1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Ім'я файлу: Istoriya_Ukrayini_ispit_Microsoft_Word_2.doc
Розширення: doc
Розмір: 1753кб.
Дата: 19.03.2021

10. Берестейська унія

З моменту розколу християнської церкви 1054 р. на православну і католицьку ідея (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській і, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи, икінці XVI ст. рух за унію мав уже доволі тривалу історію (1274 – унія в Ліоні; 1439 - у Флоренції). Після укладання Люблінської унії 1569 р. популярність ідей уніатства і Посполитій посилилася. У Польщі щодо унії церков не було одностайності. Одні али проти будь-якого об'єднання, інші (а їх була більшість на чолі з королем) не за­вали можливості унії. Проте польським можновладцям не потрібна була авторитетна українська церква, рівна в правах із польською. Тому об'єднання церков вони розуміли навернення до католицизму.

Україні, розуміючи складність ситуації, в якій опинилася рідна церква, православне вище духівництво, шляхта і магнати дедалі більше схилялися до ідеї об'єднання мо-католицькою церквою. Через цю унію вони сподівалися досягти єдності українського народу. Тому що тільки справжня рівність у правах православної і католицької ов у католицькій Польщі могла б покласти край переслідуванню православних (адже я про збереження традиційного грецького обряду й мови богослужіння). Крім того, переходу Української православної церкви під зверхність Папи Римського відпала б а боротьби із зазіханнями Московського патріархату. Восени 1595 р. двоє з найбільших поборників унії серед православних єпископів Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти, складеної українсько-білоруськими єпископами (основні ідеї: поступки католикам з догматичних питань; захист інтересів православної церкви; заборона перехрещувати людей за католицьким обрядом, перетворювати православні церкви і монастирі на католицькі, порушувати усталений порядок призначення на вищі церковні посади; обговорення збереження православних обрядів, церемоній, богослужінь і свят; відстоювання гарантій майнових прав духівництва і допущення його верхівки до польського сенату і Коронного Трибуналу). Відбулася зустріч посланців з Папою Римським та офіційна церемонія возз'єднання єпископів з католицькою церквою. Остаточні рішення щодо унії мав винести церковний собор, призначений на б жовтня 1596 р. у м. Бересті (нині в Білорусі). До Берестейського собору готувалися не тільки прихильники унії, але й її супротивники, дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна із сторін 8 жовтня 1596 р.рзпочала свій окремий собор. Прихильники унії (вищі церковні ієрархи, частина магнатів і шляхти, частина міщан ) зібралися у Бересті в церкві Се. Миколая; затвердили рішення про утворення уніатської (греко-католицької) церкви за умов: визнання верховенства Папи Римського, католицької догматики про походження Духа Святого від Бога-Отця і Бога-Сина; збереження візантійського (православного) обряду, свят, таїнств, особливостей храмового будів­ництва, іконопису, церковного співу, юліанського календаря, церковнослов'янської мови богослужінь; греко-католицьке духівництво, як і католицьке, звільнялося від сплати по­датків; уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади; греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Противники унії (парафіяльні священики, селяни, церковні братства) зібралися в Бе­ресті у палаці князя К. Острозького. Засудили унію і вЛадик-відступників.

Унаслідок Берестейської унії (підтриманої і визнаної чинною польським королем Сигізмундом III) православна церква в Україні, попри велику кількість прихильників, зали­шилася поза законом. Противники унії висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї.

11. Внесок української інтелігенції в розвиток освіти і наукових знань в XVI ст..

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писем­ність, вона продовжувала й розвивала мовні традиції Київської Русі, незважаючи на полонізацію й окато­личення, яких зазнавав український народ у Речі Посполитій. У XVI — першій половині XVII ст. писемну мову українців та білорусів називали русь­кою. Вона була достатньо поширеною в офіційній сфері. Зокрема, нею були написані Литовські стату­ти — кодекси права Великого князівства Литовсько­го, видані в XVI ст. Під впливом усного мовлення в руській мові формуються риси літературної ук­раїнської мови.

Найвизначнішою пам'яткою перекладної літера­тури цієї доби було Пересопницьке Євангеліє. Його переклали в 1556—1561 рр. з церковнослов'янської українською народною мовою син священнослужителя з м. Сянока Михайло Василевич та архі­мандрит Пересопницького монастиря на Волині Григорій. Переклади Святого Письма українською мовою, що стали виникати в XVI ст., були відобра­женням реформаційних ідей, що охопили Європу. У наш час на Пересопницькому Євангелії скла­дають присягу на вірність українському народові Президенти України.

