3. Розкриття особливості роботи психотерапевта
Основні цілі та види діяльності практичного психолога. Взаємозв'язок видів та напрямів діяльності практичного психолога
Практична психологія спрямована на досягнення як перспективних, так і актуальних цілей.
Перспективні цілі передбачають розвиток, становлення індивідуальності кожного індивіда, формування його психологічної готовності до життєвих ситуацій.
Перспективні цілі передбачають розв'язання таких завдань: збереження психічного здоров'я і попередження емоційних розладів, зняття психічного напруження, яким супроводжується у дітей та дорослих період адаптації до нових умов навчання, роботи та життя;
- створення умов, які б сприяли розвитку здібностей кожної дитини, можливостей для самовираження індивіда, розкриттю його творчого потенціалу, розвитку самостійного та творчого мислення, зацікавлення у відкритті нового, активізації пізнавальної діяльності дітей;
- сприяння розвитку кращого розуміння індивідом себе, його самосприйняття, усвідомлення власного "Я", почуття впевненості в своїх силах;
- формування групової згуртованості та навичок спілкування з ровесниками, дорослими, навичок співробітництва;
- формування психологічної компетентності.
Актуальні цілі діяльності практичного психолога вимагають орієнтації на вирішення щоденних поточних психологічних проблем, пов'язаних з тими чи іншими труднощамиВони передбачають розв'язання таких завдань:
o вивчення причин зниження продуктивності діяльності та пошуки шляхів їх подолання;
o регуляція стосунків у системах: вчитель-дитина, дорослий- діти, керівник-підлеглий, колега-колега тощо. Залагодження конфліктів;
o виявлення соціально-психологічних труднощів, проблем індивідуального розвитку і соціалізації особистості та вживання відповідних заходів;
o розв'язання психологічних проблем особистого життя людини.
Основними видами діяльності практичного психолога є:
- просвітницько-пропагандистська робота;
- пропедевтична і профілактична робота;
- психологічне консультування;
- психодіагностика і прогностика;
- психокорекція, психотерапія та соціально-психологічна реабілітація.
Яким буде конкретне поєднання видів роботи практичного психолога, які з них виявлятимуться як пріоритетні, залежить від специфіки установи, де працює практичний психолог, та розв'язуваної проблеми.
Слід зауважити, що види діяльності практичного психолога становлять цілісну систему, утворену із взаємопов'язаних компонентів, які розрізняються професійними цілями, поставленими психологом у конкретній ситуації. При цьому результат психологічної допомоги включає як передбачувані, заплановані компоненти, так і побічні. Як правило, внаслідок заходів, здійснених практичним психологом, незалежно від виду його діяльності, виявляється багатокомпонентний ефект, що дозволяє клієнту отримати нові знання (просвітницький ефект), відповісти для себе на питання "Як попередити...?" (профілактичний ефект), "яким я є і можу бути?" (діагностично-прогностичний), "як треба діяти в цій ситуації?" (консультативний), а також виробити у себе нові мотиви, установки, способи поведінки (психокорекційний ефект).
Аналогічно збір інформації про клієнта практичний психолог здійснює не тільки у ситуаціях психодіагностики, а й у всіх видах своєї роботи.
Вирізняючи види діяльності практичного психолога, слід мати на увазі умовність цього поділу та комплексність отримуваного ефекту психологічної допомоги.
