13. Основні економічні фактори (ресурси) виробництва, їх взаємодія

Ім'я файлу: екон.теор. 13вар..docx
Розширення: docx
Розмір: 155кб.
Дата: 21.03.2020
скачати
Пов'язані файли:
вар.1.docx

Варіант 13

13. Основні економічні фактори (ресурси) виробництва, їх взаємодія.

46. Відносини та форми власності в Україні в період переходу до ринку.

79. Еластичність попиту та пропозиції.

112. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства

13. Основні економічні фактори (ресурси) виробництва, їх взаємодія.
Робоча сила.

Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).

Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.

Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі Створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.

Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.

У процесі трудової діяльності людина перетворює дані природою предмети відповідно до своїх потреб. Однак цей процес не слід розуміти однобічно. Йдеться про те, що не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні слугувати їй, зберігаючи її багатства.

Крім того, кожний працівник, впливаючи на навколишнє середовище, змінює також власну природу, розвиваючи свої здібності, нагромаджуючи досвід, знання і вміння. В цьому розумінні праця не лише породила людину, а й забезпечила її розвиток і вдосконалення. І навпаки, якщо людина не займається трудовою діяльністю, вона деградує як суспільне явище. Поза працею фактично не може бути й повноцінної людини.

Люди завжди жили й трудилися в суспільстві. Трудові колективи з їхніми творчими здібностями є головною продуктивною силою суспільства. Тому розвиток суспільного виробництва завжди починається з удосконалення самих працівників виробництва, які потім збагачують увесь виробничий процес новими винаходами, забезпечують його постійний прогрес. З цього випливає такий висновок: здатність до розвитку тієї чи іншої системи визначається насамперед тим, які вона створює умови для творчого розвитку самого працівника, насамперед його розумових та інтелектуальних здібностей, а також чи забезпечує умови реалізації цих здібностей безпосередньо в господарській діяльності. Одна з найважливіших причин економічної відсталості нашої країни полягає саме в тому, що командно-адміністративна система тривалий час не лише стримувала господарську ініціативу, а й створювала на шляху прогресу непереборні перепони.

Науково-технічний прогрес підвищує роль людини в суспільному виробництві і висуває нові вимоги до кожного працівника.

По-перше, зростають вимоги до кваліфікації і відповідальності працівників за функціонування могутньої і складної техніки. Сучасний робітник має бути висококваліфікованим. Отже, суспільство повинне виділяти значні кошти на підготовку кваліфікованих трудових ресурсів.

По-друге, технічний прогрес вимагає робітника творчого, тому праця має бути вільною. Так само як примітивні засоби праці зумовлюють рабську експлуатацію, сучасний НТП об'єктивно вимагає розкріпачення працівника, надання йому необхідних прав і свобод.

По-третє, праця в умовах НТП має бути також матеріально забезпечена. Сучасний робітник зможе нормально працювати лише в разі забезпечення його необхідними житловими та іншими побутовими умовами. Історичний досвід незаперечне доводить, що без вирішення соціальних проблем жодне суспільство не зможе досягти істотних результатів і в розвитку суспільного виробництва. Більше того, ігнорування соціальних проблем неминуче породжує кризову ситуацію в економіці. Про це переконливо свідчить той стан, в якому опинилася наша країна.

Нині для більшості людей їхня праця є засобом до життя. Це вимагає сумлінного ставлення до справи і, як правило, напруження фізичних та інтелектуальних сил. І все ж одержане при цьому матеріальне й моральне задоволення надихає людину на активну творчу діяльність. Ще У. Петті справедливо назвав працю батьком багатства. І справжня радість праці - в її результатах, у ній самій як джерелі підвищення добробуту кожного працівника і зростання суспільного багатства.

Засоби виробництва

Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це - речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні й духовні блага.

Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

предмети, дані природою;

сировина (створені людьми предмети праці);

вторинні ресурси;

штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали).

Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори:

а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи. Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах;

б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів.

