1. Світогляд, його значення в духовному житті людини.
Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Світогляд – це форма суспільної самосвідомості людини. У ньому відбувається осмислення й оцінка світу й місця в ньому людини, її ставлення до навколишньої реальності та до самої себе.
Світогляд у житті людини є продуктом його духовної діяльності. Якщо говорити про більш вузькому значенні цього слова, то світогляд - це уявленні про світ не конкретної людини, а цілих народів, поколінь або груп людей: міфологічні уявлення, філософські, релігійні, наукові, політичні та буденні. Світогляд - це якась «картина світу».
Воно дає людині уявлення про власну зв'язку з навколишньою дійсністю.У кожної людини є свій світогляд, і воно формується в процесі соціалізації людини, його спілкування з навколишнім світом. У процесі свого розвитку ми присвоюємо собі певні ціннісні установки, моральні, моральні ознаки, у нас складається своя «картина життя». За допомогою норм і принципів ми можемо взаємодіяти в суспільстві - так формуються різні класи, групи, верстви. Світогляд поділяється на наукове (тобто засноване на наукових відкриттях, досягнення) і ненаукове (має релігійні, містичні компоненти). У сучасному суспільстві все більше зростає авторитет науки, за допомогою неї намагаються пояснити ненаукові явища, а також антинаукові феномени.Світогляд людей змінювалося багато разів протягом всієї історії людства. Специфіка світогляду суспільства родового, докласового представлена в міфах. У міфах не поділяються на природні та суспільні явища, вони тісно пов'язані між собою, не розділяються моменти емоційні і практичні, індивідуальні і колективні початку зв'язані в єдине ціле. Але оскільки суспільство розвивалося, з'явився поділ праці, виявилися різні класи суспільства. Міфи втратили свою значимість, виникло товариство з новим уявленням про світ, з новими цінностями та орієнтаціями.
Специфіка світогляду античного полягає в тому, що космос - це єдиний механізм, який об'єднує всі автономні частини, всі люди гармонійно пов'язані зі світом і один з одним. Засновниками цього світогляду стали філософи, які намагалися зв'язати всі навколо в єдине ціле, вони намагалися знайти єдині закони для всієї всесвіту, криза античного світогляду призвів до появи нових цінностей і установок.
На зміну античному світогляду прийшло християнство, можна навіть сказати, що християнство похитнуло основні принципи античного світогляду. Прийшла принципово нова, теоцентрическая, картина світу.
Існування Бога, справедливого і люблячого, стає головним принципом християнства. Цей принцип включав в себе: організацію як індивідуального, так і суспільного буття, оцінку дій людини. Новий світогляд в житті середньовічної людини стало ліками від безправ'я і знедоленості. У християнстві метою життя людини є «спасіння» душі, - це сильно обмежило діяльність людини та її самостійність. Проте товариство продовжувало розвиватися, капіталізм, розвиток промисловості, індустріалізму - все це призвело до руйнування доіндустріального суспільства.
Епоха відродження вимагала від людини активності, підприємницьких здібностей, віри у свої можливості. Також для прогресу було необхідно розвиток науки, були зроблені важливі наукові відкриття. «Знання - сила» - ось гасло епохи відродження. Нова епоха була орієнтована на розвиток людини як особистості. Криза капіталізму привів до світоглядної нігілізму, до децентралізації.
Сучасна людина живе у світі масової культури, глобального ринку, управлінських технологій, а також у світі, де можна маніпулювати суспільною й індивідуальною свідомістю. Відчуження людини від самого себе, від інших людей, від природи - все це показник глибокої кризи суспільних цінностей. Для побудови нового суспільства необхідно виховання у особистості такого світогляду, яке могло б створити простір культури, в якому людина змогла б проявити свої кращі якості. світогляд переконання вірування
2Етичні погляди І. Канта. Категоричний імператив. Розуміння свободи.
В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання.Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління, який він означає, що людина обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої поведінки для будь-кого.), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Згідно з цим законом людину не можна перетворювати на засіб, річ, яку можна використати. До неї потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості.
Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Кант вважав категоричний імператив вищим принципом етики, (він є загальним обов’язковим моральним законом). Категоричним він вважається тому, що він є обов’язковим і не обґрунтовується. Даний закон має два формулювання: «чини так, щоб твоя мааксима стала загальним законом» і «чини так, щоб ти не відносився до людства в своєму лиці і в лиці іншого як не до цілі і засобу».
Перше формулювання можна пояснити дуже просто — чини так, як хочеш щоб чинили із тобою. На жаль людство майже не дотримається цього (можна так сказати) правила. Люди зовсім не думають ні про почуття тієї чи іншої людини, якій вони вчинили щось погане, ні про наслідки того, що вони вчинили. Мало хто задумається про наслідки вчиненого, тобто хтось може так само вчинити із тим, хто вчинив із якоюсь людиною. Питання вчинку завжди було і буде актуальним. Люди чинять часом навіть не думаючи для чого вони це роблять і кому це потрібно.
