Владишевская Т. Ф.
Читання співучо становило невід'ємну частину богослужіння християнських церков, воно було важливим елементом західної та східної християнської служби, майже половину якої займало читання молитов, псалмів, священних книг. Распевно вимовлене слово лежить в основі всього давньоруського церковного співу і всієї системи давньоруського церковно-співочого мистецтва. Багато чого з особливостей давньоруського церковного распевного читання до нас не дійшло, але деякі особливості збереглися в старообрядницької середовищі, наприклад, повчальні різдвяні читання в синодальної церкви не збереглися, в той час як їх читають у старообрядців чинно, особливими розспівами повчальних читань. Єдине такого роду повчальне читання в синодальної церкви збереглося лише в службі Пасхальної заутрені, це "Слово Іоанна Златоуста".
Давні традиції читання співуче збереглися у старообрядців, які відомі своїм принциповим консерватизмом, прихильністю до старовини, прагненням будь-якою ціною зберегти у всіх деталях стародавні обряди, висхідні до апостольських часів. У храмах і будинках старообрядців тримали ікони старого листа, читали молитви за старими книгами, співали церковні розспіви по крюкам. Давні традиції передавалися усним шляхом у школі чи на криласі від учителя до учня, від старших співаків до більш молодим. Так, зокрема, збереглася і традиція читання співуче священних книг, яка має дуже давні корні1.
І. І. Вознесенський в одній зі своїх робіт відзначив, що церковний спів схоже з читанням співуче, їх відрізняє лише наспів - більш короткий і простий за своїм музичному побудові, або більш протяжний і развітий2. Дійсно, музичне будова, структурні закономірності распевного читання особливо близькі до найбільш простим давньоруським хоровим речитативний церковним розспівуючи - найпростішим видами осмогласія - малому знаменною розспіви, подібне.
Слід відзначити важливу роль читання у формуванні російського культового мелосу. У різноманітних погласіцах распевного читання були вироблені стійкі мелодичні формули, які визначили ладових і інтонаційний характер мелодики давньоруських розспівів. Вони вплинули на структуру церковних піснеспівів всіх видів - малого знаменного розспіву, осмогласной псалмодии, подібне, осмогласія столпового знаменного розспіву. Разом з тим погласіци распевного читання близькі до деяких жанрах фольклору - плачів, билин.
Мелодика распевного читання повністю підпорядкована слову. У ньому тонко відображені інтонації російської прозової мови, оповідної декламації, які проникли і в російське хоровий спів. Читання співучо в порівнянні з іншими церковними музичними жанрами більш вільно засвоювалося читцями і співаками, так як мелодії для читання текстів були прості і виразні, вони приковували увагу слухача.
Читання співучо на Заході називається "літургійним речитативом" 3. Цим терміном зручно скористатися і щодо російського церковного читання, оскільки воно була речитатив, що звучить за службою (Літургією та іншими чинопослідування). Термін "літургійний речитатив" дозволить внести ясність і в класифікацію давньоруських літургійних жанрів. Порівняння російської та григоріанського літургійного речитативу чітко показує їх родинні риси, що ведуть до загальних витоків.
Коріння літургійного речитативу лежать у найдавніших культах Іудеї, Греції, Єгипту. Вони безпосередньо походять від давньоєврейського богослужіння і грецької просодії.
У стародавнього іудейського богослужінні різного роду біблійні книги - Закон і Пророки - читали співуче. У цих текстах була особливого роду музична акцентуація, яка була близька до граматичним знаків пунктуації та відображала інтонації виразного читання. Кожен вид читання за староєврейською богослужінням мав свій певний мелодійний тип або музичну акцентуацію, яка змінювалася згідно з змістом книг: "П'ятикнижжя за характеристикою рабинів повинно мати звуки м'які, але низькі; Пророки - звуки високі і грізні; Притчі - вкрадливі; Пісня пісень - жваві і веселі; Еклезіаст - серйозні і суворі "4. Ця традиція розрізняти види церковного читання перейшла і в християнський культ Заходу і Сходу: в давньоруської православної церкви читання Євангелія та Апостола відрізнялося від інтонацій читання молитов, дуже різноманітно читалася Псалтир Давида, особливо виразно звучали за службою повчання, Тлумачні Євангеліє, житія святих, Синаксаре, Пролог.