У сучасних індустріально розвинутих країнах ресурсозбереження стало вирішальним джерелом задоволення приросту потреб економіки в паливі, енергії, сировині й матеріалах. Отже, важливим завданням нашої країни є зниження матеріалоємності та енергоємності національного доходу. Для цього в Україні є значні резерви. Наприклад, у 1991 р. в машинобудуванні та металообробці у відходи спрямовувалося 24,9% чорних металів. Водночас розрахунки показують, що в тому ж році зниження матеріальних затрат тільки на 1 коп. на кожний карбованець суспільного продукту (тобто на 1%) дало б можливість одержати майже 3 млрд. крб. національного доходу. Однією з складових засобів виробництва є засоби праці: ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Вони включають:

знаряддя праці (машини, верстати, авто мати та ін.);

"безмашинну" техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);

"судинну" систему виробництва (трубопроводи, цистерни та інше обладнання);

виробничі будови, споруди, шляхи.

Предмети й засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва. Вони приводяться в рух працівниками виробництва. Засоби виробництва і люди, які використовують їх, являють собою продуктивні сили.

Взаємодій факторів виробництва

У продуктивних силах завжди існують певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва. З технічного боку, характер їхньої взаємодії виражається через технічну будову виробництва. Вона показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник. Цей показник виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника.

З розвитком технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів виробництва. Наслідком даного процесу стає вивільнення трудових ресурсів. Це свідчить про необхідність глибокого аналізу тенденцій технічної будови, з тим щоб виробити необхідні заходи щодо запобігання безробіття, своєчасного здійснення перепідготовки і перекваліфікації працівників, їхнього соціального захисту.

З економічного боку, характер поєднання факторів виробництва визначається їхньою суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва. В історії мало місце і пряме, відкрите насильне поєднання робочої сили із засобами виробництва: в рабовласницькому та феодальному суспільствах.

У капіталістичному суспільстві поєднання факторів виробництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість матеріальних і духовних благ, необхідних для самого працівника й утримання його сім'ї. Це було характерним переважно для домонополістичного капіталізму. За сучасних умов у розвинутих країнах поєднання факторів виробництва здійснюється шляхом добровільного найму працівника. При цьому заробітна плата дедалі більшою мірою пов'язується не лише з вартістю робочої сили, а й з кількістю та якістю праці. Тривалий час у вітчизняній економічній літературі панувала догма, що за соціалізму відбувається пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва. Доводилося це, виходячи з панування суспільної власності на засоби виробництва. На практиці ж одержавлення власності зумовило різні форми поєднання робочої сили, причому переважали насильницькі методи. Це проявилося в низькому рівні оплати, що спричинило втрату заінтересованості безпосередніх виробників у її результатах.

Таким чином, аналіз поєднання факторів виробництва із соціально-економічного боку має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту.

Екологічні обмеження суспільного виробництва

Суспільне виробництво ґрунтується передусім на природних факторах. У загальному плані виробнича взаємодія людини й природи здійснюється шляхом втягування у господарський обіг відповідних ресурсів та обміну речовин між людиною і навколишнім природним середовищем. У результаті праці природні ресурси набувають конкретних властивостей, які задовольняють певні потреби суспільства. Всі матеріальні блага, що споживаються людьми, а також засоби виробництва являють собою здебільшого модифіковані людською працею елементи природи.

Природні елементи (їх обсяг і різноманітність) впливають на функціонування економіки кожної країни. Не визначаючи цілком хід її соціально-економічного розвитку, вони є важливою умовою розміщення продуктивних сил, результативності виробництва та добробуту населення.

Природні фактори господарювання, якими володіє кожна країна, становлять її еколого- економічний потенціал. Він виступає у двох формах: ресурсного та регенераційного потенціалу.

Ресурсний потенціал являє собою сукупність елементів природи, що бере або може взяти безпосередню участь у суспільному виробництві. Беручи участь у кожному циклі суспільного виробництва, природні ресурси виступають як першоджерела засобів виробництва або заміщують їх. Від наявності природних ресурсів залежить забезпечення виробництва первинною сировиною та енергією і відповідно ефективність господарювання, хоча цей зв'язок не є прямим. Досить згадати приклад колишнього СРСР, для якого висока забезпеченість природними ресурсами була одним із факторів тривалого екстенсивного розвитку економіки. Загалом же ресурсні обмеження негативно впливають на ефективність суспільного виробництва. Так, ускладнення видобутку сировини, збільшення віддаленості джерел її розташування, погіршення якості ресурсів вимагають більших матеріальних, фінансових і трудових витрат на виробництво готового продукту.

