Ім'я файлу: питання до укр.мови.docx
Розширення: docx
Розмір: 45кб.
Дата: 22.02.2021

1.Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної свідомості українців.+Основна ознака літературної мови та, що вона є унормованою формою загальнонародної мови.

Функціональний мовний стиль— це різновид літе­ратурної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особли­вості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.

Існують такі основні функціональні стилі: офіцій­но-діловий, науковий, публіцистичний, художній, роз­мовний.

Офіційно-діловий стиль,в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічно­го життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням уста­лених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, Це мова законів, указів, розпоряджень, діло­водства та листування.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й тех­ніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопід­рядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки .Як правило, для цього стилю не характерна емоційна лексика.

Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконли­вості з образністю та емоційністю. Завдання публіцис­тики полягає не лише в тому, щоб викладати певні фак­ти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, думку.

У художньому стилі,  найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у пря­мому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності

Конфесійний стильобслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви.Для цього стилю ха­рактерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь, емоційність.

Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби спілкування лю­дей у повсякденному житті. Крім суто мовних складни­ками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конк­ретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використову­ється як діалогічне або полілогічне мовлення в худож­ніх творах.

2. Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.

Літературна норма виробляється всією суспільномовною практикою народу, відшліфовується майстрами слова різних стилів, обґрунтовується в основних закономірностях мовознавчою наукою і кодифікується ("узаконюється") у граматиках,словниках

Класифікація типів мовних норм за мовними рівнями

  1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], губних, вживання фрикативного г

  2.  Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна байдуже-байдуже

  3. Норми словотворення регулюють вибір морфем при словотворенні, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна  спостережувач).

  4.  Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфем при словозміні і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош),

  5.  Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень

  6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).

  7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (наприклад, слова серцесерденько; очіоченята,

  8. Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

  9. Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування текст

3 . За способом творення звуки поділяються на голосні та приголосні.Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос.

Поділ голосних на групи за положенням язика має два критерії: підняття (рух угору-вниз) та ряд (рух уперед-назад). Рядів є всього три: передній, середній та задній. В українській мові фонем середнього ряду немає. До переднього ряду належать [і],[и],[е], а заднього, відповідно, - [а],[о],[у].

Ряди

 

Підняття

Передній

Задній

Високе

[і], [и] — неогублені (нелабіалізовані)

[у] — огублений (лабіалізований)

Середнє

[е] — неогублений (нелабіалізований)

[о] — огублений (лабіалізований)

Низьке

[а]

[а] — неогублений (нелабіалізований)

В українській мові 32 приголосні звуки, які характеризуються і класифікуються за такими ознаками:

 1) за участю голосу й шуму в їх творенні; 

  2) за місцем творення; 

  3) за способом творення; 

  4) за наявністю або відсутністю м’якості.

Приголосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу або тільки шум. Приголосні звуки можуть бути:

Приголосні




1.

Сонорні

шумні (дзвінкі і глухі)

2.

губні, язикові та глоткові

3.

тверді і м'які

4.

свистячі, шиплячі та носові приголосні




Cонорні приголосні- це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом

(їх 9)

[в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л'], [р], [р ]

Шумні приголосні в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяються на дзвінкі і глухі




Дзвінкі приголосні( їх 11)

зв’язки більш напружені

[б], [д], [д'], [ґ ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз']

Глухі приголосні(їх 12)

При розслаблених голосових зв’язках

[п], [т], [т' ], [к], [ш], [с], [с' ], [х], [ч], [ц], [ц' ]

Акустичні пари

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари(їх 11)

[б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с],

[з']-[с' ], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц'].