Іншою важливою основою літургійного речитативу послужило давньогрецьке просодическое читання. Воно, як відзначають різні історичні свідчення, не перевищувало діапазону природного мовного інтонування. Ритор Діонісій з Галікарнасу, що жив в 30-і рр.. I в. н. е.., так описував музичний тип давньогрецького просодії: "Мелодія мови змінюється інтервалом рівним квінті, а голос не переходить межі діапазону більше, ніж на три з половиною тони" 5. Давньогрецька просодія, як і стародавнього іудейського читання, мала спеціальні знаки, що виставляються в тексті і призначені для позначення музичних акцентів, які сприяли виразному декламування. Знаки просодії і акценти виділяли окремі склади або слова, визначали звуковисотні лінію декламування, відбивали синтаксис і всю виразну сторону мови. Ці знаки були пов'язані і з довготою або стислістю голосних звуків, з придихами, патетикою.
Грецькі знаки просодії згодом послужили основою для особливої музичної знакової системи Візантії - екфонетіческой нотації (X-XII ст.), Предназначеннной для читання співуче священних книг. Термін "екфонетіческая нотація" (від грец. Ek-fonesis - вимова) вперше був використаний в роботі Гзетіса, який вказав на вживання східною церквою різних видів співу і читання співуче книг Старого і Нового Завета6. Книги, які читали за богослужінням, мали "екфонетіческой знаки" для "велемовно", гучного читання співуче.
На різні типи распевного читання, поширені у Візантії, вказує Е. Веллес 7. У грецьких церквах виділяються дві традиції - монастирська і соборна, розповсюджена в митрополичих Церквах. У монастирях служба була розроблена менш ретельно, читання текстів повинно було бути просто співучим, кантиленні, в той час як у митрополичих церквах читання було настільки розвинене, що вже ніби переходило в даний спів.
При урочистому читанні перікопа існували певні правила: "Як показують екфонетіческой знаки рукописів, распевное читання слід було за синтаксичною структурою фрази в кожній її деталі. Тільки останній вірш кожного уривка священного читання має особливу нотацію, що характеризується використанням подвійних знаків, ніколи не зустрічаються в головній частині уривка . На відміну від решти частини читання, кінець підкреслювався особливим співом, що наближається до емоційного "8. Інтонаційне будова грецького распевного читання слід було структурі тексту, його фраз, що знайшло відображення у знаках екфонетіческой нотації.
Читання співучо, звучала регулярно в щоденній практиці грецького богослужіння, у своєму характері і музичних особливості у великій мірі збереглися від найдавніших часів до наших днів. Веллес вважає, що сучасний спосіб распевного читання грецької церкви істотно не відрізняється від старовинної традиції читання текстів.
Як відомо, екфонетіческая нотація не піддається точній розшифровці, оскільки вона занадто узагальнена. Знаки екфонетіческой нотації за зовнішнім виглядом близькі інший, теж не розшифрованої ранньовізантійської нотації типу coislin - куаленской нотації. В обох нотациях невідома точна музичне значення їх знаків та інтервального співвідношення між знаками.
Яскравим прикладом екфонетіческой нотації може служити грецьке Євангеліє IX ст. (ГПБ, грец. 21), в якому зустрічаються малі (всередині рядка тексту), підрядкові (під рядком) і надрядкові (над рядком) музичні знаки.
Уривки священних текстів з Євангелія, Апостола, Пророцтв, грецькі перікопи (по-слов'янськи - зачала) були призначені для читання на службі. Тому в них чітко фіксовані початок і кінець уривка. Проставлені в них знаки рідко мають в одних і тих самих текстах різних рукописів однаковий набір екфонетіческой знаків, у яких можна знайти чимало розбіжностей. Однак ці розбіжності стосуються окремих деталей, що не зачіпають основних принципів нотування. У східних церквах допускалася більша свобода в распевном читанні і співі, ніж на Заході.
