господарства республіки перевищував рівень 1913р. Відбудова сільського господарства України завершилася.
Україна і утворення СРСР.
У грудні 1920р. представники Росії і України підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. У преамбулі угоди підкреслювалися незалежність і суверенність обох республік, а також усвідомлення ними необхідності об’єднати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва.
Проте, зміст угоди суперечив деклараціям преамбули. Уряди РСФРР і УСРР оголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, а також пошт і телеграфу. За угодою об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. У день підписання цю угоду було ратифіковано(затверджено) Всеросійським з’їздом Рад. У березні 1921р. V Всеукраїнський з’їзд Рад більшістю голосів теж ратифікував цей документ.
Договір мав характер паритетної угоди, яка фіксувала на міжнародному рівні статус України як незалежної держави. Водночас цим договором УСРР передавала російському центру важливі державні повноваження в галузі військової справи та народного господарства, що фактично обмежувало її суверенітет.
Подібні угоди були укладені радянською Росією й з іншими радянськими республіками. Така система відносин одержала назву "договірної федерації". Отже, радянська федерація почала формуватися ще задовго до створення СРСР.
Поступово між УСРР і РСФРР почали проявлятися суперечності й непорозуміння, адже правового механізму, здатного нейтралізувати великодержавні тенденції відомств Росії не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями цієї держави. Це викликало серед населення, частини партійних і радянських працівників України настороженість, прагнення до реального, а не декларованого суверенітету. Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчуження між республіками і Росією. Все це свідчило про життєздатність договірної форми федерації, яка, по-суті, зберігала старі імперські відносини російського центру і національних районів.
За ініціативи Х.Раковського, якого дуже турбувало "випаровування" суверенітету України в процесі поточного управління, політбюро ЦК КП(б)У в березні 1922р. звернулося до ЦК РКП(б) з пропозицією конкретизувати відносини РСФРР і УСРР у межах договірної федерації, для чого скликати спеціальну комісію. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії, а також від кавказьких республік. Тим часом у травні 1922р. В.Ленін зазнав першого нападу смертельної хвороби. На кілька місяців він втратив фізичну здатність впливати на події. За його відсутності в ЦК РКП(б) зріс авторитет затвердженого в квітні 1922р. на посаді генерального секретаря ЦК РКП(б) Й.Сталіна. Він був противником подальшого існування "договірної федерації" й не вважав за потрібне приховувати свою позицію.
Політбюро ЦК РКП(б) у серпні визнало за доцільне створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення федеративних відносин.
У вересні комісія затвердила розроблений Й.Сталіним проект, який дістав назву плану "автономізації". Сталін, як і більшість керівників РКП(б), був противником державного суверенітету радянських республік. Для Сталіна і його прибічників прагнення народів, навіть такого великого, як український, до створення власних держав сприймалося як сепаратистське, реакційне. Цим народом, на думку Сталіна, належно було ввійти до складу РСРРР лише на правах автономії.
У вересні - на початку жовтня 1922р. план "автономізації" розглядався на пленумах ЦК Компартії радянських республік. З критикою проекту Сталіна виступив ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського, теж наполягало на збереженні незалежності УСРР та продовженні взаємовідносин між радянськими республіками на основі раніше досягнутих угод.
В.Ленін не брав участі в попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану "автономізації". Головною його вадою Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче викличе сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала у тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і РСФРР, увійшли на однакових правах у нове державне об’єднання - Союз Соціалістичних Радянських Республік."…Ми визнаємо себе рівноправними з Українською РСР та ін. і разом і нарівні з ними входило в новий союз, нову федерацію, Союз Радянських Республік Європи і Азії"- писав В.Ленін. Він висунув пропозиції щодо створення вищих органів влади та державного правління Союзу СРР; зокрема Загально федеративного Центрального Виконавчого Комітету з представників усіх радянських республік. Для компартії республік ленінські пропозиції були прийнятніші, ніж план Сталіна. Прихильники "автономізації" під тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив у жовтні 1922р. Пленум ЦК РКП(б).
Узгодивши питання про форми союзної держави, більшовики розгорнули серед населення республік масову кампанію підтримки утворення СРСР. Це питання обговорювалося на партійних зборах, з’їздах Рад різних рівнів, у пресі. В умовах однопартійності, монополії більшовиків на засоби інформації, свою думку про утворення Союзу РСР мали можливість висловити лише послідовні прихильники цієї ідеї.
10 грудня 1922р. у Харкові відкрився VП Всеукраїнський з’їзд Рад, який схвалив ідею створення Союзу і звернувся до з’їздів Рад усіх республік із закликом приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР.
І з’їзд Рад СРСР відбувся 30 грудня 1922р. З доповіддю про декларацію і договір про утворення СРСР виступив Й.Сталін. Ці документи були прийняті делегатами з’їзду. Так було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (створена у березні 1922р. у складі трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану).
Завершення оформлення СРСР було пов’язане з прийняттям Конституції. П з’їзд Рад СРСР(січень 1924р.) затвердив і ввів у дію першу Конституцію СРСР.
ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад(травень 1925р.) затвердив новий текст Конституції УСРР.
Конституція СРСР 1924р. регламентувала повноваження союзних республік, у тому числі УСРР. Уряд республік одержав права на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням.
Що ж до продовольчої справи, фінансів, робочої сили, промисловості, то вони підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів. Політику цих наркоматів визначав центр.
У виключному віданні союзного уряду перебували зовнішня політика, армія і флот, зовнішня торгівля, транспорт і зв’язок. Конституція передбачала право виходу союзних республік зі складу СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. З утворенням союзної держави з такими повноваженнями її державних структур суверенні права України ще більше звузилися.
Існують полярні оцінки федералістської системи СРСР. Радянські історики незмінно підкреслювали, що утворення СРСР - велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам усіх народів Союзу. Чимало українскьких істориків вважають цей акт національною трагедією. Деякі автори намагаються уникнути крайніх суджень. Відзначаючи негативні наслідки об’єднань, вони все ж зазначають, що Українська СРР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом та що українці нарешті отримали територіально-адміністративні границі, які відображали їхню національну самобутність. Деякі права на національно-культурне життя отримали і представники національних меншин, котрі здавна компактно проживали в Україні.
Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. В 1925р. тут налічувалося 28 млн.чол., з них 22 млн.українців, 6 млн.- росіян, євреїв, поляків, греків, молдаван, представників інших національностей. У 1924р. у складі УСРР утворено Молдавську АСРР. У 1925р. за рахунок ліквідації губерній відбувся перехід на триланкову систему управління: центр - округ - район. Було утворено 41 округ, 706 районів. У містах компактного проживання національних груп неукраїнського населення існувало 12 національних районів і 538 сільських Рад - болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських тощо.
Входження Української СРР до складу СРСР - єдиної багатонаціональної держави з сильними централізаторськими тенденціями, орієнтацією на інтереси Росії, на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався ЦК ВКП(б), союзним урядом, союзними відомствами