Аналіз втрат на виробництві зміст вступ розділ сутність витрат виробництва та їх класифікація розділ система управління витратами на підприємстві розділ способи

Ім'я файлу: Курсовая Чистовик 4.docx
Розширення: docx
Розмір: 66кб.
Дата: 24.03.2022
скачати
Пов'язані файли:
Курсовая Чистовик 1.docx
відповід_otzivі.docx
изжога.docx
Бак Чистовик !!!.docx
1,2,3 курси Для робочих прогам.doc
2.docx
cсылка на мою страницу.docx

Аналіз втрат на виробництві

ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………...………………………… 3
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ …………………………………………………………..….. 5
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ …………………………………………………………..…. 12
РОЗДІЛ 3. СПОСОБИ ТА ШЛЯХИ ЗМЕНШЕННЯ ПОТОЧНИХ ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВО ПРОДУКЦІЇ (ПОСЛУГ) ………….……. 22
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………… 28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ……………. 29

ВСТУП

Актуальність дослідження. За умов постійного зростання конкуренції підприємства різних галузей повинні одночасно підвищувати якість своєї продукції, знижувати витрати на її виробництво та пропонувати достатньо диференційовану продукцію з метою якнайкращого задоволення існуючого попиту. Особливо актуальними постають проблеми зниження витрат виробництва, оскільки витрати є одним з основних ціноутворюючих чинників. Знизивши витрати виробництва, підприємство будь-якої галузі має можливість знизити ціни і отримати конкурентну перевагу в своїй галузі або отримати вищі прибутки.

З одного боку, витрати визначають мінімальну ціну продукції, з іншого, ціна товару визначається сукупними витратами, які були понесені на його виготовлення, враховуючи торгово-збутову націнку та особливості товару. Витрати виробництва є важливим внутрішнім фактором, що безпосередньо впливає на процес ціноутворення, тому з метою підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства намагаються їх мінімізувати.

Метою даної роботи є дослідження сутності витрат на виробництво продукції (послуг) та пошук шляхів, за допомогою яких їх можна зменшити.

В Україні дослідженням цієї проблеми займалися: Граковський Ю., Белоусова І., Антоненко Н., Коваленко О., Будима О., Мачулка О., Дерій В.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

1. Знайти, в чому ж полягає сутність витрат та за якими критеріями їх класифікують.

2. Дізнатися, які системи використовують підприємства для управління та регулювання своїх витрат.

3. Знайти способи та шляхи зменшення поточних витрат на виробництво продукції (послуг).

Предметом дослідження є продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов'язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат.

Об’єктом дослідження є підприємства (як вітчизняні так і закордонні), які функціонують в конкурентному середовищі.

Теоретичною та методологічною основою роботи послужили законодавчі та нормативні акти уряду, декрети Кабінету Міністрів, інструктивні матеріали, офіційні статистичні дані, опубліковані наукові розробки фахівців з економічних питань, матеріали підручників, періодичних видань з відповідної тематики.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1.

СУТНІСТЬ ВИТРАТ ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Для того щоб виготовляти товари і надавати послуги, використовують різноманітні ресурси, або чинники виробництва. Це — сировина, паливо та енергія, машини і механізми, різні типи праці будь-якої кваліфікації. Для отримання готового продукту чинники виробництва мають бути певним чином поєднані між собою. Способів такого поєднання дуже багато навіть для одного виробника. Скажімо, можна використати-більше живої праці, тоді менше знадобиться машин і механізмів. І навпаки, збільшення кількості та якості технічних засобів приведе до зменшення використовуваної живої праці. Оскільки кожен виробник прагне бути ефективним виробником, то із багатьох альтернативних способів поєднання чинників виробництва вони мають вибрати такий, який би був ефективним як з технологічної, так і з економічної точки зору.

Технологічно ефективний спосіб виробництва буде тоді, коли з чітко визначеного обсягу ресурсів одержано максимально можливий обсяг продукції. Це означає, що не існує жодного іншого способу поєднання певних чинників виробництва, за якого було б вироблено більший обсяг продукції. Технологічно ефективний спосіб виробництва буде і тоді, коли для виготовлення заданого обсягу продукції затрачається найменша кількість принаймні одного чинника виробництва за умови, що кожного іншого виду ресурсу затрачається не більше, ніж при альтернативних способах виробництва.

Технологічно ефективних способів виробництва при виготовленні визначеного обсягу продукції може бути декілька. Виробник має вибрати серед таких способів виробництва той, при якому сумарна вартісна оцінка чинників виробництва буде найменшою, тобто спосіб, який мінімізує альтернативну вартість використаних у процесі виробництва ресурсів. Такий спосіб виробництва і є економічно ефективний. Його визначення пов'язано з виробничою функцією, яка показує максимально можливий випуск продукції, що може бути при заданому обсязі чинників виробництва. Отже, вона показує результати альтернативних технологічно ефективних способів виробництва. Використання виробничої функції пов'язане з витратами виробництва. Розглянемо їх.

