1.Початок людського суспільства та його еволюція на території України. Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвинутої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим, бо базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин.Основним знаряддям праці архантропів стало ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготівки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму завдовжки 20—25 см, вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам'яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.
2.Трипільська культура. В 90-х рр. 19 ст. український археолог чеського походження В.Хвойко відкрив нову культуру, датовану 4-2 тис. до н.е. і названу трипільською, по місцю перших археологічних знахідок (село Трипілля на Київщині). Спершу її поширювали на територію Дніпровсько-Дністровського межиріччя. Згодом, коли румунські археологи біля села Кукутени розкопали стародавні людські поселення з подібними ознаками, ареал поширення людності цієї культури було розповсюджено на територію Дунайського басейну, Балканський півострів, острова Середземномор'я та Малої Азії і вона отримала ще назву трипільсько-кукутенська культура. Виділяють три етапи її розвитку: 1) ранній - 3500-3000до н е 2) середній - 3000-2000 до н е 3) пізній - 2000-1700 до н.е.Характерні особливості матеріальної культури трипільців такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд. Житло будувалося по колу, одне біля другого, середина кола залишалася незабудованою. Будинки споруджувалися каркасні, двоповерхові, проміжки між каркасом запліталися лозою та мастилися ззовні і зсередини товстим шаром глини. Розмір їх сягав 100-140 кв.м. Житло ділилося на кімнати, які опалювалися печами, складеними з глини. В кожному будинку проживало по 20 осіб. Все поселення нараховувало по 500-600 чоловік. Центр селища використовувався як загін для худоби. Це були скотарсько-землеробські племена з колективною власністю на стада худоби.Значного поширення у трипільців набуло виготовлення керамічних виробів побутового призначення - столовий та господарський посуд: миски, глечики, горшки, макітри, декоративна кераміка. Художня культура трипільців обмежувалася декоративно-ужитковим мистецтвом та культовими статуетками і малюнками на камені та стінах печер. Вона відзначається високим художнім смаком та технікою. Орнамент. Характерна ознака художнього оздоблення керамічних виробів - яскравий декоративний орнаментальний розпис. Форма орнаменту - прямі та хвилясті лінії, овали, змієподібні спіралі, які повинні були символізувати сонце, воду, людей, тварин, рослини. Вживалося 4 кольору орнаменту - чорний, білий, червоний та брунатний. Яскравими фарбами та різнокольоровим орнаментом розписувалися і стіни жилих помешкань. Статуетки. Серед археологічних знахідок - численні статуетки, переважно жіночі, що доводить існування культу жінки у трипільському суспільстві. Жінка знаменувала культ родючості, була продовжувачем традицій предків. Статуетки мали культове значення. Виконані вони були у реалістичній манері, і за ними можна простежити етнічний тип трипільців. Усатівська культура. До пізнього трипілля - усатівської культури (від села Усатово під Одесою, кінець ІІІ - початок ІІ тисячоліття до н.е., розкопки провадив одеський археолог Михайло Болтенко) відносяться кам'яні могильні плити з зображеннями людей, тварин і такі ж зображення на стінах печер. Оминаючи спірну концепцію про етнічну ідентичність трипільців та українців, зауважимо однак, що трипільська культура була одним з джерел слов'янської взагалі та української зокрема культури.
