1. Поняття та види спадкування. Спадщина, її склад. Об’єкти, що не входять до складу спадщини.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Реалізація права спадкування дає змогу забезпечити перехід майна, що належало померлому, до інших осіб. Зміст права спадкування включає в себе не лише можливість набувати у власність майно спадкодавця (можливість спадкувати), а й можливість для власника майна розпорядитися ним на випадок смерті (можливість заповідати).
Майно спадкодавця переходить до інших осіб в порядку правонаступництва. Правонаступництвом є форма переходу прав та обов'язків від однієї особи (правопопередника) до Іншої (правонаступника). Традиційно в цивільному праві виділяють два види правонаступництва - універсальне (повне) та сингулярне (часткове). При універсальному правонаступництві відбувається перехід всієї сукупності прав та обов'язків правопопередника до правонаступників за винятком тих, що нерозривно пов'язані з особою правопопередника. Натомість сингулярне правонаступництво полягає у переході до правонаступника не всього комплексу прав та обов'язків правопопередника, а лише певного його права.
Спадкування розглядається як універсальне правонаступництво, за якого до спадкоємців одночасно переходить вся спадщина (як права, так і обов'язки). Спадщина переходить як єдине ціле, з усіма способами забезпечення і покладеними на неї обтяженнями. Закон не дозволяє прийняти частину спадкового майна, а від іншої - відмовитися. Прийняття спадщини має бути безумовним і беззастережним. Крім того, універсальному правонаступництву у спадковому праві притаманна ознака безпосередності, яка виявляється у тому, що спадкоємець набуває спадщину безпосередньо від спадкодавця без попередньої передачі її третім особам.
Концепція універсального правонаступництва посідає визначальне місце у спадковому праві. Водночас слід зазначити, що нормами спадкового права регулюються лише відносини наступництва, що виникли у зв'язку зі смертю особи.
У цивілістичній літературі процес спадкового правонаступництва традиційно поділяють на два етапи: закликання до спадкування, з яким пов'язується поява у спадкоємців можливості для реалізації належного їм суб'єктивного права спадкування, та прийняття спадщини, за допомогою якого відбувається фактичне здійснення цього права. Виникнення першого етапу обумовлене фактом смерті спадкодавця, другого - вчиненням з боку спадкоємців дій, що свідчать про прийняття ними спадщини.
Спадкове правонаступництво - односторонній, а тому безоплатний перехід майна померлого до його спадкоємців.
Перехід прав та обов'язків спадкодавця до його спадкоємців у порядку наступництва здійснюється в межах спадкового правовідношення, що виникає з моменту смерті правопопередника та завершується заміною суб'єктного складу правовідношення, тобто трансформацією таких відносин. При цьому спадкове наступництво саме по собі правовідношенням не є. Наступництво, як одномоментний перехід, є динамікою спадкового правовідношення, або проявом останнього. Тому поняття "спадкове правовідношення" та "спадкове наступництво" не є тотожними за своїм змістом. Водночас, більш відповідатиме явищу наступництва поняття спадкування, визначене у ст. 1216 ЦК України як перехід прав та обов'язків.
Із прийняттям спадщини спадкоємець стає учасником тих відносин, суб'єктом яких був спадкодавець. Тобто в результаті спадкового наступництва у правовідносинах змінюється лише суб'єкт. Виняток становлять лише правовідносини, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця (ст. 1219 ЦК України). Спадщина переходить до спадкоємців у незмінному вигляді, тобто такою, якою вона була на момент відкриття спадщини. Універсальність наступництва при спадкуванні характеризується тим, що спадщина переходить до спадкоємців одномоментно з часу відкриття спадщини незалежно від часу її фактичного прийняття, а також державної реєстрації права спадкоємця на майно, якщо таке право підлягає державній реєстрації. При цьому виникає наступництво безпосереднє, що означає прямий перехід прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців без участі у цьому процесі третьої особи. Наведене дає змогу дійти висновку про виключно універсальний характер наступництва при спадкуванні.
Спадкове наступництво зберігає ознаки універсальності, однак перехід прав та обов'язків від спадкодавця до спадкоємців за своїм змістом не завжди тотожний, що обумовлено передусім специфікою спадкових правовідносин. Наприклад, при спадкуванні об'єкта спільної сумісної власності до спадкоємців майно переходить вже у спільну часткову власність, тобто відбувається зміна виду власності.
Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 147 ЦК України частка у статутному капіталі TOB переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. У тому ж випадку, якщо статут TOB не містить положення про згоду інших учасників товариства для переходу частки у порядку спадкування, то спадкування здійснюється на загальних підставах. Отже, за певних умов необхідною підставою для набуття спадкоємцем спадкового майна у вигляді частки у статутному капіталі TOB, крім безпосередньо дії щодо прийняття спадщини, є згода інших учасників товариства.
