Ім'я файлу: питання до укр.мови.docx
Розширення: docx
Розмір: 45кб.
Дата: 22.02.2021
Розширення: docx
Розмір: 45кб.
Дата: 22.02.2021
1.Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної свідомості українців.+Основна ознака літературної мови та, що вона є унормованою формою загальнонародної мови.
Функціональний мовний стиль— це різновид літературної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.
Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.
Офіційно-діловий стиль,в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.
Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки .Як правило, для цього стилю не характерна емоційна лексика.
Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, думку.
У художньому стилі, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності
Конфесійний стильобслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви.Для цього стилю характерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь, емоційність.
Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.
2. Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування.
Літературна норма виробляється всією суспільномовною практикою народу, відшліфовується майстрами слова різних стилів, обґрунтовується в основних закономірностях мовознавчою наукою і кодифікується ("узаконюється") у граматиках,словниках
Класифікація типів мовних норм за мовними рівнями
Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], губних, вживання фрикативного г
Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна байдуже-байдуже;
Норми словотворення регулюють вибір морфем при словотворенні, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостережувач).
Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфем при словозміні і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош),
Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень
Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).
Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (наприклад, слова серце, серденько; очі, оченята,
Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).
Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування текст
3 . За способом творення звуки поділяються на голосні та приголосні.Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос.
Поділ голосних на групи за положенням язика має два критерії: підняття (рух угору-вниз) та ряд (рух уперед-назад). Рядів є всього три: передній, середній та задній. В українській мові фонем середнього ряду немає. До переднього ряду належать [і],[и],[е], а заднього, відповідно, - [а],[о],[у].
| Ряди Підняття | Передній | Задній |
| Високе | [і], [и] — неогублені (нелабіалізовані) | [у] — огублений (лабіалізований) |
| Середнє | [е] — неогублений (нелабіалізований) | [о] — огублений (лабіалізований) |
| Низьке | [а] | [а] — неогублений (нелабіалізований) |
В українській мові 32 приголосні звуки, які характеризуються і класифікуються за такими ознаками:
1) за участю голосу й шуму в їх творенні;
2) за місцем творення;
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю м’якості.
Приголосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу або тільки шум. Приголосні звуки можуть бути:
| Приголосні | |
| | |
| 1. | Сонорні шумні (дзвінкі і глухі) |
| 2. | губні, язикові та глоткові |
| 3. | тверді і м'які |
| 4. | свистячі, шиплячі та носові приголосні |
| Cонорні приголосні- це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом (їх 9) | [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л'], [р], [р ] |
| Шумні приголосні в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяються на дзвінкі і глухі | |
| Дзвінкі приголосні( їх 11) зв’язки більш напружені | [б], [д], [д'], [ґ ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз'] |
| Глухі приголосні(їх 12) При розслаблених голосових зв’язках | [п], [т], [т' ], [к], [ш], [с], [с' ], [х], [ч], [ц], [ц' ] |
| Акустичні пари Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари(їх 11) |
| [б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с], [з']-[с' ], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц']. |
Губні, язикові та глоткові приголосні
За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові та глоткові:
| Губні приголосні( їх є 5) | [б], [п], [в], [м], [ф] |
| Язикові приголосні(їх 24) | [д], [д'], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л'], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж],[ґ], [й] |
| Глоткова приголосна(1) | [г] |
Тверді і м'які приголосні
За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовуються на тверді і м'які:
| Тверді приголосні (24) | [б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р] |
| М’які приголосні (8) | [д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л'],[н' ], [р ] |
| Тверді - м'які приголосні Окремі приголосні за ознакою "м’якість - твердість”утворюють пари: |
| [д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз'], [ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р' ] |
Свистячі, шиплячі та носові приголосні
Враховуючи слухове сприйняття, пригололосні діляться також насвистячі і шиплячі.
Зовсім невелику групу складають носові приголосні, у творенні яких бере участь носова порожнина.
| Свистячі приголосні(їх 8) | [з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ] |
| Шиплячі приголосні(їх 4) | [ж], [дж], [ч], [ш] |
| Носові приголосні(їх 3) | [м], [н], [н' ] |
4 .Співвідношення звуків і букв. Звукове значення букв я, ю, є, ї
В українській мові є букви, які передають два звуки на письмі: букви я, ю, є можуть позначати два звуки: [й + а], [й + у], [й + е], коли вони стоять:
- на початку слова: ялинка, юшка, єдність;
- після букв, які позначають голосні: приятель, скраю, маєток;
- після апострофа: м’язи, в’юнок, п’єса;
- після м’якого знака: браконьєр, Третьяков;
- в окремих словах після й: майя, фойє.
Буква ї завжди позначає два звуки [йі]: їхати, круїз, їжак, виїзд, об’їзд.
Буква щ також позначає два звуки [шч]: борщ, краще.
Звуки, які передаються двома буквами: [дж] — д + ж, [дз] — також д + з: дзвін, джерело.
