Тема 8. Традиційна культура українського народу
План
1.(44) Основні заняття і матеріальна культура українського народу;
2.(45) Поселення і житло українців;
3.(46) Національний одяг українців;
4.(47) Система харчування українців;
5.(48) Світоглядні уявлення українців;
6.(49) Календарні свята та обряди українців;
7.(50) Сімейна обрядовість:
a)(51) родильні обряди;
6)(52) весільні обряди;
в)(53) поховальні обряди.
1.(44) Основні заняття і матеріальна культура українського народу
Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття – рибальство, полювання, бджільництво. Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство). У суспільному житті українського села до кінця XIX ст., як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община-“громада”. Характерною була традиційна колективна форма праці - “толока”. Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками “толоки” були сусіди, родичі, куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла та господарські споруди; заготовляли продукти харчування і т.д.). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято. У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це передусім “загальний схід” - загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Київської Русі). Загальні збори обирали старосту села (“війта”), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі своїми обов'язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існування сільська громада (община) здійснювала функції охорони і передачі традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням морально-етичних і загальноприйнятих правових норм. Хоч, якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні традиційні зв'язки часів Київської Русі були істотно змінені в період формування козаччини, особливо в ході національно-визвольної війни середини XVII ст.
2.(45) Поселення і житло українців
Народна архітектурна творчість сягає своїм корінням найдавніших етапів формування цивілізації. Історія розвитку цієї галузі свідчить про неабиякий талант її творців, мудрість народного досвіду. Враховуючи природні умови, найдавніше населення території України створювало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітрів ділянках, раціонально використовуючи ландшафтні особливості. Найдоцільнішими вважалися житла, захищені самою природою: як заглиблені в землю (печери, напівпечери, землянки, напівземлянки), так і піднесені над землею споруди на дерев’яних платформах. Будівельним матеріалом для долівок були кістки мамонтів, дерева, очерет, солома, каміння, глина. Особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різні райони в Україні сприяли розвиткові своєрідних поселень, садиб та типів житла. Отож народна архітектура українців, котра в своїй джерельній основі мала багато спільних східнослов’янських ознак, вже в ХУІІ-ХУІІІ ст. набула рис яскравої національної виразності. На території України історично сформувалися чотири зони сільських поселень: північна, центральна, південна та карпатська гірська. Північна зона (Полісся, Волинь) характеризується поширенням багатодвірних поселень переважно вуличного типу. У східній частині цієї зони (Чернігівська та Новгород-Сіверщина) поряд з вуличними побутували безсистемні та безсистемно-вуличні поселення, що надавали своєрідності регіону. Внаслідок історичних особливостей заселення та розвитку господарства центральної зони (український Лісостеп та ін.), де до ХУІІІ ст. селяни мали можливість одержувати землі під забудову на основі вільної “займанщини” та інших пільг, тут з’ясувалися вільні та нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин, зокрема припиненням вільної колонізації, тут виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та ін. Регулярні поселення, створені за проектом. У північній зоні українського Степу, яка обіймає землі Таврії та частково Слобожанщини.