Ім'я файлу: Політологія Мороз Контрольнв робота.docx
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 11.12.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 11.12.2021
скачати
Варіант 6.
1. Приклади використання важливих ресурсів політичної влади.
2. Культ особистості і його природа.
3. Дві сторони демократії.
1. Приклади використання важливих ресурсів політичної влади.
Термін “ресурси влади” використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні. У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб’єкт (індивід, група) може використати для впливу на інших. У вузькому розумінні - це засоби, використання яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт влади.
Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання.
Згідно з характером і сферою впливу розрізняють:
Нормативні ресурси - засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.
Примусові ресурси - заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи “переконання” через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).
Утилітарні ресурси пов’язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).
Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.
Економічні ресурси - матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.
Соціальні ресурси - соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.
Культурно-інформаційні ресурси - інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, масмедіа як з метою об’єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.
Силові (спонукальні) ресурси - інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини - життю, свободі, майну.
Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб’єктом та об’єктом.
Політична влада характеризується такими ознаками:
- легальністю використання сили в межах держави;
- верховенством щодо інших видів влади;
- публічністю (звертанням за допомогою права від імені всього суспільства до всіх громадян);
- моноцентричністю (наявністю єдиного центру ухвалення рішень);
- використанням (окрім спонукальних) також економічних, соціальних і культурно-інформаційних ресурсів.
У цьому контексті слід згадати кумулятивний ефект влади, що полягає в її зростаючому нагромадженні: багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти й мас- медіа; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і мас-медіа; інформаційний вплив сприяє політичній кар’єрі та підвищенню доходів.
Злиття політичної, економічної, соціальної та культурно- інформаційної влади за переважанням влади політичної характерне для тоталітаризму. Демократичний устрій передбачає легальний та неформальний поділ влади: державної - на законодавчу, виконавчу та судову; економічної - між центрами впливу; духовної - між масмедіа, конфесіями.
2. Культ особистості і його природа.
Культ особистості - звеличення окремої особистості (як правило, державного діяча). Основа автократії.
Історичні передумови культу особи.
Протягом історії багато державних діячів претендували на якісь видатні якості. В абсолютних монархіях монарха практично обожнювали. Стверджувалося, що він був дарований Божою милістю або сам є божеством (напівбогом). Обожнювання правителя особливо характерно для Китаю імперського періоду, стародавнього Єгипту і Римської імперії. У китайських монархіях, однак, відзначається швидше титул монарха, ніж його особистість, і у монарха не передбачається якихось особливо видатних особистих якостей: він має владу не на підставі цих передбачуваних властивостей, а по праву народження.
Зовсім інша ситуація складається при диктатури і авторитарних режимах харизматичних лідерів-вождів, які прийшли до влади в результаті державних переворотів, революцій або зовнішнього втручання (маріонеткові правителі). Їм необхідно виправдовувати свою владу саме передбачуваними видатними якостями. Щось подібне сучасному культу особистості вперше спостерігається в ранній Римській імперії, коли за непевності і невиразності правових підстав влади «цезаря» йому приписувалися функції героя і рятівника Вітчизни, а вихваляння його видатних особистих достоїнств і заслуг перед державою стало обов'язковим ритуалом.
Це положення знайшло найвищий розвиток в тоталітарних диктатури XX століття, причому диктатори, на відміну від попередніх епох, мали в своїх руках найпотужніші інструменти пропаганди, такі як радіо, кінематограф, контроль над пресою (тобто над усією доступною громадянам інформацією).
Найбільш вражаючі приклади культу особи дали режими Сталіна в СРСР, Гітлера в Німеччині, Мао Цзедуна в Китаї та Кім Ір Сена в Північній Кореї. У період розквіту їх правління ці лідери шанувалися як богоподібні вожді, не здатні зробити помилку. Повсюдно розвішувалися їх портрети; художники, композитори, письменники, поети створювали в безлічі твори, що розкривають різні грані неповторних особистостей диктаторів. Їх біографії і праці в обов'язковому порядку вивчалися в навчальних закладах і правлячих партіях. Народ повинен був славити вождів. В їх честь прижиттєво ставилися численні статуї і пам'ятники, перейменовували міста і називалися численні об'єкти.
Термін «культ особистості» виник в середині 50-х років в СРСР. Одними з перших, хто вказали на неприпустимість такого явища, були К. Маркс і Ф. Енгельс.
Викривачем культу особи конкретно Сталіна був Хрущов, який виступив в 1956 році на XX з'їзді КПРС з доповіддю «Про культ особи і його наслідки», в якому він розвінчав культ особи покійного Сталіна.
