Н.А. Копанев
Темі "Вольтер і Росія" традиційно приділялося і приділяється велика увага. Досить сказати, що недавно вийшов бібліографічний покажчик "Вольтер у Росії" - це об'ємний тому великого формату, що включає тисячі бібліографічних описів. Проте до цих пір залишаються питання, частково або повністю не вирішені ні вольтероведамі, ні істориками XVIII ст. Так, в роботах про Вольтера практично нічого не говориться про його стосунки з одним із братів Веселовський, Абрамом Павловичем (1683-1780), фігура якого насправді є дуже важливою для розуміння всього женевського і Фернейский періодів творчості французького просвітителя. Саме А.П. Веселовський, петровський дипломат 1710-х рр.., Був вірним другом і консультантом Вольтера в 50-70-х рр.. XVIII ст. з усіх питань, що стосуються Росії і її історії. Родинне коло А.П. Веселовського довгі роки був колом спілкування Вольтера: його старша дочка Катерина була з 1766 року заміжня за Філіберто Крамером, видавцем основних творів Вольтера.
* Вираз "російський Вольтер" запозичено нами у французького дослідника Рене Помо.
** Вольтер в Росії. Бібліографічний покажчик. 1735-1995. М., 1995.
Але звернемося до початку XVIII ст., Коли барон Петро Павлович Шафіров, російський віце-канцлер, був присутній у Парижі на одній з перших постановок трагедії Вольтера "Едіп". Видання "Едіпа" з бібліотеки Шафірова збереглося до теперішнього часу в Бібліотеці Російської Академії наук у Петербурзі. Це був, по суті, перший епізод знайомства російського Двору з творчістю Вольтера. Петро Павлович Шафіров, як відомо, був двоюрідним дядьком братів Веселовський, він дбав про їхнє виховання і навчання, він, а також князь Меншиков, опікувалися молодих людей, і коли вони досягли зрілого віку, знайшли їм дуже важливі посади в російській колегії закордонних справ. У 1715 р. старший з братів Веселовський, Абрам, був призначений резидентом російського царя у Відні, Ісаак Павлович Веселовський служив секретарем при російською після в Англії та Голландії князя Куракіна, Федір Павлович був російським резидентом у Лондоні.
Звичайно, такого запаморочливого успіху ця сім'я не могла б досягти без особливого заступництва до них як самого імператора, так і його дружини, майбутньої імператриці Катерини I. На думку сучасного дослідника Філіпа Євреїнова, до 1718 р. при дворі Петра I згуртувалася цілком певна група нової російської знаті, яка мала не тільки великими матеріальними ресурсами, здобутими як легально, так і шляхом присвоєння казенних грошей, а й власною ідеологією. Зокрема, саме Петро Шафіров був одним з ініціаторів політичного та династичного зближення російського і французького дворів. Саме він вів переговори в Парижі про видачу заміж дочки Петра Великого Єлизавети за будь-якого французького принца, він же прагнув домогтися посередництва Франції в польсько-російських справах.
Однак грім над згуртованим сімейством грянув несподівано: у 1717 р. під час своєї другої подорожі до Амстердама Петро I отримав два доносу про те, що Меншиков, Шафіров, володар Сибіру князь Гагарін і кілька інших його підданих мали величезні багатства в амстердамських і лондонських банках, багатства, приховані від скарбниці. Наслідком, що почався відразу ж, було встановлено коло винних, який співпав з найближчим оточенням Меншикова. Один з епізодів цієї історії - затримання в Данцігу в 1720 р. при спробі втечі з Росії Якова Веселовського, секретаря Меншикова, що мав при собі цінних паперів (асигнацій) на 400 тис. рублів. Судячи з усього, інші брати Веселовські були не меншими, а можливо, ще більшими власниками "чорних грошей". У 1719 р. Петро наказав повернутися до Росії Абраму Веселовському, але той відмовився виконати наказ монарха і втік спочатку в Гессен-Кассельський володіння, а потім до Англії, де його брат Федір все ще виконував обов'язки посланника. Дізнавшись про цю обставину, Петро зажадав повернення вже Федора Веселовського до Росії, але і він відмовився, мотивуючи відмову тим, що не хоче відповідати за вчинки свого брата.