Друге формулювання категоричного імперативу полягає у тому, що не потрібно ставитися до людей як до засобу досягнення власної мети. Люди не є засобом досягнення мети. Знову ж-таки: чи варто так чинити? Для чого це потрібно? І знову це питання є актуальним. Воно може стосуватися і людства XXI століття. В наш час люди стали корисливими і заради досягнення власної мети люди ладні на все, вони забувають про почуття та переживання інших людей. На сьогодні ми можемо бачити приклади зухвалого використання людей у різних видах людської діяльності: у політиці, у бізнесі, у навчанні, на жаль навіть діти ладні на використання один одного заради досягнення власних (хоч і малих, дитячих) цілей. На жаль це було, є і буде надалі, і на превеликий жаль ми не зможемо ніколи це подолати.
3. Історичні типи світогляду.
На протязі історії людської цивілізації сформувалися три типи світогляду: міфологія, релігія і філософія.
Міфологія(від гр «міф» — переказ, оповідь і «логос» — вчення) — це такий спосіб розуміння природних і суспільних явищ, що полягає в одухотворенні і персоніфікації цих явищ, наділенні їх людськими за характером, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міфологія є універсальним типом світогляду первісних суспільств; всі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію. Для філософського осмислення міфологічного світогляду важливо звернути увагуна: 1) тематику міфів, яка охоплює світоглядні проблеми; 2) на ідентичність цієї тематики у різних народів.
Релігія(від. лат. геlіgiо — набожність, святиня) — така форма світогляду, в якій присвоєння людиною світу здійснюється через його подвоєння на земний і небесний, потойбічний і поцейбічний, грішний і сакральний. Принципово важливо уяснити, що найважливішою ознакою релігії є існування надприродної істоти — Бога. Тому суттю релігійного світогляду є віра в Бога.
Філософія є таким історичним типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно раціональним, логічним шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. феномени людини. Основна відмінність філософського світогляду від міфологічного і релігійного полягає в тому, що він складає лише ядро світогляду, тоді як релігія і міфологія повністю співпадають з відповідним світоглядом.
4. Філософія І. Фіхте. Діалектика «Я» і «не Я».
Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) - другий, після Канта, представник класичного німецького ідеалізму, буржуазний демократ, пристрасний патріот і гуманіст, суб'єктивний ідеаліст волюнтаристськи-етичного спрямування, сміливий новатор, свідомо взялася за побудову теорії діалектики в сучасному нам розумінні цього терміна. Філософію Фіхте вважав фундаментом всього наукового знання "НАУКОУЧЕНІЕ", наукою наук і джерелом людського могутності, т. К. Вона вивчає загальні методи і форми пізнання, займається обґрунтуванням будь-якого знання взагалі.
Центральна проблема філософії Фіхте - свобода. Він стверджував, що принцип нашого життя є "абсолютна свобода волі". Розвиваючи Кантовские ідеї про активність суб'єкта в пізнанні, бажаючи звільнити суб'єкта від будь-якої зовнішньої визначеності, Фіхте починає свою філософію з самосвідомості особистості, з "Я". В акті самосвідомості людина народжує свій дух, свою свободу, творить не тільки себе, але і світ навколо себе. Разом з самосвідомістю ( "Я єсмь", "Я сам роблю себе") покладається і його протилежність - "не- Я" ( "Відчуження Я"), а також їх синтез в абсолютному суб'єкті. "Пульсація", збіг і розпадання цих протилежностей - основа буття по Фіхте, а також метод його пізнання. Таким чином, Фіхте розкрив внутрішню структуру одного з головних законів діалектики - закону єдності і боротьби протилежностей, зробивши спробу об'єднати всередині активного, вільного, творчого суб'єкта буття і свідомість, практичне і теоретичне, природу і людину, суспільство і особистість. Розвиток суспільства, наприклад, Фіхте, представляє як процес відчуження Я в сферу культури і в той же час прагнення знову злитися, прийти до тотожності з собою. Однак повне досягнення цього ідеалу неможливо, т. К. Це було б припиненням будь-якої діяльності; тому людська історія - нескінченне наближення до ідеалу. Фіхте розглядає нації як колективні особистості, кожна з яких має своє особливе призначення. Ця ідея була однією з основних в європейському романтизмі і отримала розвиток у Ф. Шеллінга.
Г. Фіхте розглядав своє вчення як пряме продовження філософії Канта. Фіхте називає свою філософію вченням про науку (науковчення).
У своїй теорії пізнання він відходить від головного положення кантівської філософії про "річ у собі" і протиставляє йому мисляче "Я". Це "Я" він трактує двояко: по-перше, як "Я", яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто "індивідуальне або емпіричне Я"; по-друге, "Я" як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсум, це "абсолютне Я". Абсолютне "Я" усвідомлюється, на думку Фіхте, за результатами його діяльності.
