ЗМІСТ
ВСТУП 5
1.ОСОБЛИВОСТІ ЖІНОЧОГО ПИСЬМА НА ПРИКЛАДІ ВІДОМИХ ПОСТАТЕЙ 9
2.ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЯЛЬНОСТІ ВИДАВНИЦТВ, ЩО ФОРМУЮТЬ АСОРТИМЕНТ ТВОРІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ 30
3.АСОРТИМЕНТНИЙ АНАЛІЗ ВИДАНЬ ПРОЗОВИХ ТВОРІВ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИЦЬ 37
ВИСНОВКИ 47
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 49
ВСТУП
Український народ протягом своєї багатовікової історії створив високохудожню літературу, яка посідає гідне місце в світовій культурі. Українська література має велике суспільно-політичне, пізнавальне і виховне значення, бо в ній показано історію народу, його боротьбу проти соціального і національного гніту, боротьбу за волю та щасливе життя. У літературі правдиво відображена соціальна дійсність: різні етапи життя народу, його надії і прагнення. [2]
Художня література – вид мистецтва, що є одним із наймогутніших засобів пізнання людини, інструментом впливу надійність. Саме література розвиває свідомість людини, її почуття, волю, психіку, формує людський характер – отже, створює особистість.
Письменник узагальнює життєві явища, створює типові образи, виявляючи при цьому своє ставлення до подій. Значення письменника, його творчості, а отже літератури, виявляються у тому, наскільки правдиво виражені інтереси і мрії народу. Художня творчість повинна служити людям. З літературних полотен ми дізнаємося про минуле, про сучасне, бачимо мрії людини. В нашій уяві формуються нові поняття, в душах народжуються не знані досі почуття. Саме літературні твори ми сприймаємо насамперед серцем, а вже потім практичним розумом.
Література ґрунтується на гуманістичних принципах, стверджує вічні загальнолюдські цінності; цим вона і є близькою і вкрай необхідною людям. Письменники у різних за жанрами творах показують різні верстви населення, розкривають талант простої людини, оспівують людей праці, прищеплюють інтерес до власної історії, любов до рідної землі, батьків, до близьких, до ближнього, до братніх народів... Література підтримує людей у тяжкі миті життя, надихає на подвиги заради інших, додає сили у доланні життєвих негараздів, вказує шлях до розв'язання важливих проблем. Цим вона і цінна для кожної нації.[17]
Особливістю післярадянської української прози є її інтертекстуальність, тобто автори посилаються у своїх творах на тексти своїх сучасників чи навіть свої власні, тим самим створюючи своєрідний альтернативний канон сучасної української літератури. Однією з найважливіших тем сучасної української прози стала доля українського інтелектуала, роль якого в суспільстві незалежної України значно змінилася в порівнянні з СРСР.[16]
Роль лiтератури в життi людини, дiйсно, величезна, ïï важко переоцiнити. Лiтература вiдiграє провiдну роль у формуваннi естетических поглядiв кожноï людини. Класичнi добутки, якi витримали випробування часом, дiйсно можуть розвити в людинi почуття краси, допоможуть вони й в осмисленнi життя.
Якісна сучасна українська література допомагає осягнути нюанси свого часу. Адже саме письменник, як ніхто інший, має сили та наснагу хоробро дивитись в очі дійсності і не приховувати правду.
Оригінальним художнім явищем в сучасній українській літературі став феміністичний дискурс. Представниками цього дискурсу є Оксана Забужко, Марія Матіос, Любов Пономренко, Людмила Таран, Ірена Карпа та інші. Їхні твори характеризуються увагою до жінки. Його представники захищають концепцію «інакості жінки», «жіночого письма», відбивають жіночий погляд на стан речей у суспільстві. Опрацювавши феміністичний дискурс, відмітили, що цей напрям став помітною течією постмодернізму.