Щоб здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, слід зробити певні витрати. Будь-який підприємець — фірма, господарське товариство, фізична особа — повинен здійснювати витрати у вигляді певних ресурсів — трудових, природних, інформаційних. Кожен вид ресурсів має вартісну оцінку. Виражені у грошовій формі витрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називають витратами виробництва

При з’ясуванні сутності витрат слід пам’ятати, що їх існування в економіці зумовлено рідкістю ресурсів і можливістю їх альтернативного використання. Якщо для виробництва деякого конкретного товару використано певні ресурси, то це означає, що їх застосування вже неможливе для виробництва якогось іншого товару. Витрати в економіці пов’язані з відмовою від можливості виробництва альтернативних товарів і послуг. Отже, витрати, які слід ураховувати при прийнятті економічних рішень, — це завжди альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість (цінність) ресурсів при найдоцільнішому, альтернативному варіанті їх застосування

Витрати підприємства складаються зі спожитих засобів виробництва та заробітної плати і набувають форми собівартості продукції. Різниця між вартістю продукції і собівартістю дорівнює розміру прибутку підприємства. Витрати підприємств виражають реальні виробничі відносини ринкової системи господарювання.

У західній економічній літературі проблема витрат виробництва розглядається з інших позицій. Основою теорії витрат виробництва є феномен обмеженості економічних ресурсів та можливості їх альтернативного використання. На думку вчених-економістів, витрати виробництва щодо окремого підприємства можна поділити на економічні (вмінені) та бухгалтерські (явні) витрати.

Економічні (вмінені) витрати - це явні (зовнішні) витрати виробництва (витрати на придбання ресурсів, що не належать власникам підприємства) та ще й неявні (внутрішні), або альтернативні витрати (власні виробничі ресурси підприємства). Тобто, це вартість усіх виробничих ресурсів незалежно від того, чи вони є власністю підприємства, чи купуються на ринку.

Бухгалтерські витрати - це усі витрати виробництва, які пов'язані з придбанням необхідних для забезпечення випуску продукції ресурсів за ринковими цінами. Тобто, це грошові витрати на придбання виробничих ресурсів, що не належать підприємству.

У деяких випадках у підприємницькій діяльності виникають витрати, які підприємства не зможуть собі відшкодувати за жодних умов. Такий вид витрат називають незворотними витратами підприємства.

Економічні витрати — це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.

У країнах з ринковою економікою також розрізняють постійні та змінні витрати. Постійні витрати - це витрати на обслуговування і управління виробництвом, які підприємство несе незалежно від обсягів виробництва продукції (послуг), тобто їх розмір є незмінним, яка би кількість товару не вироблялася. Вони оплачуються і тоді, коли не виробляється ніякої продукції. До них належать витрати на опалення, освітлення, амортизаційні відрахування, утримання управлінського персоналу, охорони, виплата відсотків за позиками, орендна плата, страхові внески тощо.

До змінних витрат виробництва належать витрати на сировину, матеріали, електроенергію, заробітну плату робітникам, тобто усі витрати, які не належать до постійних. Їх зараховують до змінних витрат тому, що вони змінюються залежно від обсягу виробництва підприємства. Загальну суму постійних і змінних витрат на кожному конкретному рівні виробництва називають валовими витратами виробництва.

Сума постійних витрат може тривалий час не збільшуватися з огляду на зростання обсягів виробництва продукції (у нашому умовному прикладі вона дорівнює 20 тис. гри при випуску як 200, 400, так і 600 одиниць продукції).

А ось загальна сума змінних витрат зростає зі збільшенням обсягів виробництва. Так, якщо виготовлення 300 одиниць продукції потребує змінних витрат 30 тис. грн., то 400 одиниць - 40 тис. грн., а 600 одиниць -60 тис. грн.

Відповідно змінюються і валові витрати на виробництво продукції. Якщо валові витрати на виробництво 200 одиниць продукції складуть на певному підприємстві 43 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 23 тис. грн. змінних витрат), то виробництво 400 одиниць продукції вимагатиме витрат в 60 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 40 тис. грн. змінних витрат), а виробництво 600 одиниць - 80 тис. грн. (20 тис. грн. постійних витрат і 60 тис. грн. змінних витрат).

Такий аналіз зміни витрат виробництва підприємства використовується для визначення ціни продукції, яку воно має постачати на ринок, і обсягів її виробництва.

Класифікація витрат на виробництво та реалізацію продукції (робіт, послуг). Для планування, обліку й аналізу собівартості робіт (послуг) на підприємствах необхідна правильна класифікація витрат. Витрати на виробництво різноманітні і класифікуються за певними ознаками. Інструкція з планування, обліку і калькулювання собівартості робіт (послуг) на підприємствах передбачає таку класифікацію витрат:

1. Залежно від способу віднесення витрат на собівартість окремих виробів їх поділяють на прямі і непрямі.

Прямими вважаються витрати, які можна безпосередньо віднести на собівартість одиниці продукції. До таких витрат переважно відносяться однорідні витрати.

До непрямих відносяться витрати, які переносяться на собівартість одиниці продукції опосередкованим шляхом, наприклад, пропорційно будь-якому виду прямих витрат.