Природні ресурси поділяються на дві великі групи: відновні та невідновні. Даний поділ ґрунтується на розмежуванні природних ресурсів за ступенем їх відновлюваності та вичерпності. Велика група ресурсів (до них належать передусім мінерально-сировинні) практично не відновлюються і не мають замінників. На жаль, саме ця група ресурсів активно використовується у суспільному виробництві, та її запаси різко скорочуються. Так, за підрахунками спеціалістів, за останні 50-70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. Якщо світовий видобуток сировини подвоювався кожні 15 років, то для України цей показник становив близько 10 років. Щорічно у світі видобувається різних гірських порід майже 100 млрд. т, виплавляється близько 800 млн. т різних металів. В Україні щорічний видобуток гірських порід дорівнює близько 2 млрд. т. мінеральної сировини - 1 млрд., кам'яного та бурого вугілля - 160 млн., залізної руди - 100 млн. т.

Процес вичерпання доступних природних ресурсів, ускладнення умов їх видобутку, зниження цінних речовин у корисних копалинах призводить до зростання витрат та істотного природного обмеження ефективності суспільного виробництва. Очевидним прикладом цього слугує те, що в Україні майже вичерпані розвідані копалини нафти й газу, і зміна ситуації з енергоносіями даного виду стала важливим фактором дестабілізації економіки держави.

Не менш складна ситуація склалася з відновлюваними ресурсами. Справа в тому, що частина ресурсного потенціалу відновлюється під впливом природних процесів перетворення і нагромадження речовин та енергії. Однак за надмірної інтенсивності їх використання швидкість природного відновлення може не забезпечити їхнього відтворення. Факти свідчать, що на планеті використовується близько 70% фунту, придатного для сільськогосподарського використання, майже половина приросту лісу, близько 10% стоку річок. В Україні високий рівень розораності земель, орні землі становлять 85% площ степів та лісостепів, але значна частина земель загублена в результаті вітрової та водної ерозії. Дефіцит води дорівнює 4 млрд. м3, використовується майже 65% річного стоку Дніпра. Низька забезпеченість України лісом, а ті лісові ресурси, що є, значною мірою заражені хворобами та шкідниками.

У зв'язку з інтенсивним використанням ресурсного потенціалу він має тенденцію до зменшення, хоча цьому процесові протистоїть освоєння та включення у господарський обіг нових природних багатств.

Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості природних систем переробляти наслідки людської життєдіяльності і відновлювати обіг речовин у навколишньому середовищі. Природні системи та їхні елементи мають властивість відновлюватися та нейтралізувати шкідливі результати суспільного виробництва. Людство повинно рахуватися з тим, що збереження традиційної технологічної схеми "видобуток сировини - переробка - викид у навколишнє середовище відходів" призводить до дедалі більших порушень екологічної стійкості у навколишньому середовищі. Крім того, значною мірою люди негативно впливають на природу і в позавиробничій діяльності. У сучасних умовах залучення природних ресурсів у суспільне виробництво є малоефективним, а то й марнотратним. У кінцевий результат виробничої діяльності матеріалізується лише незначна частина первісне залучених у виробництво природних ресурсів. Це призводить до того, що, наприклад, до недавнього часу в атмосферу Землі щорічно викидалося близько 200 млн. т окису вуглецю, понад 50 млн. т різних вуглеводів тощо.

Регенераційна функція еколого-економічного потенціалу України реалізується досить складно. Внаслідок малопродуктивного багатовідходного .виробництва інтенсивно забруднюються грунт і водоймища, дедалі більшою кількістю хімічних сполук насичується повітряний басейн. Обсяг відходів добувної, енергетичної та металургійної промисловості досягає 12 млрд. т і продовжує щорічно зростати на 1,7-1,9 млрд. т. За 1986-1990 рр. у повітряний басейн республіки було викинуто всіма джерелами забруднення понад 80 млн. т шкідливих речовин. Значно ускладнила еколого-економічну ситуацію в Україні аварія на ЧАЕС.

