1)Теоретико-медичні завдання
1. Зміст програми фізичного виховання у коледжі.
Навчальний процес із фізичного виховання в програмах 90-х років здійснювався в таких формах: навчальні заняття (теоретичні, методичні, практичні), позанавчальні заняття, виконання індиві- дуальних завдань, контроль. Загалом можна зробити висновок, що використання таких різноманітних форм у процесі фізичного виховання створює умови для збільшення обсягу активної рухової діяльності студентів, необхідного для нормального функціонування організму та покращення знань із фізичної культури.
У сучасних програмах нового трактування набуває розділ “Успішність”. На відміну від програм післявоєнних років, у яких виділяється тільки залік із фізичного виховання, у сучасних програмах передбачені такі форми оцінки знань, умінь і навичок студентів: залік, диференційований залік, екзамен. А оцінка знань та вмінь із предмета “Фізичне виховання” визначається за такими розділами програми: теоретичний, практичний, методичний, професійно-прикладна фізична підготовка.
На відміну від інших програм, у сучасних програмах наводяться чіткі вимоги до оцінки знань, умінь та навичок за вищеперерахованими розділами програми з фізичної культури. Окремо виді- ляються вимоги до студентів усіх навчальних груп, звільнених від занять із фізичної культури, студентів, які займаються в спортивних секціях, вагітних.
Крім підсумкової оцінки з предмета “Фізичне виховання”, виставляється поточна оцінка.
Досить важливим і прогресивним нововведенням є те, що поточну оцінку з фізичної підготовки визначають індивідуальні зрушення у фізичній та технічній підготовці студентів. Приріст показників у фізичній і технічній підготовці й функціональну підготовку студентів слід оцінювати шляхом порівняння з результатами початкового тестування після визначеного тренування з урахуванням індивідуальних можливостей кожного студента. Тестування проводять один раз на два місяці. Початкове тестування проводиться на першому курсі у вересні. Оцінку фізичної підготовленості визначає викладач за встановленою шкалою оцінки індивідуальних зрушень у результатах.
За повторного виконання контрольних нормативів студентами оцінка із фізичної підготовленості виставляється так:
5 балів – за значне поліпшення результату;4 бали – за покращення результату;3 бали – за повторення результату.Оцінка за індивідуальну фізичну підготовку має велике значення, оскільки програма не може
ідеально підходити для кожного студента. Вона повинна враховувати індивідуальні особливості кожного студента та підтримувати інтерес до занять фізичною культурою. Саме оцінка за індиві- дуальну фізичну підготовку може виконати ці завдання. Тому вона має бути передбачена програмою з фізичного виховання й широко використовуватися на практиці поряд з оцінкою за контрольні нормативи.
Щодо розділу “Лікарський контроль та самоконтроль”, то в деяких програмах 90-х років пропонується проведення двохразових лікарських оглядів на початку навчального року й у кінці, а також перед спортивними змаганнями, після перенесених захворювань або після довгої перерви в заняттях фізичними вправами. Така вимога з’явилась у зв’язку з погіршенням здоров’я студентської молоді та необхідністю ретельнішого лікарського контролю за його станом. У програмах указується, що без висновку лікаря про стан здоров’я студентів їх не допускають до практичних занять із фізичного виховання.
На основі даних про стан здоров’я, фізичний розвиток і підготовленість студенти розподіляються для практичних занять за програмою фізичного виховання на три медичні групи – основну, підготов- чу, спеціальну і, відповідно, на три навчальні групи – основну навчальну групу, спеціальну медичну групу та групу спортивного вдосконалення.
У сучасних програмах досягнення мети й розв’язання завдань фізичного виховання студентів забезпечуються за допомогою двох узаємопов’язаних і взаємодоповнювальних дидактичних компо- нентів: обов’язкового базового, що формує основи фізичної культури особистості фахівця відповід- ного рівня (бакалавр, спеціаліст, магістр), й елективного (варіативного), що спирається на базовий і доповнює його з урахуванням професійної фізичної підготовки, індивідуальних мотивів, інтересів та потреб, стану здоров’я.
