Вступ ………………………………………………....................2-4
1. Усиновлення: поняття, суб’єкти та сутність:
а) поняття усиновлення ……………..……………....................5-7
б) особи, які можуть бути усиновлені ………………….…… 8-9
в) особи, які можуть бути усиновлювачами …………….…...10-12
Висновок ..................................................................................... 13-15
Перелік посилань ....................................................................... 16-17
Список використаної літератури .............................................. 18-20
Вступ
Сімейний кодекс України (СК України) у ст. 207 наголошує, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки та сина. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя (ч. 2 ст. 207 СК України).
Практично усиновлення є формою влаштування особи шляхом юридичного «заміщення» її сім’ї іншою. Основним завданням цього «заміщення» є подолання процесу «соціального відторгнення» особи з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім’ї та іноді навіть і під іншим іменем.
Усиновлення традиційно розглядають як суто сімейно-правовий інститут. Проте сучасне розуміння місця особистих немайнових прав у системі приватноправових відносин дозволяє стверджувати, що право на усиновлення є їх органічним складовим елементом. У цивільному законодавстві ми не знайдемо згадки про особисте немайнове право людини на усиновлення. До числа особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, Цивільний кодекс України (ЦК України) відносить право малолітньої або неповнолітньої особи, а також фізичної особи, яку визнано недієздатною, або цивільну дієздатність якої обмежено, на опіку або піклування (ст. 292 ЦК України). Право дитини на опіку та піклування у контексті різновиду влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлено також у главі 19 СК України.
Під усиновленням у юридичній науці розуміють юридичний акт, в силу якого між усиновленим (та його нащадками) і усиновителем (і його родичами) виникають ті самі права й обов’язки, що й між родичами за походженням. Одночасно за цим актом усиновлена особа втрачає особисті та майнові права і звільняється від обов’язків по відношенню до своїх батьків та їх родичів. Тобто усиновлення є прийняттям у сім’ю чужих дітей, які втратили своїх батьків (сиріт), або які не можуть виховуватись ними внаслідок певних причин. Не в останню чергу усиновлення задовольняє і особисту мету усиновителів, особливо тих, хто не має власних дітей, - зробити своє сімейне життя більш змістовним.
Усиновлення - це юридичний акт, в результаті якого усиновлений отримує щодо усиновителя і його родичів права й обов’язки, встановлені Законом для батьків і дітей, і втрачає їх щодо своїх родичів за походженням. Усиновлення є важливою формою виховання усиновлених (сиріт або дітей, батьки яких з певних причин про них не піклуються). Усиновлення відповідає як інтересам дітей, оскільки вони отримують сім’ю замість втраченої, так і інтересам усиновителів, задовольняючи їх почуття материнства і батьківства.
Усиновлення - це акт великої соціальної ваги, прояв гуманізму та жертовності, а також реалізація природної потреби материнства і батьківства та водночас захист від самотності.
Отже, сьогодні відбулось ускладнення акцентів усиновлення - задоволення інтересів не тільки усиновленого, під якими необхідно розуміти передусім нормальні умови його виховання, а й інтереси усиновителів, які прагнуть, щоб їх сім’я була повною. В результаті усиновлення відбувається певний обмін усіх особистих і майнових прав, бо, з одного боку, припиняються правовідносини дитини з кровними батьками, а з іншого - виникає правовий зв’язок з особами, що їх заміняють.
Дитина може залишитись без батьківського догляду внаслідок дії різноманітних обставин: у разі смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, засудження до позбавлення волі, тяжкої хвороби або тривалої відсутності батьків, ухилення батьків від виконання своїх обов’язків, відмови батьків взяти своїх дітей із пологових будинків або інших установ. У більшості випадків, якщо батьки тимчасово не мають можливості здійснювати догляд за своїми дітьми, вони влаштовують їх до родичів або інших осіб, а у певних випадках і в державні установи.