Наприкінці XVI ст. у відповідь на посилення спроб окатоличення українського населення стала розвиватися полемічна література. Першим із гостри­ми полемічними творами виступив Герасим Смотрицький. Зокрема, у творі «Ключ царства небесного» (1587 р.) він закликав українців і білорусів стати на захист батьківщини та її національних традицій. Вер­шиною полемічної літератури вважається творчість Івана Вишенського, який у своїх посланнях з Афо- ну в Україну закликав співвітчизників берегти пра­вославну віру, чинити опір спробам окатоличення.

Розвитку культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Першими друкованими творами в Україні вважаються «Апостол» та «Бук­вар», видані в 1574 р. у Львові московським першо­друкарем Іваном Федоровим. «Буквар» був першим шкільним підручником на українських землях.

Запрошений до князя К. Острозького, Федоров у 1581 р. здійснює перше повне видання Біб­лії церковнослов'янською мовою. Разом із богослов­ською літературою Федоров видає полемічні праці Г. Смотрицького, В. Сурозького, X. Філалета. За прикладом Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Снятині, Рогатині та інших містах. У середині XVII ст. на ук­раїнських землях у різний час діяло 25 друкарень.

Для того щоб іти в ногу з часом, необхідно було поряд із вивченням церковнослов'янської і грецької мов запровадити вивчення тих пред­метів, що. вивчалися в західноєвропейських країнах. Перш за все це латинська мова та сім «вільних наук» — граматика, риторика, діалек­тика, математика, геометрія, астрологія (астрономія) та музика.

На таких засадах в Україні сформувався новий тип навчальних закладів — слов'янсько-греко-латинська школа. Першим навчальним закладом цього типу в Україні стала Острозька школа, відкрита близь­ко 1578 р. на кошти князя К. Острозького. У її програмі навчання були три мови (церковнослов'янська, грецька і латинська), «сім віль­них наук», поділених на предмети тривіуму (граматика, риторика, діа­лектика) і квадривіуму (математика, геометрія, астрономія, музика), богослов'я та елементи філософії. Викладання двох останніх предметів робило Острозьку школу вищим навчальним закладом. Сучасники іноді називали школу академією. Її першим ректором був відомий письменник-полеміст Герасим Смотрицький, згодом — грек Кирило Лукаріс, що пізніше став александрійським і константинопольським патріархом. При школі існувала друкарня, діяв науковий гурток. Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) школа занепала, і за наступників князя її було перетворено на єзуїтську школу.

13. Культура України пер.пол. 17 ст.

Хоча українські землі перебували під владою іно­земних держав, у XVI — першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національ­но-культурне відродження.

Умови розвитку української культури в першій половині XVII ст.

■ Об'єднання більшості українських земель у Речі Посполитій сприяло як полонізації та окатоличенню частини української шляхти, так і культур- , ному зближенню різних регіонів України, ч Утрата православною церквою, яка була важли­вим чинником культурного процесу, свого ііри- і вілейованого становища.

  • Активізація впливу на українську культуру захід­ноєвропейської; поширення ідей Відродження.

  • Посилення боротьби українців за свою національ­ну самобутність в умовах польсько-литовського панування.

У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умо­ви для розвитку української культури були досить сприятливими. Проте після Люблінської унії на ук­раїнські землі почався наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної екс­пансії та відсутності підтримки з боку держави по­стала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації і Контрреформації, набу­вала поширення західноєвропейська система освіти. Українці знайшли в собі сили, прилучившись до здобутків західної культури, зберегти й реформувати православну церкву, створити власну систему освіти.

У середині XVII ст. на ук­раїнських землях у різний час діяло 25 друкарень.

Найбільшою серед них була друкарня Києво-Пе­черської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різно­манітної полемічної літератури. Побачив світ «Часо­слов», а пізніше — «Лексикон словенороський». Книго­друкування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Освіта. Слов'яно-греко-латинські школи організувалися при брат­ствах: Львівському (1585 р.), Київському (1615 р.), Луцькому (1620 р.), Кременецькому (1636 р.). Прикметною рисою цих шкіл було те, що вони мали всестановий характер і забезпечували досить високий рі­вень навчання.

