1.Болгарія в добу «народної демократії» (1944-1948)
Поразки Болгарії у Другій балканській та Першій світовій війнах, пережиті суспільством як «національні катастрофи», залишили в свідомості болгар хворобливий слід. Саме прагнення забезпечити максимально сприятливий для країни вихід з Другої світової війни, уникнути нових територіальних втрат багато в чому обумовили її політичне життя з вересня 1944 р. на майже чотири повоєнні роки.
Після вересневого 1944 р. державного перевороту в країні була заборонена діяльність будь-яких партій, окрім БРП (комуністи) лівого крила БЗНС, БРСДП та НС «Звено». Усі спроби створення антиурядових опозиційних політичних об'єднань успіху не мали.
На рубежі 1944-1945 рр. внутрішньополітична ситуація в Болгарії багато в чому була забарвлена революційним ентузіазмом, який був характерним для різних прошарків населення. Це створило політико-психологічний імпульс до ліворадикального повороту курсу БРП, до порушення нею принципу коаліційності управління країною та зміни спрямованості економічних перетворень. Партія швидко перетворювалася на масову, - якщо у вересні 1944 р. її чисельність ледь сягала 14 тис. членів, то вже наприкінці року - понад 250 тис. Комуністи зайняли панівні позиції як у структурах ВФ, так і в системі виконавчої влади, особливо в силових та каральних органах.
Внутрішньополітична ситуація в Болгарії в перші повоєнні роки визначалася боротьбою за гегемонію в суспільстві між компартією та аграристами. Саме БЗНС становила головну перешкоду на шляху утвердження монополії на владу БРП, а ліве крило землеробів як складової частини ВФ поступово почало домінувати в селянському русі. Ліві лідери БЗНС - Н. Петков, Б. Бумбаров - відіграли провідну роль у відродженні партії. У листопаді 1944 р. спілка налічувала 1 30 тис. членів, а у травні 1945 р. - 350 тисяч.
Якщо НС «Звено» демонструвала готовність до співробітництва з БРП(к) на принципах пропорційного представництва, то БЗНС явно претендувала на роль політичного лідера в суспільстві. Неприйняття курсу компартії на встановлення політичної гегемонії та прискорення процесу усуспільнення економіки змусило інші партії ВФ висунути свої варіанти тлумачення Програми дій, прийнятої спільно 17 вересня 1944 р. Так, на думку лідера БЗНС Н. Петкова, у повоєнній Європі «розвинуті промислові країни перетворяться на соціалістичні, а такі країни, як Болгарія, розвиватимуться як селянські кооперативні республіки».
НС «Звено» виступала на захист приватної власності та ініціативи, за розвиток багатосекторної економіки та демократичних політичних інститутів, за посилення регулятивної ролі держави в системі виробництва.
БРСДП (15 тис. членів) була настроєна досить радикально, але, на відміну від БРП(к), вона пропонувала розпочати будівництво соціалізму з «соціалізації» шахт, банків, фабрик та оптової торгівлі, введення високого оподаткування великих підприємств та запровадження елементів планової економіки.
Криза міжпартійних стосунків у ВФ загострилася, після того як БЗНС та НС «Звено» заблокували низку запропонованих БРП(к) законопроектів: про конфіскацію майна, здобутого спекулятивним шляхом; про аграрну реформу; про націоналізацію гірничорудної промисловості; про прогресивне оподаткування. Поява альтернативних програм, висунутих партнерами по ВФ, змусила керівництво БРП(к) розпочати у вересні 1945 р. коригування курсу.
Знявши гасло тотального усуспільнення, комуністи тепер поклали в основу своєї політики тезу про посилення регулятивної ролі держави в економіці при одночасному заохоченні приватного капіталу. Це створило можливість діалогу з НС «Звено», а також нейтралізації претензій БЗНС на політичне лідерство. Керівництво БРП(к) провокувало поглиблення урядової кризи, розраховуючи усунути з кабінету найвпливовіших аграристів та скомпрометувати їхнє керівництво.