3.Кочові народи на півдні України.Антична колонізація в Північному Причорноморї. Кочові народи на півдні України.Кочівники – окремі люди, спільноти або цілі племена і народи, що з економічних, традиційно – культурних або ін. причин не мають постійного нерухомого житла і переміщуються з одного місця на інше. До кочових племен, які жили на півдні України відносять: кіммерійців, скіфів, сарматов. Кіммерійці (ІХ – VІІ ст. до н.е.) – кочові іраномовні скотарі, що прийшли з території Азії.Територія розселення: Причорномор’я, Крим, Кавказ.Суспільний устрій: рабовласницька держава на чолі з царем.Осн. заняття: кочове скотарство, конярство, ремесло. Скіфи (VІІ – ІІІст. до н.е.) – кочові іраномовні скотарі, щовитіснили кіммерійців і розселилися між Доном і Дунаєм.Територія розселення: від Азовського моря до Дунаю; відЧорного моря до Чернігівщини, Курщини, Воронежчини.Суспільний устрій: наприкінці VІ – V ст. до н.е. утворилась скіфська рабовласницька держава – Велика Скіфія – союз племен на чолі з царем,влада якого передавалась у спадок. Осн. заняття: кочове скотарство, ремесла, землеробство, садівництво. Сармати (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) – іраномовні племена, споріднені зі скіфами, з’явились з уральсько – поволзьких степів. Територія розселення: Північ Причорномор’я. Суспільний устрій: жили племенами, кожне з яких мало свою назву; збереглись значні пережитки матріархату; держави не створили. Осн. заняття: кочове скотарство, полювання, землеробство, ремесло. І кіммерійці, і скіфи, і сармати були вихідцями з азійських степів.Вони принесли на наші землі своєрідну культуру, а залишки іранських мов,якими вони користувались, збереглися донині в топоніміці України. Антична колонізація в Північному Причорномор’ї.Колонізація – заселення та засвоєння нової території. Давньогрецькі міста виникли в Північному Причорномор’ї в к. VII ст. до н.е., коли почалось активне розселення греків по узбережжях Середземного моря. Причини грецької колонізації:
· Перенаселення Греції в І тис до н.е.
· Нестача землі
· Пошук нових джерел сировини (металів) та ринків збуту своїх товарів
· Внутр. політ. боротьба змушувала до імміграції тих, хто програв
· Напади лідійців і персів підштовхували до пошуку безпечніших місць проживання.
Найбільші міста: Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Каркінітида. Осн. заняття: Землеробство, виноробство, риболовля, ремесла, торгівля. Політ. устрій: Античні міста – держави Півн. Причорномор’я копіювали грецькі міста –держави. Частина з них була рабовласницькими республіками, частина – монархіями (Боспорське царство. Засновано приблизно 480 р до н.е. внаслідок об’єднання держав –полісів Керченського піво-ва; входили Приазов’я та землі Кубані) На початку н.е. грецькі міста почали занепадати: пов’язано з набігами кочовиків та появою дешевої єгипетської пшениці. У І ст. до н.е. потрапили у залежність до Римської імперії. В ІV – Vст. захоплені готами та гунами.Значення античного впливу для населення українських земель:
· Залучення до досягнень античної цивілізації;
· Ознайомлення з демократичним устроєм
· Античні колонії сприяли поширенню християнства на укр. Землях
4.Проблема походження словян. Слов’яни – назва споріднених народів, які проживали на теренах Європи. Писемні відомості про їхній спосіб життя містяться у творах римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея. Найповніші відомості про слов’ян можна знайти в творах візантійських авторів Йордана і Прокопія Кесарійського. Згідно з писемними джерелами, слов’яни як самостійна спільнота з’являються на історичній арені на початку І тис. н.е. У цей час вони задіяні у міграційних процесах, що призводить до поділу їх на три гілки – венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я), склавини (Подунав’я). В історичні науці найбільш дискусійною проблемою є етногенез (походження) слов’ян. Першим звернувся до цієї проблеми Нестор у “Повісті временних літ” (ХІ ст.). Він сформулював дунайську теорію походження слов’ян. Прихильниками цієї теорії стали С. Соловйов, М. Погодін , В. Ключевський. У добу середньовіччя з’явилася так звана азіатська або скіфо-сарматська теорія. Вона була викладена у “Баварській хроніці” (ХІІІ ст.). Ця теорія визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які залишивши Передню Азію, пройшли узбережжям Чорного моря і осіли на півдні Східної Європи. Згодом вони розселилися на північ і захід. На початку ХІХ ст. на базі лінгвістичних, археологічних, антропологічних, етнографічних джерел оформлюється вісло-дніпровська теорія (Л. Нідерле). Згідно з нею, прабатьківщиною слов’ян був широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром одвічних земель – Волинь. Прихильниками цієї теорії Були Н. Шахматов, В. Петров. У 30-40-х рр. вже ХХ ст. була розроблена вісло-одерська теорія (Я. Чекановський), згідно з якою слов’янська прабатьківщина локалізувалася природними кордонами – річками Віслою та Одером. У 50-60-х рр. ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (П. Третяков, Б. Рибаков). Вона органічно поєднала попередні, зокрема вісло-одерську і визнала прабатьківщиною слов’ян територію між Дніпром та Одером. Розробляючи цю теорію, вчені брали за основу генезис германо-балто-слов’янської спільноти, який призвів до появи протослов’ян як самостійної етнічної групи. Цей стрибок вчені пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в ІІ тис. до н.е. на території Правобережжя і Польщі. Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, чітко визначивши етнографічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, етногенез – тривалий процес. До рубежу ІІ-І ст. до н.