Особливості наступництва у правах в разі смерті правопопередника існують у відносинах інтелектуальної власності. Так, строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір становить 70 років після смерті автора (ст. 446 ЦК України), суміжних прав - 50 років (ст. 456 ЦК України).
Перехід майнових прав та обов'язків у порядку спадкування характеризується наступними ознаками:
1) спадкування становить універсальну правонаступність, тобто майно спадкодавця переходить до спадкоємців як єдине ціле, у тому числі майнові права та обов'язки спадкодавця;
2) суттєвою особливістю універсального правонаступництва є одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які входять у склад майна правопопередника;
3) сукупність прав та обов'язків, які переходять до правонаступника, встановлює сам правопопередник або законодавець. Склад цих прав та обов'язків визначається на момент відкриття спадщини9.
Слід вказати, що в окремих випадках смерть фізичної особи і, як наслідок, виникнення певних цивільних прав та обов'язків породжує не спадкові відносини, а відносини іншого роду. Наприклад, не є спадкуванням одержання страхової суми за договором страхування життя, укладеним страхувальником на користь вигодонабувача. Страхова сума в такому разі не входить до складу спадщини, тому право на її отримання належить не спадкоємцю, а особі, вказаній в договорі страхування.
Види спадкування.
Статтею 1217 ЦК України визначено два види спадкування: 1) за заповітом та 2) за законом.
Спадкування за законом з'явилося історично раніше за спадкування за заповітом. Відповідно, перше протягом багатьох століть було в центрі спадкового права. Можна навести давній правовий принцип німецьких племен, що "лише Бог може зробити спадкоємцями, а не людина".
Юридичне значення виділення видів спадкування полягає в тому, що за їх допомогою визначається порядок розвитку спадкових правовідносин, їх певна модель - за волею заповідача чи за відсутності такої - за законом. Водночас спадкування за кожним із видів здійснюється лише після відкриття спадщини.
Спадкування за заповітом виникає за умови складення заповіту у формі та в порядку, встановленому чинним законодавством, та прийняття спадщини спадкоємцями за заповітом. Спадкування за законом здійснюється за наявності таких підстав: відсутності заповіту; визнання заповіту недійсним; усунення спадкоємців за заповітом від права на спадкування в порядку ст. 1224 ЦК України; охоплення заповітом тільки частини спадкового майна; відмови спадкоємців за заповітом від прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України) та смерть спадкоємця за заповітом до відкриття спадщини, якщо заповідачем не було зроблено підпризначення спадкоємця за заповітом (ст. 1244 ЦК України).
Зазначені види спадкування є такими лише в узагальненому значенні, адже спадкування безпосередньо із закону не виникає. Для спадкування не тільки за заповітом, а й за законом необхідна певна сукупність юридичних фактів. Так, у разі спадкування за законом таких фактів має бути щонайменше три: особа, що закликається до спадкування, повинна входити до кола спадкоємців відповідної черги; відкриття спадщини; прийняття спадщини. Визначений у ст. 1217 ЦК України поділ спадкування є дещо умовним, адже спадкування за заповітом також регламентується законом, однак при визначенні кола спадкоємців, розподілі спадкового майна між ними, встановленні інших заповідальних розпоряджень, пріоритет надається волевиявленню фізичної особи, вираженому в установленій законом формі.
Закон не забороняє спадкування однієї частини спадщини за законом, іншої - за заповітом. Таке спадкування виникає у разі охоплення заповітом лише частини спадкового майна або визнання заповіту частково недійсним. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом (ст. 1275 ЦК України). Одночасне спадкування і за законом, і за заповітом окремі автори називають "змішане спадкування".
Слід навести погляд С.Я. Фурси та Є.І. Фурси, які вважають за доцільне встановити на законодавчому рівні три види спадкування: за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку. І хоча останній вид спадкування фактично передбачений законом і його також можна називати спадкуванням за законом, але для того, щоб не плутати термінів, автори пропонують відокремити його від звичного поняття "спадкування за законом" під окремою назвою "спадкування за правом на обов'язкову частку".
Склад спадщини
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).
Спадщина - об'єкт спадкового правонаступництва. До складу спадщини входить не майно, а право на майно. Спадщина становить один із видів об'єктів цивільних прав, що характеризується локальним характером, адже може виступати об'єктом лише спадкових правовідносин. Крім того, спадщина має чітко визначені межі існування - з часу відкриття спадщини до оформлення спадкоємцями прав на спадщину. Останнє пов'язане з отриманням свідоцтва про право на спадщину.
