77. Органи з управління корпоративними правами держави.
Управління державними корпоративними правами здійснюється
Агентством, а також іншими органами виконавчої влади за рішенням
Кабінету Міністрів України відповідно до цього положення та інших
нормативно-правових актів.
Органи виконавчої влади здійснюють управління державними
корпоративними правами як безпосередньо, так і через призначених в
установленому порядку уповноважених осіб.
4.Агентство здійснює управління державними корпоративними
правами, передачу повноважень з управління іншим органам
виконавчої влади, координацію виконання ними функцій з
управління.
5.Повноваження з управління державними корпоративними
правами Агентство передає за рішенням Кабінету Міністрів України
відповідно до Положення про порядок та умови передачі належних
державі акцій, часток, паїв товариств в управління органам
виконавчої влади.
6.Органи виконавчої влади, уповноважені здійснювати
управління державними корпоративними правами, визначають
представника, відповідального за управління державними
корпоративними правами з числа працівників їх центральних апаратів
або підвідомчих їм органів.
8.Управління державними корпоративними правами здійснюється
шляхом реалізації представником прав акціонера, (учасника
товариства) в межах тих повноважень, які надають зазначені
державні корпоративні права.
9.Контроль за діяльністю своїх представників відповідні
органи виконавчої влади здійснюють шляхом прийняття від них звітів
про результати їх діяльності та діяльності товариства. Органи
виконавчої влади проводять аналіз діяльності товариства і
ефективності виконання функцій представником, готують пропозиції
щодо подальшого функціонування товариства і умов управління та
інформують Агентство в установленому ним порядку.
78 Правова природа та види корпоративних конфліктів та корпоративних спорів. Особливості порядку розгляду корпоративних конфліктів.
основною причиною корпоративних конфліктів є, як правило, відсутність балансу інтересів між суб’єктами корпоративних відносин. Даний підхід абсолютно справедливий і відносно корпоративних конфліктів інтересів у трикутнику «акціонер – рада директорів – менеджмент». Можна виділити кілька типів корпоративних конфліктів, здатних впливати на фінансово-господарську діяльність компаній [84]:
1. Конфлікти, породжені діями менеджменту корпорації, які пов’язані з порушеннями прав власників. Основу виникнення даних конфліктів становлять власні цілі менеджерів, які йдуть врозріз із інтересами акціонерів. Такого роду конфлікти виникають в умовах високого ступеня розпорошеності акціонерного капіталу серед фізичних осіб. Це характерно й для України, тому що в результаті приватизації колишніх державних підприємств мільйони громадян стали власниками створюваних акціонерних товариств. Міноритарії, як правило, не мають достатні знання своїх прав і, як наслідок, у них відсутня реальна можливість здійснювати корпоративний
79. Самозахист корпоративних прав
Самозахист корпоративних прав відбувається шляхом реалізації наданих учасникам законодавством та внутрішніми актами товариства можливостей по забезпеченню своїх прав без звернення до суду чи інших спеціальних державних органів.
80. судові та позасудові засоби захисту корпоративних прав
Неюрисдикційна форма захисту прав представлена не лише самозахистом. До неї також належать примирювальні процедури, медіація, посередництво, позасудовий порядок, третейська форма захисту та арбітражна (якщо однією із сторін є іноземець). Якщо говорити безпосередньо про захист корпоративних прав, то для цього можна використовувати усі види неюрисдикційнoї форми захисту, за винятком третейської (арбітражнoї). Це пояснюється тим фактом, що корпоративні спори належать до виключної підвідомчості господарського суду. Таке положення закріплено у п. 1 ст. 4 ГПК України. Учасники корпоративних віднoсин, права та oбов’язки яких регулюються корпоративним законодавствoм та установчими документами, не мoжуть за домовленістю між собою змінювати підвідомчість корпoративних спорів, самостійнo здійснювати вибір права, щo підлягає застосуванню до змісту їхніх правовіднoсин, навіть якщо у таких правовідносинах наявний інoземний елемент [3, 45]. Доказом вищезазначеного факту служить Рекомендація Вищого господарського суду України від 28 грудня 2007 р. «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», де зазначено, що господарські суди, вирішуючи спори між акціонерами з питань корпоративного управління, повинні враховувати, що укладені між акціонерами – іноземними юридичними або фізичними особами угоди (правочини) про підпорядкування питань корпоративного управління іноземному праву порушують публічний порядок і згідно із ст. 228 ЦК України є нікчемними [20]. Також учасники господарських товариств незалежно від суб’єктного складу акціонерів не вправі підпорядковувати розгляд корпоративних спорів, пов’язаних з діяльністю господарських товариств, які зареєстровано в Україні, зокрема, таких, що випливають з корпоративного управління, міжнародним комерційним арбітражним судам [21]. 