1   2   3   4   5
Ім'я файлу: Лекція 9 Шекспір.doc
Розширення: doc
Розмір: 190кб.
Дата: 05.05.2020
Пов'язані файли:
Практична4.docx

Драматургія Шекспіра


Драматургічна спадщина Шекспіра включає історичні дами, які ще називають хроніками, комедії, так звані високі трагедії та романтичні драми або трагікомедії. Драми Шекспіра є видатним досягненням доби Відродження, справжніми шедеврами світової літератури.
Історичні хроніки Шекспіра описують події кінця ХІV і XV століття. Вони присвячені так званій війні Білої й Червоної троянд, що винищили мало не всю старовинну знать королівства. Хроніки – це єдина велична епопея. Щоб ясніше відчути її єдність, слід перечитувати хроніки у тому порядку, в якому їх написав Шекспір:”Генріх VI”, “Річард ІІІ”, “Річард ІІ”, “Генріх ІV”, “Генріх V”. Основна політична тема цієї епопеї – консолідація країни під владою монарха, який бореться, з одного боку, проти реакційних феодалів- лордів (“Генріх ІV”), а з другого – проти зовнішнього ворога (“Генріх V”). Вінчає епопею торжество Генріха V, якого Шекспір малює ідеальним, зі своєї точки зору, монархом.

Цікаво, що у своїх п`єсах Шекспір ніколи не поєднував правду з вигадкою, як це ми бачимо, наприклад, у Шиллера, який, говорячи про смерть Жанни д`Арк, обійшов мовчанкою вогнище, на якому її було спалено. Шекспір ставить правду й вигадку поруч. Так робив і Лев Толстой, який, наприклад, у “Війні і мирі” примусив Кутузова (історичну особу) спілкуватися з Андрієм Болконським (вигаданий образ).

Персонажі історичних хронік Шекспіра – люди єлизаветинської Англії, кожен зі своїм характером.
“Генріх ІV”

Кожна з них є самостійним твором, що має свою зв`язку, кальмінацію і розв`язку.

У першій частині зав`язка – конфлікт між королем і феодалами. Кульмінація – битва королівських сил і непокірних лордів при Шрусбері. Розв`язка – перемога короля.

У другій частині теж змальвано змову феодалів і їхню поразку, але тут на перший план виходить конфлікт між королем і його сином принцом Гаррі, що намічений уже в перщій частині. У хроніці “Генріх IV” ширше введено в дію посполитих. Шекспір наділяє Генріха рисами, наявність яких у короля гуманіст Відродження вважав необхідними. Генріх – рішучий, наполегливий у досягненні своєї мети, тверезий і обачний політик. Він захищає цілісність своєї держави з феодальною анархією. Але, вбивши Річарда, Генріх підірвав своє моральне право на володіння короною. А самим фактом незаконного захоплення трону він спричинив феодальні заворушення, спрямовані проти королівської влади. У другій частині етична характеристика короля заступає політичну. Короля- узурпатора мучать докори сумління, він фізично хворий – не може спати. В одному зі своїх монологів він звертається до сну, що той, мовляв, ладен приспати корабельного юнгу в жорстокий шторм, але біжить від пишної королівської постелі.

Цей художній засіб – зображення безсоння як зовнішнього вияву тяжких душевних мук – знайде блискучий вияв у трагедії “Макбет”, де шотландський узурпатор, вбивши свого попередника і родича, відразу почує голос: “Ти вбив сон!”.

Перед смертю король відкривається синові, признається, яким шляхом він добув корону, з якою тривогою носив її. Так, умираючи, він заповідає синові берегти єдність Англії.

Образ принца Гаррі – мдрого політика – найбільш повно розкривається після його вступу на престол, в заключних сценах другої частини “Генріха ІV” і в хроніці “Генріх V”, що малює його тріумфальне правління.

Усього “Генріха ІV” пронизує історія стосунків принца з головним його антагоністом Персі Хотспером (тут принц характеризується як політик і воїн), а також з фальстафівською компанією.