Кожна дитина має право жити і виховуватись у сім’ї, наскільки це є можливим. А тому сучасна правова теорія, вказуючи на форми влаштування дітей, що залишились без батьківської опіки, ототожнює їх з формами сімейного виховання дітей, які позбавлені батьківського догляду. Наприклад, відповідно до Сімейного кодексу України або Російської Федерації при виборі форм влаштування дитини надають перевагу сімейним формам виховання: передача на усиновлення (удочеріння), під опіку (піклування), у прийомну сім’ю. І тільки якщо немає можливості передати дитину у сім’ю, Законом дозволено її направлення до установ для дітей-сиріт і дітей, що залишились без догляду батьків, усіх типів (виховні установи, лікувальні установи, установи соціального захисту).
Встановлений пріоритет сімейного виховання має бути втілено на практиці.
Отже, при вирішенні питання щодо влаштування дитини беруть до уваги її етнічне походження, мову, культуру і релігійну належність, а також можливість забезпечити дитині спадковість у вихованні та освіті. Релігійна, культурна і етнічна належність дитини, як і її рідна мова, є якостями, що визначають індивідуальність. А необхідність забезпечення цього права дитини є базовою.
1. Усиновлення: поняття, суб’єкти, умови та порядок його здійснення:
а) поняття усиновлення;
Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України [1, 52]. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття.
До основних закладів, діяльність яких пов’язана з утриманням дітей, належать:
а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку;
б) дитячі будинки для дітей шкільного віку;
в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку;
г) загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннями).
Разом з тим велику допомогу по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків, надають державі окремі громадяни, які за власним бажанням беруть дітей до себе в сім’ї для того, щоб замінити їм відсутніх батьків, поставивши їх у становище рідних дітей. Саме такою формою виховання та турботи про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, є прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, які за наявності відповідних умов можуть створюватися рішенням місцевої державної виконавчої влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є подальше посилення державної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, забезпечення якнайповнішого поєднання громадських, колективних та родинних форм виховання.
Окреме важливе місце в сімейному законодавстві належить інституту усиновлення. Його знало і детально регламентувало ще стародавнє, а частково також римське право. Визнавався цей інститут і в дореволюційній Росії, а в 1926 році він був закріплений у радянському законодавстві і був у подальшому досить поширеним. Нині інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Закономірно, що він знайшов своє відображення і в СК України (ст. 207-242).
Головною і визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім’ї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення). При цьому в усиновленого змінюється родинне середовище, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване «повне» усиновлення. На підставі рішення суду припиняється правовий зв’язок між усиновленим та його родичами за походженням і одночасно виникає такий зв’язок між усиновленим, усиновлювачем та його родичами за походженням. Такий причинний факт одночасно є правоприпиняючим і правоутворюючим.
Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду [2, 207].
Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення Закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб’єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені.
Прийняття усиновлювачем дитини в сім’ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога Закону поширюється на відносини:
а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;
б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України;
в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні.
Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України.
Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.
Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК України) [3, 300].
Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі обмеження усиновлення за ознакою раси, національності, віросповідання.
Надаючи великого значення, в першу чергу, сімейному вихованню дітей, останнім часом держава всіляко сприяє розвитку усиновлення, встановивши суворий судовий порядок його проведення: критерії віку між усиновителями і усиновленими; недопустимість посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами; можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав.
б) особи, які можуть бути усиновлені;
Усиновленою може бути дитина. Це положення закріплено у ст. 208 СК України. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Такими можуть бути малолітні та неповнолітні особи. За змістом ст. 6 СК України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Саме ранній вік особи, яка може бути усиновленою, найбільш повно відповідає сутності відносин інституту усиновлення, інтересам дитини.
Чинне законодавство передбачає можливість усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яка була знайдена (ст. 209 СК України).
Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.
Дитина, яку було покинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її залишення чи знайдення.
Разом з тим у виняткових випадках суд може прийняти рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Отже, Закон гарантує можливість усиновлення як малолітніх, неповнолітніх осіб (дітей), так і осіб, які досягли повноліття.
У державі ведеться облік дітей, які залишаються без батьківського піклування і можуть бути усиновлені [4, 146].
Керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, а також посадові особи органів опіки та піклування, які мають відомості про дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов’язані протягом семи днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад.
Районні, районні у містах Києві державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження відомостей про неї зобов’язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів обласних, Київської міської державної адміністрації.