Розшифровки екфонетіческой нотації є предметом особливого інтересу для музичної візантології, так як ця нотація стала першоджерелом, прообразом власне співочих - ранньою і средневізантійской нотацій. Вона ж поклала початок і іншим співочим безлінейним нотаціям - знаменної, кондакарной і пізнішим - демественній і подорожній.
Вивченням і розшифровкою екфонетіческой нотації займалися вчені різних країн. Одним з перших був французький дослідник Жан Тібо9, вперше опублікував візантійські джерела. Карстен Хег (Данія) зробив приблизну розшифровку рукописної пам'ятки Синайського кодексу X-XI ст. (Профітолога - збірника старозавітних пророцтв) 10. При цьому Хег застосував особливий метод дослідження: крім першоджерел - найдавніших рукописів - він звернувся до живої Сучасне традиції читання, використовуючи фольклорні методи у вивченні церковної музики. У 1931 р. членами Товариства записів грецьких пісень спільно з Паризьким університетом була здійснена експедиція до Греції, під час якої були зроблені різні записи, в тому числі читання Євангелія Самосским митрополитом Іринеєм.
Цей запис, відтворена в роботі Хега11, говорить про те, що грецьке читання священних текстів мало великий мелодійністю. Особливо прикрашеними були кінцівки перікопов (зачав, уривків Євангелія, призначених для читання за службою). Та й саме читання у греків в порівнянні з російським і в даний час значно распевное. Запис читання уривка перікопа Євангелія від Марка (16; 1-8), прочитаного митрополитом Іринеєм Самосским, була ретельно розшифрована в Паризькому інституті фонетики. Ця фонограма відображає всі найтонші відхилення голоси: четвертітоновие співвідношення звуків, ноти, що починаються з "під'їзду", акцентіруемие склади і т. д. Цікаво, що, незважаючи на безліч суто східних прикрас, вуалюються основу мелодії погласіци митрополита Іринея, вона близька до деяких старообрядницьких погласіцам. В основі і тих і інших лежить опорний домінуючий тон, який опевается сусідніми ступенями (великий секундою зверху і малої знизу), виняток становить лише кінцівка тексту, у греків прикрашена багатим мелодійним розвитком і хроматізірованная; кінці читань у російських старообрядців завершуються невеликою заокругленням.
Форма екфонетіческой знаків у слов'янських рукописах в більшості своїй дублювала візантійську екфонетіческой нотацію, але в давньоруських рукописах кількість знаків набагато менше. Руська читанка набагато ближче до західноєвропейського літургійним речитативу-акцентусу. У ньому переважає опевание одного тону. Можливо, саме тому російські євангелія не так рясно нотіровани, музичні знаки в них найчастіше з'являються у місцях зупинок - мелодійних каденцій. Імовірно в цьому, як і в перенесенні окремих західних свят в російський календар, у використанні церковного дзвону, можна бачити західний вплив на російську богослужбову практику.
До самим стародавнім російським пам'яткам з екфонетіческой знаками відноситься найстаріша російська датована книга Остромирове євангеліє (1056-1057 рр..) І так звані Купріянова (або Новгородські) листки XI ст. - Уривки з слов'янського Юсовою Євангелія, в яких музичні знаки проставлені найбільш ретельно. Мабуть, це єдина слов'янська рукопис, в якому є майже всі знаки екфонетіческой нотації, що зустрічаються у грецьких священних книгах. Система розстановки знаків також аналогічна візантійської: мелодично розвинені фрагменти читання (кінцівки) нотіровани більш детально, ніж центральні частини, які зазвичай більш прості і мелодічни12.
У стародавніх слов'янських текстах, як і в грецьких, абсолютно очевидний зв'язок між знаками екфонетіческой нотації і знаками пунктуації, оскільки і ті й інші знаки служать спільної мети: вони ділять текст відповідно до його змістом і сприяють виразності читання.
Характерно, що розділовий знак крапка використовується тут і як музичний знак. Те ж відзначають і в григоріанському співі, де точка виконує таку ж двояку функцію. У музичному сенсі вона позначала спуск мелодії. У цьому відношенні цікава фразування "Заповідей блаженства" в Остромировом євангелії (к. 211-212 об.). Тут точка щоразу ставиться після слова "Блаженні", що явно вказує на необхідність інтонаційно відокремити це слово від наступної фрази. Точка виконує роль музично-смислову, так як з точки зору пунктуації синтаксичний знак тут не потрібно.