Фальстафівська компанія – це той натовп, який оточує товстуна- лицаря Фальстафа і бере участь у його витівках. Сюди входять також слуги з таверн, жінки сумнівної поведінки, новобранці військових загонів, судді в провінційних містечках, грабіжники на дорогах і їхні жертви – одне слово, увесь той неоднорідний люд, з яким доводиться зустрічатися Фальстафові і принцу Гаррі в Лондоні та інших місцевостях Англії.

Змальовуючи життя простолюду, Шекспір не дотримувався історії, а використовував свої спостереження над народною долею в єлизаветинську добу. Досить навести такий приклад: 1598 р., коли писався “Генріх ІV”, вищий державний орган країни – Таємна рада – встановив, що люди, яких графство Радноршир представило для служби у війську, - злочинці, набрані у тюрмах... Саме такими Фальстаф і описує своїх солдатів. Крім подібних сцен у репліках персонажів, які оточують Фальстафа, є вислови – пародії на пуритах, які щомиті згадують Священне Писання і співають псалми. Це теж злободенний політичний закид. І ще, Фальстаф, характеризуючи себе і свою компанію, говорить: “Нехай нас звуть лісничими Діани, лицарями мороку, фаворитами Місяця і хай базікають, що в нас висока покровителька, бо нами, як і морем, управляє шляхетна й цнотлива володарка Місяця,яка й потурає нашим грабункам”. Сучасний Шекспірові глядач міг зрозуміти тут не тільки прямий смисл – що ніч потурає грабіжникам, але й натяк на королеву Єлизавету і її оточення, бо “королева- діва” у придворних виставах на міфологічні сюжети виступала в ролі Діани, богині Місяця і заступниці цнотливості. Репліка Фальстафа могла звучати як глузування з “цнотливої” королеви, яка потурає своїм численним фаворитам- грабіжникам.

З рештою – хто такий Фальстаф? Передусім цей образ – витвір Шекспірової фантазії. У ньому драматург ніби синтезував деякі риси життя сучасної йому Англії. “Але ніде, може бути, багатосторонній геній Шекспіра не відбивався з такою різноманітністю, як у Фальстафі, якого пороки, один з одним пов`язані, складають забавний, повторний ланцюг, подібний до старовинної вакханалії” (О. Пушкін)

Багатогранність образу й зумовлює складність при оцінці морального обличчя Фальстафа і його соціальної сутності.

Фальстаф – п`яниця, сластолюбець, хвалько і брехун. Він боягуз і часто цинічний, не зупиняється перед грабіжництвом на великій дорозі і жити завжди намагається чужим коштом. Але негативні риси цього характеру ніби нейтралізуються гостротою розуму, спостережливістю і дотепністю. Він глузує з усього, що його оточує, а найчастіше - з себе. Безоглядне життєлюбство Фальстафа, характерне для людей Ренесансу, ріднить його з героями Декамерона й епопеї Рабле.

Багато деталей, розсипаних в обох частинах “Генріха ІV”, допомагають уточнити біографію цього гладкого, далеко не молодого, з задишкою лицаря, який попри все це кожної миті насолоджується всіма благами життя. Він походить з дворян, почав свою кар`єру з пажа і пройшов довгий шлях придворної військової служби, але серед інших представників дворянства Фальстаф посідає окреме місце. Сам він постійно підкреслює своє лицарство, а виступає ніби знаряддям боротьби проти ідеалогії цього самого лицарства. Він говорить, що живе в “гендлярський вік”. І особа його є ніби живим втіленням віджилої феодальної моралі.

Стосунки Фальстафа і принца Гаррі розвиваються в хроніці “Генріх ІV” від досить тісних узаємин на початку першої частини до остаточного розриву у фіналі другої.

Справді, принц дружить з гладким лицарем, котрий не може похвалитися висотою моральних чеснот і оточений покидьками суспільства. Але поведінка Гаррі свідчить, що в цій дружбі він дотримується достатньої дистанції, хоч у словесних поєдинках, здається, ставить себе на один рівень з Фальстафом. Кримінальна компанія Фальстафа поки що потрібна йому. Принц – молодий, сповнений сили й енергії, що не знаходить вияву в задушливій атмосфері королівського двору. Принца нестримно вабить бурхливий вир гомінливих великих доріг Англії.