Київська міська державна адміністрація, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження інформації про дитину, яка може бути усиновлена, передають її до Центру з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади в галузі освіти.
На вимогу ст. 210 СК України рідні брати та сестри, які перебувають на обліку для можливого усиновлення, не можуть бути роз’єднані при їх усиновленні. Лише за наявності обставин, що мають істотне значення, суд зі згоди органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.
Особливість відносин усиновлення полягає в тому, що особа, яка усиновлюється (усиновлений), в більшості випадків є активним їх учасником. Відповідно до ст. 218 СК України дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення, а також має дати свою згоду на усиновлення. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає віку усиновлюваного.
Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення [5, 234].
Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає у сім’ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
в) особи, які можуть бути усиновлювачами;
Усиновлювачами можуть бути як одинокі особи, так і ті, хто перебуває у шлюбі (подружжя).
Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки. Віддаючи належне важливості цього положення, законодавець встановлює чіткі вимоги щодо осіб, які можуть бути усиновлювачами (ст. 211 СК України), оскільки вони повинні забезпечити дитині належне сімейне виховання і всебічний гармонійний розвиток.
Перш за все, такі вимоги стосуються повноліття і дієздатності осіб. Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа незалежно від статі. При цьому усиновлювач має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.
Усиновлювачами може бути подружжя. Одну і ту ж дитину не можуть усиновити особи, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі.
Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. У випадку, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо ж такі особи проживають однією сім’єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.
Якщо дитина має лише батька або матір, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка [6, 101].
За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну й ту ж дитину, подружжя має переважне право на її усиновлення.
Відповідно до ст. 213 СК України таким правом наділений також громадянин України:
1) в сім’ї якого виховується дитина;
2) який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;
3) який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;
4) який є родичем дитини.
В окремих випадках усиновлення дітей - громадян України в нашій державі можуть здійснювати іноземці. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах (ст. 283 СК України).
Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває на обліку у Центрі з усиновлення дітей не менше як один рік. До спливу цього часу усиновлення може бути здійснене, якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України. На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода Центру з усиновлення дітей за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено Законами України.
Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у Центрі з усиновлення дітей не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім’ю.
Переважне право на усиновлення дитини - громадянина України мають іноземці, які є:
1) родичами дитини;
2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.
За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Вона має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів [7, 312].
Згідно з чинним законодавством не всі особи мають право на усиновлення дітей. Відповідно до ст. 212 СК України не можуть бути усиновлювачами особи, які:
1) обмежені у дієздатності;
2) визнані недієздатними;
3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не можуть бути поновлені;
4) були усиновлювачами іншої дитини, але усиновлення було скасоване або визнане недійсним з їхньої вини;
5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
8) страждають на хворобу, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров’я України.
Окрім зазначених, не можуть бути усиновлювачами інші особи, якщо буде встановлено, що їх інтереси суперечать інтересам дитини, яку вони усиновлюють [8, 210].
Висновок
Усиновлення є правовим інститутом, що має створити між усиновленою особою та усиновителями відносини, найбільш близькі до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми. У наш час правові засади між батьками і дітьми все більше наближаються до правових засад усиновлення. Якщо раніше кровноспоріднена сім’я завжди основувалась на біологічному походженні, то у наш час у випадках, визначених Законом, батьками дитини вважаються особи, що не поєднані з нею генетичним зв’язком. Отже, соціальне материнство і батьківство набуває такого самого права на існування, як і біологічне. Усиновлення зумовлює правовстановлювальні та правоприпиняючі наслідки. Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами. У цьому правилі може бути передбачено винятки. Якщо дитину усиновляє лише одна особа, то є можливим збереження правового зв’язку між нею і батьками протилежної усиновлювача статі. Наприклад, може бути збережено правові відносини з матір’ю, якщо усиновлювач є чоловіком, або навпаки. Найпоширенішим є випадок усиновлення дитини новим з подружжя його батька або матері.
Зазначене безперечно доводить, що в основі усиновлення лежать ті ж принципи, що і в основі сімейного життя: догляд, спілкування, виховання, підтримання сімейних зв’язків.