12. Аксіопсихологічне проектування життєвих досягнень особистості
У дослідженні обґрунтовано концепцію аксіопсихологічного проєктування життєвих досягнень особистості з використанням принципу інтегральної суб’єктності та методів факторно-аналітичного підходу до емпіричного вивчення предметно актуалізованих психічних явищ. Результати цього комплексного дослідження репрезентовано через уявлення про особистість як інтегрального суб’єкта можливих духовних, моральних та інших трансформацій і предметних утілень. Акцентовано увагу на пізнанні чинників означеного феномену в період дорослості – ранньої, середньої та пізньої; статі, віку й обраного фаху. Витоки авторських пошуків відображено крізь призму провідних філософських напрямів – феноменологічного, екзистенційного та філософсько-антропологічного, що базуються на розумінні людини як відкритої істоти, котра постійно визначає і проектує себе. Ключовими аксіопсихологічними корелятами філософської проблематики визнано інтенційність, вибір, світопроєкт, сенс життя, цінності та ціннісні орієнтації, життєвий успіх, щастя, які дають підстави стверджувати, що особистість суб’єктно здатна до самоспричинення та самотрансцендування, самовизначення і керування власним життям. Для виділення системи критеріїв і показників аксіопсихологічного проєктування життєвих досягнень особистості здійснено теоретичний аналіз міждисциплінарних студій досліджуваного феномену. Зазначено, що такими “мірилами” є смисложиттєва орієнтація на самоздійснення, спрямованість на саморозвиток і самовдосконалення, цілісність і гармонійність багатогранного існування людини, які виражаються в адекватній самооцінці особистісного потенціалу та рівні домагань, задоволеності досягнутим рівнем реалізації життєвих планів, збалансованості самореалізації в різних сферах життєдіяльності; творчий характер діяльності, самостійність і незалежність; рефлексивна саморегуляція, яка спирається на внутрішній локус контролю; високий рівень толерантності до невизначеності, гнучкість в організації життєдіяльності. Авторська теоретична модель являє собою аксіопсихологічне проєктування як двоєдиний синергійний процес ціннісно-цільового випередження (антиципації) бажаних для певної особи станів і статусів (досягнень) та їх суб’єктно-ресурсного забезпечення відповідними компетентностями, релевантними відносно конкретних життєвих ситуацій. Це дало змогу поєднати тріангуляційною дугою темпорально-телеологічний і каузально-суб’єктний (топічний) аспекти цілісного процесу життєздійснення особистості. Конкретизовано, що перший аспект репрезентує свободу волі як іманентно притаманну властивість homo sapiens більш чи менш самостійно визначати свої життєві пріоритети (ціннісно-смислова сфера), другий – представляє біологічно зумовлені та набуті в ході соціалізації (в тому числі завдяки навчанню, вихованню, освіті загалом) знання, уміння, навички, компетенції, втілювати особистісні вибори як результати ціннісного самовизначення (від вирішення ситуативних завдань на їхній смисл до ухвалення доленосних рішень щодо подальшої траєкторії особистого руху-поступу) в життєздатні проєкти. Наголошено, що без взаємної відповідності “хочу” і “можу”, термінального й інструментального не може синтезуватися кінцевий продукт цієї синергії – “я стану” чи “відбудуся” за умови відповідної самоорганізації та емоційно-вольової мобілізації. З’ясовано, що перший аспект аксіопсихологічного проєктування підлягає принципу нелінійного телеологічного детермінізму, другий – каузального детермінізму, узгоджена дія яких конструює феномен аксіопсихологічного проєктування життєздійснення особистості. Для побудови прикладної моделі емпіричного дослідження, яка є похідною від теоретичної, обґрунтовано та реалізовано принцип системності у вигляді холархії підпорядкованих один одному рівнів інтегральної суб’єктності, через формат якого розглянуто людину як цілісну особистість. Розкрито кожен із п’яти рівнів інтегральної суб’єктності, які марковано відповідними особистісними рисами – ціннісно-цільовими диспозиціями й інструментально-суб’єктними здатностями, синергійна дія яких зумовлює високу ймовірність досягнення життєвих успіхів: на рівні відносного суб’єкта (психосоматичного