МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА БІЗНЕС-АДМІНІСТРУВАННЯ
КАФЕДРА ФІНАНСІВ, БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ ТА СТРАХУВАННЯ
Контрольна робота
З дисципліни «Вступ до спеціальності»
На тему
«Берлінська конференція 2003р. Комюніке «Утворення європейського простору вищої школи». Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки»
Виконала:
Студентка 1 курсу
ННІІОТ «072. Фінанси, банківська справа та страхування»
Група ФК-101-Бз
Осадча Катерина
Перевірив:
Доц. Гаврилко Т.О.
Київ – 2020
Зміст
Тема 1. «Берлінська конференція 2003р. Комюніке «Утворення європейського простору вищої школи». Вступ………………………………………………………………………………………...…………...3
1. Мета та завдання Болонського процесу……………………………………………………….3
1.1. Країни-учасниці Болонського процесу………………………………………………………..6
1.2. Основні положення Болонського процесу…………………………………………………….7
2. Формування загальноєвропейського простору вищої освіти………………………………..9
Висновки…...…………………………………………………………………………………………..14
Список використаної літератури…………………………………………………………….……..16
Тема 2. Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки…..17
Вступ……...…………………………………………………...………………………………………..17
1. Зміст системи фінансових наукових знань…………………………………….…………….17
1.1 Сутність та структура фінансової науки……………………………………………………..17
1.2 Інструментарій фінансової науки…………………………………………………………….20
Висновки…...…………………………………………………………………………………………..23
Список використаної літератури…………………………...…………………………………………………………………24
Тема 1. «Берлінська конференція 2003р. Комюніке «Утворення європейського простору вищої школи».
Вступ
Процеси формування єдиного європейського освітнього простору, що розпочалися півтора десятиліття тому із спільної заяви міністрів освіти чотирьох країн Західної Європи, нині охоплює десятки країн, сотні університетів, тисячі викладачів та мільйони студентів.
Створення відкритого простору європейської вищої освіти стало не лише проявом бажання інтегрувати національні освітні сфери в рамках Європейського Союзу, як це було зроблено, зокрема, у економічному та фінансовому секторі. Цей безпрецедентний проект став відповіддю на нагальну потребу забезпечити умови для реалізації концептуально нової освітньої моделі, наріжними каменями якої є мобільність та вільна траєкторія навчання. Болонський процес знаменує собою перехід від жорстко контрольованої державою системи підготовки фахівців з вищої освітою до надання вищим навчальним закладам автономності, що забезпечуватиме постійну адаптацію систем вищої освіти і наукових досліджень до нових потреб суспільства та господарства.
Водночас ми є свідками дедалі більшого усвідомлення політиками та науковцями, а також громадськістю, потреби у побудові більш всеохоплюючої та спрямованої у майбутнє Європи, зокрема на основі використання і зміцнення її інтелектуального, культурного, соціального, наукового та технологічного потенціалу.
"Європа знань" є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального та людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення й інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей і належності до єдиної соціальної та культурної сфери.
Актуальність теми являє собою першочергове значення освіти й освітньої співпраці для розвитку та зміцнення стабільних, мирних і демократичних суспільств, що особливо відчувається на прикладі ситуації на південному сході Європи.
1. Мета та завдання Болонського процесу.
В Україні актуальним залишається питання щодо забезпечення прискореного, випереджального інноваційного розвитку освіти, а також створення умов для самоствердження і самореалізації особистості протягом життя. Тому основними завданнями освіти є збереження і поширення кращих традицій національної системи освіти, забезпечення доступності здобуття якісної освіти для громадян та входження вітчизняної системи освіти в освітній і науковий простір Європи.
Основними напрямами розвитку вищої освіти в Україні залишаються:
1) розширення доступу до вищої освіти;
2) якість освіти й ефективність використання фахівців із вищою освітою;
3) інтеграційні процеси.
Одним із пріоритетів розвитку вищої освіти в Україні є співпраця з європейцями у сфері освіти на шляху входження України в Європу.
Починаючи з 1999 року, європейське освітнє співтовариство активно консолідується задля реалізації освітньої концепції Болонського процесу.
Боло́нський проце́с – це процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи.
Метою Болонського процесу є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля збільшення конкурентоспроможності й привабливості європейської вищої освіти, сприяння мобільності студентів, полегшення їх працевлаштування за рахунок введення системи, що дозволяє легко визначити рівень підготовки та ступінь випускників; підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи; забезпечення високої якості навчального процесу.
У межах цього простору мають діяти:
- єдині вимоги до визнання дипломів про освіту;
- працевлаштування та мобільність громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг;
- прийняття загальної системи порівнянних учених ступенів, зокрема через затвердження Додатка до диплома;
- запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3+2, до того ж перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський – не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці як освітні й кваліфікаційні рівні ( в деяких країнах 1–1,5 роки);
- створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок;
- сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти; розробка критеріїв і методів оцінки якості;
- усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.