Кількість годин, що відводиться на фізичне виховання, у сучасних програмах становить 4 години на тиждень, що на навчальний рік буде складати 140 годин, а за весь період навчання – 560 годин. Загальний обсяг годин залишається на рівні програм минулих років, але при цьому збільшується кількість годин, відведених на теоретичний розділ, із 20 годин до 36 (у середньому) за весь період навчання.
Що стосується практичного розділу сучасних програм, то тут використовувалося два способи його побудови.
Перший спосіб подібний до того, який застосовано в програмі з фізичної культури для ВНЗ 1975 року, і складається з певних видів спорту.
Другий спосіб має виражений оздоровчий характер та спрямований на вдосконалення фізичного розвитку й головних життєво важливих рухових якостей (витривалості, сили, швидкості, гнучкості, спритності).
Для більшості програм цього періоду характерне чітке опрацювання змісту практичного розділу для спеціальних медичних груп.
У сучасних програмах ще більш зростають вимоги щодо виконання контрольних нормативів, порівняно з попередніми програмами.
Уперше в сучасних програмах виділяється розділ “Методична підготовка”. Програма передбачає проведення методичної підготовки як складової частини процесу фізичного виховання студентів протягом усього навчання в університеті у формі теоретичних і практичних занять на всіх навчальних відділеннях.
Методична підготовка покликана реалізувати такі завдання:
– оволодіння прикладними знаннями в процесі занять фізичною культурою й спортом;
– формування в студентів готовності до активного, ініціативного, самостійного використання засобів фізичного виховання для особистого фізичного самовдосконалення, а також для проведення оздоровчої, рекреативної, спортивної та виховної роботи у ВНЗ, за місцем проживання й у сім’ї.
2. Основні поняття і принципи системи фізичного виховання в закладах освіти.
В теорії фізичної культури (спорту) застосовуються такі понятійні категорії, як фізичний рух, фізичний розвиток, фізична підготовка, фізична підготовленість, фізична вдосконаленість і фізична освіта.
Фізичний рух — це специфічна форма суспільного руху, що ставить собі за мету допомагати поліпшенню рівня фізичної культури населення та розвитку спорту. Цей рух передбачає цілеспрямовану діяльність державних і суспільних організацій, спрямовану на розвиток фізичної культури і спорту.
Фізичний розвиток — це, процес генетично обумовлених та об'єктивно детермінованих факторами життя кількісних та якісних природних (морфологічних і функціональних) змін в організмі людини протягом її індивідуального життя. Фізичний розвиток характеризують: зріст, маса тіла, довжина кола грудної клітини, життєва ємність легень та інше. Рівень фізичного розвитку та функціональних здібностей конкретної людини оцінюють шляхом порівняння фактичних соматометричних або фізіометричних показників ЇЇ розвитку з відповідними нормативами.
Фізична підготовка — це спеціалізований процес фізичного виховання, спрямований на підготовку людини до праці і суспільно корисної діяльності.
Фізична підготовленість — це результат фізичної підготовки, який був досягнутий людиною в результаті оволодіння руховими навичками, які необхідні для засвоєння певного виду діяльності. Оптимальна фізична підготовленість для здійснення будь-якого виду діяльності називається фізичною готовністю.
Фізичним вдосконаленням називається процес оптимізації рівня здоров'я і всебічного розвитку фізичних здібностей людини, який відповідає вимогам людської діяльності у певних умовах виробництва, військової справи тощо і забезпечує на тривалий час високу працездатність. Конкретні показники фізичного вдосконалення визначаються реальними запитами та умовами життя і змінюються з розвитком суспільства.
