Ім'я файлу: 37Роман_Дж_Барнса_«Історія_світу_в_10_½_розділах»_Проблема_інтер
Розширення: docx
Розмір: 19кб.
Дата: 16.11.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 19кб.
Дата: 16.11.2022
скачати
37. Роман Дж. Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах». Проблема інтерпретації історії та її істинності. Використання прийомів монтажу та колажу. Полістилістичність роману.
«Історія світу в 10½ розділах» — це роман Джуліана Барнса, який був уперше опублікований 1989 року. Це збірка новел у різних стилях, де у деяких сюжетних лініях вони перегукуються між собою та мають тонкий зв’язок. Більшість із них вигадані, але деякі мають історичне підгрунтя.
Створюючи цей твір, автор послуговується прийомом монтажу. У широкому сенсі колаж — включення за допомогою монтажу в твори різностильових об'єктів або тем для посилення естетичного ефекту. А літературний монтаж — це специфічний твір, часто збірник, складений із тематично об'єднаних уривків художнього (чи будь-якого іншого) тексту (текстів).
«Історія світу в 10 ½ розділах» складається з 10 новел («10 розділів») та інтермедії між восьмим і дев'ятим розділами (це, власне, і є «1/2 розділу»). Однак Барнс наголошував, що «Історія світу...» не є збіркою новел; вона «була задумана і виконана як ціле». Отже, це десять коротких прозових оповідань або історій, які в ізольованому вигляді представляють різні жанри від наукового трактату до белетристики плюс півглава, явно автобіографічного характеру, де зведені воєдино міркування Барнса про кохання та історію. Будучи зібрані разом і «змонтовані» у певній послідовності, ці твори створюють якусь композиційну цілісність, яку лише деякі дослідники зважилися назвати романом.
Роман «Історія світу в 10 ½ розділах» треба читати саме як постмодерністський текст, який на тлі традиційних форм оповіді виглядає або пародіюванням, або імпровізацією. Для стилістики Дж. Барнса характерна свідома установка на іронічне співставлення різних літературних стилів і жанрових форм (хроніка, фантастика, детектив, мистецтвознавче есе; використання сленгу, вульгаризмів). Твір, написаний у традиції колажного постмодерністського письма, синтезував різні жанрові форми та дискурси: історичну розвідку і журналістику, науковий звіт і детектив, архівний рукопис і приватний лист. Іронія пронизує всі рівні романної організації, що є характерною рисою постмодерністського твору. Використовуються пародія і інтертекстуальність як провідні принципи створення тексту.
Роман Дж. Барнса «Історія світу в 10½ розділах» написаний у жанрі «історіографічної метафікції». Він містить численні ілюстрації інтертекстуальної іронії, найяскравішою з яких є переказ біблійної історії Всесвітнього потопу. Історія потопу, розказана Дж. Барнсом, подається як авторитетне висловлювання, якому можна довіряти не менше, ніж Біблії, про що свідчить вибір мовного матеріалу. У першому розділі «Пасажири без квитків» в сюжетну основу лягає біблійна історія про ковчег Ноя, Всесвітній потоп і перших людей, створених Богом. Розповідь ведеться від імені шашелі, яка власне і є цим безбілетним пасажиром. Образ наратора є іронічним, тому змушує засумніватися в самій можливості представити історію людства як послідовний, цілеспрямований, лінійний процес.
У романі Джуліана Барнса, переосмислено питання історії, відображено основні постулати постмодерністського прочитання історії: пріоритет версії над фактом, суб’єктивних чинників над об’єктивними, сумнів у можливості існування єдиної кінцевої істини. У романі «Історія світу у 10 ½ розділах» фікціональна історія постає сукупністю альтернативних історій, ключовим смисловим зв’язком яких є біблійний символ всесвітнього Потопу. У кожному з розділів Дж. Барнс подає певний варіант історичної події з позиції окремого оповідача, який є безпосереднім учасником подій.
Сама назва роману «Історія світу в 10½ розділах» вже є досить іронічною тому, що світова історія є занадто довгою та не поміщається навіть в одну книгу. Вона передбачає певну єдність між частинами, коли окремі розділи, здавалося б, розрізнені або навіть не мають відношення до конкретних історичних подій. Вона ніби підказує читачеві, що той матиме справу ще з однією, далекою від канону версією світової історії. Роман складається з окремих розділів (новел), які, на перший погляд, жодним чином один з одним не пов’язані: різняться їхні сюжети та проблематика, контрастні та неоднорідні стилі та часові рамки. Якщо у першому розділі «Пасажири без квитків» представлені події з біблійних часів, то наступний розділ «Незвані гості» переносить читача у ХХ століття, а третій «Релігійні війни» повертає у 1520 рік. Складається враження, що автор довільно, витягує з історії окремі її фрагменти, щоб на їх основі розкритикувати найбільш критичні світові події. Важливо, що письменник вибудовує історію цивілізації не в технологічному, а в хаотичному порядку: після міфологічної Древності йде ХХ ст., потім настає Середньовіччя, потім Відродження (епіграф до глави «Вціліла»), знову ХХ ст., XIX в. і т. д. Подібна організація часу створює образ хаотичного світу, позбавленого задуму розвитку світу, що розвивається без плану деміурга.