Спадщина - складний об'єкт. З огляду на це у ст. 1218 ЦК України застосовується поняття "склад спадщини", що передбачає існування окремих її елементів у вигляді прав та обов'язків. За оборотоздатністю спадщина - об'єкт, обмежений у цивільному обороті, адже коло правочинів, що можуть бути вчинені стосовно спадщини, має досить вузький характер та обумовлене природою спадщини. Так, цивільне законодавство України допускає такі дії, як прийняття спадщини (ст. 1273 ЦК України), визнання спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК України), поділ спадщини (1278 ЦК України), перерозподіл спадщини (ст. 1280 ЦК України), управління спадщиною (ст. 1285 ЦК України), оформлення, державна реєстрація прав на спадщину (ст. ст. 1296-1299 ЦК України). Водночас в національній системі не передбачено вчинення зі спадщиною таких звичайних для інших об'єктів дій, як купівля-продаж, дарування, застава, найм тощо17. Щодо складу спадщини слід зважати на таке. По-перше, до складу спадщини входять лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець. Права та обов'язки, що виникають у зв'язку зі смертю спадкодавця, ґрунтуються на інших підставах.
По-друге, не всі права та обов'язки, які належали спадкодавцеві за життя, здатні за своєю природою переходити до інших осіб. Так, відповідно до ст. 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які нерозривно пов'язані з особою. Натомість у ст. 608 ЦК України зазначено, що зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора. В окремих цивільно-правових зобов'язаннях заміна кредитора або боржника не допускається. Так, договір доручення припиняється у разі смерті довірителя або повіреного (п. 3 ч. 1 ст. 1008 ЦК України). Аналогічні наслідки настають у разі смерті комісіонера за договором комісії (ч. 1 ст. 1027 ЦК України). Згідно з ч. 3 ст. 723 ЦК України якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник або обдаровуваний помре, договір дарування припиняється.
По-третє, перехід у спадщину окремих прав та обов'язків, які належали спадкодавцеві за життя, можуть бути виключені або обмежені на підставі прямої вказівки закону.
По-четверте, у спадщину можуть переходити права та обов'язки не тільки з майновим, а й із немайновим змістом.
По-п'яте, у випадках, прямо передбачених законом, у спадщину можуть переходити охоронювані законом інтереси. Наприклад, коли громадянин почав приватизовувати своє житло, та не встиг внаслідок смерті завершити цей процес до кінця. У таких випадках спадкоємці мають право завершити розпочатий спадкодавцем процес приватизації житла та стати власником майна. Оскільки спадкодавець за життя встиг виразити свою волю на приватизацію житла (подав належні документи), але помер, то право на приватизацію перейшло у стадію реалізації, зупинившись на шляху до суб'єктного права, і тому може стати об'єктом спадкування. Ця позиція закріплена у п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22.12.1995 № 20.
Якщо спадкодавець ніяких дій, спрямованих на приватизацію житла не здійснив і помер, то право на приватизацію до спадкоємців не може перейти, оскільки за життя спадкодавця це право не вийшло за межі його правоздатності, тобто не було реалізоване.
Склад спадщини визначається на час відкриття спадщини.
Заробітна плата, пенсія, стипендія, аліменти, допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, суми відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інші соціальні виплати, нараховані спадкодавцеві, але не одержані ним за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини (ст. 1227 ЦК України).
Р. звернулася до суду із позовом до ДП ВО "Луганський верстатобудівний завод" про визнання права власності у порядку спадкування. Позивачка зазначила, що після смерті її рідної сестри Д. вона є єдиним спадкоємцем, оскільки на час відкриття спадщини спадкоємців за законом першої черги не було, а Д. за життя не склала заповіту. Перед померлою сестрою є заборгованість із заробітної плати в сумі 690 грн 30 коп., яка виникла на підприємстві ДП ВО "Луганський верстатобудівний завод", де Д. працювала. А тому Р. просить визнати за нею право власності на спадкове майно у порядку спадкування за законом після смерті сестри, яке складається з 690 грн 30 коп. - заборгованість ДП ВО "Луганський верстатобудівний завод" із заробітної плати Д.
Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 11.10.2007 позов було задоволено.
До складу спадщини входять і речові права (права на чужі речі) -сервітути, емфітевзис, суперфіцій.
Щодо сервітутів, слід зауважити: земельні сервітути входять до складу спадщини, оскільки вони стають властивістю земельної ділянки і є невідривною її характеристикою поряд із її розміром, місцем розташування тощо. Особисті ж сервітути (наприклад, право особи на проживання у певному приміщенні) до складу спадщини особи, яка наділена цим правом, не входять, бо саме їй надавався цей сервітут. Навпаки ж, до складу спадщини власника майна, щодо якого встановлено сервітутне право, входить обов'язок не порушувати право суб'єкта сервітуту, тобто особи, яка проживає в чужому приміщенні.
Суперфіцієм згідно зі ст. 413 ЦК України є право користування чужою земельною ділянкою для забудови. Це право слід відрізняти від права постійного користування земельною ділянкою, що регулюється Земельним кодексом України. Суб'єктом останнього не можуть бути фізичні особи (ч. 2 ст. 92 ЗК), тому воно не може входити до складу спадщини.