У поведінці принца багато нового, незрозумілого його батькові і більшості інших дійових осіб. Принца приваблюють люди, які стоять набагато нижче за нього на соціальних сходинках, його цікавить життя простолюду, він придивляється до своїх майбутніх підданих, вивчає їхню мову, звички, сподівання. Ставши королем, він завжди знаходить спільну мову з простими людьми. У сцені перед битвою при Азенкурі, поблизу міста Кале, де Генріх V 1415 р. розгромив набагато численніше військо французів, він невпізнаний блукає табором, розпитує солдатів про настрій перед боєм, вселяє в них рішучість і мужність.

Поки Фальстаф своєю критикою заперечує те, проти чого бореться принц Гаррі, вони йдуть поруч, але коли у другій частині хроніки “Генріх ІV” готується апофеоз новому монарху Генріху V, спілка його з Фальстафом слабшає. Критична позиція Фальстафа, корисна в період боротьби з феодалами, стає неприйнятною для Генріха V, який справляє перемогу. Останнє “прощавай” принц говорить Фальстафу у другій дії, а у фінальній сцені рішуче пориває з ним.

Уже йшлося про те, що в період формування національної держави монархія рішуче бореться з феодальною опозицією. У хроніці про Генріха ІV, крім того, що табір короля і табір бунтівливих феодалів протиставлені один одному загалом, окремі представники цих угруповань мають своїх конкретних антогоністів.

Так, молодший брат Нортемберленда Персі, за ратні подвиги названий Хотспером (“гарячою шпорою”), - яскравий антагоніст принца Гаррі. Хотспер – хоробрий воїн, але він – раб “феодальної честі” і дотримується етичних настанов старого феодального лицарства. Він гине від руки принца у битві при Шрусбері, де поведінка Фальстафа переростає рамки комічної інтермедії і набирає символічного звучання як свідчення того, що з ідейним супротивником покінчено.

І останнє про хроніку “Генріх ІV”. Обидві її частини побудовані так, що історичні дійові особи досить часто безпосередньо спілкуються з простим людом, з плебсом, з особами з компанії Фальстафа. І в результаті події сприймаються не тільки як історія королів і полководців, а як процес історичного розвитку країни, в якому беруть участь різні прошарки населення. Це надає п`єсам особливої жвавості і повноти дії.

Складність і різноманітність конфліктів, в які залучені всі без винятку персонажі; поступове наростання драматичної напруги з наближенням і розв`язанням конфліктів; широка панорама дійсності; чергування придворних, батальних і “фальстафівських” сцен; контрастне протиставлення персонажів і багатство засобів для характеристики дійових осіб – все це визначає трилогію “Генріх ІV” як кращу історичну хроніку Шекспіра.
Комедії Шекспіра вирізняються великою ренесансною життєрадісністю, веселістю, дотепністю і жвавістю дії. Світ комедій Шекспіра – світ прекрасний, казковий та реальний водночас, у ньому живуть щасливі люди і добро завжди торжествує над злом, світ, у якому панують радощі й насолоди земног життя. Головна рушійна сила комедій Шекспіра і водночас іх головна тема – кохання і дружба. Любов у Шекспіра – це активне творче джерело і начало життя, саме вона пробуджує в людині все найкраще, розкриває всі багатства людської душі, пробуджує її енергію, звільнює від середньовічного аскетизму.

Комедії Шекспіра сповнені великим гуманістичним багатством, вони пропагують нову людинолюбну мораль та глибокі гуманістичні думки: людина має право на щастя на землі й не повинна відрікатися від земних благ, віддаючи першість аскетичним ідеалам: людина створена Богом, щоб творити своє щастя в земному житті, водночас збагачуючись духовно та ушляхетнюючись чеснотами: вона має право й на кохання і повинна боротися за це своє почуття, захищати його і своє щастя від усякого зла. Справжнє, щире кохання здатно перебороти біди й нещастя, подолати будь- які забобони, перешкоди, труднощі, навіть старі жорстокі закони, які давали право батькові заборонити своїй дитині кохати, нав`язати їй силоміць нелюбого чоловіка (“Сон літньої ночі”).