Визначена мета Болонського процесу зумовлює вирішення основних завдань:
- побудова європейської зони вищої освіти, як ключового напряму розвитку мобільності громадян з можливістю працевлаштування;
- розширення доступу до європейської освіти;
- підвищення якості освітніх послуг та набуття європейською освітою незаперечних конкурентних переваг;
- досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти;
- формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального і науково-технічного потенціалу Європи;
- підвищення престижності у світі європейської вищої школи;
- формування єдиного ринку праці вищої кваліфікації в Європі;
- розширення мобільності студентів і викладачів;
- забезпечення конкурентоспроможності європейських вузів з іншими системами освіти в боротьбі за студентів, гроші, вплив; досягнення більшої сумісності та порівнянності національних систем вищої освіти;
- підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних та європейських культурних цінностей;
- сприяння розвитку співпраці між навчальними закладами, розробки схем мобільності та інтегрованих програм навчання;
- встановлення тісного зв'язку між простором вищої освіти та простором наукових досліджень;
- сприяння створенню системи навчання впродовж життя.
Вихідні позиції учасників процесу у тексті Болонської декларації формулюються наступним чином: «Європа знань є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального і людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння виклику нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей та належності до єдиної соціальної і культурної сфери».
Ключовою позицією реформування освіти є те, що: Болонські вимоги – це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.
Отже, Болонський процес та міжнародні умови потребують:
- значної підготовки наших фахівців на всіх кваліфікаційних рівнях;
- ідентифікації різних фахових понять, термінологічної узгодженості у формуванні єдиного європейського простору у сфері освіти;
- впровадження модульних технологій на базі європейської системи трансферу кредитів;
- стимулюванні мобільності та створенні умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах європейського регіону;
- прийнятті системи освітньо-кваліфікаційних ступенів, спрощенні процедури визнання кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці;
- розвитку європейської співпраці у сфері контролю за якістю вищої освіти.
1.1. Країни-учасниці Болонського процесу.
Болонський процес розпочався з підписанням Болонської конвенції (або Болонської декларації) – угоди щодо стандартизації підходів до організації навчального процесу і функціонування вищої школи в Європейському Союзі. Документ був підписаний 19 червня 1999 року в місті Болонья міністрами освіти 29 країн Західної і Центральної Європи: Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Люксембургу, Мальти, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії, Швеції.
У 2002 році до Болонського процесу приєдналися Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія, а в 2003 році – Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Республіка Македонія, Сербія і Чорногорія, Росія. Нині Болонський процес відкритий для приєднання інших країн.
В Україні Болонський процес офіційно розпочався 19 травня 2005 року із підписанням міністром освіти Станіславом Ніколаєнком в Бергені Болонської декларації на Бергенській конференції. З цього часу справа стала за національним та інституційним рівнем його впровадження.
У 2010 році в Будапешті було прийнято остаточне рішення про приєднання Казахстану до Болонської декларації. Казахстан – перша центральноазіатська держава, визнана повноправним членом європейського освітнього простору.
Всі країни, що приєднуються до Болонського процесу на добровільній основі через підписання відповідної декларації, беруть на себе певні зобов'язання, деякі з них обмежені термінами:
- з 2005 року почати безкоштовно видавати всім випускникам вузів країн-учасниць Болонського процесу європейські програми єдиного зразка до дипломів бакалавра та магістра;
- до 2010 року реформувати національні системи освіти відповідно до основних положень Болонської декларації.
Країни-учасниці Болонського процесу узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти й домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору.
У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг.
Нині зростає зацікавленість інших країн світу у розвитку загальноєвропейського простору вищої освіти. В свою чергу Європа підтвердила готовність до подальшої розробки освітніх програм для студентів із країн третього світу. Управління транснаціональним обміном у сфері вищої освіти повинно ґрунтуватися на академічній якості та академічних цінностях.
1.2. Основні положення Болонського процесу.
Численні різнорівневі зустрічі, робочі наради, конференції країн-учасниць Болонського процесу дають змогу сформулювати шість ключових позицій щодо створення єдиного європейського освітнього і наукового простору:
1. Введення двоциклового навчання: додипломного та післядипломного. Перший триває, зазвичай, від 3-х до 4-х років і завершується здобуттям академічного ступеня – бакалавра. Успішне завершення першого циклу відкриває доступ до 2-го циклу – післядипломного. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра (через 1–2 роки навчання) та/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7–8 років).