Сучасному феміністичному рухові належить роль руйнування/творення класичного художнього тексту, як і теоретико-естетичного мислення на засадах нової філософій та методології. Показово: якщо власне руйнацію здійснюють переважно мужчини («несерйозною літературою» Ю. Андруховича, «серйозної гри» – Є. Пашковського), то жінки намагаються творити нове (хоч не завжди на основі традиційного начала), дошукуючи невідкритих глибинних і осмислюючи заборонені ближчі пласти, освоюючи наполегливо світовий досвід і достосовуючи до нього український текст і естетику мислення. [1]
Сучасні прихильниці фемінізму, як правило, – активні творці його філософського, літературно-естетичного і художнього простору. Вони віддають перевагу серйозній літературі, пережитому стражданню, істинності любові, де основою твору є внутрішня суб’єктивна дія, стан жіночої душі, що прагне усвідомитися в світі слова. «Динамічний перехід зі світу мови у внутрішню подію, із внутрішньої події у світ мови є цілком закономірним для духовного пошуку, коли з’являється потреба живого смислу (смислу для конкретного життя, конкретної людини, кровно зв’язаної з Вітчизною)», – вважає Ніла Зборовська. [3]
Тема є актуальною, оскільки література від жіночого «пера» користується великим попитом серед читачів, вона є багатоаспектною, недостатньо вивченою і надзвичайно цікавою в своїх текстових проявах, що й викликає інтерес до неї.
Мета курсової роботи полягає в аналізі української жіночої прози, що представлена на книжковому ринку України.
ОСОБЛИВОСТІ ЖІНОЧОГО ПИСЬМА НА ПРИКЛАДІ ВІДОМИХ ПОСТАТЕЙ
У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза – це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон. Недаремно авторка однієї з перших статей на тему жіночої літератури в українському літературознавстві початку 90-х XX ст. Т. Пушкаренко зацитувала канадську дослідницю литовського походження Карлу Ґрудіте: «Коли жінки знову стануть писати..., вони помітять, що створений чоловіками синтаксис і літературні норми для цих цілей можуть бути непридатні. Щоб поділитися своїм досвідом, вони шукатимуть нові форми». Інакшість жіночого письма, що відбиває жіночий досвід, дала підстави Т. Гундоровій ствердити, що «український постмодернізм має ґендерну спрямованість». У ньому маскулінності опонує жіночність (проза Т. Зарівної, С. Майданської, Г. Пагутяк, Л. Пономаренко, Л. Таран), «а феміністично заангажована проза Оксани Забужко – апологія жіночої літератури – стає бестселером 1990-х». Радикально протиставила відкритий жіночий текст чоловічому герметичному Н. Зборовська. На її думку, «у найновішій українсь¬ Феміністичний дискурс сучасної української прози 181 кій літературі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка то вибухає карнавальним сміхом, то понуро (кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії», і народжується нова, жіноча, яка передусім заперечує спрофанований жіночий образ як об’єкт «ліричного» кохання (наприклад, «я дер би її, як мавпа папір...»). Специфічні ознаки жіночої літератури виокремила О. Забужко в есеї «Прощання з імперією: кілька штрихів до одного портрета»: «лірико-монологічна, «нутряна», сюжетно «нелінійна», вся в хитросплетіннях асоціативних розгалужень, – одне слово, «інша», із зовсім відмінним од чоловічого раціоналістичного, відсторонено-об’єктивного способу моделювання світу». Та у будь-якого правила є винятки. Наприклад, сюжетна «нелінійність» притаманна більшості творів сучасної чоловічої літератури – Є. Пашковського і В. Медведя, Ю. Іздрика і Т. Прохаська, а детективи Є. Кононенко будуються за лінійним принципом. У творчості Ю. Андруховича відчутний сильний ліричний струмінь, а проза О. Забужко, попри задекларовану нераціоналістичність, переважно виявляється раціоналістич-ною. Недаремно Д. Стус в інтерв’ю з О. Забужко висловив думку, що в її віршах завжди домінує чуття, а в прозі, навіть у «Польових дослідженнях», – раціо. Цікавою є гіпотеза О. Забужко, за якою жіноча література являє собою наднаціональне явище і нагадує колоніальну літературу тим, що переважно залишається незнаною, недооціненою і маргінальною. Однак ця гіпотеза досить вразлива, адже масив колоніальної літератури, зокрема української, переважно чоловічий. Узагальненням завжди притаманна однобічність, проте щодо жіночої прози можна констатувати: у ній жінка «має напряму “від себе» проартикулювати свій досвід» (О. Забужко), тому ця проза вирізняється максимальною відкритістю, сповідальністю, емоційністю, вразливістю і водночас нещадною іронією, що часто межує з сатирою й сарказмом, спрямованою, здається, передусім на чоловіків. Однак чоловічий образ, створений жінками, дає не менше інформації і про самих жінок. В українській літературі чоловіки також не стороняться проблеми статі. Зокрема, проблему одвічної боротьби статей порушують роман Ю. Андруховича «Перверзія», повісті Вал. Шевчука «Закон зла (загублена в часі)», «Жінка-змія», «Горбунка Зоя», «Чортиця», «Місяцева Зозулька із Ластів’ячого гнізда». Роздуми про державу і жінку В. Медведя, різка критика фемінізму Є. Пашковським, 182 Феміністичний дискурс сучасної української прози неприйняття фемінізму А. Кокотюхою, який є уособленням «справжнього мужика», іронічні зауваги з приводу фемінізму Д. Стуса чи глибинний традиціоналізм В. Даниленка у цьому питанні свідчать не тільки про критичне ставлення авторів-чоловіків до означеної проблеми, а й про їхнє усвідомлення того факту, що проблема фемінізму в українському суспільстві існує і ця проблема є істотною.