Губні, язикові та глоткові приголосні

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові та глоткові:

Губні приголосні( їх є 5)

[б], [п], [в], [м], [ф]

Язикові приголосні(їх 24)

[д], [д'], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р],

[р' ], [л], [л'], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж],[ґ], [й]

Глоткова приголосна(1)

[г]



Тверді і м'які приголосні

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовуються на тверді і м'які:

Тверді приголосні (24)

[б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]

М’які приголосні (8)

[д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л'],[н' ], [р ]


Тверді - м'які приголосні

Окремі приголосні за ознакою "м’якість - твердість”утворюють пари:


[д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз'],

[ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р' ]


Свистячі, шиплячі та носові приголосні

Враховуючи слухове сприйняття, пригололосні діляться також насвистячі і шиплячі.

Зовсім невелику групу складають носові приголосні, у творенні яких бере участь носова порожнина.

Свистячі приголосні(їх 8)

[з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]

Шиплячі приголосні(їх 4)

[ж], [дж], [ч], [ш]

Носові приголосні(їх 3)

[м], [н], [н' ]

4 .Співвідношення звуків і букв. Звукове значення букв я, ю, є, ї

В українській мові є букви, які передають два звуки на письмі: букви я, ю, є можуть позначати два звуки: [й + а], [й + у], [й + е], коли вони стоять:

- на початку слова: ялинка, юшка, єдність;

- після букв, які позначають голосні: приятель, скраю, маєток;

- після апострофа: м’язи, в’юнок, п’єса;

- після м’якого знака: браконьєр, Третьяков;

- в окремих словах після ймайя, фойє.

Буква ї завжди позначає два звуки [йі]: їхати, круїз, їжак, виїзд, об’їзд.

Буква щ також позначає два звуки [шч]: борщ, краще.

Звуки, які передаються двома буквами: [дж] — д + ж, [дз] — також д + з: дзвін, джерело.

5. Іменники

  • Іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчАння, завдАння, запитАння, читАння, визнАння, видАння, пізнАння, послАння (АЛЕ: нЕхтування віднЕхтувати, бІгання від бІгати.

  • У багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині наголос переходить на закінчення — вказівка — вказівкИ, учителька — учителькИ (АЛЕ: рОдичка —рОдички, сусІдка — сусІдки

  • Більшість іменників у множині має наголос на закінченні: сторінкИ, квиткИ.

  • На останній склад наголошуємо такі слова на позначення мір довжин: мілімЕтр,сантимЕтр, кіломЕтр (АЛЕ: барОметр, термОметр).

  • абстрактні іменники на ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величинА, новинА тощо)

  • географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (КИївщина, ДонЕччина);

  • відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (зАхід, рОзстріл, зАтишок, перЕбіг, прИповідка тощо); винятки – розгрОм, зачИн, набІр.

2. Прикметники

  • Якщо прикметник двоскладовий, наголос падає на закінчення: гіркИй, тонкИй, новИй, тіснИй, вузькИй тощо (так само котрИй);

  • Завжди наголошеним є пестливий суфікс -Еньк-: добрЕнький, тонЕнький, легЕнький тощо.

3. Дієслова

  • Дієслово бути: бУти, бУдемо, але у минулому часі: булА, булО, булИ;

  • Наголос на останньому складі мають дієслова вестИ, нестИ і под.;

  • У дієслівних закінченнях-емо, -имо, -ете, -ите наголошуємо останній склад: несемО, несетЕ (а не несЕмо, несЕте), ідемО, ідетЕ (а не ідЕмо, ідЕте), підемО, підетЕ тощо (АЛЕ: бУдемо, гуркОчемо, залИшите).

  1. Числівники

  • наголос на -Адцять: одинАдцять, чотирнАдцять;

  • наголос на -десЯт: сімдесЯт, вісімдесЯт.

6. В українській мові ненаголошеними голосними називаються такі, що складають ненаголошені склади, їх вимова є нечіткою й невиразною. Тому ненаголошені є, и, о наближаються до близьких за вимовою звуків [еи], [ие], [оу].

У складах з ненаголошеними є та и пишеться та сама літера, що й під наголосом: великий, величезний, бо ве'лич; держу', бо оде'ржати; клекоті'ти, бо кле'кіт; несу', бо прине'сений; ш'потіти, бо ше'піт; крив'є, бо кри'во; трима'ти, бо отри'мувати; широ'кий, бо ши'роко.