2. Запровадження системи кредитів. Пропонується в усіх національних системах освіти запровадити технологію обліку трудомісткості навчальної роботи у кредитах. За основу рекомендується прийняти ECTS, що обумовлює кредитно-модульну організацію навчального процесу, яка базується на поєднанні модульних технологій навчання та залікових освітніх одиниць (кредитів).
3. Контроль якості освіти. Передбачається створення акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка визначатиметься не тривалістю або змістом навчання, а тими знаннями, уміннями і навичками, що отримали випускники. Відповідно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.
4. Розширення мобільності. Виконання попередніх пунктів сприятиме істотному розвитку мобільності студентів. Одночасно ставиться питання про розширення мобільності викладацького та іншого персоналу для взаємного збагачення європейським досвідом. Передбачаються зміни у національних законодавчих актах щодо працевлаштування іноземців.
5. Забезпечення працевлаштування випускників. Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання й уміння випускників мають знаходити як теоретичне, так і практичне застосування задля користі всієї Європи. Усі академічні ступені та інші кваліфікації повинні бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій необхідно спростити. Уніфікації визнання кваліфікацій сприятиме використання Додатка до диплома, який рекомендовано ЮНЕСКО.
6. Забезпечення привабливості європейської системи освіти. Одним із пріоритетів у рамках Болонського процесу має бути залучення в Європу якнайбільшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної системи накопичення, легкодоступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу до вищої освіти європейських та інших громадян.
Слід зазначити важливість соціального аспекту Болонського процесу. Необхідність збільшення конкурентоспроможності повинна відповідати меті покращання соціальних характеристик загальноєвропейського простору вищої освіти. Це передбачає зміцнення соціальних зв'язків і зменшення нерівності за статевими ознаками як на національному, так і на загальноєвропейському рівнях. Ця мета підкреслює відношення до освіти як до суспільного добробуту та суспільної відповідальності. Також підкреслюється необхідність переваги у міжнародному академічному співробітництві та програм обміну академічними цінностями.
Крім того підписання даного документа забезпечує тісніші зв'язки між вищою освітою та дослідними системами в кожній із країн-учасниць. Загальноєвропейський простір вищої освіти на цьому початковому етапі здобуває неабияку користь від спільної діяльності з європейським дослідним простором, цим самим зміцнюючи фундамент для «Європи Знань».
Сьогодні в Україні створюються всі умови для запровадження Болонського процесу з кредитно-модульною системою організації навчального процесу на основі критеріїв Європейської кредитно-трансферної системи (ECTS) та тестування у вищих навчальних закладах.
Слід зазначити, що участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Тому, приєднання України до Болонського процесу слід розцінювати не як революційну подію, що розтрощить устої вітчизняної вищої освіти, а як планомірну інтеграцію української вищої школи до європейського та світового освітнього і наукового простору.
2. Формування загальноєвропейського простору вищої освіти.
Внесок Європейської комісії
Болонська декларація від червня 1999 року поклала початок серії реформ, потрібних для збільшення сумісності, порівнянності та конкурентоспроможності європейської вищої освіти, а також підвищення її привабливості як для громадян країн Європи, так і для громадян та дослідників інших країн. У травні 2001 року під час зустрічі у Празі міністри, зазначивши деякий прогрес, додали три нові напрями дій. У Берліні потрібно буде визначити пріоритети та конкретні цілі у сфері формування загальноєвропейського простору вищої освіти.
Європа має величезний потенціал. Щороку тисячі університетів передають свої знання сотням і тисячам випускників. Більшість з них, а також окремі департаменти, мають статус міжнародних. Європа - один з найбільших ринків світу. Проте існує ще досить багато перепон щодо мобільності студентів, викладачів та дослідників: низький рівень співпраці між університетами; недостатня організація у частині передачі нових знань від університетів до світу праці; неадекватне фінансування або його неефективне використання. Потрібні реформи.
Уже декілька років Болонський процес узгоджується з політикою комісії у сфері вищої освіти через європейські програми зі співробітництва, особливо "Socrates-Erasmus". Цей факт було визнано у Празі та запропоновано комісії стати повноправним членом болонської структури нарівні з іншими державами, які підписали Болонську декларацію.
Комісія підтримує більшість напрямів Болонського процесу, наприклад, сприяє введенню додатка до диплома, у якому вказано точні назви кваліфікацій, а також запуску програми "Erasmus-Mundus", що робить привабливою європейську вищу освіту в глобальному масштабі. Такі заходи, що є частиною всеохоплюючого підходу ЄС до питань у сфері освіти, а також ширший у географічному розумінні Болонський процес, взаємно доповнюють один одного, сприяючи досягненню проголошених цілей у межах різних систем вищої освіти. Ця взаємодія супроводжується, наприклад, заходами ЄС з підвищення мобільності для посилення прозорості і визнання кваліфікацій в Європі, що відповідає широкій реформі ЄС у рамках Лісабонської стратегії.