Такий екологічний стан знижує можливості життєдіяльності людини, їй стає дедалі важче пристосовуватися до умов навколишнього середовища. Склалася тривожна ситуація, коли нарощування виробництва вступило у суперечність з екологічними можливостями природних систем. Проблема ускладнюється тим, що погіршення екологічного стану проявляється не так виразно, як, наприклад, інфляція, дефіцит, безробіття, але за своїми наслідками воно є не менш складним та загрозливим.

Чи означає сучасна екологічна ситуація той факт, що природні обмеження суспільного виробництва є абсолютними і дана проблема не може бути вирішена? Теоретичні надбання та господарська практика свідчать, що екологічні обмеження суспільного виробництва будуть існувати завжди, але суспільство має адаптуватися до природних умов, що змінюються. Йдеться передусім про екологізацію виробництва, обов'язкове врахування природних факторів при прийнятті господарських рішень. Дійова охорона природи та раціональне використання її ресурсів можливі за належної структурної перебудови виробництва, всебічного ресурсозбереження, формування системи матеріальних стимулів природоохорони, втілення у господарювання природозберігаючих досягнень науки і техніки, ефективного екологічного виховання членів суспільства. Обмежуючий екологічний фактор істотно знизиться, коли природоохоронне орієнтоване виробництво буде не тільки виснажувати ресурси, а й стане сферою раціонального використання всіх багатств, якими наділила людей Земля.

46. Відносини та форми власності в Україні в період переходу до ринку
Власність — це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів.

Власність як юридична категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Вертикально-історичний підхід:кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності. Типи: колективна та приватна. Форми: первіснообщинна; рабовласницька; феодальна; капіталістична.

Горизонтально-структурний підхід: приватний і суспільний тип.

Приватна власність — виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній особі: індивідуально-трудова, сімейна, індивідуальна з використанням найманої праці, партнерська і корпоративна форми власності.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів: державна (загальнодержавна і муніципальна) і колективна (власність трудового колективу, кооперативна власність, власність громадянських та релігійних об’єднань, корпоративна(акціонерна), партнерська) форми

Роздержавлення — це процес обмеження адміністративного втручання держави в економіку шляхом перетворення об’єктів державної власності на такі, що засновані на інших, недержавних, формах власності та комерціалізації діяльності державних підприємств. Основні шляхи роздержавлення: приватизація та комерціалізація державних підприємств.

Приватизація — трансформація будь-якої форми власності у приватну, процес переходу в приватну власність об'єктів, заснованих на державній, змішаній або колективній власності. Приватизація як форма роздержавлення власності відображає процес докорінної трансформації відносин власності з метою формування приватного сектору як передумови підвищення соціально-економічної ефективності господарювання та піднесення суспільного добробуту на основі становлення та відтворення ринкових відносин, підприємницького середовища, конкуренції.

Способи приватизації в Україні:

— перетворення державних підприємств у акціонерні чи інші господарські товариства;

— безкоштовна передача та продаж акцій відкритих АТ;

— викуп за альтернативними планами приватизації;

— викуп державних підприємств, зданих в оренду з викупом;

— викуп майна державних підприємств членами трудового колективу;

— продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні.

Етапи реформування власності в Україні:

I. Початковий етап приватизації (1992—1994 рр.).

II. Масова приватизація (1995—1998 рр.).

III. Індивідуальна грошова приватизація (1999—2002 рр.).

IV. Заключний етап приватизації (з 2003 р.).

Основними технологічними особливостями приватизаційного процесу на початковому етапі трансформаційних перетворень в Україні були:

— населення брало участь у приватизації через механізм застосування безоплатно отриманих "приватизаційних грошей" обмеженого обігу — іменних приватизаційних сертифікатів;

— з метою ініціювання приватизаційного процесу працівники великих підприємств, насамперед їх керівники, отримали значні пільги у придбанні акцій цих підприємств;

— працівникам малих підприємств створювалися можливості викупу цих підприємств за залишковою проіндексованою вартістю здебільшого через механізм оренди з викупом.