На практиці непрямі витрати переносять на собівартість продукції пропорційно основній заробітній платі виробничих працівників.

Водночас варто зауважити, що висловлене вище твердження не є абсолютним положенням. Так, у монопродуктових галузях, тобто підприємствах, які виробляють один вид продукції, всі витрати прямі, а в комплексних галузях, тобто таких, де із одного і того ж виду сировини одержують декілька видів продукції, всі витрати є комплексними.

2. Залежно від змін обсягу продукції всі витрати поділяються на змінні (умовно-змінні) і постійні (умовно-постійні).

Змінні витрати зростають або знижуються залежно від зростання або зниження обсягу продукції (витрати на сировину і матеріали, паливо і енергію на технологічні цілі, заробітна плата виробничих працівників). Такі витрати змінюються майже пропорційно зміні обсягу виробництва.

Постійні витрати не залежать або мало залежать від обсягу продукції, наприклад, орендна плата, заробітна плата адміністративного персоналу тощо.

3. За характером участі у виробничому процесі розрізняють основні і накладні витрати. Критерії розподілу витрат на основні і накладні полягає в тому, що основні витрати випливають із самого процесу виготовлення продукції і неминучі у будь-яких умовах виробництва — невеликих і значних масштабах. До основних витрат відносяться витрати на сировину і матеріали, паливо і енергію на технологічні цілі, заробітну плату робітників і інженерно-технічних працівників, ремонт і відновлення основних фондів.

Накладні витрати не випливають із самої технології виробництва І не є обов'язкові за всіх умов виробництва. Вони є результатом усуспільнення праці і зв'язані з управлінням, точніше з процесами організації, управління та обслуговування виробництва (орендна плата, освітлення та обігрівання приміщення, заробітна плата управлінського персоналу тощо).

4. За видами діяльності розрізняють витрати від звичайної діяльності (операційні, фінансові, інвестиційні) і витрати від надзвичайної діяльності — невідшкодовані втрати від надзвичайних подій (пожежі, землетруси, повені, техногенні аварії тощо).

5. За доцільністю розрізняють продуктивні витрати (доцільні, виправдані для даного виробництва витрати) і непродуктивні витрати (виникають внаслідок недоліків у технології, організації виробництва і праці).

Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні, валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують витрати виробництва, беручи за критерій залежність або незалежність їх від обсягу виробництва.

Постійні витрати (англ. Fixed Costs) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання, орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на охорону (також позначаються FC).

1. Змінні витрати (англ. Variable Costs) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується обсяг продукції (також позначаються VC).

2. Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за кожного конкретного обсягу виробництва (також позначаються TC).

3. Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва (також позначаються ATC).

4. Витрати на одиницю продукції — це середні валові витрати, які дорівнюють загальним витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів. Нерівномірна зміна валових витрат веде до того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, це має особливе значення для ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

5. Прямі витрати — витрати, що можуть бути безпосередньо пов'язані з визначеною діяльністю чи видом продукції.

6. Поточні витрати — витрати, що визнаються в період їх здійснення та відображаються в обліку за рахунками витрат.

7. Граничні витрати (також позначаються МС)— витрати необхідні для випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином.
МС=ΔТС/ΔQ
8. Альтернативні витрати (не явні) це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.

9. Витрати майбутніх періодів — грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді, частинами.

РОЗДІЛ 2.

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Управління витратами — це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці).

Виявлення й використання чинників економії ресурсів, зниження витрат є обов'язком кожного працівника підприємства, передусім спеціалістів і керівників усіх рівнів. Згідно з певними організаційно-технічними рішеннями та умовами розробляються норми витрат усіх видів ресурсів: сировини, основних і допоміжних матеріалів, енергії, трудових ресурсів тощо.

Управління витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідальності. Місце витрат — це місце їхнього формування (робоче місце, група робочих місць, дільниця, цех). Під центром відповідальності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром, відповідальним за їхній рівень.

На практиці вважають, що центр відповідальності збігається з місцем витрат, хоча це не обов'язково. Формування місць витрат і центрів відповідальності здійснюється за функціональною та територіальною ознаками. У першому випадку витрати локалізуються в певній функціональній сфері діяльності (маркетинг, дослідження й підготовка виробництва, матеріально-технічне забезпечення, виробництво, технічне обслуговування виробництва, управління). Територіальні місця витрат і центри відповідальності включають організаційні підрозділи підприємства (відділи, дільниці, цехи), які виокремлені просторово.

За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). Це уможливлює ефективний контроль за витрачанням ресурсів. При цьому важливе значення має поділ витрат стосовно кожного центру відповідальності на прямі й непрямі, змінні та постійні. Перший поділ має істотне значення для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат), а непрямі — формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на змінні та постійні стосовно центрів відповідальності (місць витрат) важливий для складання так званих гнучких кошторисів та оцінки діяльності. Таке розмежування витрат дає змогу оперативно обчислювати кошториси для різних варіантів обсягу виробництва, а також перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції під час аналізу та оцінки роботи підрозділів.