У березні 2000 року голови країн ЄС та уряд у Лісабоні визначили цілі та розробили стратегію для Європи на період до 2010 року: "перетворити ЄС на економіку, що найдинамічніше розвивається, базується на знаннях і здатна до стійкого економічного зростання з підвищеними можливостями працевлаштування населення на основі його соціальної інтеграції". У березні 2002 року в Барселоні вони додали, що європейська освіта та системи навчання мають відповідати загальновизнаним стандартам якості.
Міністри освіти ЄС інтерпретували цей далекоглядний задум як серію загальних цілей для різних освітніх систем в Європі. Прогрес у досягненні цих цілей оцінюватимуть за "загальноприйнятими показниками європейського середнього рівня успішності" або "європейськими еталонами". У листопаді 2003 року комісія зможе надати проміжний звіт про досягнення лісабонських цілей, адресований міністрам освіти ЄС, згідно із зобов'язаннями, прийнятими в Болоньї та Празі. Комісія також наголошуватиме на зв'язку з копенгагенським процесом, що розпочався в грудні 2002 року, у частині поліпшення співпраці у сфері професійної освіти та навчання за такими важливими напрямами, як прозорість кваліфікацій, кредитні системи та забезпечення якості.
У цьому документі стисло описано внесок комісії в Болонський процес у контексті більш широкої мети з посиленням ролі університетів у "Європі знань". У ньому також запропоновано деякі кроки, які міністри зможуть обговорити на конференції в Берліні.
Посилення ролі університетів у «Європі знань»
5 лютого 2003 року комісія прийняла документ щодо ролі університетів у «Європі знань». У ньому виділено ті проблемні питання, які постали перед європейською вищою освітою на перетині дослідницької діяльності, програм з додаткової освіти та інновацій. Документ викликав бурхливі дебати з боку академічної спільноти та суспільства в цілому, окремих дослідників, університетів, університетських мереж, дослідних організацій, суспільних органів, роботодавців, профспілок тощо. Цей розділ містить попередню інформацію, яка відображає зворотну реакцію на пропозиції, що надійшли. Попередній аналіз показує, що сам документ та ініційована ним можливість участі в дебатах зацікавили учасників. Було отримано 140 відповідей, які нині детально аналізує комісія. Ураховуючи, що більшість відповідей надійшло від європейських національних мереж та консорціумів, а не від окремих університетів або громадян, це можна розглядати як якісний результат. Одержано 7 відповідей від урядів, 13 - від економічно зацікавлених сторін, а також загальні коментарі з 12 країн.
Більшість з одержаних відповідей містить висловлювання, приклади національних або інституційних ініціатив та пропозицій з деяких або з усіх 8 розділів, де було наведено варіанти відповідей. Вони відображають широкий консенсус щодо ключової ролі університетів у «Європі знань» і тих основних умов, за яких університети здатні виконувати цю роль. У багатьох висловлюваннях зазначено про потребу обговорення фундаментальних питань за одночасного подолання деяких традиційних табу. Підкреслено важливість питань фінансування з урахуванням його потрібного рівня (йдеться про потребу диверсифікації доходів та ефективнішого використання наявних ресурсів). Тривалі терміни навчання та високий рівень «відсіву» студентів розцінено як витрату ресурсів як з боку студентів, так і з боку університетів. Тоді як курс взято на посилення інституційної автономії, у більшості висловлювань зазначено про потребу удосконалення методів професійного управління.
Загальна картина диверсифікованого європейського університетського ландшафту з різними інтенсивністю і типами досліджень/інновацій та профілями викладання/навчання розглядається як шлях до майбутнього. Потрібні особлива підтримка досліджень, викладання та соціальна спрямованість діяльності університету.
Університети розраховують на значну підтримку на європейському рівні, особливо щодо створення загальноєвропейського простору вищої освіти та загальноєвропейського простору наукових досліджень та інновацій. У цьому контексті пропонується збільшити фінансову підтримку з боку ЄС, у тому числі для розширення мобільності, структурних перетворень у рамках Болонського процесу, для розвитку потенціалу досліджень, інновацій та регіональних інноваційних об'єднань, підвищення привабливості Європи в глобальних масштабах у сфері освіти та досліджень тощо. Також запропоновано створити різні європейські інструменти, а саме: спільні ступені, докторантуру, механізми оцінення якості, інструменти прозорості та порівнянності, гнучку політику в сфері доступу та прийому у вищі навчальні заклади тощо. Такі рекомендації часто розглядають як спроби послаблення національних рішень у сфері доступу, визнання й мобільності персоналу, що є обмежуючим чинником для університетів низки країн з тим, щоб вони повною мірою могли використати нові можливості на європейському рівні.