(на півдні межі цієї зони полягають по узбережжю Чорного та Азовського морів), більш поселень виникла внаслідок державної та поміщицької колонізації другої половини ХУІІ-ХІХ ст. Забудова тут велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала, квартальну або гніздову форму планування. В усіх зонах поряд із зазначеними типами побутували й так звані радикальні форми сільських поселень, які виникли на основі торгово-ремісничих поселень. Крім того, в долинах невеликих річок та у балках формувалися рядові форми поселень у вигляді вулиць з однобічною забудовою. У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемні, які розміщувались на зручних земельних площинах на значній відстані одне від одного. Вирішальну роль тут відігравали особливості ландшафтної структури. Малодвірні поселення, виселки та хутори ХІХ-ХХ ст. були різного походження. Зокрема, малодвірні поселення Лівобережжя та Слобожанщини ХУІІІ ст. виникали на основі як окремих сільських займищ (хуторів або пасик), так і виробничих осередків феодалів або заможної козацької верхівки. Основою малодвірних сільських поселень південноукраїнського Степу в ряді викладів були тимчасові поселення запорізького козацтва – зимівники. Певною мірою їх походження відбиває термінологія. У північній частині Полісся та Волині малодвірні поселення змінили свої назви дворів та дворищ на хутори. Народна архітектура є однією з важливих складових частин матеріальної культури. Типи сільських поселень пройшли довгий шлях розвитку і відображають різні періоди історії України. Історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, хутор, присілок. Село – давній і дуже поширений тип поселення, воно відоме ще з часів Київської Русі. Села складалися з дворищ – ланів. Вони виникли в процесі господарського освоєння під землеробство певної території групою людей. Залежно від умов виникнення вони мали різні назви: кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір. Села часто зберігали поділ на частини, які відповідали назвам дворищ, кутків, кінців, і поклали початок поселенню. Іноді села, що складалися з дворищ, називалися селищами, а їх найстаріші частини - селом. Із сіл часто виділялися присілки (або висілки), які підтримували з сілом економічні, сімейно-родинні та господарські зв’язки. Розвивалися села шляхом об’єднання дворів здебільшого за рахунок натурального приросту осілої сім’ї і наступного її поділу, а також прибуття нових людей.
У середньовіччі деякі селяни отримували землю, але із зростанням населення неможливо було забезпечити всіх землею. Тому для бажаючих виділялись неужитки (чагарники, ліси, болота). Цих селян тимчасово звільняли від повинностей. Нові поселення в західних регіонах почали називати волями, а в східних – свободами. У ХІХ-ХХ ст. українське село як цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітних об’єктів і установ. Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення – селянські двори, головна дорога, об’єкти інфраструктури. Центром вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. Культова споруда – церква – знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція священика. До виробничо-побутових об’єктів належала: кузня, млин, корчма, крамниця. Культурно-освітні об’єкти становили початкові школи та також громадські організації, хати-читальні. Іншим поширеням в Україні типом малодвірного сільського поселення бeв присілок або висілок, урочище.
3.(46) Національний одяг українців
Будь-який національний одяг відображає культуру, історію і традиції свого народу. Повною вірно це і по відношенню до українського народного костюму. Національний український одяг зберіг багато рис української культури в різні періоди історії. Його особливості та орнаменти дають можливість вивчати культуру українського народу, тісно пов'язану з його історією. Український костюм був відомий ще в часи Київської Русі, це переконливо підтверджують історичні дослідження. Уже в ті часи різні регіони мали свої значні відмінності в особливостях одягу. Найбільше помічалося відмінність орнаментів вишивок і форми прикрас. Таке помітне розходження українських костюмів різних регіонів зберігалося до кінця дев'ятнадцятого століття, а пізніше ця відмінність стала не такою помітною. Красою українок в національних одежах захоплювалися знамениті художники, письменники, поети. Вони відображали барвисті самобутні українські костюми у своїх творах, відзначаючи надзвичайний смак українців в одязі та прикрасах. Це стосується не тільки жіночого одягу, який, безперечно, дуже барвистий та ошатний, але і чоловічого костюма, теж багато вишитого і прикрашеного національною символікою. Як і у всіх слов'янських народів, в українців чоловічий одяг складалася, в основному, з вовняних штанів і лляної або конопляної сорочки. У теплу пору року сорочка могла бути і верхнім одягом. Основною особливістю української сорочки вважається недовгий розріз зпереду по середині, так звана пазушка, вишита традиційним орнаментом. Орнаменти відповідали регіоном проживання українця, але частіше це були червоно-чорні візерунки. Українські чоловіки не носили сорочку поверх штанів, як це робили