7. Апостроф ставиться перед яюєї:

Апостроф - орфограма небуквена, це - графічний знак, який не позначає звука. Ним передають на письмі роздільну вимову губних приголосних та р і к (у прізвищах та іменах) перед наступними я, ю, є, ї. І. Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

  • 1. Після літер б, /і, в, Му ф, що позначають губні тверді приголосні звуки, якщо перед ними немає приголосного (крім р), який належав би до кореня: солов "їний, сім 'я, м 'ята, п 'ятниця, зв 'язати, верб 'я, торф 'яний.

  • 2. Післяр у кінці складу: довір'я, сузір 'я, матір'ю, пір'їна.

  • 3. Після префіксів, що закінчуються буквою на позначення приголосного звука: без 'ядерний, об 'єднаний, з 'єднати, під 'їжджати, роз яснити.

  • 4. Після к у словах Лук'ян, Лук'янівка, Лук'яненко, Лук'янчук.

  • 5. У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох 'ярусний, nie 'яблука.

II. Апостроф не ставиться:

  • 1. Після бу Пу в, Му фу що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: черв 'як, верб 'я).

  • 2. Після буквир, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.

8. Найуживанішим графічним знаком для позначення на письмі м'яких приголосних звуків є знак м'якшення (ь). Це - єдина літера української абетки, що самостійно не позначає звука. Знак м'якшення завжди вживається після букв, що позначають приголосні звуки,

І* Знак м'якшення пишеться:

  • 1. Після букв д, т,з,с,ц, л, н, які позначають м'які приголосні в кінці слова (молодь, юність, відстань, міць, стиль, колись) та в середині слів перед літерами, що позначають тверді приголосні звуки (батько, донька, молотьба, сядьмо, спільний).

  • 2. Для позначення м'якості приголосних у середині складу перед о: льотчик, пятьох, сьомий, тьохкати.

  • 3. У прикметникових суфіксах -ськ (ий), -цьк (ий), -зьк (ий): український, товариський, ризький, козацький, київський.

 4. Після літери н у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: калинонька, серденько, тихесенький, ріднюсінький, повнісінький.

  • 5. У буквосполученнях льц, ньц, ньч, льч, що походять із льк, ньк: неньці, неньчин (із ненька), доньчин, доньці (із донька), Юльці, Юльчин (із Юлька).

  • 6. Після л перед літерами, що позначають м'які приголосні звуки: учительський, ковальський, сільський, звільнятися.

II. Знак м'якшення не пишеться: 1. Після літер, що позначають губні та шиплячі звуки: степ, голуб, сім, розкіш, плач, річ, сімсот, змагаєшся.

  • 2. Після букви р у кінці слова і складу: календар, бібліотекар, чотирма (але: Горький).

  • 3. Між двома однаковими буквами, що позначають м'які подовжені приголосні: навчання, стаття, розпорядження.

  • 4. Між двома літерами на позначення м'яких приголосних звуків -м'якість першого виникає як результат впливу подальшого м'якого приголосного: майбутнє, радість, гордість, кінця.

  • 5. Після букви н перед шиплячими та перед суфіксами -ськ (ий), -ств (о): менший, кінчик, тонший, селянський, громадянство.

  • 6. У буквосполученнях лцу нц, лч, нч, які походять із лк, нк: матінці, матінчин (із матінка), рибалчин, рибалці (із рибалка).

9. е] - [о]: брести – бродити, нести – носити, везти – возити;

[і] - [а]: лізти – лазити; сідати – садити;

[е] - [і]: гребти – вигрібати; зачепити – зачіпати;

[о] - [а]: допомогти – допомагати, котити – катати.

Увага! Зміна звука в корені не міняє сам корінь, такі слова все одно залишаються спільнокореневими, якщо корені несуть одне й те саме значення: нести і носити ( корінь: нес і нос)

[е] - [и] – нуль звука: беру – збирати – брати, терти – стрирати – тру.