Відповіді також відображають достатню поінформованість щодо ролі університетів як рушіїв регіонального розвитку, а також щодо впливу регіонального дисбалансу на відплив умів. Університетам було надано підтримку з боку європейських структурних фондів у формі різних пропозицій.
Загальновизнаною стала потреба збільшення привабливості систем та інститутів вищої освіти в Європі та світі. Більшість відповідей вказують на потребу порівняння Європи та США (які чинники забезпечують успіх американській системі?) та надання порівнянних даних. Водночас (це збігається з думкою комісії) у відповідях є застереження проти трансплантацій американських особливостей. У цьому контексті особливу увагу приділено гуманним ресурсам (кар'єра, посада, перспективи росту) та аспектам навчальної програми (визнання ступеня, демонстрація якості, орієнтація на потреби тих, хто навчається).
Комісія проаналізує усі відповіді восени 2003 року та в першому семестрі 2004 року надасть відповідний документ. У ньому буде детально опрацьовано деякі основні питання та подано результати їх обговорення на семінарах (наприклад, регіональні аспекти та управління людськими ресурсами), а також специфічні підходи (особливо з питань фінансування вищої освіти та досліджень). Конференцію, присвячену розробленню заходів, узгоджених на національному та європейському рівнях, буде проведено 26-28 квітня 2004 року.
Конкретні кроки до Берлінської конференції
Міністри вищої освіти Європи поділяють загальні цілі зі створення загальноєвропейського простору вищої освіти до 2010 року. Для реалізації цих цілей слід провести низку реформ як на законодавчому рівні, так і в щоденній практичній діяльності вищих навчальних закладів. Це стосується не тільки оцінки досягнутих результатів. Міністри мають визначити пріоритети та домовитись про цілі, яких треба досягти з ключових питань Болонського процесу до 2005 року, що дозволить реалізувати реформи в повному обсязі у 2010 році. Комісія схвалила такі пріоритетні галузі: оцінка якості, двоступенева система вищої освіти, визнання ступенів і періодів навчання. Що ж стосується оцінки якості, то до 2005 року країни, які підписали декларацію, мають запровадити системи її оцінки. На загальноєвропейському рівні потрібний узгоджений комплект стандартів, процедур та настанов для зовнішньої оцінки, яку здійснюватимуть органи з оцінки якості і/або органи з акредитації. Ці органи слід контролювати або піддавати експертній оцінці для підтвердження їх незалежності та забезпечення довіри до них. Європейська мережа з оцінки якості у вищій освіті має розробити таку угоду, враховуючи досвід вищої освіти Європи. Усі країни мають впровадити двоступеневу систему освіти до 2005 року. Після 6 років з моменту підписання Болонської декларації слід створити потрібні законодавчі та практичні умови, а студенти повинні мати можливість зарахування на будь-які програми нового типу на свій вибір. Нові ступені мають відповідати національним структурам кваліфікацій, дозволяючи громадянам у певних межах «переміщуватися» між різними типами формальної, неформальної та інформальної освіти. Національна структура кваліфікацій поєднуватиметься з європейською структурою кваліфікацій, що ґрунтується на загальному розумінні результатів навчання та компетенцій, набутих випускниками. Європейська структура кваліфікацій, доповнена порівнянною системою гарантії якості (яку буде затверджено міністрами до 2005 року), має створити відповідний сприятливий клімат для процесу визнання дипломів та періодів навчання. Ратифікація та практичне застосування Ліссабонської конвенції щодо визнання позитивно впливатиме на визнання дипломів. До 2005 року усі випускники вищих навчальних закладів мають безкоштовно одержати додаток до диплома (найпоширенішою європейською мовою). Для реалізації цієї мети комісія розробила зразок додатка до диплома в університетах.
Комісія схвалює пропозиції щодо надання студентам доступних позик та грантів для навчання на короткотермінових курсах або для повного циклу навчання в інших європейських країнах.
Формування загальноєвропейського простору вищої освіти потребує значних зусиль з боку держав, які підписали Болонську декларацію, університетів та інших вищих навчальних закладів. Взято зобов'язання на національному, регіональному та інституціональному рівнях для досягнення зазначених цілей. Європейська Комісія запровадила низку ініціатив та підтримує інші. Сьогодні міністри вищої освіти роблять певні кроки до формування загальноєвропейського простору вищої освіти як частини становлення «Європи знань».
Висновки
Отже, в даній контрольній роботі було розглянуто питання реформування школи вищої освіти у рамках Болонського процесу. Болонський процес – діяльність європейських країн, яка спрямована на те, щоб зробити узгодженими системи вищої освіти цих країн. Основний зміст Болонської декларації, прийнятої 19 червня 1999 року, полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідність певному єдиному стандарту.