Хрущов, зокрема, сказав: «Культ особистості придбав такі жахливі розміри головним чином тому, що сам Сталін всіляко заохочував і підтримував звеличення його персони. Про це свідчать численні факти. Одним з найбільш характерних проявів самовихваляння і відсутності елементарної скромності в Сталіна є видання його «Короткої біографії», що вийшла в світ в 1948 році».
Ця книга являє собою вираз самої нестримної лестощів, зразок обожнювання людини, перетворення його в непогрішимого мудреця, самого «великого вождя» і «неперевершеного полководця всіх часів і народів». Не було вже інших слів, щоб ще більше вихваляти роль Сталіна. Нудотно-улесливі характеристики, нагромаджені в цій книзі одна на іншу. Слід тільки підкреслити, що всі вони схвалені і відредаговані особисто Сталіним, а деякі з них власноруч вписані ним в макет книги.
Сам Сталін показово критикував культ своєї особистості. Наприклад, відомо наступне лист у ДИТВИДАВНИЦТВО від 16.02.1938:
«Я рішуче проти видання «Оповідань дитинство Сталіна». Книжка рясніє масою невірних фактів, спотворень, перебільшень, незаслужених вихвалянь. Автора ввели в оману брехнею та підлабузництвом. Шкода автора, але факт залишається фактом. Але це не головне. Головне полягає в тому, що книжка має тенденцію вкоренить в свідомість радянських дітей (і людей взагалі) культ особистостей, вождів, непогрішних героїв. Це небезпечно, шкідливо. Теорія «героїв» і «натовпу» тобто не більшовицька, а есерівська теорія. Герої роблять народ, перетворюють його з натовпу в народ - кажуть есери. Народ робить героїв - відповідають есерів більшовики. Книжка ллє воду на млин есерів. Будь-яка така книжка буде лити воду на млин есерів, буде шкодити нашим спільним більшовицькому справі. Раджу спалити книжку. Й. Сталін.»
Сучасні дослідники сталінської епохи вважають що подібні листи повинні були символізувати так звану «сталінську скромність» - одну з сталінських ідеологем, важливу частину його образу, підкреслює пропагандою. За словами німецького історика Яна Плампера «склався образ Сталіна, який перебував у відвертій опозиції до свого власного культу або в кращому випадку неохоче його терпів».
Едельман вважає феномен «сталінської скромності» хитрим політичним ходом, що дозволяв Сталіну під виглядом небажання «випинати» свою особистість припиняти зайву цікавість щодо свого минулого, заодно залишаючи собі можливість відбирати те, що він сам вважав придатним для друку і таким чином самому формувати свій громадський образ. Наприклад, в 1931 році, коли Е. Ярославський хотів написати книгу про Сталіна, Сталін написав йому: «Я проти затії щодо моєї біографії. У Максима Горького теж є намір аналогічний з Вашим Я усунувся від цієї справи».
Після викриття культу особи Сталіна в колах сталіністів отримала популярність фраза: «Так, культ був, але ж і особистість була!», Авторство якої приписується різним історичним персонажам.
Автократія - форма політичного режиму держави, де вища державна влада належить одному суб'єктові. Цей суб'єкт - глава держави є джерелом і носієм суверенітету державної влади. Суверенний суб'єкт має вищу законодавчу, виконавчу і судову владу. Населення, у тому числі економічно панівний соціальний клас, прямої правової участі в утворенні державних органів не бере, або ця участь носить формальний характер й істотно не впливає на функціонування державних інститутів. Автократичні форми держави характеризуються також міцною централізованою владою, при якій місцеві органи є лише виконавцями волі вищих органів.
Автократію за способом заміщення глави держави можна класифікувати так:
- Спадкоємна автократія (абсолютна монархія);
- Легальна автократія, що виникає в результаті виборів осіб (інституцій), яким надаються необмежені повноваження;
- Нелегальна автократія, що виникає внаслідок насильницького захоплення влади.
В залежності від обсягу функцій управління громадським життям, прийнятих на себе державними органами, автократії поділяються на:
- Тоталітарні - засновані на моральній підтримці більшості населення, припускають його формально-демонстраційну участь у формуванні органів державної влади й активне втручання держави в усі сфери громадського життя;
- Авторитарні - прояв відносної самостійності держави і його апарату, незалежності останніх від певних соціальних сил.
