Ім'я файлу: тема 2.3.docx
Розширення: docx
Розмір: 78кб.
Дата: 07.06.2023
скачати
Пов'язані файли:
Доповідь 1.docx
доповідь 3.docx
Проблеми гносеології.docx
Розширення: docx
Розмір: 78кб.
Дата: 07.06.2023
скачати
Пов'язані файли:
Доповідь 1.docx
доповідь 3.docx
Проблеми гносеології.docx
ТЕМА 2.3. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.
План
1. Особливості середньовічного світогляду. Християнство та його вплив на середньовічну культуру.
2. Місце церкви в культурі середньовіччя.
3. Теологічні та філософські пошуки середньовічної доби.
4. Становлення та розвиток освіти.
Початки формування середньовічної культури
Середні віки — поняття не стільки хронологічне, скільки змістове. На різних етапах існування воно по-різному виявляє свої сутнісні характеристики. У Раннє — початкову межу якого нелегко встановити — ще досить сильними були елементи культури та соціальних відносин античності, і лише поступово вимальовуються форми соціального та духовного життя, притаманні середньовіччю. Радикальні зміни відбуваються як у прогресі техніки, розвитку міст, які так не схожі ані на античні поліси, ані на міста Нового часу, у системі організації виробництва й експлуатації основної маси селянства, так і в структурі пануючого класу феодального суспільства. Ще більшими були зміни у сфері духовного життя, мистецтва, літератури, теології.
1. Особливості середньовічного світогляду. Християнство та його вплив на середньовічну культуру
Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.
Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.
Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною
ієрархією.
Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний : в догляд визначається як переважно світогляд теологічний.
2. Місце церкви в культурі середньовіччя
У середні віки зростали доходи та володіння церкви, посилювалась її могутність. В умовах відсутності стабільної централізованої влади вона накопичила значні багатства, котрі дістались їй від королів варварських держав, що виникли на території Західної Римської імперії.
Значущість католицької церкви була зумовлена винятковим значенням релігії в середні віки — вона являла собою ідеологічну форму позаекономічного примусу і була суттєвою рисою класових відносин у феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія грунтувалась на ідеї Бога, який гарантував стійкість, незмінність існуючого порядку та являв собою частину космічного, природного порядку.
У середньовічній культурі існує чіткий розподіл між «ученою вірою» та «вірою народу». Так, М. Бахтін говорить про протистояння двох культур: церковної, ученої, офіційної та народної, сміхової, карнавальної.
Це є своєрідним парадоксом середньовічної культури, результатом перетину народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжковою культурою, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною.
Релігійна універсальність, яка грунтується на юридичному та аграрному характері індивідуальної релігійності, у регіоні свого існування не могла бути терпимою ні до релігійної індиферентності, ні до іншої віри. Той, хто не приймав віру, не «поміщався» в існуючий суспільний устрій. Тісний зв’язок, що існував між церквою, державою та суспільством, призводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен був бути одночасно і християнином.
Підкреслюють досить сильний зв’язок ототожнення індивіда з церквою. У такій ситуації індивід не міг вийти з католицької церкви, з часом від неї відколювались лише цілі держави. Можна згадати розкол християнства на східне (православне) та західне (католицьке), у часи Реформації з Римом поривають князі та єпископи, а разом з ними цілі народи.
Християнство у феодальному суспільстві Західної Європи виконувало функцію ідеологічного інтегратора, що зумовило консолідацію його організації — римо- католицької церкви, яка являє собою строго ієрархічно централізовану систему на чолі з римським папою і прагне до верховенства в «християнському світі». Вікова споруда папської теократії грунтується на двох взаємопротилежних принципах — аскетизму (відречення від світу) та всесвітньої влади (володарювання над світом). Аскетизм, відречення від світу та віра в бога були важливим інструментом у руках католицької церкви для досягнення її цілей. Багато що в цьому плані було взято християнством від попередніх епох і культур та трансформовано відповідно до потреб папської влади.
Поздовжня частини базиліки
Контраст між аскетичним настроєм середньовічного суспільства Західної Європи та завойовницькими прагненнями римо-католицької церкви є характерною рисою середніх віків. Релігійний фанатизм — один із засобів у намаганні римо-католицької церкви встановити тоталітарне управління над західним суспільством.
Ефективним знаряддям у вирішенні таких завдань була Священна інквізиція. Ця організація практично контролювала всі сфери діяльності мільйонів людей, використовуючи різноманітні методи соціотехнічного, у тому числі й таємного, управління суспільством, а також тонкі способи проникнення в потаємні куточки людської душі. Інквізиція виникла в ХШ ст. й закінчила своє існування в першій половині XIX ст. Під кінець середньовіччя Західна Європа, що перебувала під впливом католицької церкви, була покрита сіткою інквізиційних трибуналів, чия діяльність своєю безперервністю нагадувала дію законів природи. Маючи «довгі руки» та хорошу пам’ять Священна інквізиція діяла в ту епоху як міжнародна поліція. Вона викликала містичний жах через таємність її діяльності та надприродну пильність. Діяльності інквізиції властиві різноманітні методи та форми — від тортур у катівнях у середні віки до анафем, відлучень та Індексу заборонених книг у Новий та Новітній час.