Вихідні позиції учасників процесу у тексті Болонської декларації формулюються наступним чином: «Європа знань» є на сьогодні широко визнаним незамінним фактором соціального і людського розвитку, а також невід’ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна надати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей та належності до єдиної соціальної і культурної сфери".
Болонський процес – один з інструментів не лише інтеграції в Європі і в Європу, а й інструмент загальної світової тенденції нашого часу – глобалізації. Європейська спільнота має намір зробити внесок в якісну освіту шляхом заохочення країн-учасниць до сприяння підвищенню якості власної освіти. Відштовхуючись під цього, Європейська комісія надає фінансову і політичну підтримку цьому процесові, що виходить за рамки ЄС. Сьогодні східноєвропейські країни лише починають приймати Болонські ідеї.
Співпраця з європейцями у сфері освіти на шляху входження України в Європу є одним із пріоритетів розвитку вищої освіти в Україні. Проте не є самоціллю проголошення йти будь-якими шляхами тільки в Європу, тільки інтегрування в Європу.
Участь вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів якості. Орієнтація на Болонський процес не повинна призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти.
Ключова позиція реформування: Болонські вимоги – це не уніфікація вищої освіти в Європі, а широкий доступ до багатоманітності освітніх і культурних надбань різних країн.
Метою є і те, щоб Європа зрозуміла, що в Україні – потужна система вищої освіти, потужні школи. Україна відчуває підтримку європейської спільноти. За цей час у нашій країні побувало багато місій Ради Європи, які розглядали стан освіти, проводили експертизу освітянської законодавчої бази і практично зауважень не було. Сьогодні вже майже немає опонентів щодо ступеневості вищої освіти. Вона підвищує мобільність і вертикальну, і горизонтальну.
Список використаної літератури
1. Болонський процес: Документи / Укладачі: З.І. Тимошенко, А.М. Грехов, Ю.А. Гапон, Ю.І. Палеха. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2006. – 169 с.
2. Болонський процес: тенденції, проблеми, перспективи / Уклад. В.П. Бех, Ю.Л. Маліновський. — К., 2011 —221 с.
3. Болонський процес: проблеми модернізації освіти України в контексті Болонського процесу: Матеріали Першої Всеукр. наук. практ. Конф. – Київ, 20-21 лютого 2004 р. За ред. І. Тимошенко та ін. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. — 197 с.
4. Головчук А.Ф. Університетська освіта в Україні та Болонський процес: навчальний посібник і термінологічний словник // А.Ф. Головчук, Т.Д. Іщенко, О.О. Акімов, [та ін.]. /За ред. А.Ф.Головчука. – К.: Аграрна освіта, 2007. – 83 с.
5. Ніколаєнко С.М. Вища освіта – джерело соціально-економічного і культурного розвитку суспільства. /С.М. Ніколаєнко. – К.: Знання, 2005. – 319 с.
Тема 2. Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки
Вступ
У фінансовій системі в цілому і в розрізі окремих підсистем зосереджені значні обсяги фінансових ресурсів, що становлять 80 і більше відсотків від обсягу валового внутрішнього продукту. Ці кошти перебувають у постійному русі, вони обслуговують процес створення, розподілу й використання матеріальних та духовних цінностей у суспільстві, забезпечуючи необхідні темпи розвитку й пропорції щодо рівня зростання добробуту кожного громадянина.
Окремі складові фінансової системи, тобто підсистеми, мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці. Проте кінцева мета їхнього впливу єдина - створення умов економічного зростання і забезпечення на його основі підвищення суспільного добробуту.
Провідна роль у фінансовій системі держави належить підсистемі фінансів підприємницьких структур. Тут створюється основна частка валового внутрішнього продукту держави.
У підприємницьких структурах зосереджені значні фонди фінансових ресурсів, проте в розрізі окремих підприємств кошти розміщені нерівномірно, тому можливості їх розширення й розвитку неоднакові. Нерівномірність фінансового забезпечення деяких підприємств за рахунок власних ресурсів пов'язана як з внутрішніми факторами, так і з зовнішніми.
До числа внутрішніх факторів належать собівартість продукції, її якість, рівень організації виробництва тощо. До зовнішніх - система оподаткування, ліцензування, насиченість ринку товарами певної групи, платоспроможність покупців.
1. Зміст системи фінансових наукових знань.
1.1. Сутність та структура фінансової науки.
У суспільно-історичних реаліях фінансова наука постає у трьох виявах:
як певна сукупність знань, відомостей, інформації про фінанси;
діяльність, пов'язана з продукуванням знань про фінанси;
сукупність колективів, інститутів, установ і підрозділів, які забезпечують здійснення фінансової наукової діяльності.