Втручання авторитарної держави в суспільне життя обмежене, як правило, лише політичною сферою. До автократій відносять деспотії Давнього сходу, імперії Риму, Візантії, абсолютні монархії.
3. Дві сторони демократії.
Відомий вислів Авраама Лінкольна (1863) характеризує демократію як “владу народу, створену народом та для народу”.
Ці три означення можна розглядати так:
- “влада народу”: влада йде від народу: народ – це верховна влада, що здійснює або надає повноваження, і той, хто наділений частиною повноважень, несе відповідальність за народ;
- “створена народом”: влада здійснюється або через вибраних представників, або безпосередньо громадянами;
- “для народу”: влада здійснюється, щоб служити інтересам народу, тобто задля суспільної користі.
Демократичний державний устрій.
Основними складовими сучасної конституційної демократії є:
Конституція, що існує, як правило, у письмовій формі, встановлює конституційну основу демократії; зазвичай, не всі права людини визначаються та захищаються як громадянські.
Рівний правовий статус усіх громадян: усі громадяни однаково захищаються законом і мають виконувати обов’язки, визначені цим законом.
Загальне виборче право, що дозволяє дорослим громадянам, чоловікам і жінкам, голосувати за партії та/або кандидатів на парламентських виборах. Крім того, деякі правові системи включають референдум або плебісцит, тобто право громадян приймати рішення з певного питання шляхом прямого голосування.
Громадяни користуються цивільними та громадянськими правами, які надають доступ до широких можливостей, а саме: свобода ЗМІ від цензури і державного контролю, свобода вибору, висловлювання і мирних зібрань та право меншин і політичної опозиції діяти вільно.
Плюралізм і суперництво інтересів та політичних завдань: окремі громадяни чи групи можуть створювати або об’єднуватись у партії або групи (лобі), неурядові організації тощо, аби просувати свої інтереси чи політичні завдання.
Парламент: законодавчий орган, до складу якого входять обрані представники, які мають право приймати закони. Парламент представляє волю більшості виборців. Під час виборів змінюється більша частина парламентської системи та відбувається процес формування нового уряду. Голову уряду, президента, обирають окремо шляхом прямого голосування.
Закон більшості: більшість вирішує, меншість приймає це рішення. Конституційні права і права людини визначають межі дії закону більшості через захист прав та інтересів меншин. Кворум для більшості визначається в залежності від питання порядку денного, наприклад, дві третини – це кворум при голосуванні про внесення поправок до конституції.
Принцип взаємозалежності та взаємного обмеження влади: демократія поєднує два принципи – влада наділена повноваженнями проявляти силу, наприклад, контроль над розповсюдженням зброї – так зване “роззброєння громадян”.
Одночасно, щоб запобігти зловживанню цими повноваженнями та процесу перетворення на самодержавну або диктаторську форму правління, всі демократичні системи включають принципи взаємозалежності та взаємообмеження законодавчої, виконавчої та судової влади. Класична модель розділяє державну владу на законодавчу, виконавчу та судову (горизонтальне розгалуження); багато країн мають додаткове розгалуження влади: двопалатна система законодавчої влади, федеральна або кантональна автономія.
Термін повноважень: ще один спосіб контролю над владою. Означає наділення повноваження ми лише на певний період часу. В деяких випадках термін перебування на посаді обмежений, наприклад, у випадку з президентом США, який має піти у відставку по завершенні двох 4-річних термінів. А у стародавньому Римі консули призначались у тандемах і залишали службу через один рік.
Неправильне тлумачення принципів демократії.
Демократія інколи неправильно тлумачиться як система, в якій окремий індивідуум користується повною свободою. Проте це не так. Демократія надає свободу людям, але й встановлює межі цієї свободи заради дотримання рівних прав, проте ці межі не порушують особистих прав і свобод кожної людини.
Демократія надає більше свободи народу і кожній людині окремо, ніж будь-яка інша система правління, за умови, що вона приведена до ладу, наприклад, діє на конституційній основі. Аби функціонувати добре, демократичне суспільство має покладатись на сильну державу, яка здійснює правопорядок і дотримується справедливого розподілу благ.
Сильні та слабкі сторони демократії.
Узагальнено кажучи, різні види демократій мають деякі сильні і слабкі сторони, серед яких:
Сильні сторони демократії:
Демократія – основа для цивілізованого, ненасильницького вирішення конфліктів; динаміка конфлікту і плюралізм забезпечують вирішення складних ситуацій.
Демократичні держави – “переконані пацифісти” – як усередині своїх країн, так і в міжнародній політиці.