На сьогодні масова приватизація в Україні забезпечила усунення державної монополії на засоби та результати виробництва, становлення прошарку індивідуальних та асоційованих приватних власників і формування недержавного сектору як основи розвитку ринкових відносин.
79. Еластичність попиту та пропозиції.
Аналізуючи особливості взаємодії попиту і пропозиції, необхідно знати конкретну величину зростання або зниження попиту і пропозиції. Для цього визначають таке поняття, як еластичність.

Еластичність попиту і пропозиції означає ступінь відносної змінюваності попиту і пропозиції під впливом відносної зміни ринкової ціни. Якщо обсяги збільшення попиту і пропозиції перевищують обсяги зростання ринкової ціни, виражені у відсотках, то вони є еластичними. Якщо ж приріст обсягів попиту та пропозиції (у відсотках) менший за приріст ринкової ціни (у відсотках), то вони є нееластичними. Інакше кажучи, якщо ж за істотної зміни рівня ринкової ціни обсяги попиту і пропозиції залишилися без змін, то їх називають нееластичними. Наприклад, попит на продовольчі товари (хліб, молоко, м'ясо, сіль, цукор тощо) вважається нееластичним, бо це товари першої необхідності й повсякденного вжитку. Споживачі будуть купувати ці товари, якою б високою ринкова ціна на них не була. А попит на предмети розкоші, наприклад, вироби з коштовних металів тощо буде еластичним.

Еластичність попиту і пропозиції показує ступінь відсоткової зміни обсягу попиту та пропозиції у відповідь на відсоткову зміну рівня ринкової ціни певного товару.

Кількісне визначення еластичності попиту здійснюється за допомогою коефіцієнта еластичності, що являє собою відношення відсоткової зміни обсягу попиту (кількості продукції, потрібної покупцям) до відсоткової зміни ринкової ціни на певну продукцію. Величина еластичності попиту залежно від зростання ціни, як правило, виражається від'ємним числом. Це означає, що зі збільшенням ринкової ціни попит на певний товар зменшується.

Коефіцієнт еластичності попиту розраховується за формулою:

де Е_п- коефіцієнт еластичності попиту;

П- кількість одиниць товару, потрібного покупцям;

П - приріст кількості одиниць потрібного товару, викликаний зміною ринкової ціни;

Ц - ринкова ціна за одиницю певного товару;

 Ц- величина відсоткової зміни ринкової ціни одиниці певного товару.
Наприклад: ціна на вироби з коштовних металів збільшилась на ЗО відсотків, а продаж їх знизився на 6 відсотків. Коефіцієнт еластичності попиту визначається так:

Еластичність пропозицій товарів характеризує ступінь відсоткової зміни обсягу пропозиції певного товару під впливом відсоткової зміни ринкової ціни одиниці товару. Тобто, еластичність пропозиції показує, на скільки відсотків зміниться кількість одиниць товару, що пропонується до продажу, при зміні ринкової ціни певного товару на один відсоток. Коефіцієнт еластичності пропозиції розраховується згідно з формулою:

де Е_п - коефіцієнт еластичності пропозиції;

Т- обсяг товару, що пропонується до продажу;

Т- приріст обсягу товару, що пропонується до продажу;

Ц - ринкова ціна товару;

 Ц - приріст ринкової ціни певного товару.

Коефіцієнт еластичності попиту і пропозиції може бути еластичним, нееластичним, або так званої одиничної еластичності. Кожне з цих значень відповідає певній ситуації на товарному ринку. Якщо коефіцієнт еластичності більший за одиницю (Е>1), то попит (пропозиція) є еластичним.

За такої ситуації відсоткове зниження ринкової ціни спричиняє таке відсоткове збільшення кількості проданого товару, що загальний виторг зростає. Тобто, попит є еластичним, коли певна відсоткова зміна ринкової ціни призводить до більшої відсоткової кількості проданого товару. Якщо коефіцієнт еластичності дорівнює одиниці (ІГЯ/), то наявна так звана одинична еластичність. Попит є одиничною еластичністю, коли ринкова ціна товару зросла на один відсоток, а кількість продажу товару зменшилась на один відсоток. У цій ринковій ситуації загальний виторг від реалізації товару залишається незмінним.

Пропозиція є одиничною еластичністю, коли один відсоток збільшення ринкової ціни зумовлює збільшення на один відсоток пропозиції певного товару на ринку.