Необхідно відрізняти ці права від прав на оренду (земельної ділянки, приміщення тощо), які не є речовими правами, але вони переходять у спадщину як майнові права, тобто зі смертю як орендаря, так і орендодавця договір оренди не припиняється.
Слід зазначити, що до складу спадщини входить і право на оспорювання правочину, вчиненого спадкодавцем за життя. Проблема спадкування вказаного права виникає, зокрема, якщо спадкодавець у зв'язку зі смертю не встиг оспорити вчинений ним правочин. Спадкоємець має в цьому разі інтерес, змістом якого є збільшення спадкового майна, тобто цей інтерес майнового характеру. Наприклад, у разі вчинення спадкодавцем перед смертю завідомо невигідного для себе правочину (укладення договору дарування, купівлі-продажу тощо), за яким іншій особі було передано майно або гроші, на момент відкриття спадщини розмір спадкового майна відповідно зменшиться. І навпаки - якби спадкодавець не вчинив зазначений правочин - спадкоємець отримав би майно (грошові кошти) у більшому розмірі. Мета, переслідувана спадкоємцем, який оспорює правочин, - повернення переданого за цим правочином. Наведене дає змогу дійти висновку про майновий характер права на оспорювання правочину, адже головна мета реалізації цього права - поновлення майнового становища, яке існувало до вчинення правочину. Інша річ, що право на оспорювання буде реалізоване не стороною за правочином (спадкодавцем), а його правонаступником (спадкоємцем). Якщо ж визнати неможливість переходу до спадкоємця права на оспорювання правочину, вчиненого спадкодавцем, смерть останнього матиме наслідком безповоротне зменшення спадкового майна.
Майновий характер зазначеного права унеможливлює віднесення його до особистих немайнових прав, що не входять до складу спадщини (ст. 1219 ЦК України), адже основною ознакою особистих немайнових прав фізичних осіб є їх немайновість. Таке визначення особистих немайнових прав є комплексним та поєднує в собі ряд інших ознак, зокрема, цій категорії прав не притаманна економічна природа походження, а це означає, що такі права не створюються (виникають) в результаті економічного виробництва. По-друге, це означає, що у даних прав відсутній економічний зміст, тобто вони не можуть мати майново-грошової цінності (вартості) та у них відсутній економіко-майновий еквівалент.
Варто вказати на те, що неоспорювання правочину самим спадкодавцем зовсім не означає, що він схвалив його надалі, адже спадкодавець за своїм психічним станом міг просто не усвідомлювати факт вчинення ним оспорюваного правочину та його правові наслідки. Крім того, спадкодавець за життя міг не знати про наявність правових підстав для оспорювання правочину. І, нарешті, можна припустити ситуацію, коли особа не встигла звернутися до суду з відповідним позовом у зв'язку зі смертю. Тобто не вчинення спадкодавцем дій, направлених на оспорювання правочину, може зумовлюватися обставинами як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру.
Для переходу в порядку спадкового наступництва права на оспорювання правочину не має правового значення вид спадкування - за заповітом чи за законом.
Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.12.2011 визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений спадкодавцем (з однієї сторони), на підставі статей 48,227 ЦК УРСР 1963 р. (що діяв на момент укладення договору) у зв'язку із недодержанням нотаріальної форми угоди. Судом в цьому рішенні було прямо зазначено, що позивач як спадкоємець сторони за договором, який вчасно прийняв спадщину шляхом звернення із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори, мав право на оскарження вказаного договору, стороною в якому був його брат, шляхом визнання договору недійсним, як правонаступник останнього22. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.12.2011 аналогічно підтримано право спадкоємця звернутися до суду із позовом про визнання недійним договору, укладеного спадкодавцем за життя. Зокрема, було визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири у зв'язку із його укладенням поза волею продавця (спадкодавця), оскільки він внаслідок психічного захворювання не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
2. Аналіз договорів ренти та довічного утримання (догляду)
Договір ренти
Поняття та загальна характеристика договору ренти.
Договір ренти належить до договорів про передачу майна у власність. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі (ч. 1 ст. 731 ЦК України).
Отже, договір ренти є реальним (вважається укладеним з моменту передачі майна у власність платника ренти), одностороннім (обов'язки покладаються тільки на платника ренти) та відплатним (дії одержувача ренти щодо передачі у власність майна відповідають обов'язку платника ренти періодично виплачувати ренту).
Сторонами рентних правовідносин є одержувач ренти і платник ренти. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (ст. 733 ЦК України).
Одержувачем ренти є особа, яка передає другій стороні у власність майно за періодичну сплату ренти.
Платник ренти - це особа, яка зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту взамін переданого їй у власність майна.
