1. Основний твір Монтеск'є, в якому він формулює свої погляди — трактат "Про дух законів", що був опублікований у 1748 р. Монтеск'є розрізняє закони подвійного роду: закони в широкому розумінні слова або природні, які, на його думку, існували до виникнення суспільства (рівність, мир, прагнення добувати собі їжу та бажання жити в суспільстві); закони позитивні, тобто ті, що створюються урядами, тому, що люди, вийшовши із природного стану, втрачають рівність і між ними починається ворожнеча.
На думку Монтеск'є, "закони у самому широкому розумінні слова, суть необхідні відносини, які випливають із природи речей". "Природа речей" визначається основними факторами життя людей: кліматом країни, якістю грунту, величиною території, образом життя народу, ступенем свободи людей, багатством, розвитком торгівлі і т. ін.
У Монтеск'є є окремі здогадки, що наближають його до розуміння глибинної природи законів. "Закони, — писав він, — дуже тісно пов'язані з тими способами, якими різні народи добувають собі засоби до життя". Однак спосіб добування засобів до життя, за Монтеск'є, корениться у географічному середовищі. Ця думка про взаємозв'язок між законом і сукупністю фізичних та соціальних умов життя людей є центральною у вченні Монтеск'є і він використовує її, зокрема, при вирішенні умовно-правових питань.
Так, він вважає, що у деспотичних державах покарання є залякуючими, жорстокими, тому що в основі правління у цих державах лежить страх. Інакшими є справи в монархіях та республіках, які збудовані на честі і добропорядності. У цих державах вирок не стільки карає за злочин, скільки попереджує його. Монтеск'є розвиває положення про те, що покарання повинно бути не жорстоким, а невідворотним: сама по собі жорстокість покарання не сприяє боротьбі із злочинністю.
Якщо першим принципом кримінального права Монтеск'є називає гуманність і невідворотність покарання, то другим його принципом він вважає встановлення точної відповідності між злочином і покаранням. Третій принцип кримінального права Монтеск'є формулює так: "... закони повинні карати одні зовнішні дії", маючи на увазі те, що караються лише одні зовнішні дії, а не слова і не думки людини. Четвертий принцип кримінального права, що висувається Монтеск'є, полягає у твердій законності при здійсненні судочинства.
Люди у своєму природному стані народжуються рівними, однак вони не утримуються у стані рівності, тому що суспільство віднімає у них рівність, яка може бути їм повернута на основі мудрих законів. "Свобода є право робити все, що дозволено законами; і якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, так як теж саме могли б робити і інші громадяни". Для встановлення і збереження свободи потрібні закони, що точно встановлять, які дії є злочинними.
У створенні законів Монтеск'є велике значення надає формі держави, яка, на його думку, визначає зміст законів. Залежно від числа володарюючих він розрізняє три основні форми правління: республіку, монархію і деспотію. Для характеристики тієї чи іншої форми держави в трактаті вводиться поняття "принцип правління", під яким розуміється те, що змушує діяти державу.
Рушійним принципом деспотії є страх. У такій державі панує сваволя, в ній відсутні закони, але якщо б вони і існували, то не мали б реального значення, так як в деспотії нема механізму, який забезпечував би охорону законів.
Деспотизму протиставляється так зване помірковане правління, яке здійснюється в конституційних монархіях і республіках. Під монархією мислитель розумів обмежену законом владу типу англійської конституційної монархії. Він ідеалістично стверджував, що принципом монархії, на відміну від деспотії, є честь. Монархія, за Монтеск'є, — держава, в якій здійснюється політична свобода, суть якої в тому, щоб робити не те, що бажаєш, а те, що дозволено законом.
Республіка, за теорією Монтеск'є, також є формою поміркованого правління. У ній панує принцип добропорядності і здійснюється політична свобода. Її життєві принципи — рівність, патріотизм, любов і свобода. Розуміючи під республікою таку форму правління, за якої в руках народу повністю або частково знаходиться верховна влада, Монтеск'є розрізняє демократичну і аристократичну республіки. І хоча конституційна монархія була політичним ідеалом Монтеск'є, він підкреслював, що республіканська форма держави така ж закономірна, як і монархія.
Одночасно Монтеск'є стверджував, що форми держави залежать від розміру території. Невеликі держави повинні бути республіками, держави середньої величини — монархіями, великі держави — деспотіями. Щоправда, мислитель припускав можливість створення республік на великій території, але за умов федеративної організації.