Підстави для таких розрахунків давала внутрішня ситуація в БЗНС, у якій склалося сильне антикомуністичне угруповання на чолі з Г.М. Димитровим (Гемето). Навесні 1945 р. його позбавили всіх посад, і він змушений був виїхати за кордон. І хоча прихильники незалежного курсу БЗНС залишилися в керівництві, яке очолив Н. Петков, у партії сформувалося угруповання діячів, готових до співробітництва з БРП(к).
У червні 1945 р. уряд призначив на кінець серпня вибори до Народних зборів. Підштовхнув до цього процес політичного розмежування. Протиріччя в питанні визначення політичного курсу ВФ призвели до розколу БЗНС і БРСДП, з яких виділилися два угруповання: БЗНС під керівництвом Н. Петкова та БРСДП на чолі з К. Лупчевим і Г. Чешджієвим. Ставши опозицію до Фронту, ці партії розгорнули боротьбу за перенесення виборів на осінь і були підтримані західними членами Союзної контрольної комісії (СКК). У цих умовах СРСР 14 серпня відновив дипломатичні відносини з Болгарією і під тиском союзників погодився на проведення виборів у листопаді.
До участі у виборах були допущені й чотири опозиційні партії: БЗНС Н. Петкова, БРСДП К. Лупчева, Об'єднана радикальна та Демократична партії. Однією з умов своєї участі у виборах БЗНС Н. Петкова висунула вимогу відставки уряду К. Георієва, у разі невиконання якої пригрозив бойкотувати вибори.
Ультимативна позиція керівництва аграристів дала привід керівництву БРП(к) ініціювати урядову кризу, в результаті якої кабінет залишили міністри-опозиціонери. Звільнені місця в реорганізованому уряді зайняли представники НС «Звено» та Радикальної партії. У свою чергу підсумки урядової кризи стали одним із приводів відмови БЗНС Н. Петкова від участі у виборах за єдиним списком разом з іншими партіями ВФ. Після невдалої спроби знову перенести строки виборів сформувався опозиційний блок, до якого ввійшли: БЗНС Н. Петкова, БРСДП Г. Лупчева та Демократична партія. Виборча платформа блоку повторювала березневу програму аграристів. Були висунуті також вимоги реорганізації судів і міліції, припинення арештів та практики інфільтрації комуністів у владні структури.
Підсумки виборів 18 листопада 1945 р. принесли переконливу перемогу Вітчизняному фронту (88 %). Депутатські мандати були розподілені згідно з партійним «ключем». Так, БРП(к) і БЗНС - ВФ отримали по 94 мандати. Але паритет головних політичних сил ВФ був лише позірним: насправді «землеробам» у коаліції відводилася другорядна роль, і вони мали рухатися у фарватері курсу компартії. Водночас поза ВФ залишалася значна за чисельністю і ступенем впливу частина БЗНС, для якої Н. Петков був символом самостійного селянського руху. До того ж результати виборів Велика Британія та США визнали недійсними, оскільки в них була обмежена участь опозиції.
Незважаючи на підсумки виборів, цілковиту легітимацію влади БРП(к) ускладнювали підтримка Великою Британією та США опозиційних партій і неврегульованість міжнародного статусу Болгарії. Так, реорганізація уряду у вересні 1945 р. викликала негативну реакцію західних членів СКК, які погрожували відмовитися від продовження обговорення умов мирного договору. Конфлікт вдалося врегулювати лише у грудні, коли СРСР погодився задовольнити вимоги союзників щодо проведення нових вільних виборів і доповнення уряду представниками опозиції.
Перші місяці діяльності уряду виявили хиткість існуючої коаліції. Розподіл влади вже не задовольняв жодну з партій, і розпочався новий раунд протиборства. Партії знову запропонували свої варіанти програми розвитку Болгарії: демократичний (НС «Звено»); соціалістичний (БРП (к)); «аграристський» (БЗНС - ВФ).