На сучасних українських підприємствах витрати в даний час є об’єктом обліку, хоча ринкові умови вимагають обов’язкового розгляду їх як об’єкта управління. Оптимізація рівня виробничих витрат повинна розглядатися як основа їх успішного функціонування, яка буде здатна забезпечити рентабельність та прибутковість виробництва, а також високу конкурентоспроможність продукції, що виробляється. На даний час на більшості вітчизняних підприємствах існують багато проблем з обліку витрат, серед яких можна виділити наступні:

- проблема повноти та своєчасності відображення витрат у системі обліку (рівень не відображення витрат коливається від 10 до 50%);

- проблема забезпечення максимальної оперативності та достатньої аналітичності вихідної інформації про витрати;

- проблема встановлення оптимального співвідношення обсягів автоматизованих і неавтоматизованих обліково-контрольних робіт та визначення їх ролі у скороченні необґрунтованих витрат.

Методи управління витратами, а саме новітні методи, їх переваги та недоліки широко висвітлені у наукових працях Кальєніної Н.В. та Гудими О.В., які здійснили аналіз систем обліку витрат на виробництво, приділивши особливу увагу «standard costing». Аналіз та оцінку існуючих систем управління витратами провів Власюк В.Г., зосередившись в основному на «direct costing»[4].

Найменування системи «direct costing» (облік прямих витрат ) введено з 1936 р. американцем Д. Харісом. На початку практичного застосування цієї системи до собівартості, яка розраховувалася за змінними витратами, входили тільки прямі витрати, а всі види непрямих витрат списувалися на фінансові результати. Внаслідок цього загальна сума змінних витрат збігалася із сумою прямих витрат, що і знайшло своє відображення в назві системи. Починаючи з 1960-х рр., «direct costing» передбачає облік собівартості не тільки в частині прямих змінних витрат, а й у частині змінних непрямих витрат.

На даний час «direct costing» використовується в таких варіантах:

1. Класичний «direct costing», що передбачає калькулювання за прямими витратами (всі змінні).

2. Система змінних витрат - калькулювання здійснюється за змінними витратами, до складу яких входять прямі витрати і змінні непрямі витрати.

3. Система обліку витрат залежно від завантаження виробничих потужностей: у калькуляцію включаються всі змінні витрати і частина постійних, що визначається відповідно до коефіцієнта використання виробничої потужності. Спільне полягає в тому, що калькулюється не повна, а часткова собівартість.

С.С. Сатубалдін у монографії "Облік витрат на виробництво в промисловості США" дав характеристику системи «direct costing» як методу, який базується на тому, що всі витрати, поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати відносяться на той чи інший вид виробу [1].

С.О. Ніколаєва зазначає, що «головною особливістю «direct costing», основою якого є класифікація витрат на постійні та змінні, є те, що собівартість промислової продукції враховується та планується тільки в частині змінних витрат. Постійні витрати не включаються в собівартість виробів, а як витрати даного періоду списуються з отриманого прибутку протягом того періоду, в якому вони були здійснені» [3].

Отже, можемо зробити висновок, що при даному варіанті управління витратами передбачається, що тільки змінні витрати залежать від завантаженості потужностей або від обсягу продукції, а тому тільки вони можуть бути віднесені на об'єкт витрат. Таким чином, до собівартості носія витрат не включаються постійні витрати. Вони зазвичай покриваються маржинальним прибутком, отриманим від продажу продукції. Якщо максимальний розмір, якого можуть досягти постійні витрати, відповідає величині маржинального прибутку, то підприємство зазнає збитків.

Інформація, яку отримують у даній системі управління витратами, дає можливість знаходити найбільш вигідні комбінації ціни і обсягу, проводити ефективну політику цін. В умовах ринкової економіки «direct costing» також дає інформацію про можливості використання в конкурентній боротьбі демпінгу, тобто продажу товарів за зниженими цінами, що пов’язано з встановленням нижнього рівня ціни [3].

Основна проблема полягає у тому,що багато компаній виявили не відповідність їх системи управлінського обліку вимогам автоматизованого виробництва і «Just-in-time» виробничих систем. Тому для підприємств, що інвестують кошти в передові технології, важливо правильно обрати систему управління витратами, яка буде відповідати новим умовам виробництва.

Термін «standard cost» дослівно означає "стандартна вартість": "стандарт"- кількість необхідних виробничих витрат (матеріальних і трудових) для виготовлення одиниці продукції або заздалегідь обчислені витрати на виробництво одиниці продукції; "кост" - це грошовий вираз виробничих витрат, які припадають на одиницю продукції [8, с. 225]. Система "Standard costing" була викладена у першій чверті XX ст. у статтях американського вченого Д.Ч. Гаррісона, трансформувалась в два положення: 1) витрати повинні бути відображені у порівнянні зі стандартними (нормативними); 2) відхилення, виявлені за допомогою порівнянь фактичних витрат зі стандартними, повинні бути ідентифіковані з причинами, що їх викликали. Завдяки цьому з'явилась можливість перерахувати фактичне використання ресурсів підприємства.