Поетизуючи дружбу поряд із коханням, Шекспір вважає її найвищою моральною цінністю, як і любов (“Два веронці”). Поет проголошує ідею рівності жінок і чоловіків і в розумовому, і в духовному плані. Якщо вони усвідомлюють свою людську гідність, то повинні її відстоювати й зберігати, тоді вони сповняться відчуттям повноти й краси життя (“Багато галасу даремно”).

Людина створена для кохання, тому не можна порушувати закон природи й відмовлятися від радощів кохання, яке розкриває духовну красу людини, робить її життя повним і багатим (“Дванадцята ніч”). Людина повинна бути гармонійно розвиненою; духовна і фізична краса, висока моральність невід`ємні одне від одного (“Марні зусилля кохання”). Природа впливає на людину благотворно, вона забезпечує її внутрішню свободу, мудрість і простоту, природність поведінки й життя взагалі, вона захищає людину від підступу і жорстокості, гармонізує життя (“Як вам це подобається”).

Герої комедій Шекспіра – благородні душею і серцем, щедро нагороджені природою усіма чеснотами, не заплямовані ніяким злом, вони – люди глибоких благородних почуттів, життєрадісні, енергійні, діяльні, готові на самопожертв, завжди ладні допомагати іншим. Вони рішче борються зі злом, несправедливістю, насильством, різними пороками суспільства, відстоюють гідно своє право на щастя і кохання. Як такі, вони достойні щастя і обов`язково добиваються його в кінці комедій. Герої Шекспіра багатосторонні, змальовані з любов`ю та щирою симпатією до них, вони немов вихоплені з життя й перенесені на сцену, тільки в дещо ушляхетненому й ускладненому вигляді.

Дія комедій Шекспіра відбувається переважно не в Англії, а в інших країнах – то в Греції, то в Італії, то в Данії, то в казкових чи ще якихось країнах. Але де б вона не відбулася, перед глядачем завжди рідна Англія з її життям, її природою, її людьми, звичаями, мораллю, проблемами. Разом із тим Шекспір робить свою Англію рідною і близькою іншим народам.
До жанру трагедії Вільям Шекспір звертався в усі ріоди творчості. Кожен із цих періодів своєрідно обумовлював характер створених у його рамках трагедій, оскільки змінювався погляд поета на світ і людей, його думки і почуття: Шекспір поступово приходив до трагічного усвідомлення недосконалості світу під впливом життя, соціально- політичних подій тогочасної англійської дійсності.

Уже в оптимістичному періоді поет бачив жорстокості звичаїв і моралі старого світу феодалізму, але твердо вірив, що їх можна подалати силою добра, дружби, кохання. Саме такою вірою сповнена його трагедія “Ромео і Джульєтта”, створена в цей період. Її називають трагедією, бо в трагічному конфлікті зі старим світом гинуть її головні герої Ромео і Джульєтта, кохання яких зіткнулося з феодальною мораллю – родовою ворожнечею, чварами між родами Монтеккі та Капулетті, до яких вони належали, і свавіллям батьків, що не визнають права дітей на щастя. Ромео і особливо Джульєтта – це люди нового мислення, гуманістичного, твердо переконані, що не рід має визначати, кого обирати в супутники життя, кого кохати, а особистість коханого, його характер, вчинки, духовна близькість, спорідненість душ. І молоді люди повстають проти старого світу насильства і борються за своє щастя, за право вільно кохати. Кохання дає ім сили на героїчні вчинки, та збіг обставин призводить до загибелі героїв. Однак їх смерть не була марною – вона поклала край родовій ворожнечі, утверджуючи перемогу моралі людинолюбства. Велика віра поета в непереможну силу і красу кохання роблять цю трагедію оптимістичною.