На початку 1946 р. БЗНС - ВФ поставила питання про розширення своєї частки в розподілі влади. Однак єдності серед аграристів уже не було: 60 % членів спілки не могли визначитися, якій частині партії віддати перевагу - ВФ чи Н. Петкову. Розкол у селянському русі робив марними претензії керівництва БЗНС - ВФ на лідерство. Альтернативна аграристська програма дедалі більше стала пов'язуватися з ім'ям Н. Петкова.
НС «Звено» виступала «за демократію, проти тоталітарного режиму в будь-якій формі, проти колективної та партійної диктатури». Незважаючи на свою відносну нечисельність, НС «Звено» утримувала досить міцні позиції в суспільстві.
Відкинувши попередні декларації про свободу приватної ініціативи, вже в грудні 1945 р. лідер БРП(к) Г. Димитров закликав звільнити «економічне та суспільне життя від спекулятивного та паразитичного капіталу». Згідно з законом про конфіскацію незаконно здобутого майна, з приватної власності було вилучено 2300 промислових об'єктів. Закон про трудову земельну власність обмежив розмір земельного наділу до 20 га. Було також здійснено комплекс заходів, що дали змогу компартії прибрати до своїх рук контроль над адміністративним апаратом та фінансами.
Щоб позбавити НС «Звено» впливу в армії, БРП(к) вдалася до фабрикування свідчень про існування серед офіцерів заколотницької організації. Улітку 1946 р. ВФ дав згоду на проведення чистки в армії, в результаті якої було звільнено близько 2,5 тис. офіцерів, а представника НС «Звено» Д. Велчева усунули з посади військового міністра. Парламент прийняв пакет законів про армію: для служби встановлювалися обмеження за політичними мотивами, значно підвищувався статус помічника командира по політчастині. Згодом розпочалися арешти провідних діячів НС «Звена». Загалом у 1946 р. у в'язницях і концтаборах опинилося до 30 тис. осіб.
За підсумками референдуму (95,8 % голосів) 8 вересня 1946 р. монархію було скасовано, а 15 вересня Болгарія проголошена Народною республікою.
У зв'язку з підготовкою до парламентських виборів та до підписання мирних договорів осінь 1946 р. стала переломним періодом у історії повоєнної Болгарії. Основні розбіжності між партіями ВФ і опозицією стосувалися сфери внутрішньої політики. Хвилі чисток, арештів, судове свавілля викликали невдоволення в суспільстві й кваліфікувались опозицією як установлення комуністичної диктатури.
Вибори до Народних зборів у жовтні 1946 р. засвідчили концентрацію голосів виборців на двох полюсах: за БРП(к) проголосувало 53,6 % виборців, за партії опозиції - 28,3 %. Отримані НС «Звено» 1,6 % голосів та БЗНС-ВФ - 13 % означали принципову зміну розстановки сил усередині Фронту. Так, головою президії Народних зборів став комуніст В. Коларов, а сформований у листопаді 1946 р. уряд (10 з 20 міністерських посад призначалися комуністам) очолив Г. Димитров, який повернувся ще в листопаді 1945 р. з СРСР. Він також став головою конституційної комісії, а питання про конституцію стало центральним у протиборстві депутатів від компартії та опозиції.
2. Становлення тоталітарної держави
Після відкритого повороту 1948 р. до сталінської моделі соціалізму в Болгарії сформувалася тоталітарна політична система, заснована на цілковитій монополії комуністичної партії. Сутність цієї системи полягала в остаточному злитті політичної й економічної влади та зосередженні цієї безконтрольної влади в руках комуністичного партійно-державного апарату. Ця диктатура партійної верхівки видавалася за диктатуру пролетаріату. Стабільність системи забезпечувалася, з одного боку, придушенням будь-якого вільнодумства й масовим політичним терором, а з іншого — інформаційною ізоляцією населення від зовнішнього світу і внутрішньою пропагандою, спрямованою на формування загального для всіх способу мислення.