чоловіки деяких інших народів, вони заправляли сорочку в штани. Комір вишитої сорочки міг мати широкий лежачий комір або вузький комір-стійку, а застібкою могли служити красива тасьми в тон вишивки або звичайні гудзики. Традиційні українські штани шилися вільними, широкими, а між штанин ще й вшивається матня з прямокутних шматків тканини, яка давала ще більшу свободу рухів. Такий покрій був зручний для вершників і піших воїнів. Верхній край штанів кріпився на талії за допомогою шнурка або ременя. Для пошиття таких штанів використовували сукно - вовняну тканину, просочену воском. У закарпатському регіоні мали не дуже широкі штани з вилогами внизу штанин. Одвороти прикрашали орнаментами, вишитими зеленими і жовтими нитками. Такі яскраві орнаменти красиво виглядали на червоній або білій тканині. Жіночий український одяг більш яскравий, барвистий та різноманітніший, ніж чоловічій. Значну різноманітність в жіночий український костюм вносять і регіональні відмінності. Кожному регіону властиві свої особливості крою одягу, колірної гами, візерунків та техніки вишивок, свої прикраси та декор. Жіночий костюм Центральної України прийнято вважати класичним. Костюм Полісся зберіг багато елементів, властивих старовинному українському одягу. На Поділлі жіночий одяг включає мотиви і орнаменти, запозичені від сусідніх молдовських костюмів. Вплив польського костюма відчувається в вбраннях українок північно-західної частини України. У жіночому одязі південної України помітні традиційні риси більшості регіонів. Деякі елементи жіночого національного одягу мають, звичайно, невелику схожість з подібними елементами сусідніх народів, але в цілому костюм українок відрізняється від одягу всіх інших народів своєю неповторною етнічністю, оригінальними рисами, властивими лише українському національному костюму. Жіночі сорочки-вишиванки були окрасою і основною частиною костюма. Вони були довші чоловічих, шилися з двох видів тканин. Верхня частина сорочки була з тонкої красивої тканини, а нижня частина з більш грубою і щільною. Оригінальною українським одягом можна назвати плахту, яку одягали поверх вишиванки. Вона представляла собою подобу спідниці, зшитої з домотканого фарбованого вовняного полотна. Плахта була досить об'ємна, тому що на її пошиття потрібно близько чотирьох метрів полотна, яке розкроювали і зшивали певним чином. Готову плахту вишивали непомітними візерунками. Надягали її, намотуючи навколо талії, а зверху пов'язували поясом. На плахту спереду надягався красиво вишитий фартух, який називався «запаска». Так само були й інші елементого жіночого костюма, наприклад, спідниця-андарак, з домотканого напівшерстяного або вовняного полотна червоного кольору з гарними закладеними ззаду складками, прикрашеними широкою смугою витканих або вишитих орнаментів. Спідниця андарак була поширеною переважно на території Чернігівської області, а на території Полісся андараком називали спідницю з смугастого домотканого полотна. Не менш цікавим елементом жіночого костюма була Юпка, або Кохта, куртка, це був різновид плечових видів одягу з рукавами, яка шилася переважно з фабричних тканин і своїм кроєм повторювала форму безрукавок поширених на тій чи іншій території. Найбільш відомим видом жіночих безрукавок була-Керсетка, яка мала свої особливості, різноманітні варіації довжини і декору в залежності від регіональної приналежності. Також досить багато регіональних варіацій існувало у хутряних безрукавок, характерних для населення Прикарпаття і Карпат. А ось суконна безрукавка Лейбик, або катанка, бруслик, горсетка була популярна на більшій території західної України. Український національний жіночий костюм завжди славився великою кількістю оригінальних прикрас. Найпоширенішими прикрасами були найрізноманітніші види намист. Чим заможніша сім'я, тим більше і дорожче були намиста, які носять жінки. У свята жінки одягали свій найошатніший одяг, з кращих тканин, багато і барвисто оздоблений. Молоді дівчата одягали вінок з яскравих красивих квітів і стрічок, поверх прекрасних вишиванок надягали багато низок намист різних кольорів і розмірів. Український народ не забуває свої традиції. Як і раніше в свята, а також у повсякденному житті українці із задоволенням носять різноманітні вишиванки, як жіночі, так і чоловічі. Жінки надягають українські національні прикраси. У свята вулиці розквітають від яскравих віночків на молодих дівчат. Інтерес до своєї історії, своїх традицій і національному одязі прикрашає сучасну українську молодь.
