«Грамматика словенська» Лаврентія Зизанія

Український педагог, поет, перекладач, церковний діяч. Народився приблизно в кінці 50-х — на початку 60-х років XVI ст. в с. Потелич на Львівщині в родині дрібного шляхтича. Дослідники припускають, що освіту отримував із братом в Острозі та Львові в єзуїтських училищах.

Був дидаскалом церковнослов'янської та грецької мов. До 1591 р. працював у Львівській братській, з 1592 р. — у Берестейській, з 1595 р. — у Віденській школах. З 1597 р. — вчитель у князівських родинах. У 1612 р. став соборним священиком у м. Корці на Волині. Приблизно у 1619 р. переїхав до Києва, де займався видавничою справою. Вірив у науку як у засіб перебудови суспільства, закликав сучасників відкривати школи, вивчати науки, розвивати просвіту й культуру.

У 1596 р. Л. Зизаній склав «Граматику словенску совершенного искусства осми частій слова» — перший український підручник з мови. В ній було подано правила віршування, в кінці — короткий словник. У цьому ж році у Вільні були надруковані його перший в Україні і в Білорусії буквар «Наука ку читаню» і словник «Лексик» (1061 слів). Ці праці є визначними пам'ятками вітчизняної педагогічної літератури.

З 1619 р. Л. Зизаній працював у Києво-Печерській друкарні редактором і перекладачем. Тут виходили і його книжки. У 1627 р. одну з них («Оглашеніє») вчений повіз до Москви «на суд». У цій книзі були відомості науково-природничого характеру, спроби раціоналістичного тлумачення релігійних догматів.

Книжку було визнано єретичною. Тільки через кілька століть цей твір дістав належну оцінку.

Л. Зизаній — автор «Катехізису» (1627), виданого у Гродно в 1783 р. та у Москві — в 1874 р.

Помер не пізніше 1634 р. в м. Корець (нині Рівненської області).

«Грамматика словенська» Л. Зизанія, надрукована 1596р. у Вільні, була одним з ранніх оригінальних граматичних посібників у східних слов’ян. У ній зроблена перша спроба систематизації граматичного матеріалу церковнослов’янської мови, осмислення його особливостей, широко відбиті риси живої народної мови ХVI ст. «Грамматика словенська» Л. Зизанія була значним кроком у словянській філології. Зизаній значно удосконалив і збагатив слов’янську лінгвістичну термінологію. Видав і від коментував низку теологічних творів. Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її в формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — дефініції й запитання —подаються церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги (9—12), а іноді (напр., на 19) формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми.

Дуже популярна свого часу книжка дійшла до наших днів у надто обмеженій  кількості. Примірник пам’ятки зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. Він являє собою досить добре збережену книжку. Видавнича пагінація починається тільки з 9-го аркуша, тобто там, де починається текст власне граматики, однак її не скрізь видно (зрізана при оправлянні книжки). Нову суцільну пагінацію за сторінками (від самого початку) зроблено олівцем, мабуть, у XIX ст. За новою пагінацією книжка Л. Зизанія (граматика з тлумаченням молитви) налічує 190 сторінок. У кількох місцях у пам’ятці переплутані аркуші  (невідомо коли, може, ще 1596 р.), на що вказують відповідні зауваження, зроблені чорнилом (у XVII ст.?). Текст оздоблено гарними заставками й ініціалами. Теоретична частина праці Л. Зизанія, її структура взята із граматик грецької та латинської мов, що були в ужитку в XVI ст.

Джерела «Граматики» Л. Зизанія грунтовно дослідив М. Возняк. Порівнявши майже всі визначення праці Зизанія з матеріалами різних граматичних посібників XVI ст., він показав, що наша пам’ятка в цьому плані найбільше спільного має з граматиками грецької мови Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М. Крузія, М. Мосхопула та з граматиками латинської мови Е. Доната та Ф. Меланхтона. Звичайно, Л. Зизаній широко користувався львівською «Грамматікою» 1591 р., одним із співавторів якої міг бути. Але впливу цієї праці на «Граматику» Зизанія не треба перебільшувати. Зизаній перший із наших учених спробував осмислити звукову (а це тоді здійснювалось через «орфографію») та морфологічну системи церковнослов’янської мови. В цьому велике значення «Граматики» Зизанія в історії східнослов’янського мовознавства. З його праці видно, що вчений відчував специфічні особливості слов’янської мовної системи, деякі з них підкреслив, однак він був надто скований граматичною теорією свого часу, яка грунтувалася на системі грецької й латинської мов.

Книга становить значний інтерес  не тільки для історії вітчизняного мовознавства, але й вивчення української  мови того часу. У системі освіти XVI ст. граматика посідала одне з найважливіших місць, оскільки її вважали засобом, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань.

ІІ. Особливості  пам’ятки

Книжка охоплює «Грамматіку  словєнску» з тлумаченням господньої молитви в кінці її, «Лексис» Л. Зизанія та «Изложεніε ω православной вЂрЂ», «Ω въчловεчεнїи Гос(ъ)под(ъ)ни», «Ω знаменїи крестном» Стефана Зизанія. Тут визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, етимологію, синтаксис.

Частина перша «Граматики» Зизанія  — «Ω орθографїи» (10—16), що «єстъ пεрваА часть грамматіки, котораА нас оучит абысмо каждоε писмо на εго мЂсци писали...» (11), — дуже стисла. Автор нараховує в церковнослов’янській мові 37 «писмεнъ», куди, звичайно, входять і по кілька літер на позначення того самого звука (напр.: ї, и, v; о, ω; у, Ж; а, А та ін.) або одна літера на позначення сполучень двох звуків (напр.: щ, ξ, ψ). Він виділяє 11 голосних і 25 приголосних (зрозуміло, «писмен»). «Писмεна» поділяються на «Гла(с)наА... которїи голосъ з(ъ) сεбε выдаютъ» та «съгласнаА, которїи з(ъ) сεбε голосу и бе(з) гласныхъ нЂчого справовати нε могутъ, якъ и тЂло бе(з) дш̃Ђ...», а «ГласнаА ... писмεна, и гласъ подати могоутъ сами ω себЂ и слогъ съставити» . За Л. Зизанієм, ъ може бути «гласъный жε и съглас(ъ)ный» («гласный» — у початковому складі: съ чловεки, «съглас(ъ)ный» — у кінці слова: гласъ,— 14). Отже, Зизаній ще визнає елементи архаїчної орфографії. До приголосних зараховано і ь. Правда, в «Канонах орфографії» автор пише, що в кінці слова ъ означає твердість, а ь — м’якість приголосних, тобто усвідомлює, що там це не звуки, а тільки літери. Автор виділяє чотири «діфθонги» — ү, ы, ю, ıа, проте усвідомлює їх як диграми.

Hа багато детальніша друга частина пам’ятки —«Ω просωдїи», що «єсть оударεнїε гласа писмεн(ъ)наго», де автор викладає правила вживання просодійних знаків, яких налічує шість; ОξіА (остраА)’, ВаріА (тАжъкаА) `, Ωб(ъ)лεчεн(ъ)наА