Якщо коефіцієнт еластичності менший за одиницю (£
За нееластичної пропозиції збільшення ринкової ціни не має будь-якого впливу на збільшення обсягу товарів, що пропонується до продажу.

У пізнанні суті еластичності попиту і пропозиції, тобто наскільки при зміні рівня ринкової ціни змінюються обсяги попиту і пропозиції, слід мати на увазі, що ці зміни відбуваються у часі. Інакше кажучи, важливим чинником, що визначає еластичність попиту і пропозиції, є часовий період. Розрізняють три часові ринкові періоди: миттєвий, короткостроковий та довгостроковий.

Ринковий попиту короткостроковому періоді має тенденцію до зменшення еластичності, а в довгостроковому - до збільшення еластичності.

Особливо велике значення чинник часу (часовий період) має для характеристики еластичності пропозиції, адже вона повільніше адаптується до зміни ринкової ціни, ніж попит.

У миттєвому ринковому періоді виробник не в змозі швидко здійснити збільшення обсягу вироблюваного товару, якщо ринкова ціна на нього зростає внаслідок збільшення обсягу попиту. Пропозиція у цьому разі на деякий найкоротший час залишається незмінною і, отже, нееластичною. В короткостроковому періоді виробники можуть здійснити збільшення випуску певного товару у відповідь на зростання обсягу попиту на нього. У довгостроковому періоді виробники мають достатньо часу для розширення своїх потужностей і збільшення випуску продукції у разі зростання попиту. У цьому разі пропозиція суттєво реагує на зміни ринкової ціни і є еластичнішою, ніж у короткостроковому ринковому періоді. Отже, у довгостроковому періоді ринкові ціни змінюються більш плавно і в менших масштабах, але обсяги вироблюваного товару змінюються більш істотно.

Зміни показника еластичності попиту і пропозиції можна зобразити за допомогою графіка (рис. 9.5 і 9.6). На цих рисунках зображені криві попиту (АД) і пропозиції (А'Д1), на яких є відрізки (точки) з еластичним і нееластичним попитом і пропозицією.

Розглянемо зміни показника еластичності вздовж кривої попиту (рис. 9.5) і кривої пропозиції (рис. 9.6), де можна визначити такі основні ринкові ситуації:

1) чим ближче розташування кривих до осі ординат (вертикальної), тим еластичність попиту і пропозиції менша (відрізки АВ і СД'), коефіцієнти еластичності менші за одиницю (Е<1);

2) чим ближче розташування кривих до осі абсцис (горизонтальної), тим попит і пропозиція еластичніші (відрізки СД і A'B')t а коефіцієнти еластичності більші від одиниці (Е>1);

3) ринкова ситуація одиничної еластичності (відрізки ВС і В'О), коефіцієнти еластичності дорівнюють одиниці (Е=1). У цій ситуації відсоткова зміна рівня ринкової ціни дорівнюватиме відсотковій зміні обсягу попиту;

4) ринкова ситуація, коли попит і пропозиція абсолютно нееластичні, коефіцієнти еластичності дорівнюють нулеві (Е=0). У цій ситуації зміна ринкової ціни зовсім не призводить до змін обсягу реалізованого товару. Таким, зокрема, є попит на сіль, цукор;

5) ринкова ситуація, коли попит і пропозиція абсолютно еластичні (Е=°°). У цій ситуації ринкова ціна залишається незмінною, але кількість реалізованого товару зростає. Наприклад, хвора людина обмежує купівлю товарів повсякденного вжитку, аби вивільняти у своєму бюджеті певні кошти для придбання необхідних ліків.

Показники еластичності пропозиції і попиту можуть бути використані для аналізу витрат чинників виробництва та витрат споживачів на купівлю товару і, отже, виторгу виробників (продавців).
112. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства
Світове господарство - внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Етапи розвитку світового господарства:

I - кінець XIX - початок 20-х років XX ст.;

II - друга третина 20-х років - кінець 80-х років XX ст.;

III - кінець 80-х - початок 90-х років XX ст. і продовжується нині.

Світове господарство характеризується:

- зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;
- створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

- формуванням міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між країнами.