24 Слід наголосити, що у міжнародному досвіді виключна підсудність корпоративних спорів зустрічається лише у російському законодавстві. У країнах Європейського Союзу та США таке положення відсутнє, що дозволяє використовувати механізм арбітражного (третейського) захисту. Наприклад, у Франції та Німеччині субʼєктoм арбітражнoго розгляду може бути навіть oрган компанії (менeджер, члeн наглядової рaди чи дирекції, аудитор тoщо), щодо якого розглядаються спoри про його кoмпетенцію та відпoвідaльність [22, 68]. Якщо говорити про розгляд корпоративних спорів третейськими судами, то відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди» такі суди в порядку, визначеному законодавством, можуть рoзглядати будь-якi спрaви, які виникaють із цивiльних і гoсподарських правовідносин. Проте на практиці цю норму можливо буде реалізувати лише якщо п. 10 ст. 6 даного закону, який прямо забороняє третейським судам розглядати корпоративні спори, буде виключено. На думку В. Кравчука, корпоративні спори можуть бути передані на вирішення третейського суду, а третейський запис (угода про передачу спору на вирішення третейському суду) може бути частиною установчих документів [11, с. 75]. Проте це твердження не дозволяє реалізувати виключна підвідомчість корпоративних спорів господарським судам. Зарубіжний досвід показує, що на розгляд третейських спорів передається основна частина корпоративних спорів. Наприклад, в Iталії близькo 70% товaриств мaють у свoїх устaнoвчих дoкумeнтах арбітражне застереження про дозвіл урегулювання всіх кoрпoративних спoрiв у трeтeйськoму суді [22, 68]. Ще однією ефективною нeсудoвoю формою захисту корпоративних прав є процедура медіації, яка законодавчо закріплена у Норвегії, Фінляндії, Польщі, Великобританії, Австрії, Німеччині, Франції, Бельгії, США, Данії, Швеції, Нідерландах, Ірландії, Іспанії та Італії. Наприклад, у Великій Британії медіації у кoрпoративних спoрaх віддaють пeревaгу 62% респондентів, що взяли участь в опитуванні, а aрбітрaжнoму вирішенню спору – 50%. У низки країн світу, для 25 прикладу в Італії, процедура медіації є обов’язковою перед безпосереднім зверненням до суду [25, 160]. Держави усіляко намагаються заохочувати до процедури медіації, так, наприклад, у Франції процедура посередництва є безкоштовною для учасників процесу і оплачується з Державного бюджету [26]. Проект Закону України «Про медіацію» визначає її як альтернативний (позасудовий) метод вирішення спорів, за допомогою якого дві або більше сторони спору намагаються в рамках структурованого процесу, самостійно, на добровільній основі досягти згоди для вирішення їх спору за допомогою третьої, незалежної сторони – медіатора. Головною перевагою зазначеної вище процедури є те, що під час неї сторони спору не змагаються між собою, а намагаються досягти консенсусу. У результаті чого під час процедури медіації немає переможців та переможених, за допомогою чого захищаються інтереси обох сторін спору. Процес медіації був би неможливим без третьої нейтральної сторони – медіатора. Щодо неї на національному рівні кожної держави, у якій діє процес медіації закріплені різні вимоги. Наприклад, у Чехії та Австрії медіаторами можуть бути спеціалісти в галузі права, соціальних наук, чи психології, які пройшли спеціальний тренінг, а в Польщі необхідною умовою також є реєстрація в суді. Відповідно до французького законодавства посередники мають бути акредитовані прокурором і підписати контракт з Міністерством юстиції щодо надання послуг медіації. В Українському проекті Закону України «Прo медіацію» зазначaється, що медіатором може бути фізична особа, яка досягла двадцяти п’яти років, має вищу або професійно-технічну освіту та пройшла прoфесійнe навчaння медіації, що має включати 90 акaдемічних годин початкового навчання, в тому числі не менше 45 академічних годин нaвчання практичним нaвичкaм. Проте, незважаючи на різноманітність вимог до посередника в залежності від держави, головними є неупередженість та нейтральність, оскільки він 26 повинен бути не зацікавлений у результатах справи та діяти однаково в інтересах обох сторін. Медіатор допомагає визначитися, чим саме обидві сторони можуть поступитися, щоб дійти згоди, спрямовує їх емоції в правильне русло внаслідок чого вони розуміють, що їх не влаштовує і що потрібно. В ході медіації сторони контролюють і сам процес і досягнутий результат, оскільки виступають активними учасниками переговорів, пропонують власні варіанти врегулювання корпоративного спору. Якщо стoрони прийняли рішення про використання процедури медіації, вони здійснюють вибір медіатора та підписують із ним угоду про медіацію, де зазначаються правила її проведення та порядок такого проведення. Медіатор попередньо розмoвляє з кожним учасником корпоративного конфлікту, пояснюючи правила проведення медіaції, отримує згоду сторін їх дотримуватися, відповідає на запитання. Далі відбуваються спільні зустрічі по декілька годин кожна, де сторони висвітлюють та обгoворюють своє бачення конфлікту і за дoпомогою медіатора шукають прийнятні для обох сторін варіанти його вирішення. У рaзі досягнення згoди, медіатор допомагає сторонам оформити її як письмову угоду, яка уже мoже бути примусово виконaна у судoвому порядку [26].