Після того як на поверхню виплив конфлікт між Сталіним і Тіто, у 1949 р. в Болгарії, як і в інших країнах Східної Європи, почалося "полювання на відьом". Яскравим епізодом цієї терористичної кампанії стала справа заступника голови Ради міністрів Трайчо Костова. Проти нього було висунуто звинувачення в націоналізмі, приводом для якого стало розпорядження Костова припинити надання секретної економічної інформації радянським радникам на підставі прийнятого парламентом закону про державну таємницю. У липні 1949 р. він був заарештований. Після тривалих тортур Т. Костов підписав зізнання в тому, що був англійським і югославським шпигуном, готував переворот, убивство Г. Димитрова і т. ін. За вироком "суду" Костова повісили. Інших звинувачених засудили на довічне чи тривале ув'язнення. Після цього процесу почалися масові репресії, в ході яких потрапили за фати понад 1 тис. чоловік. "Червоний терор" був спрямований на пошук ворогів і в самій компартії. Тісне співробітництво каральних органів Болгарії з катами беріївського відомства фактично перетворювало балканську державу на колонію радянської імперії, яка на свій розсуд розпоряджалася у країні.
2 липня 1949 р. помер Г. Димитров, котрий слухняно виконував як керівник партії та уряду волю радянських державців, хоча й намагався іноді несміливо і непослідовно зберігати сліди "народно-демократичного" експерименту. На посаді голови Ради міністрів його замінив В. Коларов, який невдовзі також помер. Уся влада в країні зосередилася в руках Вилко Червенкова, колишнього функціонера Комінтерну й директора Міжнародної ленінської школи, який в післявоєнні роки обіймав різні посади в апараті БКП. Червенков суміщав посади генсека ЦК партії і голови Ради міністрів.
Єдиновладдя Червенкова та його культ, як продовження усталеної тоталітарної традиції, тривали недовго. Після смерті Сталіна на січневому пленумі ЦК 1954 р. Червенков формально був усунений з посади партійного керманича, але продовжував керувати урядом. Першим секретарем ЦК БКП став 43-річний Тодор Живков. Новий лідер на квітневому пленумі ЦК 1956 p., що відбувся невдовзі після XX з'їзду КПРС, засудив культ Червенкова й заявив про остаточний розрив зі сталінізмом.
Кінець 50-х — початок 60-х років мали для Болгарії таке саме значення, як і хрущовська "відлига" для Радянського Союзу. З найбільш явними й потворними проявами сталінізму — вбивствами, терором, концтаборами — було покінчено. Методи й форми управління тоталітарної держави ставали гнучкішими. Започатковано заходи щодо демократизації політичного життя: реабілітовано репресованих, дещо зросла роль БЗНС, Вітчизняного фронту, профспілок та інших громадських організацій. Були зроблені кроки, спрямовані на підвищення ефективності роботи державного апарату, обмеження надцентралізму й бюрократизму. Однак для того, щоб остаточно порвати зі сталінською моделлю керівництва й управління, ще не було умов ні у внутрішньому, ані в міжнародному плані.
3. Болгарія в 60—80-х роках. Назрівання кризи
На початку 60-х років Болгарія зіткнулася з чималими труднощами. Екстенсивні можливості розвитку економіки вичерпалися, темпи її зростання уповільнилися. Однак планова "народна" економіка неспроможна була вийти на рубежі інтенсифікації. Розпочате реформування економіки (розширення прав і самостійності підприємств, підвищення матеріальної заінтересованості трудящих і т. ін.) не передбачало суттєвих змін у формах і методах управління. За збереження командно-адміністративної системи керівництва народним господарством усі реформи були приречені на провал. У 70-ті роки керівництво БКП взяло курс на структурну перебудову економіки в напрямі розвитку електронної техніки та машинобудування, але очікуваного економічного піднесення не відбулося. Через низьку якість і не конкурентоспроможність болгарської продукції постала проблема її збуту на міжнародному ринку. Кваліфікація учорашніх селян була невисокою. І хоча у 70-ті роки стали до ладу понад 100 нових підприємств, темпи економічного зростання неухильно знижувались.