Залишається відкритим питання про структуру взаємних правових зв’язків між усиновленим, усиновителем та його родиною і родиною батьків усиновленого. Особливо гостро це питання може постати у процесі здійснення права на усиновлення з боку повнолітніх осіб, які бажають бути усиновленими. Є досить спірним те, що у разі смерті матері або батька, засудження їх до довічного позбавлення волі, тривалого строку відбування покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк, поміщення на примусове лікування, при усиновленні їх дитини вона повинна втратити особисті права та обов’язки між нею та іншими її родичами за походженням. Закріплена у законодавстві вимога про припинення як майнових, так і особистих прав з моменту здійснення усиновлення не в останню чергу пов’язується з необхідністю забезпечення таємниці усиновлення (дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення; право усиновителя бути записаним матір’ю, батьком дитини; право усиновителя на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини). Проте у ситуації, якщо факт усиновлення не є таємним для усиновленої особи, то недоцільно позбавляти її особистих прав щодо інших її родичів за походженням. З.В. Ромовська зауважує: «Як себе вести щодо рідних матері, батька - це право усиновленої особи, це її особистий вибір».
У зазначеному можна побачити таке закономірне явище: правовий зв’язок може бути припинено між особами, але природний (генетично-біологічний) зв’язок, що лежить в основі усвідомлення людиною категорій «свій», «чужий», рішенням суду про усиновлення відмінити неможливо. Особа повинна сама визначитись із власними бажаннями припинити або продовжувати підтримку інформаційного та емоційного зв’язку з іншими родичами за походженням. Отже, особисті права цієї особи може бути обмежено лише нею або у випадках, встановлених у законодавстві, але не можуть припинятись прийняттям рішення про усиновлення.
Особа, яка може бути усиновителем зацікавлена у «доборі» дитини, з урахуванням власних, особистих критеріїв (раса, національність, зовнішність, стать, віросповідання, стан здоров’я, соціальне оточення, у яких народилась та проживала дитина до усиновлення). Ці особистісні критерії вибору дитини для майбутнього усиновителя пов’язані з мотивами, на підставі яких така особа бажає усиновити конкретну дитину. У сімейному законодавстві лише у ст. 224 СК України (рішення суду про усиновлення) вказано обов’язковість з’ясування питання стану здоров’я дитини, що підлягає усиновленню. Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема особу дитини та стан її здоров’я (п. 5 ч. 1 ст. 224 СК України). Зрозуміло, що особа, яка бажає усиновити дитину, володіє такою інформацією ще до моменту подання заяви про усиновлення. Вітчизняне законодавство залишає поза увагою цей важливий елемент усиновлення, не регулюючи порядок отримання інформації про дитину.
Органи опіки і піклування, Центр з усиновлення дітей, які наділені правом на активну інформаційну діяльність у сфері усиновлення, повинні надавати інформацію загального характеру про дітей лише у випадках безпосереднього звертання до них. Розповсюдження цими органами та установами такої інформації у засобах масової інформації (радіо, телепрограми, друковані засоби), у Інтернеті, подання оголошень про можливості усиновлення конкретної дитини, розміщення її фотографій та особистих даних має бути суворо заборонено.
Перелік посилань
1. Стаття 52 Конституції України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 року // nau.
2. Стаття 207 Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року // nau.
3. Науково-юридичний коментар Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року / Під редакцією З.В. Ромовської. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – С. 300.
4. Сімейне право: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів / Під редакцією С.П. Індиченко. – К.: Вентурі, 2002. – С. 146.
5. Семейное право: Учебник / Под редакцией М.В. Антокольской. – М.: Юристь, 2002. – С. 234.
6. Сімейне право України: Підручник / Під редакцією В.С. Гопанчука. - К.: Істина, 2002. – С. 101.
7. Сімейне законодавство України: Збірник / Під редакцією М.І. Камлика. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С. 312.
8. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник / Під редакцією Є.О. Харитонова та А.І. Дрішлюка. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. – С. 210.
9. Стаття 219 Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року // nau.
10. Стаття 252 Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року // nau.
11. Сімейне право України: Підручник / Під редакцією В.І. Борисової та І.В. Жилінкова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 102.