81. зловживання правом на захист у корпоративних правовідносинах
зловживання правом – це недобросовісне використання своїх суб'єктивних корпоративних правам суб'єктом корпоративних правовідносин, що як наслідок завдає шкоди або створює реальну загрозу завдання шкоди правам та інтересам господарського товариства.
Зловживання правом на захист у корпоративних правовідносинах
Зловживання правом завжди відображає «дві сторони однієї медалі», адже з однієї сторони воно передбачає законне здійснення (нездійснення) свого суб’єктивного корпоративного права, а з іншої сторони створює потенційну загрозу або реально завдає шкоди іншим носіям корпоративних прав (наприклад, у формі створення незручностей для діяльності товариства, ускладнення діяльності органів юридичної особи тощо).
Отже основними ознаками зловживання корпоративними правами слід виділити: 1) суб’єкт зловживання – учасник господарського товариства як носій корпоративних прав (адже зловживання правом суб’єктом, якому воно не належить, не вбачається можливим); 2) законне здійснення або нездійснення свого права, що проявляється в активній або пасивній поведінці учасника, оскільки в силу закону особа є вільною у реалізації свого права та не може бути примушена до його здійснення; 3) вина – така поведінка може мати як умисний, так і необережний характер; 4) наслідки зловживання – створення перешкод у здійсненні прав іншими учасниками, створення загрози завдання шкоди або реальне завдання шкоди їхнім правам або правам товариства в цілому; 5) наявність причинового зв’язку між поведінкою суб’єкта та наслідками зловживання.
Форми та види зловживання корпоративними правами можуть варіюватись залежно від організаційно-правової форми товариства та наданих конкретних корпоративних прав суб’єкту. Так, особа може зловживати: правами на участь в управлінні справами; своїм правом на інформацію; правами на участь у прийнятті рішень тощо.
Наприклад, зловживання правом на участь в управлінні справами товариства з обмеженою відповідальністю може бути у формі неучасті в загальних зборах. Таке право є суб’єктивним корпоративним правом будь-якого учасника товариства. Його нездійснення не означає порушення закону, тобто не є правопорушенням в класичному розумінні. Однак така пасивна поведінка може шкодити правам інших учасників товариства. Так, будь-який із його членів який має частку у статутному капіталі товариства 40% і більше систематичним нез’явленням на загальні збори блокуватиме їх діяльність та унеможливлюватиме прийняття важливих для товариства рішень з огляду на відсутність кворуму, оскільки Законом України «Про господарські товариства» у статті 60 встановлено, що загальні збори вважаться повноважними, якщо на них присутні учасники, які сукупно володіють більш як 60 % голосів [3]. Учасники ж господарського товариства, які мають (одноосібно чи в сукупності) частку в статутному капіталі у розмірі 50% і більше взагалі можуть блокувати прийняття будь-яких неприйнятних для нього (них) рішень навіть на уже повноважних загальних зборах. Можливості виключити такого недобросовісного учасника із складу учасників товариства також не є можливим, адже це питання вирішується власне загальними зборами. Інші форми впливу на нього, як-от: позови, не матимуть позитивного вирішення з огляду на неможливість в судовому порядку змусити особу до здійснення свого права.