4.(47) Система харчування українців
Народна їжа та харчування — важлива ділянка традиційної матеріальної культури. Характер, склад і якісні характеристики щоденного харчування залежать від багатьох факторів: природно-географічних, історичних, соціально-економічних, господарсько-культурних та ін. Оскільки їжу необхідно готувати систематично і цей процес нерозривно пов'язаний із сімейним побутом, то й досі народна кулінарія є одним з найстійкіших компонентів етнічної культури з притаманними для нього етнодиференціюючими рисами. Традиційне харчування українців пройшло тривалий шлях становлення і розвитку. Деякі способи добування і зберігання продуктів, приготування з них страв і напоїв, що збереглися дотепер, застосовувалися ще в добу енеоліту, ранніх слов'ян і Київської держави. Століттями вдосконалювалося і поліпшувалося саме харчування українців, акумулюючи кращий досвід та знання попередніх поколінь, а також сусідніх етносів. Внаслідок цього сформувалася оригінальна народна кухня з великим асортиментом смачних і поживних, корисних для організму людини страв. Основними способами обробки продуктів для приготування їжі в українців були варіння і тушкування, меншою мірою — смаження, печіння і пряження. Для заготівлі продуктів на запас застосовувалися методи термічної обробки (сушіння) та консервування {соління, квашення), а також в'ялення. Українці споживали різноманітні харчові продукти, що зумовило їх традиційне багатогалузеве сільське господарство, яке поєднувало землеробство з тваринництвом і садівництвом. Різновидність щоденної, святкової та обрядової їжі поповнювали продукти бджільництва, рибальства, мисливства, збиральництва і виноградарства, якими вони займалися віддавна. Все це в сукупності вплинуло і на формування та розвиток традиційної для автохтонів України системи харчування, визначило загальноетнічні риси і локальну специфіку народної кухні.
5.(48) Світоглядні уявлення українців
Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської церковної унії у 1596 р. На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українською селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу «нечисту силу», євангельські заповіді - з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад, Lima Пророк - з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій – з заступником худоби Велесом та ін. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати хоча б «Лісову пісню» Лесі Українки або «Майську ніч» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М.В. Гоголя). Русалками (або мавками) звичайно стають душі утопленець, самогубців, дітей. які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Є три основних різновиди русалок – польові, лісові i водяні, що відрізняються зовнішнім виглядом і звичками. Водяні русалки надзвичайно красиві. з довгим розпущеним волоссям. Вони люблять водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважають, полюбляють забавлятися гойдаючись на верхівках дерев або влаштовуючи бучливі бійки. Вони дуже схожі на людей, але в них відсутня спина. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, заколисати до смерті, примусити виконувати свої примхи.
Ha відміну від русалок, відьми - представниці земного світу. які вступили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів. Уроджені з'являлися на світ за заклятим. Сьома дочка в сім'ї також могла народитися відьмою. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, 3a допомогою чаклунських обрядів і випробувань. Зовні вони - дуже ефектні жінки, часто вдовиці (яскравий приклад - гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять м'яса, обожнюють вареники 3 сиром (тому можуть красти начинку з чужих вареників). Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику (для прання). Згідно з традиційними уявленнями відьми могли “поробити”, напустити хворобу, причину на худобу і людей, але при цьому здатні “були замовити біль, одпоїти травами. Перевернувшись через встромлений ніж і вимовивши потрібне заклинання, відьми перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети.
1 2 3