Екфонетіческая нотація протрималася в російських службових книгах протягом кількох століть. Іноді вона зустрічається й у рукописах більш пізнього періода13. У російських євангеліях XIV-XVI ст. ця нотація використовується рідко, непослідовно. Наприклад, у Луцькому Євангелії XIV ст. зустрічаються переважно Крижі, які проставлені тільки в місцях зупинки читання.
Читання співучо було особливим предметом шкільного навчання. У матеріалах Стоглавого собору (1551 р.) вказується на необхідність по всіх містах створювати "училища книжкові", пропонується всьому грамотному духовенству навчати дітей "честі і писати", усім православним християнам віддавати дітей "на вчення грамоті, книжкового листи і церковного петья салтичного ( псалтирного) і читання налойного "(тобто распевного читання службових книг у аналоя), а також" кананарханію по чину церковного "(тобто виголошення тексту рядок за рядком, після чого цей текст пропевается хором) 14.
Така освіта було характерно в епоху Середньовіччя як на Заході, так і на Сході. Учнів католицьких монастирів, наприклад, також навчали виразного читання співуче (це входило у програму уроку співу). Учитель, що навчав дітей співу, одночасно викладав і церковне чтеніе15.
Читання співучо вчили і в старообрядницьких школах, але в основному це мистецтво спотикало на кліросний практиці: співаки переймали один у одного інтонації і манеру читання.
І. Вознесенський цілком вірно зазначив, що найбільша виразність церковного читання залежить від "розуміння читає", від проникнення в зміст тексту і від здатності до різноманітної інтонації. "Церковний читання, - пише Вознесенський, - має бути правильне, ясне, неквапливе, роздільне, важливе за характером, співуче, виразне, зрозуміле і значне" 16.
Погласіци
Давньоруська практика виробила норми музичного распевного читання - погласіци, відповідні різновидам текстів. Погласіци - це оформлені мелодійні фрази, що представляють собою мелодійну хвилю, або речитацию на одному звуці. Основною ознакою погласіци є співвідношення між панівним, домінуючим тоном і тоном завершальним, кінцевим. Погласіца дозволяла тонко музично оформляти і виспівувати будь-який текст, його ударні, ненаголошені склади, акценти. Вони допомагали читця при читанні текстів співуче за богослужінням. Про Читець часто казали: "У нього гарна погласіца", при цьому малася на увазі не тільки сама музична інтонація, а й уміння читця осмислено і виразно озвучити текст.
Термін "погласіца" існує й донині в старообрядницької середовищі. Він використовується в різних значеннях, у тому числі застосовується по відношенню до простих видів осмогласія - псалмодическими осмогласія, самогласнам малого знаменного розспіву. З цими видами осмогласія пов'язані і мнемонічні (від грец. Мнемоном - пам'ять) погласіци, призначені для запам'ятовування мотивів восьми гласів. Мотиви-памятогласія служать для запам'ятовування мелодійних моделей кожного з восьми гласів малого знаменного розспіву, наприклад, "Гряде чернець з монастиря" і "Адам від землі". Такі памятогласія для читання співуче не вживалися, тому що вони освоювалися практично на криласі.
У всіх випадках погласіца є коротку музичну фразу, узагальнено характеризує наспів голосу або псалмодії.
Погласіца незалежно від призначення (хорового або сольного) вкладається в одну строфу - однорядковий мелодійну фразу, відповідну рядку тексту. Ця коротка мелодійна фраза регулярно повторюється протягом всього тексту і лише злегка варіюється при імпровізаційному читанні. Таким чином, в погласіцах поєднується стабільність, що йде від повторності, і імпровізаційність, яка обумовлена усною традицією распевного читання і індивідуальною манерою кожного читця, вимушеного пристосовувати коротку формулу погласіци до текстових рядках різної довжини.
Погласіци тісно пов'язані зі структурою тексту, з пропозицією, завжди несе в собі закінчену думку, тому погласіци - це явище не лише музичний, але й синтаксичне. Вони мають основний тон речитациі, їх музичний ритм відбиває ритміку слів, ударних і ненаголошених. Структура давньоруських погласіц багато в чому схожа з тонусом західноєвропейського літургійного речитативу, докладно описаними П. Вагнером в роботі, присвяченій григоріанським співу.