Фізичною освітою є навчання людей руховим умінням і навичкам, засобам керування рухами свого тіла в часі та просторі, а також надбання людьми теоретичних знань по використанню рухових умінь і навичок у різних умовах життя і діяльності.
Система фізичного виховання — це сукупність ідеологічних і науково-методичних основ фізичного виховання. Система фізичного виховання спрямована на розвиток фізичних і духовних якостей людини, на підготовку її до певної діяльності в конкретних соціально-економічних умовах.
Елементами системи фізичного виховання є кадри працівників фізкультурного руху і матеріально-технічна база, яка необхідна для забезпечення занять з фізичної культури і спорту.
За роки незалежності Україною прийнято низку стратегічних державних і національних програм, спрямованих на збереження і поліпшення фізичного здоров'я громадян. Серед таких документів слід виділити Національну програму планування сім'ї, Національну програму "Діти України", Програму розв'язання проблем інвалідності, Програму імунопрофілактики, Цільову комплексну програму генетичного моніторингу, У вересні 1999 р. постановою Верховної Ради України була також схвалена концепція поліпшення здоров'я, зокрема молодого покоління українців.
Сучасна система фізичного виховання в Україні базується на Законі "Про фізичну культуру і спорт", прийнятому Верховною Радою України у грудні 1993 р.
В плані реалізації цього Закону слід розглядати ряд відповідних Постанов Кабінету Міністрів України та Указів Президента України, в тому числі таких як "Про Національну програму "Репродуктивне здоров'я в 2002-2005 роках" та Цільова комплексна програма "Фізичне виховання — здоров'я нації".
В указаних вище документах намічені конкретні шляхи що до впровадження фізичної культури і спорту в побут кожної людини, шляхи розвитку системи фізкультурного руху і удосконалення всієї системи фізичного виховання громадян України на перспективу.
Науково-методичну основу системи фізичного виховання складають гуманітарні і природознавчі науки і, особливо, спеціальні дисципліни, які вивчають різні сторони процесу фізичного виховання (динамічна анатомія, психологія і фізіологія спорту, спортивна медицина, науково-педагогічні дисципліни з теорії та методики фізичного виховання).
На підставі вказаних дисциплін, в наш час створені науково-обгрунтовані програми фізичного виховання різних контингентів людей. Слід відмітити обов'язковість виконання вимог цих документів для всіх державних та громадських організацій, установ, закладів та колективів, в яких впроваджуються фізична культура та спорт.
Організаційна основа системи фізичного виховання представляє собою єдність двох можливих форм організацій: державних та громадсько-самодіяльних.
До державних організацій, які призначені організовувати обов'язкові заняття з фізичного виховання, відносяться установи та заклади наступних міністерств і відомств України:
1. Міністерства Охорони Здоров'я (пологові будинки, дитячі садки, санаторії, дома відпочинку, оздоровчо-лікувальні установи та ін.).
2. Міністерства освіти і науки (дитячі садки, учбові заклади і, U, III, IV рівня акредитації).
3. Міністерства Оборони і внутрішніх справ (військові частини, училища та ін.).
До громадсько-самодіяльних організацій, здійснюючих фізичне виховання, відносяться колективи фізичної культури добровільних спортивних товариств (які збудовані по виробничому або територіальному принципу), клуби за видами спорту, спортивні секції, тощо. У цих установах заняття з фізичної культури звично проводяться на добровільних засадах, та на самоокупності.
Фахівці в області фізичного виховання готуються в інститутах фізичної культури, на факультетах фізичного виховання педагогічних університетів, а також на базі середніх фізкультурних учбових закладів (шкіл тренерів, коледжів фізичного виховання, училищ фізичного виховання та інших).
В нинішній час в Україні працюють десятки тисяч фахівців з вищою і середньою фізкультурною освітою і їх кількість має тенденцію до збільшення, так як постійно розширюється мережа фізкультурних навчальних закладів.