Теорія науковчення Фіхте базується на таких положеннях: 1) "Я покладає Я". Це стверджує самототожність "Я"; 2) "Я протипокладає не-Я" (Я-суб'єкт, не-Я - об'єктивна реальність, природа). Це основоположення вводить категорію заперечення; 3) "Я покладає і Я, і не-Я".
Отже, діяльність "Я", що розвивається, Фіхте розуміє як рух від початкового покладання "Я" до протилежності "не-Я", а від нього до покладання, яке є єдністю, синтезом перших двох і "Я", і "не-Я". Й.Фіхте був не тільки мислителем, філософом, а й відомим громадським діячем, який ставив перед собою завдання об'єднати німецький народ і повести його на боротьбу із поневолювачами батьківщини (французами). Тому його філософія орієнтована не стільки на аналіз проблем пізнання, скільки на проблему свободи, вихованнямолоді у патріотичному дусі, у дусі високих моральних цінностей. За Фіхте, емпіричне "Я" прагне поєднатися із абсолютним "Я". "Я" пересічного німця має поєднатися із "Я" німецької нації. А для цього потрібні великі зусилля з боку емпіричного "Я".
Філософія Фіхте в цілому справила значний вплив на подальший розвиток філософської думки.
5. «Філософія серця»П.Д.Юркевича
Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де подано цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Серце у філософії Юркевича — це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Ця праця спрямована проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, адже у такому разі нівелюється проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я». За такого підходу сутність душі уявляється відкритою, прозорою, ясною. У справжній душі, за переконанням Юркевича, такого однобічного мислення не існує. Якби мислення людини не мало іншого призначення, окрім відображення сторонніх для духу явищ, людина у своєму знанні речей не могла б проникати в глибину. На думку Юркевича, мислення не розкриває всієї повноти духовного життя людини, так само, як досконалість мислення не визначає досконалості людського духу. Думки й слова людини є виявами загального почуття душі, породженням сердечного настрою. Саме в серці людини, як наголошував Юркевич, міститься основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають тієї особливості, яка вирізняє душу однієї людини серед інших. Філософ дійшов висновку, що світ як система життєдайних, сповнених краси й знаменності явищ, існує й відкривається спершу для глибокого серця, а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що їх розв'язує мислення, виникають не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі справедливим було б положення: людина має знати тільки те, що гідне моральної й богоподібної істоти. Істина стає благом, внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона «лягає» на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, адже тільки для серця можливий подвиг і самовідданість. Отже, «філософія серця» Юркевича містить дві принципово важливі думки: 1) серце може виражати, знаходити й своєрідно розуміти такі душевні стани, що за своєю духовністю й життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає змогу себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм духовного життя. Тобто розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя виникає раніше за розум, який є його вершиною, а не коренем. Закон для душевної діяльності, як зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.
6. Філософське світорозуміння. Функції філософії.
Світорозуміння - рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння - абстрактне мислення + теоретичне пізнання
Філософське розуміння світу є найбільш узагальненим, тому у такому розумінні поняття “світ” включає в себе все те, що охоплене (відображене) свідомістю людини як предметно-діяльної істоти. В цьому сенсі поняття “світ” виступає як універсальна предметність по відношенню до якої людина визначається як суб`єкт, що створює свій власний світ - світ людини. Це означає, що: а) “світ” є ціле, а людина - його частина; б) “світ” є визначальним, а людина визначається ним; в) “світ” існував до появи людини, остання ж виникає в результаті його еволюції; г) “світ людини” грунтується на основі універсальної предметності, у якій виявляються її сутнісні сили як унікальної істоти, котра створює свій власний світ.
Важливою проблемою філософського усвідомлення світу є проблема його єдності. З давніх-давен філософи опікались цією проблемою. Наприклад, уже відомий нам Геракліт вважав, що єдиним началом світу є вогонь: “світ єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Платон, як відомо, єдність світу вбачав в ідеальному началі (“світ ідей”). Гегель таким началом вважав, абсолютний дух, абсолютну ідею, абсолютний розум. Релігійна концепція єдності світу виходить з того, що його створив бог. Це - моністичні підхіди до проблеми єдності світу (від грец. Моно - єдиний, один). Є плюралістичний підхід до проблеми єдності світу, коли в основі цього уявляють кілька начал (наприклад, воду, вогонь, повітря, землю тощо) і дуалістичний, коли визнають за рівноправні два начала - матеріальне і ідеальне (такою є, наприклад, філософська концепція Р. Декарта).
Однак едність світу у філософському розумінні - не в ідеальному началі (оскільки ідеальне є продуктом мислення, свідомості людини, остання ж виникає внаслідок еволюції світу, який вже існував) і не в окремих, конкретних речах, і не в тому, що людина здатна мислити про світ як про щось єдине, а в його матеріальностіі це доведено сучасною наукою.
1 2 3 4 5 6 7