Демократія – це єдина система, яка дозволяє зміну політичного керівництва без зміни системи правління.
Демократичні держави – це суспільства, що навчаються та допускають помилки. Рішення визначається шляхом переговорів, а не нав’язується автократичною владою.
Права людини зміцнюють демократії шляхом встановлення нормативних рамок для політичного процесу, що засновані на повазі людської гідності.
Слабкі сторони демократії:
Партії і політики прагнуть пожертвувати довгостроковими цілями задля успіху на виборах. Демократії стимулюють короткострокові політичні проектування, як наприклад, витрати на навколишнє середовище або наступні покоління. Уряд для народу діє лише в межах певної держави. Зростаюча взаємозалежність, наприклад, в економічних і екологічних питаннях, обмежує можливість впливу на демократичний процес ухвалення рішень у національному масштабі.
Демократичні держави залежать від своїх громадян, від того, наскільки розвинуті їх сильні сторони і стримуються слабкі. Демократія – вимоглива система, що залежить від ступеня участі та підтримки громадян – інформованих і лояльних. Як сказав Уїнстон Черчіль: “Демократія – найгірша форма правління, але нічого кращого людство не придумало до цього часу”.
Демократія, народоправство - політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).
Демократія обов'язково включає такі елементи:
- виборність органів влади,
- поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,
- підпорядкування меншості більшості,
- захист прав меншості, наявність політичних прав і свобод.
Основні концепції демократії.
Головна суперечність демократії - суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Різноманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.
Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього - складається із інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститути виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.
Форми демократії.
1. Може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. 3 Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.
2. Діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.
3. Демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).
Практична реалізація демократії залежить від безлічі обставин, особливо від чисельності населення і розміру території. У порівнянні з великими адміністративними одиницями, невеликі одиниці більш однорідні за складом і надають кращі можливості для безпосередньої участі в політичному житті. У компактних спільнотах можливо організувати ефективні дискусії і надати широкі можливості для громадян впливати на проведену політику. Тому меншим за розміром структурам простіше задовольнити критерії демократії. У той же час із зменшенням розміру знижується реальний обсяг влади і можливостей для вирішення проблем, особливо з питань оборони та економіки. Один із шляхів вирішення цього протиріччя лежить в поділі сфер впливу між адміністративними і громадськими одиницями різних рівнів, зокрема, шляхом наділення міст і регіонів автономією. Найпоширеніший метод полягає у використанні у великих одиницях представницьких форм правління.
Для багатьох форм демократії характерна наявність таких інститутів:
Виборні державні посади. Сучасні демократії є представницькими: згідно з основними законами, безпосередній контроль над прийняттям нормативних актів та політичних рішень здійснюють обрані громадянами особи. Вільні, чесні і такі, що регулярно проводяться, вибори, в яких має право брати участь кожен громадянин (як виборець і як кандидат), в поєднанні з безперервною відкритою політичною конкуренцією між громадянами та їх об'єднаннями.
Чуйність уряду. Проведена політика залежить від результатів виборів і від уподобань виборців.
Свобода самовираження. Громадяни мають право безкарно висловлювати свої думки, в тому числі, критикувати владу, політичну систему, суспільно-економічний лад і переважну ідеологію.
Доступ до альтернативних і незалежних джерел інформації. Громадяни мають право шукати та отримувати інформацію від інших громадян, з книг, ЗМІ тощо. Альтернативні джерела інформації повинні існувати, бути доступні і не підконтрольні будь-якої однієї політичної групи.
Автономія громадських організацій. Громадяни мають право засновувати відносно незалежні спільноти або організації, в тому числі, політичні партії.
Загальне охоплення громадянства. Кожен дорослий житель, що постійно проживає в країні і підкоряється її законам повинен мати всі права громадянина.
Використана література:
1. Л. П. Нагорна. Демократія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України . - К. : Наук. думка, 2004.
2. В. С. Лісовий. Демократія // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003 2019.
3. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.
4. Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.
5. Шпоть О. С. Про витоки української нації. - Львів-Київ.: Благодійний фонд «Україна-Русь»; ПП «Коронатор», 2012.
6. Скрипнюк О. Верховенство права і демократія: концептуальні питання взаємозв'язку// Вісн. Акад. прав. наук України. — 2008. — № 2(53
7. Колодій А., Копєйчиков В., Цвік М. Народовладдя як основа представницької демократії// Українське право. — 1995.
8. Сенчук В. В. Поняття та ознаки демократичної держави: теоретико-правовий аспект // Держава і право. Юрид. і політ, науки. — 2009.