Федір і Ісаак Веселовські були повністю реабілітовані у всіх своїх правах тільки після приходу до влади імператриці Єлизавети Петрівни. Основою їх нової кар'єри в Росії стала близькість братів до Михайла Іларіоновичу Воронцову, родичу російської імператриці, але, можливо, існували й інші більш міцні узи, що зв'язували інтереси сім'ї Шафи-рових-Веселовський з Катериною I і її потомством. Інакше важко пояснити, чому члени опального сімейства за лічені місяці після сходження на престол Єлизавети Петрівни були не тільки повністю прощені, але й стали виконувати конфіденційні доручення російської імператриці. Ісаак Павлович Веселовський у 1740-х рр.. -Таємний радник і член Колегії іноземних справ. Його підпис стоїть під всіма доповідями Конференції Колегії на найвище ім'я нарівні з підписами канцлера А.П. Бестужева-Рюміна та віце-канцлера М.І. Воронцова. У 1742 р. він став вчителем російської мови племінника Єлизавети Петрівни Петра Федоровича, майбутнього імператора Петра III. Федір Павлович Веселовський в 1743 р. отримує титул церемоніймейстера Імператорського двору і на наступний рік відвозить до Німеччини пропозицію про шлюбний контракт Петра Федоровича з принцесою Софією Фредеріка Августа Анхальт-Цербтской, майбутньої Катериною II.
Абрам Веселовський вибрав собі інший шлях. Після поневірянь по Європі він на початку 1740-х рр.. оселився остаточно в Швейцарії, вдало одружився на Маріане Фабрі (1741) - доньки першого синдика Женеви і не захотів повертатися на батьківщину. До того ж він був у цей час дуже багатою людиною, про що говорять багато відомих зараз факти. Залишившись в Женеві, А.П. Веселовський аж ніяк не втратив інтересу до Росії. Як писав відомий історик XIX ст. В. Строєв: "Він продовжував залишатися тісно пов'язаним зі своєю колишньою батьківщиною, жваво цікавився всім, що її стосувалося. Зокрема, він збирав колекцію всіх іноземних публікацій про Росію і навіть у нас є свідчення про те, що він написав книгу, яка спростовує недоброзичливі судження, які іноземні письменники поширювали про характер слов'янської імперії ". У 1740-1770-х рр.. Веселовський листувався з Воронцовими, І.І. Шуваловим і зі своїми братами, що жили в Росії, виконуючи по суті роль неофіційного російського резидента в Женеві.
Як ми вже писали, доля сім'ї Веселовський була нерозривно пов'язана з діяльністю тієї придворної партії, яка в різні десятиліття XVIII ст. називалася то партією Шафірова, то курляндской партією, то партією Бірона, то голштинської партією. Інтереси цього придворного руху завжди були пов'язані зі створенням доброзичливої історичної картини петровських реформ, і тут у поле зору Петербурзького двору завжди опинявся Вольтер - спритний історик і видатний полеміст і популяризатор.
Відомо, що перший свій великий історичний твір "Історію Карла XII" Вольтер написав за порадою барона Фабриціуса, посланника Голштиньского герцога, який був одружений на старшій дочці Петра I Ганні Петрівні. Основні роботи над "Історією Карла XII", вихід книги у світ збіглися з першими роками життя майбутнього Петра III. У 1734-1735 рр.. герцог Голштінський неодноразово запрошував Вольтера оселитися в його замку в Кілі, пропонуючи дуже солідну винагороду. Ймовірно, мова йшла про те, що Вольтер мав стати вихователем майбутнього Петра III, а також офіційним голштинским історіографом: обидві пропозиції перебували в тісному зв'язку, тому що Петро III був онуком не тільки Петра Великого, але і Карла XII. Цей феномен голштинської-російської історії був досить добре вивчений А.С. Мильнікова, який написав, що з самого свого народження у Петра III було тільки два шляхи в житті: або стати королем Швеції, чи імператором Росії. У 1730-х рр.., Коли російський трон був по суті зайнятий спадкоємцями не Петра, а Івана V, для Петра III був відкритий шлях тільки до шведської корони. І Вольтер мав висвітлити цей шлях.