Не кращою була ситуація і в сільському господарстві, де відповідно до рішень партії здійснювався процес концентрації виробництва. Кооперативи і держгоспи об'єднувалися в аграрно-промислові комплекси (АПК). Насадження державної власності й гігантоманія в сільському господарстві так і не дали очікуваного ефекту. Дедалі помітнішим ставало зниження сільськогосподарського виробництва, що призвело до падіння життєвого рівня людей. Негативні явища відбувалися і в суспільно-політичній сфері.
Монополія комуністичної партії дала їй можливість зосередити цілковитий контроль над виробництвом і розподілом у руках вузького прошарку. Зусилля партійного керівництва спрямовувались не на подолання кризових явищ в економіці й політиці, а на збереження своїх панівних позицій і привілеїв. Дедалі виразніше виявлявся монополізм особистої влади незмінного керівника партії та держави Т. Живкова, який у 1962 р. обійняв посаду голови Ради міністрів (у 1971 р. він замінив цю посаду на нову — голови Державної ради НРБ). Т. Живков не тільки фактично, а й формально став диктатором у розв'язанні всіх внутрішніх питань. Феноменальна пам'ять, неабиякий організаторський талант, а ще надзвичайна хитрість дещо компенсували неосвіченість, примітивізм думок та невігластво болгарського лідера. Живков уміло тасував кадри, наближаючи одних і відсуваючи інших, зміцнюючи своє становище беззаперечного лідера. Формування культу нового диктатора відбувалося стрімкими темпами. Перебування Живкова при владі розглядалося як "торжество квітневої лінії партії", що характеризувалася пропагандою як послідовне дотримання основних закономірностей соціалізму, творче проведення ленінської політики і т. ін.
За прикладом радянських лідерів болгарські правителі почали пропагувати концепцію "розвинутого соціалістичного суспільства". Нова Конституція НРБ 1971 p. визначила
Болгарію як соціалістичну державу, узаконила всевладдя БКП, закріпивши спеціальною статтею її керівну роль у суспільстві разом із БЗНС, якій відводилася декоративна роль союзниці компартії в управлінні країною.
З початку 80-х років темпи приросту промислової продукції почали різко знижуватися, скоротився й абсолютний обсяг виробництва в сільському господарстві. Болгарія змушена була купувати харчові продукти на зовнішньому ринку. Швидко зростала її заборгованість. Країна дедалі більше убожіла. У 1987 р. з 926 товарів народного споживання на ринку були відсутніми 414 (44,6 %).
Економічні труднощі й соціальна напруженість ще більше зросли після того, як режим Живкова наприкінці 1984 р. розпочав кампанію насильницької асиміляції турецького і тюркомовного населення, котре зазнавало переслідувань і в попередні десятиліття. Рішення про так званий процес відродження було схвалене келейно. Близько 1 млн. чоловік змусили змінити імена та прізвища на болгарські, заборонялося навіть уживання рідної мови тощо. Було оголошено, що в Болгарії турків немає. Це насильство викликало обурення й опір. На залізницях, лініях електропередач, в адміністративних будинках пролунали вибухи. Тисячі турецьких родин емігрували на історичну батьківщину, що викликало додаткові труднощі в економіці, особливо в тютюнництві і тваринництві. Світова громадськість зустріла "болгаризацію" з обуренням. Загострилися відносини Болгарії з Туреччиною.