Літургійний речитатив
Музичні особливості літургійного речитативу тісно змикаються з інтонаційними закономірностями прозової мови і мовної інтонації. Як зазначає П. Вагнер, це пов'язано з тим, що літургійний речитатив знаходиться в прикордонній області співу і мови. Відомо, що мова приховує в собі виключно багаті музичні можливості. Мова здатна швидко перетворитися на спів. Вирази "співуча мова", "говорити співуче" вказують на цю особливість мови. Аналізуючи распевное читання в латинському обряді, Вагнер виявляє три найважливіших джерела, які дають життя літургійним речитативу. Всі вони сходять до природи мови: "Три основні чинники мови при повільному і виразному читанні читця самі по собі повинні впливати на літургійне слово: речитация на одному звуці, мелодійне відмінність синтаксичних знаків і сила наголосу слів" 17. Таким чином, музичні особливості, складові природу літургійного речитативу зводяться до трьох принципів:
- Речитація тексту однією повторюваному звук;
- Підкреслення синтаксичних акцентів, при якому розділові знаки відображаються на мелодиці речитативу (наприклад, з точкою зазвичай пов'язується коротка спадна мелодійна формула завершального характеру, з комою - коротка висхідна інтонація, особливими мотивами відзначаються в тексті питальні знаки, крапки з комою, а також початок фраз );
- Виділення ударних складів у тексті, розстановка акцентів у рядку визначають загальний ритм, який організовує всю музичну тканину рядка.
Ці три принципи діють як у католицькому літургійному речитативі, так і в російській распевном читанні і багатьох інших, вони ж визначають і основні структурні елементи; по західній термінології це:
- Initium - початок фрази, підбиває до основного тону речитациі (а);
- Tenor - основний тон речитациі, рівномірно повторюваний звук (б);
- Mediantе - полукаденція, що поділяє вірш на частини (зустрічається не всюди, переважно в читанні псалмів) (в);
- Finalis (punctum) - каденція в кінці вірша (г).
Така структура речитативу за своєю природою дуже стійка, тому що сходить до основ мелодичного інтонування слова давньоєврейської псалмодії. У зроблених А. Ідельсона записах присутні всі ті ж елементи18: initium - вступна інтонація (а), tenor - тон речитациі (б), mediante - полукаденція (в) і finalis - каденція (г).
У давньоруських погласіцах інтонаційна структура грунтується на внутрішньому взаємодії тону речитациі (tenor) - панівного тону (гт) і кінцевого тону (кт), завершального погласіцу. Терміни "панівний" і "кінцевий" тони вперше ввів Д. Розумовський у книзі "Церковний спів у Росії". Він використовував їх стосовно до осмогласія знаменного розспіву, однак, у читанні співуче ці поняття також можуть бути застосовані.
Види распевного читання
Давньоруський літургійний речитатив, запозичений разом з усім християнським культом, придбав на Русі музичні особливості, пов'язані з національним характером музики і російської мовної інтонацією.
Незважаючи на те, що видів церковного читання безліч, а погласіци літургійного речитативу різноманітні, все-таки їх можна об'єднати в дві основні групи:
- Псалмодическими речитатив;
- Рассказний речитатив.
Досвідчений слухач по одному лише наспіви погласіци може визначити характер тексту, який читають в даний момент служби, так як інтонація погласіци відображає рід читання, до якого вона належить.
Псалмодическими речитатив цілком пов'язаний з власне богослужбовими, священними книгами. Псламодіческі читали Псалтир, Євангеліє, Пророцтва Старого Завіту, єктенії, молитви, канони. Вигуки перед читанням Святого Письма також виголошувалися псалмодическими.
Рассказний речитатив належить до кола повчальних книг, в яких у жанрі "Слова" передавалися євангельські історії, житія святих - Златоуст, Пролог, Синаксаре, Четьї Мінеї та ін
Псалмодическими речитативом читається ціла група різних текстів, інтонаційно споріднена погласіцам. Цей тип речитативу з переважанням повторення одного тону і його опеванія насамперед характеризує читання псалмів.