5. Іменники
Іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчАння, завдАння, запитАння, читАння, визнАння, видАння, пізнАння, послАння (АЛЕ: нЕхтування віднЕхтувати, бІгання від бІгати.
У багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині наголос переходить на закінчення — вказівка — вказівкИ, учителька — учителькИ (АЛЕ: рОдичка —рОдички, сусІдка — сусІдки
Більшість іменників у множині має наголос на закінченні: сторінкИ, квиткИ.
На останній склад наголошуємо такі слова на позначення мір довжин: мілімЕтр,сантимЕтр, кіломЕтр (АЛЕ: барОметр, термОметр).
абстрактні іменники на –ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величинА, новинА тощо)
географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (КИївщина, ДонЕччина);
відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (зАхід, рОзстріл, зАтишок, перЕбіг, прИповідка тощо); винятки – розгрОм, зачИн, набІр.
2. Прикметники
Якщо прикметник двоскладовий, наголос падає на закінчення: гіркИй, тонкИй, новИй, тіснИй, вузькИй тощо (так само котрИй);
Завжди наголошеним є пестливий суфікс -Еньк-: добрЕнький, тонЕнький, легЕнький тощо.
3. Дієслова
Дієслово бути: бУти, бУдемо, але у минулому часі: булА, булО, булИ;
Наголос на останньому складі мають дієслова вестИ, нестИ і под.;
У дієслівних закінченнях-емо, -имо, -ете, -ите наголошуємо останній склад: несемО, несетЕ (а не несЕмо, несЕте), ідемО, ідетЕ (а не ідЕмо, ідЕте), підемО, підетЕ тощо (АЛЕ: бУдемо, гуркОчемо, залИшите).
Числівники
наголос на -Адцять: одинАдцять, чотирнАдцять;
наголос на -десЯт: сімдесЯт, вісімдесЯт.
6. В українській мові ненаголошеними голосними називаються такі, що складають ненаголошені склади, їх вимова є нечіткою й невиразною. Тому ненаголошені є, и, о наближаються до близьких за вимовою звуків [еи], [ие], [оу].
У складах з ненаголошеними є та и пишеться та сама літера, що й під наголосом: великий, величезний, бо ве'лич; держу', бо оде'ржати; клекоті'ти, бо кле'кіт; несу', бо прине'сений; ш'потіти, бо ше'піт; крив'є, бо кри'во; трима'ти, бо отри'мувати; широ'кий, бо ши'роко.
7. Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:
Апостроф - орфограма небуквена, це - графічний знак, який не позначає звука. Ним передають на письмі роздільну вимову губних приголосних та р і к (у прізвищах та іменах) перед наступними я, ю, є, ї. І. Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:
1. Після літер б, /і, в, Му ф, що позначають губні тверді приголосні звуки, якщо перед ними немає приголосного (крім р), який належав би до кореня: солов "їний, сім 'я, м 'ята, п 'ятниця, зв 'язати, верб 'я, торф 'яний.
2. Післяр у кінці складу: довір'я, сузір 'я, матір'ю, пір'їна.
3. Після префіксів, що закінчуються буквою на позначення приголосного звука: без 'ядерний, об 'єднаний, з 'єднати, під 'їжджати, роз яснити.
4. Після к у словах Лук'ян, Лук'янівка, Лук'яненко, Лук'янчук.
5. У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох 'ярусний, nie 'яблука.
II. Апостроф не ставиться:
1. Після бу Пу в, Му фу що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: черв 'як, верб 'я).
2. Після буквир, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.
8. Найуживанішим графічним знаком для позначення на письмі м'яких приголосних звуків є знак м'якшення (ь). Це - єдина літера української абетки, що самостійно не позначає звука. Знак м'якшення завжди вживається після букв, що позначають приголосні звуки,
І* Знак м'якшення пишеться:
1. Після букв д, т,з,с,ц, л, н, які позначають м'які приголосні в кінці слова (молодь, юність, відстань, міць, стиль, колись) та в середині слів перед літерами, що позначають тверді приголосні звуки (батько, донька, молотьба, сядьмо, спільний).
2. Для позначення м'якості приголосних у середині складу перед о: льотчик, пятьох, сьомий, тьохкати.
3. У прикметникових суфіксах -ськ (ий), -цьк (ий), -зьк (ий): український, товариський, ризький, козацький, київський.
4. Після літери н у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: калинонька, серденько, тихесенький, ріднюсінький, повнісінький.
5. У буквосполученнях льц, ньц, ньч, льч, що походять із льк, ньк: неньці, неньчин (із ненька), доньчин, доньці (із донька), Юльці, Юльчин (із Юлька).
6. Після л перед літерами, що позначають м'які приголосні звуки: учительський, ковальський, сільський, звільнятися.
II. Знак м'якшення не пишеться: 1. Після літер, що позначають губні та шиплячі звуки: степ, голуб, сім, розкіш, плач, річ, сімсот, змагаєшся.
2. Після букви р у кінці слова і складу: календар, бібліотекар, чотирма (але: Горький).
3. Між двома однаковими буквами, що позначають м'які подовжені приголосні: навчання, стаття, розпорядження.
