1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021

22. Козацька старшина як українська політична еліта

Козацька старшина існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572 році. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. Першим гетьманом реєстрового війська вважається шляхтич Ян Бадовський.

До реєстрової козацької старшини належали: 2, а згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники. В різні часи кількість полковників та сотників була різною, що залежало від кількості реєстру (у 1625—1630 роках було 6 полковників і 60 сотників).

Всі представники козацької старшини складали присягу на вірність королеві і зобов'язувалися нести військову повинність, за що реєстровим козакам надавались значні права та привілеї. Однак уряд Речі Посполитої постійно проводив політику, спрямовану на їх обмеження. В 1625 році було введено посаду регіментаря, що був заступником коронного гетьмана і відав реєстровим козацьким військом. Після придушення національно-визвольних повстань 1637—1638 років сейм Речі Посполитої ухвалив «Ординацію Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» згідно з якою було ліквідовано посаду гетьмана, а його функції передавалися урядовому комісарові. Посади козацької старшини, вищі від сотника, надалі могли займати тільки представники польської та полонізованої шляхти.

Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років, у процесі формування національної державності, козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади.

З введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація козацької старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави. До її складу входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, 2 генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання військової та цивільної адміністрації, відала фінансами та судочинством. У зв'язку з проведенням царським урядом політики, спрямованої на ліквідацію державних прав України, права козацької старшини систематично обмежувалися. Так, згідно з указом Петра І від 1721 року право призначати генеральну старшину було передано Колегії іноземних справ у Петербурзі, яка затверджувала одного з двох запропонованих гетьманським урядом кандидатів. Таким же чином відбувалося призначення полковників та сотників, що привело до фактичного скасування принципу виборності козацької старшини.

Військовою та цивільною адміністрацією полків в Україні у другій половині 17-18 століть була полкова козацька старшина. Очолював її полковник. Крім нього до цієї категорії козацької старшини належали полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий. Формально представники полкової козацької старшини повинні були обиратися на полкових військових радах, але часто їх призначали гетьмани за погодженням з царськими комісарами.

З 1722 до 1727 року козацьку старшину фактично призначала Малоросійська колегія. До сотенної старшини належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські й сільські (курінні) отамани.

Представники козацької старшини, виконуючи свої функції, користувалися так званими ранговими маєтностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1654 року, Переяславськими статтями 1659 року, Московськими статтями 1665 року та іншими міждержавними актами, укладеними між урядами Гетьманщини і Московської держави.

Після остаточної ліквідації державних прав України царський уряд в 1785 році скасував козацьку старшину у Гетьманщині як окремий суспільний стан (ще раніше це було зроблено у Слобідській Україні — у 1765 році та на Запоріжжі — в 1775 році). Деяка частина старшини була зрівняна у правах з російським дворянством.


23. Постать М. Кричевського в історії України.

Сталося так, що на початку Визвольної війни доля тісно пов'язала майбутнього гетьмана Б. Хмельницького саме з цим полковником - Михайлом Станіславом Кричевським (р.н. невід. - помер 1649). Повернувшись улітку 1647 року з Варшави після аудієнції в короля Владислава IV, Б. Хмельницький сподівався, що місцева чигиринська шляхта дасть йому, нарешті, спокій. Проте опозиція короля вже втямила, що він становить небезпеку і для неї, і для всієї Польщі, тож, як випливає з літопису Величка, за наказом самого коронного гетьмана М. Потоцького, його заарештували і мали стратити як зрадника. Існує думка, що Потоцький уже навіть визначив спосіб страти - шибениця.

На щастя, у в'язниці Хмельницький перебував під наглядом свого давнього приятеля - Михайла Кричевського (варту несли козаки Чигиринського полку), дружбу з яким випробовували різні пригоди. І він, Кричевський, сам смертельно ризикуючи, допоміг майбутньому гетьманові утекти з в'язниці буквально за кілька годин до страти.
Потоцький страшенно розгнівався. Якимось побитом Кричевський відвів од себе підозру й урятував життя. Одначе не подався на Січ разом із Хмельницьким. Навпаки, бачимо його на чолі полку, що рухається човнами до Кам'яного Затону в складі війська наказного гетьмана Барабаша. Війська, яке, на задум польського командування, мало рознести повстанські загони Хмельницького на друзки. Як відомо, Хмельницькому та його полковникам пощастило без бою переманити переважну більшість реєстровиків на свій бік. І знову ж таки, важливу послугу зробив тут полковник Кричевський: першим зі своїми козаками став на бік повстанців. І подав приклад іншим.