Права одержувача ренти, а також права та обов'язки платника ренти можуть переходити до їх правонаступників. Крім того, одержувач ренти може відступити своє право вимоги до платника ренти або обов'язки по сплаті ренти можуть перейти до іншої особи.
Предметом договору ренти є майно (окрема річ, сукупність речей або майнові права та обов'язки), яке передається у власність платника ренти, і сама рента.
Відчужуване під виплату ренти майно може переходити у власність платника як за плату, так і безоплатно (ч. 1 ст. 734 ЦК України). Таким чином, законодавець розмежовує два види відчуження майна під виплату ренти. При першому з них одержувач ренти відчужує майно платникові ренти з умовою виплати йому не тільки ренти, а й відшкодування вартості переданого майна, тобто майно передається у власність за плату. У цьому випадку до відносин сторін щодо передання майна застосовуються загальні положення про купівлю-продаж. При другому - майно передається у власність платника ренти безоплатно, тобто платник ренти зобов'язується тільки виплачувати ренту. На подібні відносини поширюються положення про договір дарування. Однак норми щодо договорів купівлі-продажу й дарування можуть застосовуватися, тільки якщо це не суперечить суті договору ренти (ч. 2 ст. 734 ЦК України).
Для забезпечення виконання зобов'язання платником ренти її одержувачу законом надано право іпотеки на нерухоме майно - предмет договору ренти (ч. 1 ст. 735 ЦК України). Крім того, виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов'язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти (ч. 3 ст. 735 ЦК України).
Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, але тільки за згодою одержувача ренти. У разі відчуження нерухомого майна іншій особі обов'язки платника ренти переходять до неї (ч. 2 ст. 735 ЦК України). Крім того, в одержувача ренти залишається право застави на таке майно. Таким чином, платник ренти зобов'язаний повідомити про ці факти набувача, якому він відчужує майно. Хто повинен сплачувати одержувачу ренту при відчуженні рухомого майна (чи залишається обов'язок по сплаті ренти у платника ренти, чи його обов'язки переходять до набувача майна) визначається домовленістю між платником ренти і набувачем майна.
Оскільки зобов'язанням, що виникають на підставі договору ренти, притаманний тривалий характер, особливого значення набуває питання про розподіл між сторонами ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти. Вирішення цього питання залежить від двох умов (статті 742, 743 ЦК України):
1) за плату чи безоплатно передано майно платнику ренти;
2) укладено строковий чи безстроковий договір ренти.
Якщо укладено безстроковий договір ренти, то у випадку, коли майно передано безоплатно, ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна несе платник ренти; а коли майно передано за плату, платник має право вимагати припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати.
Якщо договір ренти укладено на певний строк, то у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти, платник ренти не звільняється від обов'язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти.
Розмір ренти встановлюється сторонами цього договору. ЦК України визначає лише особливості встановлення розміру ренти при передачі у власність платника ренти грошової суми: він встановлюється у розмірі облікової ставки Національного банку України і змінюється відповідно до зміни її розміру. Однак сторони в договорі можуть встановити більший розмір ренти, а також порядок його зміни (ч. 2 ст. 737 ЦК України).
Якщо договором ренти не встановлено порядок виплати ренти, то вона виплачується після закінчення кожного календарного кварталу (ст. 738 ЦК України).
Цей договір за домовленістю сторін може бути безстроковим або укладеним на певний строк (ст. 731 ЦК України).
Відповідно до ст. 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою, а смертю кредитора - якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою. Оскільки зобов'язання по виплаті ренти не пов'язано нерозривно з особою боржника або кредитора і може виконуватися й іншими особами, то при укладенні безстрокового договору строк виплати ренти не обмежується строком життя або існування сторін.
Договір ренти обов'язково укладається в письмовій формі. Договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти, крім того, підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 732 ЦК України). У разі недодержання вимоги щодо форми договору ренти він є нікчемним, а отже, тягне відповідні правові наслідки, передбачені ст. 216,220 ЦК України.
Відмінність договору ренти від інших договорів.
Договір ренти належить до групи договорів, що передбачають відчуження майна, і за цією ознакою подібний з договорами купівлі-продажу товару в кредит, міни, дарування, довічного утримання. Крім того, він має спільні риси з договором найму (оренди). Однак цей договір має свої особливості, які у сукупності відрізняють його від всіх інших договорів, а саме:
1) предметом договору ренти може бути будь-яке майно (будинок, земельна ділянка, грошові кошти, колекція срібних виробів, меблі тощо);
2) предмет договору ренти передається платнику ренти у власність;
3) договір ренти завжди є відплатним: навіть якщо предмет договору ренти передається безоплатно, платник ренти залишається зобов'язаним виплачувати ренту, тобто одержувач ренти завжди отримує зустрічне задоволення від платника ренти;
4) найчастіше сторони договору ренти, особливо безстрокового, не можуть наперед визначити загальний розмір ренти, який доведеться сплатити (розмір ренти може змінитися відповідно до розміру облікової ставки Національного банку України, платник безстрокової ренти може відмовитися від договору тощо), крім того, він не може бути обмежений вартістю майна. За цією ознакою договір ренти належить до алеаторних (ризикових) договорів, оскільки є ймовірність, що одна зі сторін фактично отримає менше, ніж інша;
5) рента може виплачуватися не тільки у грошовій формі, а й шляхом передання речей, виконання робіт, надання послуг (ч. 1 ст. 737 ЦК України);
6) відносини, що виникають із договору ренти, мають довготривалий характер.
