Адам Міцкевич Аккерманські степи Пливу на обшири сухого океану. Як човен, мій візок в зеленій гущині Минає острови у хвилях запашні, Що ними бур'яни підносяться багряно. Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана… Шукаю провідних зірок у вишині. Он хмарка блиснула, он золоті вогні: То світиться Дністро, то лампа Акермана. Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі, Що й сокіл би не взрів, — лиш чути, де курличе. Чутно й метелика, що тріпається в млі, I вужа, що повзе зіллями таємниче… Я так напружив слух, що вчув би в цій землі I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе. |