Далі Кричевський бере участь в усіх основних битвах народно-визвольної армії. Його Чигиринський полк, по суті, стає полком особистої гвардії гетьмана, демонструючи зразки героїзму під Жовтими Водами, Корсунем та в багатьох інших місцях.

Навесні 1649 року Україна опинилася перед загрозою ще однієї інтервенції, цього разу з боку Литви. Стало відомо, що там, та ще в Білій Русі, формується велике військо під командою литовського гетьмана Януша Радзивілла. Щоб прикрити кордони держави та зупинити просування литовських військ, на північ України відряджено окремий корпус на чолі з наказним гетьманом Михайлом Кричевським.

Кричевський з Радзивіллом зійшлися поблизу білоруського міста Лоєва. Тут корпус Кричевського, що значно поступався в чисельності та озброєнні військам Радзивілла, опинивсь у кільці. Добре укріпивши свій табір, козаки мужньо відбивали атаку за атакою. Сподівалися , що з півдня на допомогу прийдуть загони полковників Гаркуші та Пободайла, які досі тримали фронт у межиріччі Дніпра й Сожа. Та несподівано на ці загони ударила з тилу польсько-литовська кавалерія, що прибула на підкріплення литовської армії. І замість того, щоб просуватися на з'єднання з військом Кричевського, козаки мусили самі обгородитися табором. Цілу ніч вони тримали оборону, а на ранок - з неабиякими втратами - все ж таки вирвалися. Та допомогти Кричевському вже не могли: значну частину корпусу Пободайла розстріляла артилерія литовців на переправі через Дніпро.

У битві під Лоєвом корпус Кричевського зазнав великих втрат. У бою загинув і сам наказний гетьман Михайло Кричевський. Втім, ґрунтуючись на польських джерелах, П'єр Шевальє в своїй "Історії війни козаків проти Польщі", стверджує, що помер він уже в литовському полоні. "Дізнавшись наступної ночі, - описує він останній бій, - через своїх розвідників, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі". Але головне завдання гетьмана козаки виконали. Радзивілл здобув свою перемогу ціною таких втрат, що про дальший похід в Україну, на допомогу польським військам, уже не могло бути й мови. Литовський гетьман скерував свою поріділу армію назад у Литв

24. Підготовка українсько–московського союзу
ВІДНОСИНИ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ ТА МОСКОВІЄЮ

Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами.

Гетьманський уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни.

Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.

В 1649 р. до гетьмана прибув представник московського уряду В. Михайлов, із завданням зібрати інформацію про ситуацію в Україні.

Влітку 1949 р. у листі Хмельницького до царя вперше вперше було чітко сформульоване клопотання прийняти в підданство не лише Військо Запорозьке, а всі землі Речі Посполитої, на яких проживало українське населення, на прохання надати військову допомогу цар повідомив, що не може порушити миру з польським королем (Полянський договір між Росією та Польщею). Такіж прохання посилає Хмельницький до царя і надалі (в 1650, 1651)

1652 р. Хмельницький направляє до Москви посольство на чолі з пол­тавським полковником Іскрою. Вони повинні були обговорити прийняття в «государево підданство» гетьмана з усім Військом Запорозьким, оскільки ситуація в Україні ускладнювалася. Од­нак царський уряд погодився лише в скрутну годину «прийня­ти» гетьмана і козаків та дозволити їм оселитися на Дону.

В тому ж 1652 р. Гетьман відправив до Москви посольство очолюване генераль­ним суддею С.Богдановичем-Зарудним. Хмельницький просив царя відмовити в допомозі ворогам Війська Запорозького і на­казав послам домагатися прийняття України під протекцію царя. Переговори в Москві тривали до початку лютого 1653 р.

В березні 1653 р. у Москві Боярська дума прийняла рішення про посилення підготовки до війни з Польщею і скликання Земського соботу для вирішення питання про прийняття Війська Запорозького під «государеву руку»

Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.