Оксана Забужко популярна завдяки своїй прозі. Найбільшу популярність їй приніс твір «Польові дослідження з українського сексу», написаний і виданий в 1996-му році. Її перу належать поетичні книги: «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990). «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда: Вибрані вірші 1980– 1998» (2000), роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), що неодноразово перевидавався, книжка повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003, 2005). Є авторкою філософських праць «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період» (1992; 1993), «Шевченків міф України: Спроби філософського аналізу» (1997; 2001), книжки есеїв «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х» (1999, 2001, 2006), «Репортаж із 2000-го року» (2001); «Let to people go: 15 текстів про українську революцію» (2005, 2006), «Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). Твори письменниці перекладено угорською, чеською, польською, німецькою, болгарською, шведською, італійською, російською, перською мовами.
Повість «Казка про калинову сопілку» О. Забужко входить до її відомого секстету. Три перших «голоси» із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження («Сестро, сестро»), сестра прийшла й покинула, пішла («Дівчатка»), сестра – вбила (повість «Казка про калинову сопілку»).
О. Забужко називає свій твір повістю «Казка про калинову сопілку». Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори- звернення Ганни-панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій- перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість О. Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни-панни. Для твору О. Забужко притаманна наявність хронотипів, тобто таких згустків словесної матерії, які вказують на час і місце, хоча вони й не називаються. Наприклад, численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII - першої половині XIX ст. Отже, «Казка про калинову сопілку» – це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.
Тема повісті «Казка про калинову сопілку» – розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду. Ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі. У творі О. Забужко немає чорних і білих, позитивних і негативних героїв. Тут є протистояння обдарованості і посередності, незвичайна краса і обдарованість Ганни-Панни та підкреслена звичайність Оленки становлять виразний контраст. Але все ж головна героїня твору саме Ганна-панна, «бабина дочка«, яка не просто розв'язує проблему світла і темряви у собі, а сперечається зі світом, навіть з Богом. Те, що Оленці, всім односельчанам видається жар-птицею, –маловартісне для Ганнусі. І в зв'язку з цим також постає проблема нежіночої землі. Щоб існувати інакше, не тим буденним жіночим щастям між колискою й господарством, Ганна потребує життєвого простору.