Для боротьби з христовими ворогами та відступниками в середині XVI ст. було створено орден єзуїтів — напіввійськову напівчернечу організацію на чолі з Ігнатієм Лойолою. Саме цьому фанатичному орденові вдалося потіснити інші католицькі ордени та здійснити тотальний контроль над думками, духовним життям багатьох людей у світі. Орден єзуїтів став ефективним знаряддям у руках римської церкви в боротьбі з єресями.
3. Теологічні та філософські пошуки середньовічної доби
Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви — теолога Блаженного Аврелія Августина (354—430), хоча потрібно підкреслити всю суперечливість ставлення Августина до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій діяльності використовував його досягнення, але як високий церковний ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язичництва. У своїй «Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що мирське знання не повинно слугувати суєтним цілям і відвертати людину від істини, шкільні науки мають підводити учня до пізнання Святого Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості перетворюється в Августина на любов до Бога. У своїй праці «Про Град Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно обґрунтував її роль у житті людини та суспільства. Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній.
Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напрямку числення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. За підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього середньовіччя, а не знати їх вважалось ганебним.
Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490— 585) та Ісидор Севільський (570—636).
Опублікований у 537—538 рр. твір Кассіодора «Варії» подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї, народні повстання. У «Варіях» було змальовано портрети сучасників, дано пояснення природних явищ.
Григорій І уважається також засновником агіографії— виду церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії.
З протиборства різних напрямів у схоластиці постає відверте протистояння авторитету церкви, виразником якого був прихильник концептуалізму П’єр Абеляр(1079—1142), котрогосучасники називали блискучим розумом століття. Абеляр раціоналізував співвідношення віри та розуму, необхідною передумовою віри вважав розуміння того чи іншого теологічного постулату. Закликав вірити за допомогою свідчень розуму, а не на підставі бездоказових тверджень авторитетів церкви, що, безумовно, було єрессю для того часу.
4. Становлення та розвиток освіти
Бурхливий розвиток у XII—XIII ст. переживає освіта. Виникають школи при монастирях, міських соборах, парафіях, а згодом з’являються світські муніципальні та приватні школи, хоча й там освіта має переважно релігійний характер. Розвиток освіти був стимульований економічним та культурним піднесенням Західної Європи. Розвиток матеріального виробництва, торгівлі, дипломатії, мореплавства потребував освічених та просто грамотних людей, що сприяло необхідності масового поширення знань, розвитку наукових досліджень та відкриттів. З часом деякі школи трансформувалися в університети. Система кількаступеневої освіти мала такий вигляд: тривіум — квадривіум — медицина — право — теологія. Середньовічний університет складався з підготовчого факультету, або артистичного, де навчали основам наук: так званих сім вільних мистецтв, що були відомі ще з античності: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Математичні дисципліни — арифметика, геометрія, музика та астрономія мислились як науки про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. На артистичному факультеті навчались шість років, на наступних, вищих, медичному та юридичному — п’ять-шість, на богословському факультеті — 15 років.
На 1455 р. припадає початок книгодрукування. Йоган Гутенберг (1399—1468) винайшов друкарську машину, і першою з надрукованих книг стала Біблія.
Джерела художньо-образного світосприйняття епохи: література, основні архітектурні стилі, живопис. Народженню нових форм культури доби зрілого феодалізму сприяли два важливі чинники, а саме: поява міст, які з кінця XI ст. ставали центрами культурного- політичного життя, та хрестові походи, завдяки яким середньовічна Європа вперше відчула себе одним цілим та здобула високу мету.
Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Середньовіччя витворило два основні стилі: романський та готичний. Романський стиль (від лат. romanus — римський) був поширений у X—XII ст. і відбивав прагнення королівської влади та церкви спертися на авторитет Римської імперії. В архітектурних спорудах використовувалися прості, суворі, урочисті, масивні форми склепінь та арочних конструкцій. Романський стиль характеризується органічним злиттям раціональної структури споруд та їх могутніх конструкцій з високою експресивністю багатофігурних скульптурних композицій, у котрих теми Нового Заповіту (насамперед Страшного суду) виражені мовою пластики, що загалом відрізняється від античного зразка Слово «готика» походить від італ. gotico — готський, варварський. Для готичного мистецтва характерним є панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозне деталювання, підпорядкованість елементів логіці цілого, нерозривний зв’язок архітектури та скульптури. Провідним типом готичної архітектури стає собор. Загалом середньовічна художня культура набула своїх найхарактерніших форм у кожному з видів мистецтва: у літературі — це життя святих, у архітектурі — собор, в живописі — ікона, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері та Святих, а саме середньовічне мистецтво можна охарактеризувати як символічне.
Контрольні питання
Які були початки формування середньовічної культури?
Історичні передумови формування середньовічної культури. Культура сучасної Західної Європи спирається на підґрунтя, що утворилося за тисячоліття від кінця V до початку ХІV століття (на півночі Європи - до середини ХVІІ ст.). В історичній науці за цим періодом закріпилася назва “середні віки”.