Матеріально-технічна база системи фізичного виховання формується з фінансів, спортивного інвентарю і спортивних споруд (стадіонів, спортивних майданчиків, гімнастичних залів, плавальних басейнів та ін.).
Головним призначенням фізичного виховання як соціальної системи є реалізація мети суспільства у галузі формування всебічно розвиненої особистості. В основу характеристики особистості покладено такі ознаки: гармонійний розвиток (досягнення оптимального рівня розумового, фізичного, морального, трудового та естетичного розвитку в їх взаємозв’язку); соціальна активність (світогляд людини, її славлення до суспільства, природи, до себе); готовність до високопродуктивної праці та захисту Батьківщини (обсяг та рівень знань, умінь, навичок, психофункціональна та фізична готовність до праці та військової справи).
Методологічні та теоретико — практичні положення, або принципи системи фізичного виховання, відображають основні закономірності цього соціально-педагогічного явища. До основних принципів відносять: гармонійний розвиток особистості, зв’язок з трудовою та військовою практикою, оздоровчу спрямованість фізичного виховання.
Принцип гармонійного розвитку особистості випливає із закономірностей єдності фізичних та психічних властивостей людини і передбачає взаємозв’язок фізичного виховання з розумовим, моральним, трудовим та естетичним вихованням. Єдність фізичного та духовного розвитку людини переконливо обґрунтовано у наукових працях (П.Ф. Лесгафта, І.П. Павлова, О.В. Запорожця та ін.). Засоби, методи та умови фізичного виховання мають значні можливості ефективного впливу на фізичний розвиток, зміцнення здоров’я та рухову підготовленість людини, а також морально-вольові якості, розумовий розвиток та естетичні смаки.
Принцип зв’язку фізичного виховання з трудовою діяльністю і військовою практикою зумовлює ужиткову функцію фізичного виховання в суспільстві – підготовку підростаючих поколінь до високопродуктивної праці та виконання патріотичного обов’язку — захисту своєї Батьківщини. Відомо, що сильна, швидка, спритна та витривала людина, яка має значний арсенал різноманітних рухових вмінь та навичок, значно швидше опанує будь-який вид рухової діяльності (стосовно до праці або військової справи), ніж той, хто цим не володіє.
Реалізація цього принципу сприяє зростанню продуктивних сил, зміцненню обороноздатності України і відкриває широкі перспективи для всебічного розвитку дітей та молоді нашої держави. Практика сучасної військової справи свідчить про те, що однією з головних складових частин боєздатності армії є фізична підготовка бійця. Високий рівень розвитку сучасної бойової техніки, її постійне удосконалення суттєво підвищують значення людського фактору у військовій справі. Вимоги до фізичної підготовленості військовослужбовців не тільки не знизилися, а й, навпаки, підвищились. При цьому військово-прикладна фізична підготовка стає спеціалізованою (в авіаційних, десантних частинах, на флоті та ін.). Збільшився також її обсяг і в допризовній підготовці молоді.
Реалізація принципу оздоровчої спрямованості забезпечується всім змістом та організацією роботи з фізичного виховання, зокрема обов’язковим лікарським та педагогічним контролем. У наш час чітко визначаються такі функції фізичного виховання, як профілактично-виховна, рекреативна та ін. Поширюються засоби залучення дітей до систематичних занять: туристичні походи вихідного дня, групи «Здоров’я», клуби для підлітків та молоді за місцем проживання та ін.
3. Лікувальна фізична культура.
Лікувальна фізична культура (ЛФК) — метод лікування, що полягає в застосуванні фізичних вправ і природних факторів природи до хворої людини з лікувально-профілактичними цілями. В основі цього методу лежить використання основної біологічної функції організму — руху.