Права та обов'язки сторін за договором ренти.
За договором ренти одержувачеві ренти надані лише права. Він має право:
1) застави на земельну ділянку або інше нерухоме майно, передане під виплату ренти (ч. 1 ст. 735 ЦК України);
2) вимагати розірвання безстрокового договору ренти у визначених законом або договором ренти випадках (ст. 740 ЦК України);
3) у разі розірвання договору ренти вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти, якщо майно було передано у його власність безоплатно (ч. 2 ст. 741 ЦК України);
4) у разі розірвання договору ренти вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти та вартості переданого майна, якщо майно було передано у його власність за плату (ч. 3 ст. 741 ЦК України).
Обов'язки платника ренти:
1) періодично виплачувати одержувачеві ренту за передане у його власність майно (ч. 1 ст. 731 ЦК України);
2) у деяких випадках застрахувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти (ч. 3 ст. 735 ЦК України);
3) сплатити проценти одержувачеві ренти за прострочення виплати ренти (ст. 736 ЦК України);
4) виходячи зі змісту ст. 735 ЦК України, у разі відчуження рухомого майна іншій особі платник ренти залишається зобов'язаним виплачувати ренту.
Платник ренти має право:
1) відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, але тільки за згодою одержувача ренти (ч. 2 ст. 735 ЦК України);
2) відмовитися від безстрокового договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК України);
3) у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти, вимагати відповідно припинення зобов'язання щодо виплати ренти або зміни умов її виплати (ч. 2 ст. 742 ЦК України).
Припинення договору ренти.
Договір ренти може бути припинений як на деяких загальних підставах припинення зобов'язань, передбачених гл. 50 ЦК України, так і на спеціальних, властивих тільки рентним правовідносинам.
До спеціальних підстав припинення договору ренти належать:
1) відмова платника безстрокової ренти від договору (ст. 739 ЦК України);
2) розірвання договору одержувачем безстрокової ренти (ст. 740 ЦК України).
Право платника безстрокової ренти відмовитися від договору ренти законодавець визначив як імперативне. Тому умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною.
Сторони можуть встановити умови здійснення платником безстрокової ренти відмови від договору.
Договір ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержання одержувачем ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними.
Одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору ренти у разі, якщо:
1) платник безстрокової ренти прострочив її виплату більш як на один рік;
2) платник безстрокової ренти порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти;
3) платник безстрокової ренти визнаний неплатоспроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про неможливість виплати ним ренти в розмірі і в строки, що встановлені договором;
4) договором ренти встановлені інші випадки, в яких одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору.
Крім того, договір ренти може бути розірваним у разі вимоги платника ренти про припинення зобов'язання щодо виплати ренти при випадковому знищенні або випадковому пошкодженні майна, переданого за плату під виплату безстрокової ренти (ч. 2 ст. 742 ЦК України).
Стаття 741 ЦК України передбачає правові наслідки розірвання договору ренти, якщо вони не встановлені сторонами в договорі. Так, якщо майно було передано у власність платника ренти безоплатно, при розірванні цього договору одержувач ренти має право вимагати від платника виплати річної суми ренти. Коли ж майно було передано у власність платника ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника виплати річної суми ренти та вартості переданого майна1.
Потрібно мати на увазі, що за договором ренти майно передається у власність платнику ренти, тому при розірванні цього договору, за умови повного розрахунку між сторонами, воно одержувачу ренти не повертається.
Договір довічного утримання (догляду)
Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання (догляду).
Фізична особа може попіклуватися про свою старість різними способами: отримати гарну пенсію, розраховувати на допомогу дітей, укласти спадковий договір або договір довічного утримання (догляду). Хоча укладення останнього для догляду саме за особами похилого віку не є обов'язковою умовою.
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).
Договір довічного утримання є реальним (укладеним з моменту передачі відчужувачем майна у власність набувача), одностороннім (після укладення договору обов'язки виникають тільки у набувача) та відплатним (за отримання у власність майна набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом).
Сторонами договору довічного утримання є відчужувач і набувач.
Відчужувач - це особа, яка передає набувачеві у власність майно за забезпечення довічним утриманням та (або) доглядом себе чи третьої особи. Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я (ч. І ст. 746 ЦК України). Вона обов'язково повинна бути власником майна, яке передається за договором.