Але після воцаріння Єлизавети Петрівни Петра Федоровича стали виховувати вже як спадкоємця російського престолу. Виникла необхідність у створенні історичної праці про Петра Великого, праці, який міг би прищепити майбутньому імператору повагу до свого російського предка, гордість за славу Росії. У цей же час відбувалося політичне зближення Росії і Франції, і Вольтер, який мав титул королівського історіографа, більш ніж будь-хто інший підходив для російського Двору. У 1745 р. Вольтер за посередництва французького посла в Петербурзі офіційно звернувся до російської імператриці, повідомляючи їй про своє бажання написати славну історію її батька. Ця пропозиція не тільки логічно виникало з династичної боротьби на півночі Європи, учасником якої був Вольтер, але і стало символом російсько-французького культурного і політичного союзу.
Питання про написання російської історії придворним історіографом Людовіка XV обговорювалося М.І. Воронцовим і д'аржансон у зв'язку і поруч із суто політичними і навіть військовими зобов'язаннями, які Росія і Франція могли б взяти на себе при майбутніх територіальних і політичних переділах Європи. У 1746 р. російський віце-канцлер приїхав до Парижа. У 1747 р. Вольтер став почесним членом Петербурзької Академії наук, тобто по суті був зарахований на російську службу, так як Академія наук за її регламентом підпорядковувалася безпосередньо канцлеру, міністру закордонних справ.
Однак політика часто важко передбачувана. Франко-російський союз припускав втручання Росії у війну проти Габсбургів, так звану війну за "австрійську спадщину". Однак при російською Дворі була партія, налаштована за союз з Марією Терезією, партія Бестужева-Рюміна, яка в 1748 р. змогла підготувати своєрідний дипломатичний переворот в Петербурзі, в результаті якого відносини з Францією були не просто призупинено, а розірвані. Природно, що і Вольтер, вже готувався до лаврів російського історіографа, виявився персоною нон грата. Більш того, в 1748 р. в другому томі свого дрезденського зібрання творів він опублікував "Анекдоти про Петра Великого", в яких написав про Петра I і Катерини I без дотримання імператорських почестей. "Анекдоти про Петра Великого" зіпсували репутацію французького просвітителя при російською дворі і зіграли на руку австрійської партії. А.П. Бестужев-Рюмін задіяв у боротьбі проти Вольтера розгалужену мережу російських видавничих та літературно-політичних агентів у країнах західної Європи.
Серед видавців, які сприяли цій боротьбі, треба назвати, перш за все, гаагських видавців П'єра Госса, П'єра де Хонда і Жана Неома, які видали як "Вольтеріану", так і ті твори, які в наіболипей мірою пошкодили репутації Вольтера в Німеччині. Всі названі видавці в різний час були офіційними посередниками петербурзького Двору і Петербурзької Академії наук: П'єр Госс з 1721 р., його син П'єр Госс-молодший з 1743 р., Жан Неом з 1739 р., П'єр де Хонд-у 1737 р. За усіма цими видавцями стояла особистість Йоганна Альбрехта фон Корфа, російського посла в Данії. Цікаво відзначити, що один з учасників переслідувань Вольтера тих років кавалер Де Менвільер через деякий час після "франкфуртського скандалу" став одним з перших професорів Московського університету.
Однак у 1756-1757 рр.. спостерігається нове військово-політичне зближення Росії і Франції, обумовлене початком відкритої конфронтації Франції з Англією. Вже в 1753-1754 рр.. в Канаді і в Індії стали відбуватися збройні зіткнення між французами і англійцями. У Європі Англія уклала союз з Прусією, який повинен був створювати постійну континентальну загрозу для Франції і не давати їй можливості активно діяти ні в Північній Америці, ні в Індії. Франція опинилася перед єдиним можливим вибором - укласти союз з Росією для нейтралізації Пруссії та Англії у Європі. Вже в березні 1757 Вольтер, усвідомлюючи майбутні зміни в Європі і в його долі, написав Софії Шарлоті Альденбургской, графині Бентінкт, наступне: "Швидко переходимо до російського двору. Пошліть мені, мадам, всі анекдоти як" за ", так і" проти ". Як Ви мені їх передасте? Я в цьому покладаюся на Вас. У Женеві є старий міністр, який послужив Росії 20 років і розбереться в усьому, що Ви мені надішлете". Коментатори повного зібрання листування Вольтера цілком виразно побачили в "старому міністрі" саме Абрама Павловича Веселовського. Факт абсолютно неабиякий, що говорить про те, що Абрам Веселовський був не просто консультантом, а й своєрідним співавтором Вольтера, його літературним секретарем.