Псалмодическими погласіци, записані в різних старообрядницьких громадах, зберігають стійкі, типові для псалмодіческого речитативу, спільні риси. Особливістю псалмодіческого речитативу є переважання основного панівного тону, який служить стрижнем погласіци. Кінцевий тон поєднується з основним, тим самим псалмодическими читання набуває рівність і злитість, необхідні для службового читання.
Псалмодическими речитатив з допомогою різних музичних засобів точно і тонко відбиває всі особливості інтонування літургійного слова. Для виділення ударних складів і акцентів інтонація в ньому може підвищуватися і знижуватися, відбувається подовження складів або опевание їх за допомогою допоміжних звуків. Велике смислове роль у погласіцах грають глибокі цезури і паузи. Закінчення текстового рядка завжди збігається з кінцем погласіци і, як правило, завершується паузою, яка служить не тільки відпочинком для читця, а й підкреслює зміст слова. Тривалість пауз залежить від логічного зв'язку подальшого з попереднім: якщо думка закінчена, то пауза може бути довшою і навпаки. Кінцівки, мета яких - урочисте завершення читання, виділяються особливим мелодійним обігом, як правило, виходять за межі інтонаційного кола і діапазону самої погласіци. Кінцівки євангельського читання часто звучать дуже урочисто, в самому кінці читець уповільнює і розширює темп і підвищує звук.
У синодальний період традиція распевного читання придбала особливий характер. Починали читання з найнижчого звуку, поступово підвищуючи тон. У читанні Євангелія, Апостола, паремій це підвищення по півтонах тривало протягом всього уривка: читання починалося тихим і дуже низьким звуком, поступово підвищуються в кожному рядку, воно доходило до вершини і закінчувалося на найвищому звуці діапазону і дуже голосно.
Однак найбільш древні традиції распевного читання без тотального підвищення тону речитациі зберігаються донині у старообрядців.
Інтонаційні особливості читання Євангелія
Читання пасхального Євангелія, записане в 1968 р. під час експедиції в Нижегородську старообрядницьку громаду, дає хороше уявлення про манеру старовинного читання. Два читця з яскраво контрастними голосами - молодий читець з сріблястим тенором (Л. І. Піменов) і густий бас (М. П. Гусєв) - читають 1 главу Євангелія від Іоанна псалмодическими погласіцей, поперемінно повторюючи кожну фразу, як це прийнято при урочистій пасхальної Літургії.
Псалмодическими погласіци будуються на інтонації подвійного опеванія, на речитациі звуку фа, на звуці фа і фігурації типу группетто в кінці погласіци. Читець виділяє ударні склади підвищенням або пониженням інтонації, смислові акценти - збільшенням тривалості. Всякому читання Євангелія передує вступний зачин - "Від Івана святого Євангелія читання. Будьмо уважні". Вступна фраза зазвичай виконується на кварту вище того головного тону, на якому читається сам текст Євангелія. Проте вже слово "Будьмо уважні" (тобто слухаємо, слухаємо) вводить в основний тон погласіци (фа). Читання починає тенор, бас повторює слова тенора на октаву нижче, він вимовляє текст більш чітко, карбовано.
В іншій старообрядницької громаді безпопівських спрямування (Ризької Гребенщіковской) той же уривок читання з Євангелія був прочитаний уставником громади Л. С. Михайловим. Погласіца, яку він при цьому використовував, ще більш лаконічна, сувора і рельєфна: це речитація тексту на одному-двох звуках із завершенням на короткій формулі типу группетто.
Як видно з наведених прикладів, тип читання псалмодическими погласіцей досить близький у старообрядців Нижегородської та Ризькій громад, що свідчить про стійкість традиції, що йде від давнини.