На думку Барнса, історія завжди є фрагментарною, це не безупинний лінійний хід часу, а елементи, через поєднання яких можуть бути виявлені окремі історичні закономірності. Барнс зазначає: «Усі ми знаємо, що об'єктивна істина недосяжна, що будь-яка подія породжує безліч суб'єктивних істин, а потім ми оцінюємо їх і створюємо історію, яка нібито оповідає про те, що відбулося «насправді».
Роман «Історія світу у 10 ½ розділах» — це спроба зображення множини можливих варіантів історії, артикуляція історії як міфу, який супроводжує культуру, а також подолання міфу історії за допомогою особистого досвіду. У тексті роману на рівні алюзій та на рівні авторської концепцій твору історія зображена як соціокультурний феномен, для дослідження якого потрібно шукати нові альтернативні методи. Дж. Барнс за допомогою художніх засобів акцентує на легітимності альтернативних історій, а також на перевазі наративного підходу в історіографії над класичним дослідженням історичних фактів та джерел.
Протягом усього твору автор дотримується такої позиції: «Історія — це не те, що сталося. Історія — це лише те, що розповідають нам історики». Тобто кожен історик пропонує свою версію подій, це ж робить кожен безпосередній учасник історичних подій, завдяки чому відбувається фікціоналізація історії.
Історія за Барнсом - це ще й можливість фальшування, небезпека переписування історії, з якою ми зіткнулися в XX столітті. Як безслідно зник у хвилях потопу корабель Вараді, четвертого сина Ноя, про якого в Біблії нічого не сказано, так у товщі історії назавжди зникають справжні розповіді про те, що було насправді, поступаючись місцем фактам і цифрам. Барнс наочно демонструє читачеві, що ніхто краще за постмодерністського художника не знає, як вільно можуть інтерпретуватися факти та цифри, він називає цей процес «фабуляцією»: «Ви вигадуєте небилицю, щоб обійти факти, про які не знаєте або які не можете прийняти. Берете кілька справжніх фактів та будуєте на їх основі новий сюжет».
Ілюстрацію такого підходу знаходимо у мистецтвознавчій частині глави «Кораблетроща», в інтерпретації картини Т. Жеріко «Пліт Медузи». Історія потопу повторюється знову: корабель зазнає лиха, частина пасажирів висаджується на пліт, який протягом одинадцяти днів змушений блукати морем. Вкотре, як і в історії Ноя, «чисті» відокремлені від «нечистих» - офіцери фрегата вирішують перерізати троси, що буксували пліт, пізніше на самому плоті хворих скидатимуть у воду, щоб дати можливість вижити відносно здоровим. Але для Барнса цікаві події не стільки самі по собі, скільки їх втілення в мистецтві - шедеврі романтичного живопису Т. Жеріко, який, у свою чергу, пожертвував достовірністю заради вірності мистецтву, зобразивши сцену аварії корабля, не цілком відповідну дійсності, що і стало відправною точкою барнсівського трактування його картини. Автор починає опис картини саме з тих моментів, які не увійшли в остаточний варіант твору, наочно демонструючи читачеві, чому ті чи інші моменти аварії корабля і подорожі на плоту художник вважав несуттєвими. Потім пропонує поглянути на полотно «недосвідченим поглядом»: ми бачимо людей, які волають про допомогу до корабля на горизонті, але неясно, що чекає на цих нещасних - порятунок чи загибель.
Один з розділів роману написаний у вигляді архівного документу. Проте автор піддає сумніву авторитет документу як визнаного історичного джерела, у якому об’єктивно викладені події. Документ фіксує лише те, що видається істинним його авторові, він відображає один погляд, який ніяк не можна вважати істинний. Пропонуючи свою версію подій, письменник трансформує існуючу істину у вимисел. Отож, загальноприйнята інтерпретація подій у романі є тільки однією з можливих версій. Важливим є те, що жоден із варіантів не заміняє її, не стає пріоритетним. Постає питання: яка ж з інтерпретацій є правильною? Автор навмисне відмовляється допомагати читачеві у нелегкому виборі, читач має право зупинитися на тому варіанті, який видається істинним саме йому.