Розглядаючи фінансову науку як сукупність знань, відомостей, інформації про фінанси, до її складу включають гіпотези, теорії, закони, тенденції, принципи, постулати, методи, категорії, поняття, наукові проблеми, наукові факти, завдання тощо.
Характеризуючи фінансову науку як діяльність, пов'язану з продукуванням знань про фінанси, до її складу відносять суб'єкти (вчені-фінансисти, спеціалісти), цілі (дослідження теоретичних і практичних засад функціонування фінансів у суспільстві), функції (опис, пояснення, прогноз), засоби (інформація, обладнання, устаткування), методи (правила, прийоми, понятійний апарат, теорії, концепції тощо), форми (теоретизування, експериментування тощо), об'єкти (грошові фонди, фінансові ресурси, грошові доходи і нагромадження, видатки, витрати), результати фінансової наукової діяльності (сукупність наукових знань і наукові прогнози).
Таким чином, фінансова наука - спеціалізована галузь наукових знань, наукова діяльність, спрямована на вивчення фінансів у теоретичному і практичному аспектах, а також форм організації і функціонування їхніх окремих інститутів.
Структура фінансової науки:
історико-теоретичні науки (історія фінансів, теорія фінансів тощо);
науки управлінського циклу (управління фінансами, фінансовий менеджмент тощо);
прикладні науки (бюджетна система, податкова система, казначейська система, фінанси підприємств, фінансовий ринок, місцеві фінанси, фінансовий контроль тощо).
Особливість фінансової науки - її теоретико-прикладний характер. Вона покликана формулювати теоретичні концепції і моделі фінансів, обґрунтовувати відповідні фінансові явища, обслуговувати практичні потреби регулювання суспільних відносин, сприяти удосконаленню фінансового законодавства і фінансової практики. Тому фінансові наукові знання відрізняються конкретністю, точністю, виражаються у логічно пов'язаних, формалізованих поняттях, категоріях, наукових конструкціях.
Суб'єкти фінансової науки - вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III - IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері фінансової наукової діяльності.
Об'єкт фінансової науки, як й інших економічних наук, - суспільство. Під час визначення об'єкта пізнання необхідно враховувати те, що будь-яке фінансове явище, процес або відношення об'єктивної фінансової реальності може бути об'єктом дослідження.
Отже, об'єкт дослідження фінансової науки - це процес або явище фінансової теорії і практики, що породжує проблемну ситуацію і обране для вивчення. фінансовий правовий науковий економічний
Безпосередніми об'єктами фінансової науки можуть бути:
- фонди грошових коштів (централізовані - державні і місцеві бюджети, Пенсійний фонд України, державні соціальні фонди, державні резерви, державний кредит; децентралізовані фонди і резерви міністерств, відомств, центральних установ, відділів та управлінь місцевих державних адміністрацій, виконавчих комітетів місцевих рад, підприємств, організацій та установ усіх форм власності);
- капітал та фінансові ресурси суспільства, держави, суб'єктів господарювання, адміністративно-територіальних формувань;
- грошові доходи і нагромадження (виручка від реалізації продукції, надання послуг, грошові надходження від інших видів діяльності, прибуток, амортизація тощо);
- конкретні види податків, обов'язкових зборів, неподаткових надходжень до бюджетів;
- всі види видатків, витрат;
- всі види фінансових планів та їхні показники тощо.
Таким чином, усе те, на що спрямована діяльність дослідника і що протистоїть йому як об'єктивна фінансова реальність, є об'єктом фінансового дослідження.
Предмет фінансового дослідження - теоретичне відтворення об'єктивної фінансової дійсності, тих суттєвих зв'язків та відношень, які підлягають безпосередньому вивченню у процесі фінансового наукового дослідження і є головними, визначальними для конкретного дослідження.
При визначенні предмета фінансової науки в об'єкті пізнання виділяється певна його частина, яка входить у предмет науки не цілком, а лише тією її стороною, що визначається особливостями фінансової науки, тоді як всі інші сторони розглядаються як другорядні. Якщо об'єкт науки відображає реальне фінансове явище, яке має конкретне матеріальне вираження (обсяг, вартість, ціну тощо), то предмет науки - це філософська абстракція, яка відображає окремі сторони та особливості об'єкта, котрі реально помітити неможливо.
Предмет фінансової науки:
- сутність фінансів (розподільні, або економічні, або грошові відносини, пов'язані з розподілом і перерозподілом ВВП, частини національного багатства з метою формування та використання фондів грошових коштів і фінансових ресурсів держави та суб'єктів господарювання);
- специфічні для фінансової науки принципи, закони і закономірності;
- особливі форми прояву та механізми дії цих принципів, законів і закономірностей;
- фінансова техніка;
- фінансова практика.