В Україні переважно застосовується нормативний метод як наступник системи "standard costing" для обчислення собівартості продукції, контролю за виробництвом й управління ним. М.Г. Чумаченко під системою "standard costing" розуміє "розробку норм, стандартів, складання стандартної калькуляції й облік фактичних витрат з виділенням відхилень від стандартів" [8, с. 66]. Калькуляція, розрахована за допомогою стандартних норм, є основою оперативного управління виробництвом і витратами. Виявлені в поточному порядку відхилення від установлених стандартних норм витрат аналізуються для з'ясування причин їх виникнення. Це дає адміністрації змогу оперативно усувати недоліки процесу виробництва, вживати заходи щодо їх запобігання та уникнення цих відхилень.

Переваги системи "standard costing" перед іншими системами обліку витрат на виробництво полягають у наступному: система використовується для прийняття рішень, особливо якщо стандарти розроблені окремо за змінними елементами витрат, а також при правильно встановлених цінах на матеріали і нормах витрат на робочу силу; на підставі встановлених стандартів можна заздалегідь визначити суму очікуваних витрат на виробництво і реалізацію виробів, обчислити собівартість одиниці виробу для визначення цін, а також скласти звіт про прибутки та збитки. За цієї системи керівництво підприємства отримує інформацію про величину відхилень від нормативів і про причини їх виникнення, яка використовується для оперативного прийняття управлінських рішень щодо усунення відхилень; менш складна техніка ведення обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції, оскільки заздалегідь відомі нормативні величини виробничих витрат; система "standard costing" використовується для оцінки виконання встановленого замовлення; у разі правильної організації "standard costing" облік ведеться за принципом виключення, тобто враховуються лише відхилення від стандартів, тобто бухгалтерський облік стає менш трудомістким [2].

Дослідження показали, що система має і недоліки. Важко скласти стандарти згідно з технологічною карткою виробництва. Зміна цін ускладнює обчислення незавершеного виробництва і вартості залишків готових виробів на складі. У разі виконання підприємством різних за характером і типом замовлень за порівняно короткий час обчислювати стандарт на кожне замовлення незручно.

У сучасних умовах необхідно, щоб система "standard costing" постійно переглядалася і в разі необхідності модернізувалася для того, щоб відображати зміни, які відбуваються у виробничій сфері. Ця система є універсальним інструментом, який здатний забезпечувати різною інформацією менеджерів підприємства про витрати для найрізноманітніших цілей [3].

У кінці 1980-х рр. американські економісти Купер і Каплан розробили новий підхід, який дає змогу більш точно калькулювати собівартість продукції [5]. Вони назвали його обліком витрат на основі видів діяльності; в інших літературних джерелах його ще називають системою обліку витрат за функціями. Автори системи стверджують, що облік витрат на підставі видів діяльності може контролювати накладні витрати шляхом виділення першопричин тих чи інших витрат. Управління витратами на основі видів діяльності передбачає, що будь-яка діяльність, яка потребує витрачання ресурсів, породжує витрати, і собівартість продукції визначається операціями, які необхідні для її створення: розробкою, проектуванням, виробництвом, маркетингом, доставкою і сервісним обслуговуванням. Зрозумівши всі операції, які утворюють те чи інше виробництво, можна управляти витратами.

АВС-метод, або облік витрат на основі видів діяльності - згідно з цим методом діяльність підприємства розглядається як процеси або робочі операції. Сума витрат впродовж періоду або на певний вид продукції визначається на основі витрат на здійснення сукупності відповідних процесів і операцій. Застосування цього методу передбачає виокремлення видів діяльності і операцій за ними, розширення наявної системи управлінського обліку. Перевагами даного методу є підвищення обґрунтованості віднесення накладних витрат на конкретний продукт; точніше калькулювання собівартості; забезпечення взаємозв’язку отриманої інформації з процесом формування витрат.

Дана система включає такі стадії:

1. Визначення основних видів діяльності в межах підприємства.

2. Створення для кожного основного виду діяльності центрів витрат – групування витрат.

3. Визначення носіїв витрат для кожного виду діяльності.

4. Віднесення на продукт витрат на кожен вид діяльності, виходячи з потреб даного продукту в кожному виді діяльності [6].

Всі операції поділяються на чотири групи: операції на рівні одного виробу, операції на рівні партії виробів, операції на рівні певного виду продукції; операції на рівні підприємства. Отже, ця система управління витратами передбачає спочатку групування накладних витрат за основними видами діяльності, а потім розподіл їх між видами продукції, виходячи з того, які види діяльності необхідні для виробництва цього продукту. Дана система створює ефективний механізм для управління накладними витратами [3].