е. етногенез розгортається у міжріччі між Віслою та Одером, поширюючись частково на Волинь, а з появою зарубинецької культури ІІ-І ст. до н.е. переміщується на територію між Віслою і Дніпром. Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину). Щодо території розселення східних слов’ян на землях сучасної України, то відповідь на це запитання на дає “Повість временних літ” Нестора-літописця. Згідно з літописом, у середній течії Дніпра мешкали поляни, на захід і північний захід від них лежали землі древлян, у басейні Західного Бугу – дулібів, бужан і волинян. У передгір’ях Карпат жили білі хорвати, у басейні Південного Бугу і Дністра – уличі і тиверці. На дніпровському Лівобережжі по річках Десна, Сейм, Сула і Ворскла розмістилися сіверяни. Описані в літописі союзи вже остаточно поривали з родоплемінним ладом і ставали на шлях ранньофеодальної державності.Таким чином, дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями І тис. до н.е. Тільки визнання безперервного розвитку народів на землі України з успадкуванням наступними народами культури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тис. н.е. ми бачимо на українських землях народ з давніми традиціями, віруванням, досить високим розвитком матеріальної культури.
5.Основні теорії походження Київської Русі."Норманісти" вважали, що як державність, так і саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. "Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення " Повісті временних літ ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін. Анти норманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани,а представники слов'янських племенрериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — поч. VII ст.). Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен Непі (русини ), яке нібито в IV ст. прийшло на землі полян), З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII—IX ст. Поняття "Русь" та "Руська земля" вживалися літописцем для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював сучасні Київську, Чернігівську, Житомирську, Сумську, а також частини Вінницької, Черкаської і Полтавської областей. З кінця XIІ ст. Руссю починають називати ще й Західну Україну. Інші східнослов'янські і неслов'янські землі — від Чорного до Білого моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя, які з розширенням Київської Русі ввійшли до її складу, — стали називатися в історичній літературі "руськими", оскільки належали до держави з відповідною назвою. Проте таких термінів, як "Московська Русь", "Смоленська Русь", "Суздальська Русь" тощо, літопис не згадує. Занепадом державності на українських землях скористалися владимиро-суздальські, а згодом і московські князі,які, як підмітив український дослідник ІО. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340—1353) наважився титулувати себе "великим князем всея Руси", хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе "Великоросією" або "Великою Росією", в офіційному діловодстві стали називати "Ма лою Руссю" або "Малоросією". Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кіл. XVII — поч. XVIII ст. вживалися переважно назви "Москва", "Московія" (а до її населення — "московити" ) і лише пізніше — "Росія" (від грецької вимови терміну "Русь"). У той же час щодо України застосовувалася і стара назва "Русь". Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу "єдиної неподільної Росії", яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації. Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву лише у XVIII ст., претендувала на історичний спадок Русі, створений на 700років раніше, дав підстави К. Марксу стверджувати у своїй праці "Викриття дипломатичної історії XVIII століття", що "Московська історія пришита до історії Русі білими нитками". Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви — Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга — остаточно утвердилась як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187р. у Київському Літописів значенні "край", "земля" і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін "Україна", "Країна", "Вкраїна" персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва "Україна" поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою "Русь" зустрічається нова назва "Україна". Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом "руським" (у Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни "русин", "руський" вживалися аж до кін. XIX — поч. ХХ ст.), а росіян — "московитами", "москалями". Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах. Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать — князь, бояри, дружинники — поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально-залежних. Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіональних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ста вали центрами племінних об'єднань. Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина як об'єднання професійних воїнів поступово стає органом примусу. Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил. До того ж хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ. Писемні джерела, в т. ч. й "Повість временних літ" літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V — у першій половині VI ст.), котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, ай швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий. Наприкінці VIII — у першій пол. IX ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20