Арабський мандрівник і письменник Павло Алепський, який супроводжував подорож до Москви антіохійського патріарха Макарія в 1655 р. і який описав в своіхпутевих нотатках патріаршу службу в Успенському соборі Московського Кремля, звернув особливу увагу на читання Євангелія патріархом Никоном і описав його: "Тоді диякони, взявши Євангеліє, відкрили його перед патріархом; архідиякон ж став перед іншим Євангелієм, що лежав на аналої. Патріарх відкрив уста свої, і кликнув гучним голосом, кожне слово окремо: "премудрість, прости! почуємо святого Євангелія ". Коли він сказав це, з нього зняли митру і передали іншим дияконам, які поклали його на срібне блюдо. У відповідь патріарху той же повторив архідиякон. Патріарх почав перший вірш Євангелія, яке є сьогоднішнє Євангеліє про Страшний Суд з благовістя євангеліста Матвія, (і читав) вірш за віршем протяжно і співуче, особливо перед точкою, поки не скінчили Євангелія, прочитавши одинадцять віршів. Зупинка робилася не більше як через сім, вісім слів, з надзвичайним розтягуванням і співуче. Патріарху відповідав архідиякон, повторюючи вірш за віршем дуже протяжно до кінця "19. Опис з такими подробицями, зроблене в середині XVII століття спостережливим мандрівником, є одним з небагатьох такого роду письмових свідчень. Автор робить дуже тонкі спостереження про характер читання, зупинках перед точкою, неспішному характер читання, його розтяганні і навіть, хоча і не в усьому точно, кількість слів у рядках. Цей опис читання Євангелія на тиждень про Страшний Суд з перекликами патріарха з архідияконом дуже схоже на сучасний читання Євангелія на Великдень.
Великоднє читання в Остромировом євангелії
Найдавніша російська книга - Остромирове євангеліє (1056-1057 рр..) Починається з великоднього читання першого розділу від Іоанна, в якому проставлено знаки екфонетіческой нотації. Саме цей текст в даній рукописи нотіровани ретельніше інших, хоча і не так докладно, як аналогічні фрагменти грецьких євангелій.
При порівнянні музичних знаків даного рукописного матеріалу з Остромирова євангелія з читанням того ж уривка старообрядцями відразу ж виявляється їх тісний зв'язок. Текст Євангелія точками розділений на частини, відповідні закінченнях фраз і пропозицій. Знаки екфонетіческой нотації, що відзначають найпростіші інтонації опеванія, проставлені саме в місцях мелодійних каденцій перед зупинкою-цезурою. Зупинка найчастіше пов'язується з крижі (хрестом - †), аналогом якого в грецьких рукописах служить телей, що виконується в один довгий звук. У деяких місцях телей (або криж) з'єднується з іншими музичними знаками. Часто вона пишеться разом з сірматіке, за зовнішнім виглядом схожим на знак нескінченності або группетто. Цей знак буває перекресленим. Е. Веллес у своїй характеристиці екфонетіческой знаків відзначив схожість мелодичного малюнка знака та його начертанія20. Сірматіке і телей, з'єднані разом по вертикалі, швидше за все, і означають дуже поширений каденціонний зворот типу группетто з довгим звуком на кінці. У Остромировом євангелії такі знаки стоять у кінці фраз. Подібний мелодійний оборот звучить у момент каденції перед цезурою і в распевном читанні Євангелія у старообрядців. Підкреслено мелодійна кінцівка фраз характерна також і для сучасної православної церкви.
У Остромировом євангелії екфонетіческой знаки проставлені лише в кінці рядків, в середині фраз вони відсутні. Усередині рядка лише іноді зустрічаються точки, що відокремлюють одну фразу від іншої. Виходячи з характеру розстановки знаків у Остромировом євангелії, можна припустити, що в давнину распевное читання грунтувалося на рівному і спокійному речітірованіі на одному-двох звуках. Ті місця тексту, де погласіца відступала від однотонної, рівною речитациі і мелодично закруглятися, відзначалися особливими екфонетіческой знаками.
Ця давня традиція, зафіксована в найдавнішому російською рукописному джерелі, збереглася до цього дня у старообрядців. Ідентичність фразування, збіг зупинок при розподілі тексту на фрагменти (пор. приклади 4, 7, 8) обумовлюють подібність мелодичного оформлення кадансов-цезур, свідчать про незмінність і стійкості псалмодіческого типу распевного читання. Разом з тим порівняння суворою і простий манери російського псалмодування з грецькими традиціями говорить про їх значних відмінностях: грецьке читання священних текстів було більш мелодизованому, прикрашеним (про що свідчить набагато більшу кількість екфонетіческой знаків, проставлених у грецьких рукописах).