Міжнародний поділ праці (МПП) - спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов.

Рис. 21.2. Форми міжнародного поділу праці

Сучасний етап розвитку МПП характеризується: - розвитком спеціалізації та кооперування виробництва наукомісткої продукції, прогресивних технологій, що зумовлює деіндустріалізацію промислово розвинених країн (скорочення у їхніх структурах виробництва базових галузей);

- поглибленням спеціалізації у сфері науково-технічних знань та інформації;

- інтернаціоналізацією сфери послуг, тісним переплетінням продажу послуг із виробництвом та збутом товарів, експортом капіталу, обміном інформацією;

- загостренням конкуренції на міжнародних ринках, глобалізацією її змісту, зростанням значення інтернаціональних конкурентних переваг.

Інтернаціоналізація економіки - формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік

Рис. 21.3. Форми інтернаціоналізації економік
Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) - процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

МЕІ має переважно регіональний характер. Форми МЕІ:

- торговельна інтеграція (створення зон вільної торгівлі) країн-учасниць;

- валютно-фінансова інтеграція (зняття обмежень на переміщення капіталів всередині угруповання, єдина валютна політика тощо);

- створення єдиного економічного простору (усунення нетарифних бар'єрів у взаємній торгівлі).

Рис. 21.5. Суб'єкти світового господарства

Провідну роль у сучасному світовому господарстві відіграють інтернаціональні промислові та банківські корпорації.

Міжнародні корпорації (МНК) - концерн або союз концернів різних країн, які домінують в одній або кількох сферах світового господарства.

Транснаціональні корпорації (ТИК) - основні суб'єкти світо господарських зв'язків на сучасному етапі.

THK - фірми, які здійснюють основну частину своїх операцій за межами країни, в якій вони зареєстровані, - найчастіше в декількох країнах, де розміщені їхні відділення, філії, підприємства.

Транснаціональні банки (ТНЕ) - крупні банки, які виконують посередницьку роль у міжнародному русі позичкового капіталу (спираючись на мережу закордонних підприємств) і контролюють (за державної підтримки) валютні й кредитні операції на світовому ринку.

Класифікація країн світового господарства

За специфікою господарських систем:

- країни з розвиненою ринковою економікою;

- країни з ринковою економікою, що розвивається;

- країни з перехідними до ринку економіками;

- країни з неринковою економікою. За ступенем економічного розвитку:

- високорозвинені;

- середньо розвинені;

- з низьким рівнем розвитку.

Крім того, нині виділяють:

- нові індустріальні країни Південно-Західної Азії та Латинської Америки;

- високодохідні нафтоекспортуючі країни;

- найменш розвинені країни.

Структура міжнародних організацій та інститутів

Спеціалізовані:

- АСС - Адміністративний комітет з координації роботи спеціалізованих закладів ООН та Міжнародного агентства з атомної енергії;

- UNPC - Комісія ООН з питань народонаселення;

- СТС - Комісія ООН з питань діяльності ТНК;

- ILO - Міжнародна організація праці та ін. Галузеві економічні об'єднання:

- IAEA - Міжнародне агентство з атомної енергії;

- ІСАО - Міжнародна організація цивільної авіації;

- UNCTAD - Конференція ООН з торгівлі і розвитку;

- IMF - Міжнародний валютний фонд;

- IBRD-Міжнародний банк реконструкції і розвитку та ін.

Міжнародні галузеві організації:

- OPEC - Організація країн-експортерів нафти;

- GATT - Генеральна угода з тарифів і торгівлі;

- EBRD - Європейський банк реконструкції і розвитку;

-EUROATOM-Європейське товариство з атомної енергії та ін. Міжнародні об'єднання підприємців:

- IRU - Міжнародний союз автомобільного транспорту;

- IUMI - Міжнародний союз морського страхування;

- SITA - Міжнародне товариство авіаційного електрозв'язку і т. ін.

Список використаних джерел

. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання – Прес, 2006. – 581 с.
Мочерний С.В. Економічна теорія: Підручник для студентів ВУЗів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2008. – 592 с.
Костюк В.С., Андрущенко А.М., Борейко І.П. Економічна теорія: Навч.пос. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 282 с.

скачати