Ідея політичної свободи пов'язана у Монтеск'є з ідеєю громадянської свободи, що полягає у безпеці громадян або їх впевненості у своїй безпеці.
Для забезпечення і здійснення свободи та запобігання переворотам необхідне суворе дотримання законів. Досягти цього можна шляхом розподілу влади на законодавчу, судову та виконавчу. Монтеск'є проголошує розподіл влади не просто як технічний розподіл функцій між державними органами, а саме як розподіл володарювання між різними соціально-політичними силами. Монтеск'є пропонує кожному стану надати частину верховної влади. Так, законодавчу владу необхідно розділити між буржуазією та феодалами, створивши двопалатний парламент, що складається із зборів представників народу та аристократичної знаті. Виконавчу владу можна зберегти за дворянством, залишивши її уряду, який, однак, повинен стати відповідальним перед народним представництвом, тобто буржуазією.
Судова влада може бути довірена не якомусь постійному органу, а обраним особам із народу, які залучаються до здійснення судочинства на певний час. Необхідно, щоб судді займали однакове положення в суспільстві з підсудним. У випадку тяжких звинувачень підсудному надається право відводу суддів. Завдяки такій організації судова влада стає соціальне та політичне нейтральною, і не зможе перетворитися на деспотичну. Тому, вважає Монтеск'є, "з трьох влад... судова, у відомому розумінні, зовсім не є владою і, внаслідок цього, не існує необхідності як в її обмеженні іншими владами, так і у втручанні в законодавство та управління.
Монтеск'є вказував, що кожна з трьох гілок влади у відповідності до специфіки її функцій повинна здійснюватись самостійним органом. При цьому він вважає недопустимим, щоб одні і ті ж особи здійснювали функції більш як одного з трьох органів. Наприклад, щоб міністр або суддя засідали в парламенті, а депутат проводив у життя закони і чинив правосуддя.
Важливе значення Монтеск'є надавав своїй ідеї рівноваги влад та системі "стримування і противаг". Він вважав за необхідне, щоб виділені ним влади самостійно кожна своїми правовими засобами вирішувала державні завдання, не втручаючись у компетенцію іншої і в той же час врівноважувати б одна одну, запобігаючи перевищенню повноважень, зловживанням та деспотизму. Наприклад, монарх — голова виконавчої влади, наділяється правом вето при затвердженні законопроектів, а також правом законодавчої ініціативи. Разом з тим законодавча влада уповноважена контролювати виконання створених нею законів, а уряд зобов'язаний доповідати парламенту про своє управління.
Однак класова сутність цієї доктрини, що виражала домагання буржуазії на політичну владу, готової з метою забезпечення "поміркованого правління" поділити її з ліберальним дворянством, зводилась до відмови від народного суверенітету. Монтеск'є вважав, що народ є некомпетентним у державних справах, в яких його участь обмежується обранням влади.
2. Основою політико-правової концепції Руссо була ідея народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. Появу суспільної нерівності Руссо пов'язує з виникненням приватної власності, перш за все на землю. Люди, поступаючись своєю природною свободою, отримують свободу громадянську і, уклавши суспільний договір, створюють державу і право. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і того, ким правлять. Свобода, як і рівність, є найвище благо людей, підкреслював мислитель. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи такий суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше, зокрема права на захист своєї особи і свого майна, і замість цих прав, базованих на силі, отримав громадянські права і свободи, включаючи і право власності. Після укладення такого договору особа та її майно поступають під захист спільноти. Індивідуальні права, таким чином, набувають юридичного характеру, оскільки вони забезпечуються взаємною згодою і сукупною силою всіх громадян. В результаті суспільного договору, утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, або республіка. Як і Монтеск'є, він заперечує договір, як угоду між правителями і тими, ким правлять. В його концепції договір — це угода між рівними суб'єктами. Підпорядковуючи себе спільноті, індивід не підпорядковує себе нікому конкретно і залишається таким же вільним, як і був раніше. Свобода і рівність учасників договору забезпечують об'єднання народу в єдине ціле — колективну особу, інтереси якої не можуть суперечити інтересам окремої особи. Власне, в цьому суть ідеї Руссо про народний суверенітет, тобто приналежність суверенітету народові, як базовий принцип республіканського ладу. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ. Свобода, згідно з Руссо, полягає у тому, щоб громадяни знаходилися під захистом законів і самі їх приймали. А, даючи визначення закону, він підкреслював: "Будь-який закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон". Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формуваня такої течії, як радикалізм.