індивіда) – відчуття суб’єктивного благополуччя (щастя), на рівні моносуб’єкта (власне суб’єкта індивідуальної предметної діяльності) – стиль саморегуляції, почуття самоефективності, мотивація досягнень; на рівні полісуб’єкта (соціального індивіда) – стратегії копінг-поведінки, перфекціоністські настанови; на рівні метасуб’єкта (творчої індивідуальності) – структура ціннісних орієнтацій, каузометричні показники реалізованості життя; на рівні абсолютного суб’єкта (людини універсальної) – духовні прагнення, цільова спрямованість особистості. За результатами емпіричного дослідження експліковано факторну структуру аксіопсихологічного проєктування життєвих досягнень осіб, що перебувають на етапі ранньої дорослості, яка уможливила виокремлення дев’яти провідних детермінант цього процесу. Встановлено, що у їх складі найвагомішими є суперечлива комбінація диспозиції самоефективності й опір самоудосконаленню, поєднання асертивності зі слабкою мотивацією до самоосвіти й саморозвитку. Виявлено вплив гендерного чинника на аксіопсихологічне проєктування життєвих досягнень особистості в ранній дорослості. Констатовано, що в жінок цей процес спонукається диспозицією самоефективності і перфекціоністськими настановами, а в чоловіків – рисами маскулінності й прагненням до подолання перешкод. Виявлено особливості аксіопсихологічного проєктування життєвих досягнень осіб на етапі професійної підготовки фахівців різних спеціальностей. Аргументовано основні параметри цього процесу у студентів інженерних спеціальностей – риси чоловічого гендеру і диспозицію самоефективності; доведено, що спільними рисами для представників обох статей є диспозиція самоефективності за маскулінним типом, а відмінними – невпевненість у власних силах і сподівання на щасливий випадок у жінок та протилежна цій диспозиція – впевненість у собі й віра у власні сили в чоловіків. Натомість у майбутніх економістів процес аксіопсихологічного проектування життєздійснення визначається суб’єктними здатностями до саморегуляції, наполегливістю в подоланні перешкод; встановлено, що гендерні відмінності в конструюванні досліджуваного феномену в майбутніх економістів стосуються збалансованого впливу внутрішніх і зовнішніх детермінант успіху в жінок й орієнтації на соціальне визнання у чоловіків, і це при тому, що диспозиція самоефективності рівномірно виражена в обох субвибірках досліджуваного контингенту. З’ясовано, що майбутні педагоги періоду ранньої дорослості покладаються передусім на себе (почуття самоефективності, здатність до саморегуляції); у середній дорослості для педагогів першочерговими є ефективна самореалізація, асертивність, розвинута саморегуляція, а в пізній дорослості переважають упевненість в успішній самореалізації та продуктивності власного життєвого шляху. Висвітлено значущі відмінності детермінант аксіопсихологічного проєктування життєвих досягнень педагогів за критеріями віку і гендеру (на основі результатів однофакторного дисперсійного аналізу). Доведено, що обраний фах суттєво не впливає на перебіг цього процесу. В плані значущих гендерних відмінностей виявлено, що респонденти жіночої статі переважають чоловіків за потребою в розвагах і відпочинку, цінностями любові та визнання, застосуванням емоційного копінгу та копінгу “соціальне відволікання”, андрогінними рисами, вони частіше переживають амбівалентні почуття, наслідують традиційні зразки поведінки, більш конформні й зорієнтовані на підтримку з метою збереження душевної рівноваги. Натомість в опитаних чоловічої статі у пріоритеті цінності здоров’я, орієнтація на змагальність як порівняльну самоефективність, стратегічність мислення, мотивація досягнення, моделювання і програмування майбутніх подій. За виявленими провідними факторами і результатами дисперсійного аналізу встановлено закономірне зростання ролі інструментально-суб’єктних здатностей в аксіопсихологічному проєктуванні життєвих досягнень особистості від середньої до пізньої дорослості, притаманність чоловікам тенденції домінування інструментально-суб’єктних здатностей в конструюванні зазначеного феномену та переважання у жінок ціннісно-цільового вектору проєктування свого життєздійснення над інструментально-суб’єктним.