12. Семейное право Украины: Учебник / Под редакцией Ю.П. Червонного. - К.: Право, 2004. – С. 290.
13. Сімейне право України: Підручник / Під редакцією В.І. Бобрика. – К.: Право, 2005. – С. 34.
14. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины от 10 января 2002 года / Под редакцией Ю.С. Червонного. – К.: Истина, 2003. – С. 230.
15. Семейное право: Учебник / Под редакцией М.В. Антокольской. – М.: Юристь, 2002. – С. 62.
16. Стаття 169 Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року // nau.
17. Стаття 168 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05.04.2001 року // nau.
18. Стаття 222 Сімейного кодексу України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року // nau.
19. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины от 10 января 2002 года / Под редакцией Ю.С. Червонного. – К.: Истина, 2003. – С. 252.
20. Семейное право: Учебник / Под редакцией М.В. Антокольской. – М.: Юристь, 2002. – С. 193.
Список використаної літератури
1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 року // nau.
2. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05.04.2001 року // nau.
3. Сімейний кодекс України № 2947-ІІІ від 10.01.2002 року // nau.
4. Цивільний кодекс України № 435-ІV від 16.01.2003 року // nau.
5. Цивільний процесуальний кодекс України № 1618-ІV від 18.03.2004 року // nau.
6. Закон України «Про охорону дитинства» № 2402-ІІІ від 26.04.2001 року // nau.
7. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземцям і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім’ях усиновителів» № 775 від 20.07.1996 року // nau.
8. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» № 1377 від 28.08.2003 року // nau.
9. Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України» № 98 від 30.03.1996 року // nau.
10. Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку передавання закладами охорони здоров’я та навчальними закладами дітей, усиновлених громадянами України та іноземцями» № 959/634 від 22.12.2004 року // nau.
11. Наказ Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження Переліку захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України» № 2 від 04.01.1997 року // nau.
12. Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, та визнання рішень про усиновлення від 15.11.1965 року // nau.
13. Європейська Конвенція про усиновлення дітей від 24.04.1967 року // nau.
14. Конвенція про права дитини від 20.11.1989 року // nau.
15. Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення від 29.05.1993 року // nau.
16. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2002. – 1104 с.
17. Науково-юридичний коментар Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року / Під редакцією З.В. Ромовської. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003. – 679 с.
18. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины от 10 января 2002 года / Под редакцией Ю.С. Червонного. – К.: Истина, 2003. – 764 с.
19. Сімейне право: Навчальний посібник для студентів юридичних вузів та факультетів / Під редакцією С.П. Індиченко. – К.: Вентурі, 2002. – 272 с.
20. Семейное право: Учебник / Под редакцией М.В. Антокольской. – М.: Юристь, 2002. – 350 с.
21. Сімейне право України: Підручник / Під редакцією В.С. Гопанчука. - К.: Істина, 2002. – 508 с.
22. Сімейне законодавство України: Збірник / Під редакцією М.І. Камлика. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.
23. Цивільне і сімейне право України: Навчально-практичний посібник / Під редакцією Є.О. Харитонова та А.І. Дрішлюка. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. – 640 с.
24. Сімейне право України: Підручник / Під редакцією В.І. Борисової та І.В. Жилінкова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 264 с.
25. Семейное право Украины: Учебник / Под редакцией Ю.П. Червонного. - К.: Право, 2004. – 520 с.
26. Сімейне право України: Підручник / Під редакцією В.І. Бобрика. – К.: Право, 2005. – 160 с.
27. Большой юридический словарь / Под редакцией А.Я. Сухарева, В.Е. Крутских. – 4-е издание, переработанное и дополненное. - М.: ИНФРА-М, 2004. - 1309 с.
28. Нечаева А.М. Усыновление // Вестник образования. - 1997. - № 8. – С. 52.
29. Нечаева А.М. Аналитический материал по выявлению и устройству детей, оставшихся без родительского попечения // Вестник образования. - 2000. - № 16. - С. 4.
30. Кокіна В.І. Скажіть дитині: «Ти не сирота» // Урядовий Кур’єр. - 2003. - № 33. - С. 19.
,