У 1615 р. заможна київська шляхтянка Гальсина Гулевичівна пода­рувала свою спадкову землю на Подолі в Києві Київському Богоявленському братству Тут було засновано Київську братську школу. У ній працювали видатні вчені-просвітителі та педагоги: Йов Борецький, Єлисей Плетепецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник — «Граматику слов'янську за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила засну­вав при ній школу вищого типу, яка за своєю програмою нагадувала єзуїтські колегіуми. Київське братство вбачало в цьому небезпеку для православ'я і, спираючись на підтримку запорозького козацтва, вступи ло в переговори з П. Могилою. Було досягнуто згоди про об'єднання обох шкіл у новий навчальний заклад — колегіум (1632 р.), який пе­реходив під опіку П. Могили. Ця школа, зберігаючи національні тра­диції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Курс навчання тривав 12 років і поділявся на сім класів — підготовчий (фора), три нижчих (інфім, граматика, синтаксис), два середніх (по­етика і риторика) і вищий. Студеї (студенти), як називали тих, хто навчався у вищому класі, вивчали філософію, що складалася з логіки, фізики і метафізики, та скорочений курс богослов'я. У колегіумі, кіль­кість учнів якого в окремі роки досягала 2 тис. осіб, могли навчатися представники всіх станів українського суспільства. За організацією на­вчання Київський колегіум практично не відрізнявся від європейських академій, проте, незважаючи на неодноразові прохання П. Могили, польський уряд так і не надав йому цього статусу. Київський колегіум відіграв визначну роль у становленні вищої освіти України, Росії та інших слов'янських народів.

Архітектура. Протягом першої половини XVII ст. змінюється вигляд біль­шості українських міст. Їх забудова починає впорядковуватися згідно з планом. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура цього періоду представлена насамперед оборонними спору­дами: замками, фортецями та іншими укріпленнями. Найбільш відомі споруди, що збереглися на сьогодні, такі' місто-фортеця Кам'янсць- Подільський, замки Луцька, Острога, Меджибожа та іп. Значного успі­ху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Зокрема, укріплен­ня Запорозької Січі було першокласною для свого часу фортецею.

Від початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви на­бувають рис, притаманних ренесансному стилю (витонченість, декора­тивне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Унікальним зраз ком ренесансного будівництва став ансамбль львівської площі Ринок, будинок Корнякта та Чорна Кам'яниця, а також споруди, пов'язані з Львівським Успенським братством, — Успенська цер­ква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджіо Прихильний, Петро Барбон та ін.

Для образотворчого мистецтва цього періоду властиве ху­дожнє використання народних та релігійних традицій. Його головними жанрами були церковний та світський. Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі часті­ше зображення па образах набували реалістичних рис. Справж­ньою перлиною, створеною українськими майстрами першої половини XVII ст., є іконостас П'ятницької церкви у Львові. До шедеврів українського .мистецтва належать також іконостас Львівської Успенської церкви, ікони для якого малювали відомі львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович, іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському в Галичині видат­ного маляра й різьбяра Йова Кондзелевича тощо.

Поряд із церковним розвивалися світські жанри. У цей пе­ріод, зокрема, з'явилися портрет, батальне малярство. Показови­ми щодо цього є портрети. К. Острозького та львівського князя К. Корнякта.

Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра. Яскравим прикладом використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження є мініатюри Пересопницького Євангелія.

Із появою друкарства набув поширення новий вид мистец­тва — гравюра (зроблений на папері відбиток із зображенням, вирізаним на дошці). Спочатку сюжети для гравюр бралися зі Святого Письма. Високою майстерністю відзначалися гравюри у львівському «Апостолі» та «Острозькій Біблії» Івана Федорова. Славилася своїми гравюрами друкарня Києво-Печерського монастиря. Зокрема, у виданому нею «Євангелії учительному» (1637 р.) вміщено близько 50 гравюр.

На початку 20-х рр. XVII ст. з'явилася світська гравюра. Пер­ші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книги К. Саковича «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного».

12. Постать Дмитра Вишневецького в історії України

Дмитро Іванович Вишневе́цький (8 листопада (?) 1516 (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.

У 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Вишневецький взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигизмунда II Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі.

Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця [1].

Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

Прагнучи об'єднання всіх антитатарських сил, Вишневецький зав'язав стосунки з московським царем Іваном IV Грозним. Він прохав дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, крім цього була необхідна допомога бойовими засобами та людьми. Іван IV охоче пішов назустріч планам Вишневецького, і навесні 1556 р. московський уряд організував похід проти Криму на чолі з дяком Ржевським

Історичне значення. Дмитро Вишневецький вiдомий як перший органiзатор козацьких військ. Його попередники - Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернард Претвич, залучаючи козацькi загони до своїх вiйськових операцiй, використовували їх як силу допомiжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1558) та Тимоша Хмельницького (1653).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

скачати

© Усі права захищені
написати до нас