Набувачем є особа, яка взамін переданого їй у власність майна зобов'язується забезпечувати відчужувача чи третю особу утриманням та (або) доглядом довічно. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (ч. 2 ст. 746 ЦК України).
Набувач укладає вказаний договір з метою отримання у свою власність певного майна, відчужувач же має на меті забезпечити себе чи третю особу належним довічним утриманням та (або) доглядом.
Як відчужувачів, так і набувачів за договором довічного утримання (догляду) може бути кілька. Крім того, цей договір може бути укладений відчужувачем на користь третьої особи.
Коли набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками переданого їм майна на праві спільної сумісної власності. У такому випадку їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.
Співвласники, яким майно належить на праві спільної сумісної власності, мають право його відчужувати на підставі договору довічного утримання (догляду). У разі ж смерті одного із співвласників обсяг зобов'язання набувача відповідно зменшується, тобто право на частину довічного утримання та послуг по догляду, що припадала на померлого відчужувача, не переходить до інших співвласників. Крім того, з моменту смерті одного із співвласників набувач має право у повному обсязі розпоряджатися частиною майна, набутою від померлого, на неї може бути накладено стягнення, однак лише за умови можливості визначення такої частини.
Коли відчужувачем є тільки один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, договір довічного утримання (догляду) може бути укладений після визначення його частки у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном (ч. 2 ст. 747 ЦК України).
ЦК України (ст. 752) передбачає можливість заміни набувача у разі неможливості подальшого виконання ним обов'язків за договором з підстав, що мають істотне значення. У такому випадку обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їх згодою.
Відмова відчужувача у наданні згоди на передання обов'язків набувача за договором довічного утримання (догляду) іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення.
Предметам договору довічного утримання (догляду) є майно, що передається у власність набувача, а також довічне утримання та (або) догляд, якими повинен забезпечуватися відчужувач.
У власність набувача може передаватися житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. Оскільки законодавець не визначає імперативно поняття значної цінності, це питання повинно вирішуватися сторонами за домовленістю. Вважається, що це може бути автомобіль, колекція живопису, антикварні речі тощо.
Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до ст. 334 ЦК України. Отже, право власності на майно, яке є предметом договору, у набувача виникає з моменту нотаріального посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання договору довічного утримання (догляду), не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо предметом договору довічного утримання (догляду) є нерухоме майно, право власності у набувача виникає з дня державної реєстрації прав на нерухоме майно, які підлягають такій реєстрації.
Однак набувач не має права у повному обсязі розпоряджатися майном, переданим йому за договором. Для захисту інтересів відчужувача законодавець передбачає забезпечення виконання договору довічного утримання (догляду) (ст. 754 ЦК України), а саме:
1) набувач не має права до смерті відчужувача (або третьої особи, на користь якої укладено договір) продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину;
2) на майно, передане набувачеві за договором довічного утримання (догляду), не може бути звернене стягнення протягом життя відчужувача;
3) втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов'язків перед відчужувачем.
Під час дії договору довічного утримання (догляду) сторони можуть вирішити замінити майно, передане за договором у власність набувача, на інше. У цьому разі обсяг обов'язків набувача може бути за домовленістю сторін змінений або залишений незмінним (ст. 753 ЦК України).
Довічне утримання та (або) догляд, якими повинен забезпечуватися відчужувач, можуть виражатися у будь-якій формі, встановленій сторонами у договорі (наприклад, забезпечення житлом, харчуванням, придатним для носіння одягом та взуттям, лікувальними засобами, періодичними виданнями, прогулянками, належним відпочинком, надання необхідної допомоги, побутових послуг тощо).
При цьому не вимагається, щоб їх вартість відповідала вартості майна, переданого у власність набувачеві, оскільки вона насамперед залежить від тривалості життя відчужувача. Єдиною умовою є грошова оцінка матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачеві. Вона підлягає індексації у порядку, встановленому законом (ст. 751 ЦК України).
Для того щоб не виникали в майбутньому спори між відчужувачем і набувачем, у договорі довічного утримання (догляду) краще визначити всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача, їх обсяг, періодичність та якість.
Якщо ж спір все-таки виник, оскільки обов'язки набувача не були конкретно визначені, чи виникла потреба забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду, він має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності (ст. 749 ЦК України).
Крім того, коли набувач зобов'язаний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), що йому переданий, у договорі довічного утримання (догляду) має бути конкретно визначена частина помешкання, в якій такі особи мають право проживати (ст. 750 ЦК України).