13.Честь і гідність Аналіз досліджень свідчить, що честь і гідність у площині психології досліджувались мало. У своїй монографії «Соціальна психіка нації» М.Й. Варій приділив цим питанням як соціальнопсихічним явищам, які висвітлюють соціально-психологічний образ етнічної спільноти, значну увагу [5]. Часто дослідники пов’язують ці явища в одне ціле. Єдність цих понять зафіксована в тому факті, що вони часто і звично використовуються разом – як честь і гідність людини та особистості. Водночас, вони дещо відрізняються і тим самим доповнюють одне одного.. У сучасному «Філософському енциклопедичному словнику», у відповідній статті В. Нестеренка, гідність вважається «однією з основних позитивних ознак людини як особистості, мірою ствердження в людині особистісних начал. Психологічно гідність постає як належний рівень самооцінки і дійовий механізм самоконтролю, що спирається на чітке розрізнення особою чогось припустимого і неприпустимого для неї. Як етична категорія, гідність позначає загальнообов’язкове визнання самоцінності людини, її здатності і доконечної потреби бути моральним суб’єктом. Відповідно до різних модальностей людського буття, розрізняють особисту гідність, жіночу та чоловічу, професійну гідність, національну гідність, гідність громадянина, людську гідність. В структурі особистості і в практичній поведінці гідність реалізується через такі чесноти, як благородство, скромність, відповідальність, критичність і вимогливість до себе та інших тощо. Умовою формування і утвердження гідності є потреба в повазі з боку інших людей (гідним є те, що гідно поваги). Тому співвідносним щодо гідності моральним феноменом є честь як безпосередній моральний вияв позитивної громадської оцінки особистості . Розгорнуте аксіопсихологічне розуміння природи честі подано у «Словнику з етики» за редакцією І.С. Кона, де честь характеризується як «поняття моральної свідомості і категорія етики, що тісно пов’язана і в багатьох відношеннях схожа з категорією гідності. Подібно до гідності, поняття честі розкриває відношення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства. Проте, на відміну від поняття гідності, моральна цінність особистості у понятті честі пов’язується з конкретним суспільним становищем людини, видом її діяльності та визнаними за нею моральними заслугами. Якщо уявлення про гідність людини виходить з принципу рівності всіх людей у моральному відношенні, то поняття честі, навпаки, диференційовано оцінює людей, що знаходить відображення в їх репутації. Відповідно, честь вимагає від людини підтримувати (виправдовувати) ту репутацію, котру має вона сама чи колектив, до якого вона належить. Історично поняття честі виникло в моральній свідомості суспільства у вигляді уявлень про родову і станову честь (моральна вимога, що диктує людині спосіб життя і дій, які не принижують гідності певного стану чи роду)» [16, с. 384–385]. Наведені дефініції (а їх існує значно більше) свідчать про наявність спільного і відмінного у значенні понять гідності і честі. Спільне між ними полягає у відображенні в них, передусім, цінності особистості в її усвідомленні та переживанні людиною і суспільством. Підкреслимо саме цей момент – усвідомлення цінності власної особистості (нагадаємо, що, за А.В. Петровським, усвідомлення – це пізнання, самоусвідомлення, цілепокладання, емоційна оцінка і переживання [10]). Певна відмінність цих близьких за значенням понять полягає в тому, що у понятті честі відображається головним чином цінність особистості у соціально-психологічному плані (цінність її ролей, статусів, позицій, авторитету, репутації, іміджу тощо), яка носить в цьому плані переважно опосередкований, формальний, суспільно визнаний характер. Що ж стосується поняття гідності, то в ньому відображається усвідомлення і переживання особистістю переважно своєї цінності в індивідуально-психологічному плані, тобто її самоцінність, що носить безпосередній, змістовний, «інтимно-приватний» характер Честь і гідність багато значить для особистості, оскільки вони стосуються соціальної та індивідуальної цінності, усвідомлення і переживання особистістю соціальної оцінки її місця, позиції, ролі, значення, репутації, авторитету у суспільстві та самоусвідомлення і переживання нею своєї індивідуальної сили, потенціалу, ресурсів у власній самооцінці. В цьому розумінні аксіопсихологічна діада честі і гідності утворює потужне за своєю енергетикою ядро особистості, яке набуває відповідно до цього величезної доленосної, «ядерної» сили людини, що виступає важливим чинником її життєдіяльності, детермінантою соціальної та індивідуальної поведінки, верховною мірою оцінки усіх речей і явищ.