У цей період творчості відбувається трагічний перелом, поет відмовляється від оптимістичної життєрадісності і під впливом трагічного світовідчуття переходить до усвідомлення того, що добро ще не має сил у цьому світі, щоб перемогти всесильне і могутнє зло, що гуманістичним ідеалам ще не судилося здійснитися в цьому житті. Трагічно усвідомлюючи нездійсненність гуманістичних мрій в умовах тодішньої соціальної дійсності, поет звертається у творах другого періоду до найважливіших, найболючіших проблем свогочасу, щоб філософськи осмислити їх і розкрити їх загальнолюдське значення. Навіть комедії, такі життєрадісні в перший період, тепер втрачають свій оптимізм і стають похмурими, забарвленими трагічними відчуттями.

Трагічний період творчості Шекспіра – це період, коли поет пише найпрекрасніші трагедії, які прийнято називати “високими”, бо предметом їх аналізу стають високі загальнолюдські і водночас англійські проблеми життя, високі почуття людини. Справжніми перлами трагедійної творчості Шекспіра стали “Гамлет”, “Король Лір”, “Отелло”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра”. Це – трагічні гімни про людські страждання та пристрасті. Гострі суперечності розривають душі героїв, їхні помилки й недосконалості іноді гублять їх у гострому двобої зі світом зла: їхні характери, їх душевний світ поет використовує, щоб розкрити одвічні життєві та суспільні протиріччя, які призводять до людських трагедій, до загибелі прекрасних героїв. Розповідаючи про велике кохання, вистраждане героями, Шекспір хоче показати не просто трагедію Отелло і Дездемони, а трагедію обманутої віри в людину, до якої призводить конфлікт героїв зі світом Яго – світом мерзотного зла, лицемірства, інтриг та честолюбства. “Король Лір” – це не тільки трагедія обманутого батька і короля, це трагедія нещасної людини, “голої двоногої істоти”, що втратила у світі зла усе, щоб знайти себе, зрозуміти гуманістичну сутність людини. В трагедії “Макбет” Шекспір із гіркотою показує, як мало потрібно у цьому жорстокому, немилосердному й підступному світі, щоб благородна, шляхетна людина втратила себе, перетворилась спочатку в знаряддя злочину, а потім у лютого злочинця. Вірний своєму королю, чесний і хоробрий воїн під впливом честолюбства, ставши знаряддям у руках своєї дружини, в якій немов злилося усе зло світу, Макбет став убивцею. Смерть короля пробуджує в душі Макбета муки совісті, та, раз упавши, він впадає в ще більший шал, убиваючи всіх тих, хто міг би викрити його злочин.

У романтичному, останньому періоді творчості Шекспір, що ще зберігав гуманістичну віру в людину і вболівав за неї в умовах тодішньої дійсності, закликаючи своїми трагедіями до боротьби зі злом, хоч яким би сильним воно не було, уже не має сил не розчаруватися в жорстокій реальності і робить спроби втекти від неї у світ казки та фантазії, щоб зберегти найголовніше: віру в людину, в її призначення, в її вірність добру, в перемогу добра над злом, в майбутню долю людства. Драми цього періоду (“Цимбелін”, “Зимова казка”, “Буря”) сповнені казковими істотами, їх дія відбувається то в фантастичній Богемії, то на загубленому в океані острові, то в Британії поганських часів. Їм притаманні романтично- пригодницькі сюжети, вони від трагічної зав`язки приходять до щасливої розв`язки: тут, в далеких від реальності обставинах перемагає добро, звершується така жадана для гуманіста Шекспіра перемога над злом, яка мала, за задумом поета, зберегти віру в життя і в людину.

Через такий характер драми останнього періоду звикле називають або “романтичними” драмами, або трагікомедіями, оскільки дія в них закінчується щасливо. Крім того, в них, як і в комедіях, композиція сповнена несподіванок, випадковостей, тобто розвивається не поступово і реалістично вмотивовано.

1   2   3   4   5

скачати

© Усі права захищені
написати до нас