Договір довічного утримання (догляду) не можна укласти на певний строк, оскільки він завжди є терміновим: припинення такого договору виконанням пов'язане з вказівкою на подію, яка має неминуче настати, - смерть відчужувача або третьої особи, на користь якої укладено договір. А отже, наперед невідомо, скільки буде тривати зобов'язання, яким буде загальний розмір витрат набувача на утримання та (або) догляд відчужувача. За цією ознакою договір довічного утримання (догляду) належить до алеаторних (ризикових) договорів.
Законодавець передбачив обов'язкову письмову форму та нотаріальне посвідчення договору довічного утримання (догляду) (ст. 745 ЦК України).
Таким чином, можна виділити основні ознаки договору довічного утримання (догляду):
1) предметом договору може бути тільки житловий будинок, квартира або їх частина, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність;
2) майно передається відчужувачем набувачеві у власність;
3) взамін переданого майна набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача або третю особу утриманням та (або) доглядом;
4) термін дії цього договору - довічно, тобто до смерті відчужувача або третьої особи.
Договір довічного утримання (догляду) має деякі спільні риси з договорами купівлі-продажу, міни, ренти, найму (оренди). Однак зазначені основні ознаки дозволяють відокремити його від усіх інших цивільно-правових договорів.
Основні права та обов'язки сторін за договором довічного утримання (догляду).
Як уже зазначалося, договір довічного утримання (догляду) належить до односторонніх договорів, оскільки відчужувач має лише права, а саме:
1) на всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач зобов'язаний його забезпечувати за договором (ч. 1 ст. 749 ЦК України);
2) вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) за рішенням суду в разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини (п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України);
3) вимагати повернення майна, яке було ним передане набувачу, при розірванні договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором (ч. 1 ст. 756 ЦК України).
Набувач зобов'язаний:
1 ) взамін переданого йому у власність майна довічно забезпечувати відчужувача або третю особу всіма видами матеріального забезпечення, а також усіма видами догляду (опікування), що визначені у договорі (ст. 744, ч. 1 ст. 749 ЦК України);
2) у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Однак у випадку, коли частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем (ч. 3 ст. 749 ЦК України);
3) у деяких випадках забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку (квартирі), який йому переданий за договором (ст. 750 ЦК України);
4) до закінчення дії договору довічного утримання (догляду) не відчужувати майно, передане йому за договором, не укладати щодо нього договір застави (ч. 1 ст. 754 ЦК України).
Набувач мас право:
1) у разі неможливості подальшого виконання обов'язків набувача з підстав, що мають істотне значення, передати їх іншій особі за її згодою та згодою відчужувача (ч. 1 ст. 752 ЦК України);
2) вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду) за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 755 ЦК України);
3) на залишення за ним права власності на частину майна за рішенням суду при розірванні договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання з підстав, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 756 ЦК України).
Припинення договору довічного утримання (догляду).
Договір довічного утримання (догляду) припиняється на загальних підставах припинення зобов'язань (згідно зі ст. 602 ЦК України не допускається тільки зарахування зустрічних вимог), а також у разі:
1) смерті відчужувача або третьої особи, на користь якої було укладено договір;
2) його розірвання за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у випадку невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини;
3) його розірвання за рішенням суду на вимогу набувача (ст. 755 ЦК України);
4 ) відсутності у набувача спадкоємців або їх відмови від прийняття майна, переданого відчужувачем (ч. 2 ст. 757 ЦК України);
5 ) ліквідації юридичної особи-набувача (ч. 2 ст. 758 ЦК України).
Як уже зазначалося, у випадку смерті відчужувача договір довічного утримання (догляду) припиняється виконанням, тобто з права власності набувача знімаються всі обмеження. Він може вільно розпоряджатися своїм майном, набутим за договором.
У разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором право власності на майно, передане набувачеві, повертається відчужувачу. При цьому витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не відшкодовуються (ч. 1 ст. 756 ЦК України).
При розірванні договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за ним право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦК України).
Смерть набувача, звичайно, не є підставою припинення договору довічного утримання (догляду), оскільки його обов'язки за договором переходять до тих спадкоємців, до яких перейшло право власності на майно, що було передане відчужувачем. І лише тоді, коли у набувача немає спадкоємців або вони відмовилися від прийняття майна, переданого відчужувачем, договір довічного утримання (догляду) припиняється. Право власності на майно, яке було предметом договору, повертається відчужувачу (ст. 757 ЦК України).
Припинення юридичної особи-набувача також не є підставою припинення договору довічного утримання (догляду). Права та обов'язки за договором переходять до її правонаступників (ч. 1 ст. 758 ЦК України).
У разі ліквідації юридичної особи-набувача право власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), переходить до відчужувача. Однак є виняток: відповідно до ч. 2 ст. 758 ЦК України, якщо в результаті ліквідації юридичної особи-набувача майно, що було передане їй за договором довічного утримання (догляду), перейшло до її засновника (учасника), до нього переходять права та обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду).
3. Так форма правочину в даній ситуації дотримана тому що Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.