Терміном лікувальна фізична культура (або ЛФК) позначають різні поняття. Це і дихальна гімнастика після важкої операції, і навчання ходьбі після травми, і розробка суглоба після зняття гіпсової пов'язки. Це і назва кабінету в поліклініці, і кафедри в інституті фізкультури, і кафедри в медичному інституті. Термін «лікувальна фізкультура» застосовується в різних аспектах, позначаючи і метод лікування, і медичну або педагогічну спеціальність, і розділ медицини або фізкультури, і структуру охорони здоров'я.
Існує безліч форм лікувальної фізичної культури: ранкова гігієнічна гімнастика, заняття лікувальною гімнастикою, самостійні заняття фізичними вправами, лікувальна дозована ходьба, дозовані сходження (терренкур), масові форми оздоровчої фізичної культури, дозовані плавання, веслування, спортивні вправи та ігри, гідрокінезитерапія і ін.
Перед призначенням лікувальної фізичної культури визначаються завдання використання фізичних вправ, підбираються засоби і форми для вирішення цих завдань. Щоб зробити все це правильно, необхідно враховувати фазу розвитку хвороби, реакцію на неї організму, стан всіх органів і систем, не залучених у хворобливий процес, психічну реакцію хворого на захворювання та інші її індивідуальні особливості. У всіх випадках важливо дотримувати принцип поєднання загальної і місцевої дії фізичних вправ, пам'ятаючи, що одужання багато в чому залежить від загального стану організму хворого. Кожна фізична вправа, використана в лікувальній фізичній культурі, робить поновлюючий, підтримуючий або профілактичний вплив на хворого. Тому при призначенні лікувальної фізичної культури потрібно визначити (крім медичних свідчень) спрямованість її використання: з метою відновлення порушених функцій, для підтримки здоров'я будуються різні приватні методики, що відображають своєрідність патофізіологічних і клінічних проявів захворювання у окремого хворого або групи хворих, складені за нозологічною ознакою.
Заняття повинне не стомлювати хворого, а викликати відчуття бадьорості, приливу сил, поліпшення настрою. Тренуюче дозування застосовується в період одужання і в період відновного лікування, коли необхідно нормалізувати всі функції організму хворого, підвищити його працездатність або добитися високого ступеня компенсації. Фізичні навантаження при виконанні як загальнорозвиваючих, так і спеціальних вправ від заняття до заняття підвищуються за рахунок різних методичних прийомів і дозуються так, щоб викликати стомлення. Фізіологічні зрушення в діяльності основних систем, як правило, значні, але залежать від захворювання і стану хворого.
Методи дослідження ефективності ЛФК залежать від характеру захворювання, оперативного втручання, травми. Загальновизнаним правилом є визначення фізіологічної кривої навантаження у процесі занять ЛФК. Розрізняють такі види контролю: експрес-контроль, поточний і етапний контроль. Експрес-контроль застосовують для оцінки ефективності одного заняття (терміновий ефект). Для цього вивчають безпосередню реакцію хворого на фізичне навантаження. Проводяться лікарсько-педагогічні спостереження, визначається ЧСС, дихання і артеріальний тиск до, під час і після заняття. Отримані дані дають змогу побудувати фізіологічну криву навантаження, що при вірно спланованому занятті поступово підвищується у вступній частині, досягає свого максимуму в середині основної і знижується у заключній частині заняття. Під час експрес-контролю рекомендується використовувати радіотелеметричні методи дослідження (телеелектрокардіограф, електрокардіосиг-налізатор та ін.), що мають особливо велике значення при серцево-судинній патології. Поточний контроль проводять протягом всього періоду лікування не менше ніж раз на 7-10 днів, а також при зміні рухового режиму. Він дає можливість своєчасно вносити корективи у методику занять, програму фізичної реабілітації. Використовують клінічні дані, результати функціональних проб, показники інструментальних методів дослідження, антропометрії. Етапний контроль проводять для оцінки курсу лікування загалом (кумулятивний ефект), для чого перед початком занять ЛФК і при виході з лікарні Ці вправи переважно використовуються у реабілітації спортсменів.
1 2 3 4 5 6 7