Одним із основних завдань сучасних підприємств є модифікація методології обліку витрат і калькулювання собівартості нових виробів. Це завдання може вирішити «target costing» – метод управління витратами за цільовою собівартістю. Тобто на думку японських менеджерів це означає:
Ціна-Прибуток = Собівартість. (2.1)
Таке нескладне рішення дало змогу отримати ефективний і простий інструмент контролю та економії витрат ще на стадії проектування, оскільки «target costing» передбачає розрахунок собівартості виробу, виходячи з попередньо встановленої ціни реалізації. Дана система має наступні переваги: менеджери і службовці, намагаючись наблизитися до цільової собівартості, часто знаходять нові, нестандартні рішення в ситуаціях, що потребують інноваційного мислення; необхідність утримувати в голові цільову собівартість втримує менеджерів від спокуси застосовувати більш дорогу технологію або матеріал, бо це призведе до необхідності перепроектувати продукт. Головні перешкодами впровадження «target costing» на вітчизняних підприємствах є необхідність створення ефективної і досконалої системи управлінського обліку, хороше інформаційне забезпечення для прийняття управлінських рішень.

Ще одним новітнім методом управління витратами є «kaizen costing». Він застосовується для досягнення цільової собівартості, але на відміну від «target costing», полягає в постійному вдосконаленні якості процесів на всьому підприємстві за участі всіх його працівників, що дає можливість зменшити непродуктивні витрати. Перевагою «kaizen costingдасть» є те, що він забезпечує постійне зменшення витрат і утримання їх на заданому рівні, а основним недоліком є необхідність мотивації працівників і корпоративної культури, що підтримує залучення персоналу в діяльність підприємства. Взаємодія методів «target costing» та «kaizen costing» дає змогу ефективно управляти собівартістю [3].

Досить новим методом є розрахунок витрат за етапами життєвого циклу продукції – LCC-аналіз. Даний метод застосовується при стратегічному управлінні, бо він охоплює період у кілька років. Планові витрати визначаються на кожній стадії життєвого циклу продукту. LCC- аналіз – єдиний метод управління витратами, який передбачає врахування впливу інфляції через дисконтування грошових потоків у прийнятті рішень. Перевагами даного методу є отримання в довгостроковому періоді оцінки здійснених витрат і їх покриття відповідними виробу доходами; забезпечення точного прогнозу всіх витрат і співвідношення отримуваного доходу та витрат щодо виробництва виробу в цілому; забезпечення стратегічного бачення структури витрат і зіставлення її зі структурою доходів. Недоліками є відсутність періодизації фінансових результатів; невизначеність в обліку накладних витрат; може потребувати витрат на отримання великої додаткової інформації [3].

LCC- аналіз слід використовувати підприємствами, які виробляють асортимент нестандартної продукції та перебувають у нестабільній щодо параметрів попиту ніші ринку.

Найновішим методом, який нещодавно почали практично використовувати в управлінні витратами є EVA – метод економічної доданої вартості. Даний метод дає можливість прив’язати створення вартості до певних груп робітників або підрозділів і так отримувати критерій для диференційованої винагороди за виконану роботу на підприємстві.

Отже, для ефективної та високорентабельної діяльності підприємства на даний час та у перспективі повинні також застосовувати сучасні та новітні методи управління витратами. Тобто крім традиційних - директ-костинг, стандарт-костинг, попробувати застосовувати таргет-костинг, бенчмаркінг витрат, LCC-аналіз, методи EVА, АВС-метод. На нашу думку на сучасних українських підприємствах найдоцільніше використовувати АСВ-аналіз, бо у результаті впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу, тотальної автоматизації і механізації виробництва частка прямих витрат у собівартості постійно знижується. Тобто стає зрозумілим, що для сучасного підприємства характерним має стати пошук шляхів управління не стільки прямими, а накладними витратами. А це ефективно та раціонально може бути здійснено за допомогою АВС-аналізу. Але, все ж таки підприємство повинно самостійно обрати метод, який буде найефективнішим для його виду і напрямків діяльності.

РОЗДІЛ 3.

СПОСОБИ ТА ШЛЯХИ ЗМЕНШЕННЯ ПОТОЧНИХ ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВО ПРОДУКЦІЇ (ПОСЛУГ)

Можливості зниження витрат виробництва виділяються й аналізуються по двох напрямках: по джерелах і по чинниках.

Джерела — це витрати за рахунок економії яких можуть бути знижені витрати виробництва. Чинники — це техніко-економічні умови, під впливом яких змінюються витрати.

Основними джерелами зниження витрат виробництва і реалізації продукції

є :

зниження витрат сировини, матеріалів, палива і енергії на одиницю продукції;
зменшення розміру амортизаційних відрахувань, що припадають на одиницю продукції ;
зниження витрат заробітної плати на одиницю продукції ;
скорочення адміністративно-управлінських витрат ;
ліквідація непродуктивних витрат і втрат.

На економію ресурсів дуже впливає число техніко-економічних чинників. Найбільший вплив мають такі групи внутрішньовиробничих чинників :

підвищення технічного рівня виробництва ;
удосконалювання організації виробництва і праці ;
зміна обсягу виробництва.

Підвищення технічного рівня виробництва, удосконалювання організації виробництва і праці призводить до зниження витрат сировини, матеріалів і заробітної плати.