До давніх чергувань також належать: [у] - [ов] ( кузня – коваль) та [и] - [ов] (рити – рови).

10. Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш]. Вiдбуваються при словотвореннi i словозмiнi: увага - уважний - зауваження, галка - галчин - галченя - Галченко, смiх - смiшний – усмiшка.

Чергування [г] – [з′], [к] – [ц′], [х] – [с′]. Вiдбуваються при словозмiнi перед закiнченням -i: луг - у лузi, райдуга - райдузi, гiлка - на гiлцi, донька - доньцi, свекруха - свекрусi, капелюх - у капелюсi.

У дiєсловах вiдбувається перехiд приголосних [д], [т], [з], [с] у шиплячi, а саме:

т - ч

котити - кочу

ст - щ

пустити - пущу

зд - ждж

їздити - їжджу







д - дж

садити - саджу

В iнших частинах мови чергується [д] — [ж]: уродити — урожай, огородити — огорожа, погода — погожий, переходити — перехожий, правда — справжнiй.

У буквосполученнях дт, тт першi звуки [д] i [т] чергуються з приголосним [с]: веду — вести, ненавидiти — ненависть, цвiт — цвiсти, мету — мести.

11.


Кінцевий приголосний твірної основи пишеться за фонетичним принципом
(пишемо, як чуємо)


Кінцевий приголосний твірної основи пишеться за морфологічним принципом
(частини слова в усіх словах пишуться однаково, незалежно від їх звучання)


Два приголосні звуки зливаються в один звук, а саме:
а) г, з, ж + с = з: Кривий Ріг — криворізький [криворіг + ський], Кавказ — кавказький, Запоріжжя — запорізький; убогий — убозтво [убог + ство], боягуз — боягузтво;
б) к, ц, ч + с = ц: Кременчук— кременчуцький. Вінниця — вінницький, Гадяч — гадяцький; козак — козацтво, молодець — молодецтво, ткач — ткацтво;
в) х, с, ш + с = с: чех — чеський [чех + ський], Черкаси — черкаський, Сиваш — сиваський; птах — птаство [птах + ство], товариш — товариство;
г) ґ, дз, дж + с = дз: Лодзь — лодзький, Добруджа — добрудзький.


Виняток становлять поодинокі прикметники на -ськ(ий), утворені від слів іншомовного походження: тюркський, баскський, казахський, ла-маншський, меккський. Це робиться для збереження звукового складу твірних основ. + Нью- Йорк, Цюрих




Слова міський [міст(о) + ський] і хвацький [хват + ський] як виняток пишуться за фонетичним принципом.

Якщо твірна основа закінчується на зубний д або т, то у вимові відбуваються різні зміни,

а саме:
а) на стику твірної основи і суфікса чується [дз], [ц]: 
люд + ський [лˊудзˊкий],

 люд + ство [лˊудзтво], 

брат + ський [брацˊкий], брат + ство [брацтво];
б) кінцеві звуки твірної основи [т] і [ст] при збігу приголосних не вимовляються: 
студент + ський [студенˊсˊкий], студент + ство [студенство],

 турист + ський [турисˊкий], модерніст + ський [модернˊісˊкий].
Але на письмі ці зміни не позначаються — такі слова пишемо за морфологічним принципом : 
людський, людство, братський, братство; студентський, студентство, туристський.



М’який знак перед -ськ(ий) ставимо лише після лгенеральський (генерал + ський), ковальський (коваль + ський).

Зубні приголосні д, т, з, с, ц, н перед суфіксом -ськ(ий) вимовляються м’яко: [панˊсˊкий], [к’інˊсˊкий], [волинˊсˊкий], але м’який знак не ставиться: кінський (кінь+ ський), волинський (Волинь + ський).

Якщо в кінці твірної основи після приголосного є суфікс -к-, то при творенні прикметника на -ськ(ий) -к- випадає: П’ятихатки — п’ятихатський,

Чукотка — чукотський, Димерка — димерський
скачати

© Усі права захищені
написати до нас