Оцінки культури середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі. Глибинні процеси становлення національної самосвідомості в західній Європі кінця ХVIII - початку ХІХ століття відкривали народам цього регіону їхнє величне минуле, пробуджували цікавість до середньовіччя та його культури. Найвидатніші представники літературної інтелігенції в цей час докладали великих зусиль, аби заохотити європейське суспільство до знайомства з культурою середніх віків.
Які особливості середньовічного світогляду? Християнство та його вплив на середньовічну культуру.
Ядром світогляду середньовічної людини була віра, тому й середньовічна культура була теоцентрична (у її центрі був Бог).
Світогляд античної людини був горизонтальним. Навіть боги знаходились десь поряд злюдьми. У Середньовіччі формується вертикальний світогляд, окрім світу земного існує світ небесний і пекло.
Уся європейська середньовічна література позначена впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для людини мірилом у підході до зовнішнього. У Середньовіччі формується духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не знала.
Яке місце церкви в культурі середньовіччя?
Визначальна роль християнської релігії і церкви в усіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середньовіччя був теологічним (від грецького «теос» — Бог).
Які теологічні та філософські пошуки середньовічної доби?
Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви — теолога Блаженного Аврелія Августина (354—430),хоча потрібно підкреслити всю суперечливість ставлення Августина до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій діяльності використовував його досягнення, але як високий церковний ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язичництва. У своїй «Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що мирське знання не повинно слугувати суєтним цілям і відвертати людину від істини, шкільні науки мають підводити учня до пізнання Святого Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості перетворюється в Августина на любов до Бога. У своїй праці «Про Град Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно обґрунтував її роль у житті людини та суспільства. Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній.
5. Яке становлення та розвиток освіти.
Відповіді на контрольні питання.
Які були передумови епохи Відродження?
Творцями ренесансної культури були вихідці з найрізноманітніших соціальних верств, а її досягнення в гуманітарних і природничих знаннях, літературі, мистецтві стали здобутками всього суспільства. Ідейною основою культури Відродження був гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний).
Охарактеризувати Італію — батьківщину Відродження.
Найповніша і найпослідовніша еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви. Виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука. Небувалого розквіту досягло у ту пору образотворче мистецтво. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:
Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації — звільнення суспільного життя загалом від католицького догматизму.
Відродження інтересу до античної культурної спадщини давньоримського зразка, яку дещо призабули в ранньому середньовіччі чи її риси і стилістика частково використовувались в культурі пізнього середньовіччя.
Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.
Повернення у філософських дослідженнях до античної філософії і як наслідок — антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.
Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.
Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.
При посиленні реакції церкви — пошуки компромісу між гуманізмом та католицизмом, спроби примирити їх.
Розкрити суть гуманізму як ідеології Відродження
Гуманізм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.
4. Охарактеризувати Реформацію і Контрреформацію.
Першим, хто виступив проти торгівлі індульгенціями був Мартін Лютер (1483–1546). 31 жовтня 1517 р. Лютер прибив до дверей своєї церкви у Віттенберзі «95 тез», у яких різко засудив торгівлю індульгенціями. За короткий час десятки тисяч людей стали прихильниками ідей Лютера. У 1520 р. папа видав буллу про відлучення ченця від церкви. Лютер же привселюдно спалив її, що означало остаточний розрив із Римом. Мартін Лютер не заперечував проти церкви, він хотів, щоб вона стала простішою. Священики могли одружуватись, носити звичайний одяг, підпорядковуватися загальним для всіх законів. Лютеранська церква відмовилася від ікон і скульптурних зображень Христа і Богоматері. Біблія єдине джерело віри християн. Імператор Карл V вирішив втрутитися у справу. В 1521 р. Лютер прибув на рейхстаг у Вормсі. Там йому запропонували зректися своїх поглядів, але Лютер відмовився. Обурений імператор залишив зал засідань. По дорозі додому на Лютера напали, але Саксонський курфюрст Фрідріх Мудрий врятував його й сховав у своєму замку. Відсутність Мартіна Лютера не зупинило Реформацію.
Контрреформація
Папський Рим вів активну боротьбу із протестантами. Система заходів спрямованих на припинення і виколення реформаційних ідей і рухів, отримала назву Контрреформація. Почалось творення нових орденів. Одним із таких був Орден єзуїтів або «Товариство Ісуса», заснований у 1534 р. Ігнатієм Лойолою (1491–1556), а офіційно затверджений Папою Павлом ІІІ у 1540 р. Головним завданням «Товариства Ісуса» було зміцнення католицької церкви в боротьбі з єрессю. В ордені панувала жорстока сувора дисципліна. Очолював орден вибраний генерал («чорний Папа»). Єзуїти не носили чернечого одягу, у них не було монастирів. Щоб здобути більше прихильників і віруючих, орден звертав увагу на освіту. По всій Європі відкривалися єзуїтські школи. У боротьбі з єретиками практикувались також різні не законні методи: шпигунство, залякування, а інколи навіть вбивство.