Зменшення витрат сировини і матеріалів досягається за рахунок зниження норм їхнього використання, скорочення відходів і втрат у процесі виробництва і збереження, повторне використання матеріалів, впровадження безвідходних технологій. На розмір витрат істотний вплив має зміна цін на сировину і матеріали. При їхньому збільшенні витрати зростають, а при зниженні - зменшуються. Відсоток зниження розміру витрат за рахунок зменшення матеріальних витрат і зміни цін на сировину та матеріали може бути розрахований по формулі:
ЗВ_м= ( 1 - j_мx j_ц )У_м х 100 (3.1)
j—індекс зміни норм використання сировини і матеріалів на одиницю продукції;

j_ц—індекс зміни цін на сировину і матеріали;

У_м—питома вага вартості матеріальнихвитрат у витратах підприємства ( у відсотках ) .

Зниження витрат підприємства забезпечується за рахунок зменшення витрат живої праці на одиницю продукції і темпів зростання його продуктивності стосовно темпів зростання середньої заробітної плати. Розмір зниження витрат ( у відсотках ) за рахунок росту продуктивності праці можна визначити за формулою :

ЗВ_зп= ( 1 - j_зп: j_пп )У_зп х 100 (3.2)
j_зп— індекс росту середньої заробітної плати;

j_пп— індекс росту продуктивності праці;

У_зп— питома вага заробітної плати у витратах підприємства, (у відсотках)

Існує ще один вид визначення динаміки собівартості. Він здійснюється на основі розрахунку індивідуального індексу собівартості :
i_s = Z₁ / Z ₀ (3.3)
Z₁ і Z ₀базова і звітна собівартості одиниці продукції.

Коли на підприємстві випускається декілька видів продукції, то динаміку собівартості усього виробництва визначають на основі розрахунку загального індексу собівартості в якому фактично випущена в звітному періоді товарна продукція оцінюється по фактичній собівартості звітного періоду, а потім також продукція оцінюється по плановій собівартості або по фактичній собівартості базисного періоду :
I ₂= е Z₁ Q ₁/ е Z₀ Q ₀ (3.4)
Z ₀- собівартість одиниці продукції в базовому періоді або за планом.

Q₁ , Q ₀- кількість продукції в звітному періоді.

Z₁- собівартість одиниці продукції в звітному періоді.

Для окремої продукції використовують показник собівартості продукції виражений у витратах на у.о. товарної продукції. Цей показник одержують шляхом ділення повної собівартості усієї товарної продукції на вартість цієї товарної продукції в оптових цінах підприємства. Він визначається в чотирьох варіантах.

1. Витрати на у.о. товарної продукції по затвердженому плані:

е Z_пл Q _пл/ е P_пл Q _пл.(3.5)
2. Витрати на у.о. фактично випущеної товарної продукції.

а) за планом перерахованому на фактичний обсяг випуску і асортимент продукції;
Z_пл Q _пл/ P_пл Q _пл. (3.6)
б) фактично, у цінах, що діяли в звітному році ;
Z₁ Q ₁/ P₁ Q ₁(3.7)
в) фактично, у цінах, прийнятих у плані ;
Z₁ Q ₁/ P_пл Q ₁, де (3.8)
Z_пл- планова собівартість одиниці продукції ;

Z₁ - фактична собівартість продукції ;

P_пл- планова оптова ціна одиниці продукції ;

P₁- фактична оптова ціна одиниці продукції ;

Q _пл - кількість одиниць за планом ;

Q ₁- фактична кількість одиниць продукції ;

Методи оцінки впливу техніко-економічних чинників на зниження витрат підприємства, що наведені вище, можуть використовуватися як при аналізі, так і при плануванні собівартості продукції на майбутній період.

Зниження витрат виробництва в даний час забезпечується в основному за рахунок внутрішньовиробничих чинників.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості — основа зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари, бочок тощо). Особливу увагу слід звертати на зниження непродуктивних витрат — штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат належать також прогули працівників на підприємстві.

Важливу роль у зниженні витрат виробництва відіграє економія від масштабів виробництва (їх зниження у процесі розширення виробничих потужностей і зростання обсягів виробництва, але до певної оптимальної межі) та ефективне використання особистого і речового факторів виробництва.

В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та кількістю населення майже така, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, ніж Україна, але споживає при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільного продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквівалента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія —206 кг, Франція — 182, Німеччина — 145, Данія — 141 кг.

Значне зниження витрат виробництва досягається в результаті застосування прогресивних методів організації виробництва. Прикладом служить розроблена в Японії і отримавша широке застосування в усьому світі система організації виробництва “just in time“. Вона знижує витрати виробництва за рахунок бездефектного виготовлення продукції. Сутність її полягає в тому, що комплектуючі вироби, деталі поставляються споживачу у визначене місце, у потрібний час, у необхідній кількості. Якщо попадаються браковані деталі, виробничий процес зупиняється , тому що запасів на робочому місці немає.

Система “just in time “ сприяє зниженню витрат на двох напрямках:

Знижуються витрати на складування і збереження напівфабрикатів і в споживача , і у виробника. Останній крім того знижує витрати на реалізацію.
Застосування системи неможливе без забезпечення бездефектного виготовлення продукції в постачальника. Японські підприємства в цих цілях навчають усіх співробітників методам контролю якості і т.д. , підвищують відповідальність виробничих робітників за якість, використовують автоматичні пристрої для контролю якості. В результаті знижуються витрати виробництва, що пов’язані з повторним опрацюванням бракованих виробів, витратами сировини і заробітної плати.