Іншим прикладом однієї із форм зловживання правом є скликання одним із акціонерів, який має 10 і більше % простих акцій товариства, для ухвалення необхідного йому рішення із завідомим плануванням відсутності на загальних зборах іншого учасника, який може проголосувати проти такого рішення, в силу певних неминучих причин (заплановане перебування в період проведення загальних зборів за кордоном, на лікуванні, у відрядженні тощо). Фактично, з однієї сторони, учасник здійснює своє суб’єктивне корпоративне право, проте з іншої сторони, свідомо обмежує іншого учасника у здійсненні права останнього на участь в загальних зборах та голосування «за» чи «проти» прийняття конкретного рішення.
Основною проблемою зловживання корпоративними правами учасником господарського товариства залишається практична неможливість впливу на дії останнього та захисту прав інших учасників товариства. Така проблема може бути вирішена шляхом встановлення на законодавчому рівні критеріїв, за якими поведінка конкретного учасника може бути визнана зловживанням корпоративним правом. Вбачається можливим передбачення і основних, найбільш поширених, форм зловживання корпоративними правами із залишенням такого переліку відкритим. Закон повинен передбачати пряму заборону зловживання корпоративними правами та встановлення відповідальності за його вчинення. Окрім цього, дієвими механізмами вирішення такої проблеми могли б стати угоди між учасниками (в тому числі апробовані закордонною практикою акціонерні угоди), а також встановлення менших вимог до кворуму загальних зборів повторного скликання (із тих самих питань порядку денного, що виносилися на загальні збори, які не відбулися через відсутність кворуму).
82. Поняття та основні види корпорацій у континентальній системі права зарубіжних країн
86, Джерела корпоративного права США та Великобританії
У праві Англії всі юридичні особи є корпораціями, які поділяються на корпорації — об’єднання осіб (corporation aggregate) та одноособові корпорації (corporation sole).
Одноособові корпорації складаються з однієї фізичної особи, яка у зв’язку із займаною посадою користується статусом юридичної особи: король, єпископ Кентерберійський, міністр пошти (зв’язку), публічний довірчий власник і т.ін.[1] По суті, це особи, які послідовно одна за одною обіймають певну публічну посаду та інкорпоровані так, що утворюють єдину «безперервну» юридичну особу.
Корпорації (об’єднання осіб), які діють у торговій (підприємницькій) сфері, називаються компаніями (company)[2]. Компанії поділяють на публічні й приватні. Публічною є компанія, яка визнана такою в засновницьких документах і зареєстрована як публічна, що можливо лише за умови, якщо статутний фонд становить не менше встановленого законом мінімуму. Якщо статутний капітал стає меншим за встановлений мінімум, то ця компанія повинна перереєструватися на приватну. Взагалі публічна корпорація (компанія) в англійському праві має особливе тлумачення. До неї належать державні підприємства, які виконують суспільно-корисні функції, а також компанії, які проводять відкриту підписку на акції серед широкої публіки.
Приватною є компанія, яка має менший, аніж визначено для публічних, статутний капітал. Якщо він перевищує межі мінімального, то ця компанія повинна перереєструватися на публічну.
Закон виділяє декілька різновидів компаній на підставі характеру майнової відповідальності перед третіми особами. Їх класифікація в англійському праві дещо відрізняється від існуючої в романо-германській цивільно-правовій системі:
компанія (товариство) з необмеженою відповідальністю (unlimited partnership) — відповідає за змістом повному товариству в країнах романо-германського права;
товариство з обмеженою відповідальністю (limited partnership) — за змістом приблизно відповідає командитному товариству в романо-германському праві;
компанія з обмеженою відповідальністю (corporation) — аналог акціонерного товариства в країнах континентальної системи права.
В останні роки в Англії поширюються приватні компанії, що складаються з однієї особи (one-man-company).
В англійському праві виділяють також квазікорпорації — такі юридичні особи, які визнаються як одне ціле лише для досягнення конкретної мети. Прикладом можуть бути профспілки, які взагалі не визнаються юридичними особами, однак вони можуть мати окремі права корпорації: мати своє майно, укладати угоди (переважно угоди з найму), а також подавати позови, пов’язані з наклепами на профспілки та захистом їхньої честі чи репутації, можуть виступати відповідачами в справах за позовами їхніх членів про відновлення членства в профспілці.
У праві Англії немає інституту установи. Відповідні цілі реалізуються через інститут довірчої власності: одна особа, яка встановлює довірчу власність (засновник), передає іншій особі (довірчому власникові) майно для управління в інтересах визначених бенефіціаріїв — зазначених засновником осіб, які є вигодонабувачами. Останніми можуть бути як конкретні особи, так і невизначене коло осіб.