Об'єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об'єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження і на яку спрямовується основна увага науковця. Саме предмет дослідження визначає його тематику і напрям.
Фінансові явища і процеси наука досліджує на різних рівнях, зокрема на міжнародному (глобальному рівні), загальнодержавному (макрорівні), регіональному (рівні адміністративно-територіальних утворень), на рівні окремих суб'єктів господарювання (мікрорівні). На глобальному і макрорівнях досліджуються, як правило, макроекономічні, інтегральні показники, у той час на мікрорівні - децентралізовані фінансові ресурси і чинники, котрі впливають на їхнє формування і використання.
Суспільне призначення, місце та роль фінансової науки у суспільстві найбільш повно розкриваються через функції. Функції фінансової науки дають можливість простежити шляхи розвитку системи знань про фінанси, їх вплив на систему суспільних зв'язків, наукове і практичне значення результатів фінансових наукових досліджень, завдання, які стоять перед фінансовою наукою. У результаті ознайомлення з функціями фінансової науки стає зрозумілим її суспільне призначення та практична цінність, визначаються основні напрями її впливу на соціально-економічні процеси.
1.2 Інструментарій фінансової науки.
Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вченням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літературі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методології, її трактування, які у цілому зводяться до того, що поняття методологія має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийомів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності людини.
За основу будемо брати визначення, згідно з яким методологія - система наукових принципів, на основі яких базується фінансове дослідження, здійснюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження, котрі забезпечують отримання максимально об'єктивної, точної, систематизованої інформації про фінансові процеси та явища.
Методологія фінансової науки виконує такі функції:
- визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відображають динамічні фінансові процеси та явища;
- спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;
- забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових процесів і явищ, що досліджуються;
- допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;
- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;
- створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент фінансового наукового пізнання.
Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні - фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвертий - конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.
Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.
Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансовою наукою категорій та законів діалектики. Під категоріями розуміють найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.
Виявляючи три сфери проявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:
1) сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кількість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;
2) сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та явище, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, причина та наслідки; діє закон єдності і боротьби протилежностей;
3) сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особливого, всезагального; діє закон заперечення.
Діалектичний метод характеризується:
- орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можливостей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінансових явищ і процесів та на які результати можна сподіватися;
- можливістю використовувати не всі, а лише частину діалектичної логіки;
- виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вказує, наприклад, відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.
Використовуючи категорії сутності і явища у фінансовій науці, досліджуючи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільчими відносинами, які бачити не можливо. Ця сутність виявляється за допомогою категорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових нагромаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, дотування, субсидіювання тощо, які реалізуються за допомогою відповідних грошових потоків. Використовуючи категорію змісту як сукупності певних елементів можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фінансові ресурси, а за категорією форми як способу зв'язку між окремими елементами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.
За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, можливістю і дійсністю, об'єктивно оцінити фінансову дійсність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і можливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.
Висновки
Ми визначили, що фінанси - це економічна категорія, що має вартісний характер і пов'язана з товарно-грошовими відносинами. Тому однією з основних причин виникнення фінансів можна вважати саме товарне виробництво. У роботі ми спостерігали, як виникла фінансова думка і розвивалася в цілу фінансову науку. Актуальність і значимість даної теми полягає і в тому, що разом зі змінами соціально-економічного життя змінюється і узагальнююча її теорія. У зв'язку з цим економічна теорія як зліпок соціально-економічної практики конкретної країни і певного типу її розвитку може виявитися марною для іншої країни та іншого часу.
Сучасна теорія фінансів у своїх основних рисах формувалася в XIX ст., коли її розвиток йшов величезними темпами. В університетах відкривалися кафедри фінансової науки, з'являлися великі наукові праці, що охоплюють всі сторони державного господарства.
Тим не менше, і зараз, в епоху становлення постіндустріального інформаційного суспільства, фінансова теорія надає величезне поле для дослідників та аналітиків.
Список використаної літератури
1. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. -- К.: НІОС, 2003. -- 416 с.
2. Федосов В.М., Юрій С.І. Теорія фінансів. Підручник - К.: Центр учбової літератури, 2010
3. Фінанси: Методичні вказівки до ситуаційних вправ: Навч. посібник /Упоряд.: О.І. Сидоренко, П.С. Редько. - К.: Навч. - метод. центр „Консорціум із удоскон. менеджмент-освіти в Україні”, 2005.- 452 с.
4. Фінанси: курс для фінансистів: Навч. посіб. / За ред. В.І. Оспіщева . - К.: Знання, 2013.
5. Чеберяко О.В., Рябоконь О.О. та ін. Стан та перспективи розвитку фінансової системи: Монографія - Умань: Видавець «Сочінський», 2014. - 323 с.