Однією з провідних українських письменниць сьогодення є Євгенія Кононенко. Вона представляє три жанри в одному: детектив, соціально-психологічний роман, тендерний есей. Починала з поезії: «Вальс першого снігу» (1997). Авторка збірок оповідань «Колосальний сюжет» (1998), «Повії теж виходять заміж» (2004), романів «Імітація» (2001), «Зрада. Zrada made in Ukraine» (2002), книжки «Без мужика» (2005), до якої увійшли одноіменний есей, роман «Ностальгія» і новела «Втрачені стіни». Останнім часом вийшли ще дві книжки оповідань Є. Кононенко – «Новели для нецілованих дівчат» (2006) і «Три світи» (2006), до яких включено переважно вже публіковані тексти, «Зустріч у Сан-Франциско» (2006), «Жертва забутого майстра» (2007). Авторка дитячої книжки «Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа» (2001), перекладає з французької й англійської мов. Найбільший успіх у критики мав дебютний роман Є. Кононенко «Імітація». Про нього писали здебільшого чоловіки, відзначаючи високий рівень майстерності авторки: уміння вибудовувати фабулу, природні діалоги, увага до деталей. Відгук О. Ульяненка «Процес імітації» заснований на парадоксі. З одного боку, він відверто знущається над жіночим письмом («...і я довго після прочитаного отетеріло лупав очима і все намагався догнати думку, яка скажено тікала, дратувала, підморгувала хтиво, а потім пощезала»), з іншого – визнає, що проза Є. Кононенко є якісною («Тож я радий, що прочитав цю книжку. Нічого Феміністичний дискурс сучасної української прози 1 9 9 нового у цьому світі, але принаймні цікаво, талановито і сердито»). О. Ульяненко заперечує належність «Імітації» до постмодернізму, адже постмодернізм, на його думку, – «візитівка нездарних» і «дороговказівник ледачих і бундючних», а Є. Кононенко зовсім не така. М. Стріха звертає увагу на майстерність описів Є. Кононенко, колоритність її образів, що є наслідком особливої уваги письменниці до деталей. Він подав, здається, найвичерпнішу інтерпретацію сенсу роману, закодованого у його назві: нашу добу можна назвати добою іміграції – «імітації державотворення, імітації мистецької і творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства». Цей перелік легко продовжити – імітації любові, дружби, честі, творчості тощо. Однак цю тезу легко й заперечити. Адже держава, попри все, будується, і суспільство таки змінюється, стає кращим порівняно з тоталітарним або із суспільством «розвиненого соціалізму». У мистецтві трапляються цілком пристойні твори, а більшість людей любить, ненавидить, тобто живе, а не імітує життя. Зрештою, і сама Є. Кононенко визнала, що «імітація – не завжди негатив. Трапляється, що краще сказав не той, хто сказав першим, а той, хто вже його імітував». Є. Кононенко, як ніхто в українській літературі, гостро відчуває відмінність між міськими і сільськими (містечковими) носіями культури. Особливо придивляється Є. Кононенко до типу корінної киянки, яка раніше читала М. Булгакова, а тепер переключилася на глянцеві журнали. Звичайно, це не стосується всіх її оповідань, однак є актуальним для новел «Драні колготки», «Нові колготки», «Віра, Надя, Яна», «Поцілунок у сідницю», «Елегія про старість», «В неділю рано», «Великомученице кумо», «Півтора Григорюка». Оповідання «Три світи», в якому йдеться про співіснування злочинного, буденного і вищого (аристократичного) світів у межах однієї комуналки засвідчує перемогу буденного світу над вищим. Маріанні разом з її мамою, яка володіє особливими прийомами боротьби за життя, вдається захопити половину комуналки, витіснивши з неї вищий світ: літній «професор» Микола Маркіянович помирає, культурний хлопчик разом з мамою-вчителькою переїздить на Райдужний масив. Та вже у самій постановці проблеми вищого світу, яка чомусь вкорінена у квартирній справі, міститься суперечність. Адже духовний аристократизм не тільки в комуналці чи на Райдужному, а й на Колимі залишається аристократизмом. На особливу увагу заслуговує у творчості Є. Кононенко проблема фемінізму, найповніше втілена в есеї «Без мужика», про який стверджується як про «фрагменти «творчої» автобіографії», спробу «нового рівня автобіографічності». Цей есей має на меті показати витоки фемінізму авторки, яка виростала з мамою і бабусею – «без мужика». Як і будь-яка нормальна жінка, вона прагнула знайти рідну собі душу, натомість на її шляху траплялися: божевільний дисидент; підстаркуватий ловелас; математик-імпотент; «мужик», який зробив їй двох дітей; іноземець, на якого немає вже ні здоров’я, ні сил. Можливо, завдяки