4. Між двома літерами на позначення м'яких приголосних звуків -м'якість першого виникає як результат впливу подальшого м'якого приголосного: майбутнє, радість, гордість, кінця.
5. Після букви н перед шиплячими та перед суфіксами -ськ (ий), -ств (о): менший, кінчик, тонший, селянський, громадянство.
6. У буквосполученнях лцу нц, лч, нч, які походять із лк, нк: матінці, матінчин (із матінка), рибалчин, рибалці (із рибалка).
9. е] - [о]: брести – бродити, нести – носити, везти – возити;
[і] - [а]: лізти – лазити; сідати – садити;
[е] - [і]: гребти – вигрібати; зачепити – зачіпати;
[о] - [а]: допомогти – допомагати, котити – катати.
Увага! Зміна звука в корені не міняє сам корінь, такі слова все одно залишаються спільнокореневими, якщо корені несуть одне й те саме значення: нести і носити ( корінь: нес і нос)
[е] - [и] – нуль звука: беру – збирати – брати, терти – стрирати – тру.
До давніх чергувань також належать: [у] - [ов] ( кузня – коваль) та [и] - [ов] (рити – рови).
10. Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш]. Вiдбуваються при словотвореннi i словозмiнi: увага - уважний - зауваження, галка - галчин - галченя - Галченко, смiх - смiшний – усмiшка.
Чергування [г] – [з′], [к] – [ц′], [х] – [с′]. Вiдбуваються при словозмiнi перед закiнченням -i: луг - у лузi, райдуга - райдузi, гiлка - на гiлцi, донька - доньцi, свекруха - свекрусi, капелюх - у капелюсi.
У дiєсловах вiдбувається перехiд приголосних [д], [т], [з], [с] у шиплячi, а саме:
| т - ч | котити - кочу |
| ст - щ | пустити - пущу |
| зд - ждж | їздити - їжджу |
| | |
| д - дж | садити - саджу |
В iнших частинах мови чергується [д] — [ж]: уродити — урожай, огородити — огорожа, погода — погожий, переходити — перехожий, правда — справжнiй.
У буквосполученнях дт, тт першi звуки [д] i [т] чергуються з приголосним [с]: веду — вести, ненавидiти — ненависть, цвiт — цвiсти, мету — мести.
11.
| Кінцевий приголосний твірної основи пишеться за фонетичним принципом (пишемо, як чуємо) | Кінцевий приголосний твірної основи пишеться за морфологічним принципом (частини слова в усіх словах пишуться однаково, незалежно від їх звучання) |
| Два приголосні звуки зливаються в один звук, а саме: а) г, з, ж + с = з: Кривий Ріг — криворізький [криворіг + ський], Кавказ — кавказький, Запоріжжя — запорізький; убогий — убозтво [убог + ство], боягуз — боягузтво; б) к, ц, ч + с = ц: Кременчук— кременчуцький. Вінниця — вінницький, Гадяч — гадяцький; козак — козацтво, молодець — молодецтво, ткач — ткацтво; в) х, с, ш + с = с: чех — чеський [чех + ський], Черкаси — черкаський, Сиваш — сиваський; птах — птаство [птах + ство], товариш — товариство; г) ґ, дз, дж + с = дз: Лодзь — лодзький, Добруджа — добрудзький. | Виняток становлять поодинокі прикметники на -ськ(ий), утворені від слів іншомовного походження: тюркський, баскський, казахський, ла-маншський, меккський. Це робиться для збереження звукового складу твірних основ. + Нью- Йорк, Цюрих |
| Слова міський [міст(о) + ський] і хвацький [хват + ський] як виняток пишуться за фонетичним принципом. | Якщо твірна основа закінчується на зубний д або т, то у вимові відбуваються різні зміни, а саме: а) на стику твірної основи і суфікса чується [дз], [ц]: люд + ський [лˊудзˊкий], люд + ство [лˊудзтво], брат + ський [брацˊкий], брат + ство [брацтво]; б) кінцеві звуки твірної основи [т] і [ст] при збігу приголосних не вимовляються: студент + ський [студенˊсˊкий], студент + ство [студенство], турист + ський [турисˊкий], модерніст + ський [модернˊісˊкий]. Але на письмі ці зміни не позначаються — такі слова пишемо за морфологічним принципом : людський, людство, братський, братство; студентський, студентство, туристський. |
| М’який знак перед -ськ(ий) ставимо лише після л: генеральський (генерал + ський), ковальський (коваль + ський). | Зубні приголосні д, т, з, с, ц, н перед суфіксом -ськ(ий) вимовляються м’яко: [панˊсˊкий], [к’інˊсˊкий], [волинˊсˊкий], але м’який знак не ставиться: кінський (кінь+ ський), волинський (Волинь + ський). |
Якщо в кінці твірної основи після приголосного є суфікс -к-, то при творенні прикметника на -ськ(ий) -к- випадає: П’ятихатки — п’ятихатський,
Чукотка — чукотський, Димерка — димерський