Горбачовська перебудова вплинула на Болгарію досить суперечливо. Група Т. Живкова не поспішала наслідувати радянський приклад, проте незабаром відчула, що втрачає пряму підтримку радянського керівництва у збереженні догматичного курсу, пов'язаного з реорганізаціями і демагогією. Почалася імітація прагнення до якісних перетворень. Залунала критика з приводу механічного використання радянського досвіду, йшлося навіть про відмову від формули розвинутого соціалізму. Це мотивувалося тим, що в Болгарії ще тільки створюються основи соціалізму. Т. Живков запропонував чергову абстрактну схему — соціалістичне самоврядування, створення громадянського суспільства, використання досягнень світової цивілізації тощо. Однак на практиці зберігалися адміністративно-командні методи керівництва. Аж до пізньої осені 1989 р. Т. Живков продовжував декларувати "глибоке революційне оновлення" болгарського суспільства, маскуючи збереження особистого тоталітарного режиму.
4. Демократична революція 1989 р. Руйнування тоталітарних структур
Відлік демократичних змін у Болгарії бере початок з 9 листопада 1989 р. У цей день на засіданні політбюро ЦК БКП було прийнято рішення про "добровільну" відставку Т. Живкова. Новий генеральний секретар П. Младенов та інші лідери почали виступати із заявами про незмінність соціалістичного вибору та про необхідність реальної "соціалістичної перебудови". Протягом деякого часу компартія зберігала ключові позиції в державному керівництві. Після ліквідації на початку 1990 р. Держради президентом країни у квітні 1990 р. був обраний П. Младенов. Почалося лавиноподібне створення опозиційних БКП політичних партій, організацій, рухів, кількість яких за півтора місяця перевищила 80. Були відновлені старі й виникли нові партії — Соціал-демократична, Демократична, БЗНС "Н. Петков" та ін. 7 грудня 1989 р. десять антикомуністичних організацій, у тому числі Соціал-демократична партія і БЗНС, утворили Союз демократичних сил (СДС), що став центром згуртування опозиції. СДС очолив відомий громадський діяч, філософ Желю Желєв. Масові демонстрації, організовані СДС наприкінці 1989 p., змусили БКП піти на діалог з опозицією. У самій партії почалися процеси внутрішнього розмежування. У грудні 1989 р. Т. Живкова виключили з ЦК БКП, а невдовзі і з партії. У січні 1990 р. з конституції вилучено статтю про керівну роль БКП, яка була перейменована на Болгарську соціалістичну партію (БСП). Втративши половину членів, БСП зберегла вплив у суспільстві і залишилася масовою (447 тис. у жовтні 1991 p.).
У січні 1990 р. був організований національний "круглий стіл" основних партій та громадсько-політичних організацій, учасники якого обговорювали найважливіші політичні й економічні проблеми. Через два місяці було підписано угоду про розпуск партійних організацій за місцем праці, запровадження багатопартійної системи, доступ опозиції до засобів масової інформації, проведення виборів.
Перші за багато десятиліть вільні вибори відбулися у червні 1990 р. БСП здобула 47 %, СДС - 36 %, Рух за права і свободи турків і мусульман у Болгарії (РПС) — 6 %. Вибори засвідчили, що переважання БСП у парламенті (211 місць з 400) було вкрай ненадійним і не відбивало реального співвідношення сил. у суспільстві, яке прагнуло демократичних перетворень. Мітинги, демонстрації, особливо бурхливі виступи студентів змусили БСП, яка не поспішала реформуватися і не відмовилася від попередніх комуністичних установок, піти на поступки. 5 липня 1990 р. П. Младенов пішов у відставку з посади президента. Вибори нового глави держави тривали у Великих Народних Зборах близько двох тижнів. Лише у шостому турі президентом було обрано лідера СДС Ж. Желєва, який приступив до виконання обов'язків 1 серпня 1990 р. Однопартійний уряд БСП сформував Андрій Луканов, який обіймав при Живкові високі посади в органах господарського управління.