саме цьому шляху авторка збагнула, що насправді їй потрібні зовсім не чоловіки, а творчість. Дивує, правда, що навіть діти виявляються небажаними: «Іноді тобі здається, що Бог дав тобі цих нестерпних дітей, щоб неплідні жінки, побачивши такі можливі варіанти, не дуже страждали». Цей пасаж Н. Зборовська коментує такими словами: «Незадоволення тут тотальне, воно включає в себе також незадоволення випадковим і небажаним материнством». У творчості Є. Кононенко бажане материнство взагалі відсутнє. Героїня оповідання «Найбільша Божа благодать» Тоня вийшла заміж за Больбишина, з котрим розлучилася. Героїня оповідання «Весна» рада позбутися сина, щоб отримати можливість зустрітися з коханцем у своїй квартирі за його відсутності. Нещасна жінка з новели «Бра над ліжком», домігшись пізнього аборту, здається, жодного разу не пошкодувала про цей вчинок, хоч роками продовжує цікавитися долею колишнього коханця. Жіночка з оповідання «На ліву ногу», відвізши доньку до мами, стурбована тільки своїм скандалом з чоловіком, вистоює черги за продуктами, щоб нагодувати передусім не дитину, а мужика – адже всім відома їхня пристрасть до їжі. Беззастережно повіривши Є. Кононенко, можна дійти висновку, що щасливого або бажаного материнства не існує в природі. Та навіть оті сільські жінки з кошиками між ногами, одягнені у кілька вельветових халатів один поверх другого, яких елегантна корінна киянка, героїня «Весни», зустрічає в метро, навряд чи погодяться з авторкою у цьому питанні. Есей «Без мужика» побудовано на протиставленні двох світів: статичного чоловічого (тоталітарного, колоніального) і динамічного жіночого (приватного, сексуального, бунтівного). З цього випливає, що українські чоловіки і жінки взагалі існують у різних суспільствах. Є. Кононенко відкидає тезу, за якою чоловіки й жінки в сучасній Україні однаково зневажені. Вона вважає, що українська жінка зазнає подвійної дискримінації – від держави і від чоловіків. Письменниця некритично дивиться на українську жінку за Феміністичний дискурс сучасної української прози винятком деспотичної жінки-матері, яка володіє своїми дітьми, як володіють речами («Шантаж», «Де Ольга?»), Якщо в О. Забужко постає образ жінки-відьми, то в Є. Кононенко – переважно жінки-жертви. Водночас Є. Кононенко, як і О. Забужко, розглядає конфлікт між сестрами. В її повісті для недівованих дівчат «Сестра» цей конфлікт не такий гострий, як у «Калиновій сопілці». Проте обидва твори ґрунтуються на тезі про приховане суперництво між сестрами, яке часто переростає у відкриту війну. Є. Кононенко вслід за О. Забужко досліджує фемінізм, вдаючись до відвертого автобіографізму. Її сміливість, щирість, звичайно, заслуговують високої оцінки. Однак ті чотири нестерпні, за Н. Зборовською, для модерної жінки загальні чоловічі типи (п’яниця, бабій, мамій, безробітний нероба, що живе на гроші жінок-трудівниць) не охоплюють усіх чоловіків. Йдеться навіть не про «невеликий відсоток порядних чоловіків, яких розбирають повії». А де підкаблучники, наприклад? Отже, це дуже поверховий зріз. Недаремно Т. Малярчук просить коханого не доводити її до того, щоб вона стала феміністкою. Є рація у словах, що письменниці-жінки мають більше уваги приділяти саме жінкам, адже сучасна українська жінка і далі культивує такі непривабливі моделі поведінки, як жінка-повія, жінка-утриманка чи жінка-інтриганка. Однак у творах Є. Кононенко такий підхід майже відсутній. Її текст, як зауважила Л. Таран, «перетворюється на своєрідну словесно артикульовану помсту». Можливо, так відбувається вивільнення від особистісного досвіду. Звичайно, будь-який досвід має право бути предметом оповіді, але не всі «провалля відвертостей», як стверджує сама Є. Кононенко, «можуть сягнути висот узагальнення». Твори Є. Кононенко розраховані передусім на масового читача, про що свідчить її настанова писати літературу розважального характеру. Спробам письменниці подати певні узагальнення соціально-психологічного й тендерного плану здебільшого не вистачає переконливості. Свою увагу вона концентрує на середовищі колишнього всесоюзного міщанства, яке поступово стає анахронізмом, або на маргінальному середовищі псевдоінтелектуалів, намагання яких пристосуватися до нових умов не такі цікаві, як це уявляється інтелектуалам. Решта життя поки що залишається для письменниці закритою. Однак для масової літератури це не має жодного значення, оскільки вона виконує своє призначення, якщо її просто цікаво читати. Таке завдання для Є. Кононенко цілком посильне.
1 2 3