За правом США всі юридичні особи, як і в англійському праві, є корпораціями. У доктрині існує досить детальна їх класифікація[3]. Перш за все, виділяють публічні корпорації — public corporation — (громадські, урядові, політичні), які можуть бути федеральними, муніципальними, окружними, господарськими, а також квазімуніципальними.
Приватні корпорації (private corporation) поділяють на комерційні та некомерційні. Некомерційними корпораціями (non-profit corporation) є благодійні, освітні, культурні фонди та ін.
Серед комерційних корпорацій (business corporation) доктрина та судова практика виділяють такі: закриті (closely held), відкриті (publicly held), де-юре (de jure), де-факто (de facto), внаслідок естопеля (by estoppel), професійні (professional), одноособові (sole), колективні (aggregate), місцеві (domestic), іноземні (foreign), дочірні (subsidiary), основні (parent), залежні (controlled), торгові (trading), компактно-мобільні (collapsible), пересувні (migratory), квазіпублічні (quasi-public), чартерні (sub-charter), мобільні (tramp), фіктивні (dummy), неактивні («сплячі» — dormant/shell).
Корпорація існує de jure, якщо в процесі її утворення були дотримані вимоги імперативних норм закону щодо порядку її утворення та реєстрації. Корпорація de facto визнається такою за наявності певних умов[4]. Якщо не виконані передбачені законом вимоги щодо порядку утворення корпорації, об’єднання розглядається як юридична особа, якщо: у даному штаті існує закон, на підставі якого може бути утворена подібна корпорація; мала місце добросовісна спроба утворити юридичну особу у встановленому законом порядку; об’єднання здійснює підприємницьку діяльність у формі корпорації. За наявності цих умов ні треті особи, ні саме об’єднання не в змозі оспорювати існування корпорації. Ця теорія корпорації de facto доповнюється певними обмеженнями: якщо особи своєю поведінкою дають підстави вважати, що вони здійснюють підприємницьку діяльність і спонукають третіх осіб вступати з ними в ділові стосунки, то вони не можуть посилатися на відсутність корпорації для заперечення позовів третіх осіб.
Корпорації, внаслідок естопеля, передбачають діяльність об’єднання осіб, яка хоч і не є легалізованою, однак здійснюється у формі підприємництва, що позбавляє дане об’єднання права заперечувати укладені ним угоди, посилаючись на відсутність статусу юридичної особи.
Квазімуніципальними є публічні корпорації де-факто.
Організаційними формами комерційних корпорацій США (та підприємництва зокрема) є певні види торгових товариств: з обмеженою відповідальністю (limited liability partnership), командитні (limited partnership), професійні командитні (professional limited partnership), командитні товариства з обмеженою відповідальністю (limited liability limited partnership), повні (general partnership). Розрізняють також компанії з обмеженою відповідальністю (limited liability company).
87. Британська система реєстрації компаній
Зазначена система функціонує у відповідності до Закону Великої Британії "Про компанії" від 2006 року (Companies Act 2006), та передбачає збір статутної інформації про компанію, а також податкової інформації для реєстрації у системі сплати корпоративного податку Податково-митній службі Великої Британії. Перелік інформації, якою можуть обмінюватися державні структури, визначається Законами Великої Британії "Про захист персональних даних" від 1998 року та "Про вільний доступ до інформації" від 2000 року, який у свою чергу вимагає, щоб основна частина інформації про компанії була доступна громадськості.
Загалом процес реєстрації компанії за принципом єдиного вікна (по інтернету - "онлайн") займає не більше 24 годин. При використанні паперового методу реєстрації - до п’яти робочих днів. При цьому, особа, що реєструє підприємницьку діяльність, має надати наступну документацію:
аплікаційну форму "IN01", яка є заявою на реєстрацію підприємства;
установчий договір, у якому зазначаються імена усіх учасників підприємства та підтвердження про їх згоду;
статут підприємства (якщо не використовується модельний статут);
додаткова інформація, якщо назва компанії містить слова, контекст яких, може мати подвійне значення. Наприклад, при наявності слова "аудит" у назві компанії потрібно мати дозвіл від державного аудитора на використання такої назви. Найменування компанії регламентується Законом Великої Британії "Про назви компаній" від 2009 року.
Після реєстрації компанія отримує сертифікат про реєстрацію, який містить інформацію про те, що дана компанія зареєстрована на території Великої Британії та дату реєстрації.