Падіння виробництва, що посилювалось, товарний голод, відсутність реальних економічних реформ, спрямованих на злам командно-адміністративної системи і перехід до ринкових відносин, дорожнеча та інфляція спричинили падіння впливу БСП, що змусило її до нових компромісів. Наприкінці 1990 р. основні політичні сили виробили угоду про гарантії мирного переходу до демократичного суспільства, яка була підписана представниками 15 партій і організацій. Тоді ж пішов у відставку уряд Луканова, мотивуючи це відсутністю підтримки парламенту. 19 грудня 1990 р. був утворений коаліційний кабінет, до складу якого ввійшли представники БСП, СДС, РПС. Уряд очолив безпартійний Дмитро Попов.
Новий кабінет розпочав кардинальну економічну реформу. У лютому 1991 р. було лібералізовано ціни, скасовано субсидії на товари, крім палива, бензину і дитячого одягу. Ціни зросли у кілька разів, проте "шок" дещо пом'якшувався компенсаціями і підвищенням заробітної плати. Влітку розпочалася "мала приватизація", яка охопила невеликі підприємства, магазини, кав'ярні, бензоколонки тощо. Проте реформа проводилася з великими труднощами. Кількість безробітних у 1991 р. перевищила 400 тис. чоловік і зберігалася на цьому рівні до кінця 1994 р. Негативно позначилися на стані болгарської економіки розрив традиційних економічних зв'язків з колишніми країнами РЕВ, перехід на міжнародні економічні розрахунки у твердій валюті. Дуже повільно впроваджувався в життя закон про приватну власність на землю, прийнятий у 1991 р. До середини 1994 р. лише 15 % земельних угідь було повернуто власникам, причому серед нових господарств переважали дрібні (розміри земельних наділів не перевищували 1—3 га).
12 липня 1991 p. ВНЗ затвердили Конституцію Республіки Болгарії (РБ). Основним законом гарантувалися різні форми власності, свобода господарської ініціативи, політичний плюралізм, парламентське управління, розподіл влади. Конституція проголосила неприпустимість автономних територіальних утворень, забороняла існування партій на етнічній, національній чи релігійній основі. Главою держави проголошувався президент, "який уособлює єдність нації і представляє Болгарію в міжнародних відносинах", створює "службовий уряд", який функціонує лише до затвердження уряду Народними зборами, що складаються з 240 депутатів. На президентських виборах у січні 1992 р. знову переміг Ж. Желєв.
Наслідком виборів до Народних зборів (19 жовтня 1991 p.), на яких СДС дістав 110, БСП - 106, а РПС - 24 місця, була втрата соціалістами монополії в органах законодавчої і виконавчої влади. Так завершився перший етап демократичних перетворень у Болгарії.
5.Культура Болгарії
Розвиток болгарської культури та мистецтв після Другої світової війни був цілком підпорядкований завданням побудови соціалізму, а вся творча діяльність митців потрапила під адміністративний прес комуністичної влади. Утвердження нових підходів у сфері культури відбувалося в умовах формування тоталітарного режиму й було пов'язане із розповсюдженням т. зв. «теорії безконфліктності» та спрощеного тлумачення принципів соціалістичного реалізму. Наслідки цієї політики знайшли віддзеркалення у художніх творах того часу, у яких робилася спроба втілити соціальні та моральні зміни в житті болгарського суспільства.