Наприкінці того ж 1756 Шувалов і Воронцов готують новий російсько-французький договір, який остаточно оформляється в січні 1757 р. Відразу ж після отримання звістки з Франції в Петербурзі в січні 1757 р. стверджує план майбутньої війни проти Фрідріха II. Буквально в той же день Шувалов направляє Вольтеру запрошення приїхати до Петербурга для написання історії Петра Великого. У лютому 1757 р. Федір Павлович Веселовський, який перебував у Женеві в гостях у свого брата, передав Вольтеру нова пропозиція - писати історію Росії, залишаючись в Женеві, але користуючись тими документами, які йому будуть надсилати з Петербурга. Як бачимо, практично жоден епізод взаємин Вольтера з Росією в цей дуже важливий період часу не обходився без посередництва Веселовський.
Звернімося ще до одного документу - знаменитому листа Вольтера до І.І. Шувалову від 8 серпня 1757 р., у якому Вольтер повідомляв про завершення їм перших дев'яти розділів "Історії Петра Великого". І тут же зауважив, що якийсь пан Вецлов усно передав йому побажання І.І. Шувалова направити для навчання в Женеву декількох молодих росіян. Цей факт також не був прокоментовано в останній роботі Мерва, хоча згадуваний Вольтером Вецлов - це не хто інший, як Абрам Веселовський. Згадка Веселовського між тим побічно свідчить про те, що він взяв участь у складанні цих перших дев'яти розділів, так як незаперечно, що в одного Вольтера навряд чи вистачило б часу для такої великої роботи за такий короткий термін (практично за два місяці). Прямим підтвердженням цього факту може послужити третій том російських рукописів Вольтера, що зберігається в даний час у Петербурзі в бібліотеці Вольтера. Він складається саме з тих документів, які були використані для написання цього фрагмента твори. В основному, це матеріали, пов'язані з життям Франца Лефорта, витяги з його записок, документи про Великий посольстві Петра в країни Західної Європи, на чолі якого був поставлений Лефорт, пізніша листування племінника Лефорта зі своїм батьком. Але тут же ми бачимо і цілий комплекс оригінальних листів, автографів, адресованих Абраму Павловичу Веселовського. Вражаюче, але це єдиний комплекс оригінальних документів у всіх російських матеріалах Вольтера, що зберігаються нині в Петербурзі. Мова йде про двох листах барона Кнюпхаузена "до пана барону Веселовському, міністру його царської величності у Відні", трьох листах барона Андрія Івановича Остерман, трьох листах барона Шуленбурга, австрійського політичного і військового діяча, а також про лист барона Шлейміса від 9 червня 1719 р ., тобто листах, які вже до того періоду, коли Петро I зажадав повернення свого віденського резидента до Петербурга. Всі ці документи Вольтер міг отримати тільки з одного джерела - безпосередньо від Абрама Веселовського. Цей факт також досі не привертав уваги дослідників.
Створення "Історії Петра Великого" здійснювалося Вольтером при самому активній участі тих людей, які особисто знали російського монарха. Співавторами і помічниками Вольтера були майже виключно родичі П.П. Шафірова, брати Веселовські, а також представники голштинської партії, включаючи Воронцових і Шувалових. Не дивно, що після приходу до влади Катерини II практично всі учасники підготовки та видання "Історії Петра Великого" Вольтера пішли у відставку. Причому Федір Павлович Веселовський подав прохання про звільнення з посади куратора Московського університету в день коронації Катерини II в Москві.