1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив: "...гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями прийняти" й розпочати війну проти Польщі. У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р.

25. Статті Б. Хмельницького 1654

Усний договір (в Переяславі 8 січня 1654 р.)не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, оскільки стосувався лише загальних положень входження України у підданство до Росії; тож, прагнучи домогтись від царя збереження їхніх прав і привілеїв та вольностей Української держави, а передусім реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, вони вимагали письмового договору і запропонували свої умови царю. Проект договору розроблявся довго і ретельно; він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувались на усному договорі з Росією і викладались у вигляді чолобитного прохання. Українські посли представили «Просительні статті про права усього малоросійського народу» із 23 пунктів і отримали на них • відповідь у вигляді 11 царських резолюцій і трьох окремих жалуваних грамот, відомих під назвою «Березневі статті».

17 лютого 1654 р. повноважні посли України – генеральний суддя Самійло Зарудний і переяславський полковник Павло Тетеря – повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві, та він повернув його їм на доопрацювання. 21 березня царю було подано скорочений документ з 11 статей, цар і бояри розглянули його і супроводили кожну із статей своїм указом; і у такому вигляді як “Статті Б.Хмельницького” у редакції московського уряду, тобто козацька петиція із царськими резолюціями, документ став відомий як “Березневі статті” (“Московські статті”). 27 березня 1654 р. посли отримали їх та “Жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому”, а також жалувані грамоти козацькій старшині і про передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву.


«Просительні статті про права усього мало­російського народу»


Царська резолюція, отримана українськими послами

Статті 1, 3, 7, 13. Підтверджен­ня давніх прав, привілеїв і воль- ностей Війська Запорозького

Царська жалувана грамота про збережен­ня прав і вольностей гетьмана Б.Хмель­ницького і всього Війська Запорозького

Стаття 2. Встановлення 60-ти- сячного козацького реєстру

Окремо від усіх статей визначалася 60-ти- сячна кількість козацького реєстру і те, що українці самі «розбір зроблять, хто буде ко­зак, а хто мужик»

«Просительні статті...»

Царська резолюція...

Статті 4, 15. Збереження місцевої адміністрації та її права на збирання податків

Українські урядники - війти, бурмістри, райці, лавники - повинні збирати всякі до­ходи (грошима і збіжжям) й передавати їх до царської казни через тих людей, яких пришле цар. Ці ж люди повинні наглядати за правильним збором податків

Статті 8-12, 21. Визначення платні козацькій старшині та коштів на утримання козацького війська

Встановлення розмірів платні генеральній старшині, у їх володіння (а також полковникам і полковій старшині) надавалися також млини

Стаття 5. Надання у рангове володіння гетьмана Чигиринсько­го староства

Царська жалувана грамота про передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву

Стаття 6. Право Війська Запо­розького обирати гетьмана

Царська жалувана грамота про збережен­ня прав і вольностей гетьмана Б.Хмель­ницького і всього Війська Запорозького

Стаття 14. Право гетьмана на зносини ^іншими державами

Гетьману дозволялося зноситися з іншими державами за умови повідомлення царя. Зно­сини з польським королем і турецьким султа­ном заборонялися без царського наказу

Статті 16, 17. Невтручання московських урядовців у справи України. Підтвердження козаць­ких прав і привілеїв

Царська жалувана грамота про підтвер­дження прав і вольностей населення Ук­раїни

Стаття 18. Збереження прав київського митрополита

Підтвердження права київського митропо- дита і всього православного духовенства на маєтності, якими вони володіли

Стаття 19. Спорядження цар­ського війська під Смоленськ проти польського війська

Московський уряд зобов'язувався вступи­ти у війну з Річчю Посполитою весною 1654 р.

Стаття 20. Утримання мос­ковських залог на кордонах з Річчю Посполитою

Передбачалося розташування московських військ на україно-польському кордоні

Стаття 22. Захист українських земель від нападів татар

У випадку татарських нападів на українські землі передбачалася організація спільних україно-московських походів

Стаття 23. Утримання козаць­кої залоги у фортеці Кодак у кількості 400 осіб

Виконання цього прохання було відкладе­но до окремого рішення



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

скачати

© Усі права захищені
написати до нас