За таких умов освіта, наука та культурно-мистецька діяльність були перетворені на головний засіб ідеологічного впливу та «виховання людини нового суспільства». Особливу увагу комуністична влада приділяла освітній системі. Так, з 1948 р. була запроваджена безкоштовна початкова освіта, а з 1959 р. - обов'язкова восьмирічна. Державна система освіти складалася з дошкільної (дитячі садки), початкової (чотирирічні школи), неповної середньої (восьмирічні школи) та середньої (прогімназії та гімназії). У середині 70-х років у Болгарії існувало 538 професійно-технічних училищ та 26 вищих навчальних закладів. З 1989 р. стала запроваджуватися обов'язкова політехнічна освіта. Головними центрами науки залишалися Болгарська академія наук та Сільськогосподарська академія наук. Пріоритетна підтримка надавалася розвитку фундаментальних наук. Так, світове визнання отримали праці фізика Г. Наджакова (1896-1983), який відкрив фотоелектронний стан речовини.
Провідною темою художньої літератури НРБ стало утвердження революційної самовідданості та героїчного пафосу. Так, уже в період «народної демократії» великими накладами видавалися твори авторів «революційної» тематики: поетів X. Смирненського, Г. Мілева, Н. Вапцарова та прозаїків X. Радевського, Л. Стоянова та ін. Теми суспільно-історичної спрямованості знайшли віддзеркалення в романах таких письменників, як Д. Димов («Тютюн»), Г. Караславов («Прості люди»), Е. Станев («Іван Кондарев»), Д. Талев (твори, присвячені національно-визвольному руху в Македонії).
Однак революційно-героїчна тематика художньої літератури 50-60-х років уже з наступного десятиріччя змінилася на національно-патріотичну. Виховання на прикладах історичного минулого, яке мало сприяти формуванню національної гідності, перетворилося на провідне завдання системи освіти, літератури та мистецтва. Масштабно й урочисто було відзначено 1300-річчя болгарської державності.
Подальшого розвитку у другій половині XX ст. набули образотворче мистецтво та національна архітектура. Практично в кожному окружному місті існують художні галереї. Широкого визнання набули твори художників С. Ванева, З. Бояджієва, Ц. Лавренова, скульпторів Н. Терзієва, П. Мінчева, М. Георгієва, Д. Даскалова та ін. Досить переконливими є й здобутки болгарських архітекторів. Так, новаторськими рисами відзначаються курортно-готельні комплекси «Албена» і «Русалка» на узбережжі Чорного моря, будівлі театрів у Велико Тирнові та Шумені, Палац молоді у Благоєвграді, будинок Державної ради «Бояна» у Софії та ін.
Надзвичайно динамічно в Болгарії розвивалося театральне мистецтво. Якщо після Другої світової війни було відкрито 12 державних і 7 муніципальних театрів, то вже на початку 80-х років у країні кількість професійних театральних колективів перевищила шістдесят, а найбільшою популярністю користувалися вистави Національного театру імені І. Возова, Державного театру сатири, Театру болгарської армії.
Подальшого розвитку в Болгарії набуло музичне мистецтво, яке охоплює як традиційний, так і різноманітні сучасні напрямки. Кількість театрів опери та балету в країні досягла восьми, а державних симфонічних оркестрів - десяти. Далеко за межами країни стали відомими музиканти та виконавці державної філармонії, симфонічного оркестру болгарського радіо й телебачення та інших творчих колективів.
Традиційну болгарську музику виконує багато народних ансамблів, серед них провідне місце займають Національний ансамбль «Філіп Кутев» (Софія), «Пірін» (Благоєвград), «Північний ансамбль» (Плевен) та ін. Серед пісенних колективів - ансамблі «Пісні Пірінських гір», тріо «Болгарія».
Широкої популярності як у болгарських, так і в зарубіжних музикантів та виконавців набули міжнародні фестивалі та конкурси артистів балету (Варна), камерної музики (Пловдив), бального танцю (Бургас), молодих оперних співаків (Софія), поп-музики «Золотий Орфей» (Золоті піски), тижні сучасної музики (Русте й Софія). Велика кількість глядачів збирається на фольклорних фестивалях у Копривштиці, давніх танців «Кукері і Сурвакарі» у Перніку, народних ансамблів у Бургасі та на Золотих пісках.