У рамках системи “just in time“ розроблені і використовуються підсистеми, гуртки якості і т.д., що забезпечують економію витрат під час руху комплектуючих деталей по цеху в результаті підвищення відповідальності за якість продукції в робітників і спеціалістів, полегшення керування виробничим процесом.

Велику увагу економісти приділяють таким резервам зниження витрат, як зміна класифікації, вирахування і калькулювання витрат. Наприклад, розмежування витрат на виробництво продукції вищої якості і на виробництво нестандартної продукції; застосування єдиної системи калькулювання витрат на всіх стадіях життєвого циклу виробів; посилення ролі калькулювання; більш чітке виділення витрат на управління, підготовку виробництва, реалізацію досягнень науково-технічного прогресу, у тому числі підвищення якості продукції і т.д.

ВИСНОВКИ

Таким чином, у ході дослідження ми дійшли до наступних висновків.

На сучасному етапі розвитку національної економіки в умовах обмеженості ресурсів все більшу увагу привертають шляхи зниження витрат виробництва. Зменшення витрат виробництва надає підприємствам конкурентну перевагу, що призводить до збільшення їх прибутків. Це особливо актуально для вітчизняних підприємств, оскільки їх продукція порівняно із продукцією розвинених країн виготовляється зі значно вищими витратами. Тому необхідним є зіставлення, проведення порівняння (бенчмаркінгу) витрат вітчизняних підприємств із світовими лідерами з метою виявлення і запозичення їхнього досвіду щодо оптимізації витрат виробництва та реалізації продукції.

Затрати, витрати, собівартість, є найважливішими економічними категоріями. Їхній рівень багато в чому визначає розмір прибутку і рентабельності підприємства, ефективність його господарської діяльності. Зниження й оптимізація витрат є одними з основних напрямків удосконалювання економічної діяльності кожного підприємства.

Проте основним завданням економіста є не тільки підрахування вже наявних витрат, але і знаходження все можливих шляхів зниження витрат. Можливості зниження витрат виробництва виділяються й аналізуються по двох напрямках: по джерелах та чинниках. В середині підприємства витрати можна знижувати за рахунок зміни норм використання сировини, зменшення витрат живої праці на одиницю продукції тощо. Для цього розроблено ряд показників (індексів), які нині широко використовуються на підприємствах.

Значне зниження витрат досягається за рахунок застосування прогресивних методів організації виробництва, наприклад система “just in time”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Влюсюк Г.В. Аналіз та оцінка існуючих систем управління витратами // Держава та регіони. – №6. – 2009. – С.78-79.

2. Гудима О.В. Системи обліку витрат на виробництво та їх характеристика // Держава та регіони. - №2. – 2008. – С. 47-49.

3. Кальєніна Н.В. Методи управління витратами, їх переваги та недоліки // Держава та регіони . – №5. – 2007. – с. 32-35.

4. Пилипенко О.О. Управління витратами на сучасних підприємствах // Формування ринкових відносин в Україні. - №12. – 2008. – С.8-9.

5. Зозуля В. Activity-Based Budgeting: видеть – легко, трудно – предвидеть. – http: // www.management.com.ua.

6. uk.wikipedia.org

7. Біла О.Г. Фінансове планування і фінансова стабільність підприємства // Фінанси України. - 2007. - № 4. - С. 112-118.

8. Бойчик І.М. Економіка підприємства. — К.: Атіка, 2007. — 528 c.

9. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. Γ.Η. Климка, В.Π. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 2004. — 743 с.

10. Б. Засадний. Витрати для ефективного управління діяльністю підприємства // Справочник экономиста. – 2009. -№13. – С. 57-62.

11.Манів З.О., Луцький І.М. Економіка підприємства. — К.: Знання, 2006. — 580 с.

12. Тарасенко М.І. Проблеми фінансового забезпечення підприємства в умовах кризи // Економіст. -2008. -№12. –С.32

13. Трускалова В.Г. Економіка підприємства: Навчальний посібник – 2-ге вид., доп. – К: “Каравела”, 2008, – 320с.

14. Горобчук Т.Т. Мікроекономіка. Навчально-методичний посібник. Київ: ЦУЛ, 2002, 236 с.

15. Гуткевич С.О., Шаманська О.І. Управління економічними ресурсами підприємства // Актуальні проблеми економіки. - 2009. - №7. - С. 99-105

16. Володькіна М. В. Економіка промислового підприємства. Навчальний посібник. -- К.: Центр навчальної літератури, 2004 – 196 с

17.Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. - 3-тє вид., випр. і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 350 с.

18. Растяпін А.В., Губенко С.П. Максимізація прибутку підприємства//Фінанси України. - 2004. - №2. - с.19-29

19. Молвинский А. Кобенко А. Как разработать систему управления затратами / Финансовый директор. - 2003. - №11. - с.5-8

20. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності Вічевич А.М., Максимець О.В. Навчальний посібник. - Львів: Афіша, 2004. - 140 с
скачати