Читання Старого Завіту, пророків, теж інтоніруется псалмодическими погласіцей подвійного опеванія, наприклад, читання Премудростей Соломона.
Распевное читання псалмів
У православному богослужінні без читання і співу псалмів не обходилася жодна, навіть сама коротка служба. Дуже часто про співі і читанні псалмів згадується в давньоруській літературі. Так, у житії Феодосія Печерського сказано: "Псалтир співаючи устами тихо"; про князя Бориса: "Нача співати псалтир"; про преподобного Ісак: "Поча кланятися, співаючи псалми" 21. Псалмоспів входило не лише в чернече правило, а й взагалі в давньоруський ужиток.
У російській музичній медієвістиці існує досить поширене поняття - псалмодия. Цей термін має два значення - вузьке і широке. У вузькому сенсі псалмодия - це хорове або сольне речитативний спів тільки лише псалмів. У широкому ж - це характерна властивість церковної мелодики, її якість, яка не закріплена за якимось одним певним жанром.
Під поняттям псалмодия мається на увазі будь-яка речитація церковних текстів - сольна, хорова або читання.
При читанні псалмів виділяються три різних типи псалмодии:
- Читання кафизм;
- Псалтир за померлими;
- Шестопсалмия.
Характер погласіц у них тісно пов'язаний з їх значенням і місцем розташування у службі.
Читання кафизм за вечірнім і ранковим богослужінням засноване на опеванія тону речитациі. Зазвичай погласіца кафизм обмежена діапазоном малої терції з великою секундою зверху і малої знизу від основного тону. З цієї найпростішої форми псалмодування розвинулися інші більш складні види читання.
Особливою погласіцей читають псалтир за померлим - повільно, співуче, з великими цезурами після кожного вірша. Заупокійне читання псалмів нагадує народні плачі та голосіння, хоча наспіви заупокійних погласіц більш стримані, відчужені. На відміну від плачів, вони далекі від натуралістичного відтворення відкритих емоцій. Тим не менш, їх пов'язують глибокі цезури на кінцях фраз і висхідні малотерцовие закінчення, що нагадують інтонацію плачу.
Шестопсалмия на початку заутрені займає центральне місце у Всенощном недосипанні, розташовуючись між вечірньою та утреней. Читання шестопсалмия відрізняється від читання оточуючих псалмів на вечірньо і в кафізма мелодичністю, співучістю.
Погласіца шестопсалмия вже істотно відступає від суворих рамок псалмодіческого речитативу і швидше наближається вже до власне співу. За структурою вона примикає до псалмодическими погласіцам подвійного опеванія, як у кафізма, однак, діапазон її ширше, він становить квінту. Погласіца шестопсалмия складається з двох музичних елементів - висхідного і спадного, пов'язаних один з одним загальним тоном речитациі (звук ре), який одночасно є і панівним і кінцевим тоном. Два елементи погласіци обумовлені поетичною формою псалми, кожен вірш якого розпадається на дві частини. А. Преображенський писав:
На місці свого походження цей поетичний матеріал неминуче Зодягавсь негайно ж, якщо не під пером одного і того ж автора, у форму музично-співочу, бо це було "Пісня-спів", гимнография. Тут гімн, як хвала, не міг залишатися виключно в оболонці слова, не доходячи до завершення в мелодії, пісні. Такий характер творчості призводив до того, що в основі музичного викладу лежала та ж сама форма, яка була покладена в основу словесного. Тому, наприклад, що лежить в основі конструкції псалмів словесний паралелізм цілком відбивався і в музичній форме22.
У статуті сказано, що під час читання шестопсалмия ніхто не повинен "Шепта творити" (тобто шепотіти або розмовляти), "але паче вніматі від псаломщика глаголемо" (тобто уважно слухати псаломщика), "руці імущі згорблений до грудях, голови ж схиляння , а очі імущі долу "(притиснувши руки до грудей, схиливши голову і опустивши очі до землі).
До погласіце шестопсалмия близька погласіца читання Великого канону Андрія Критського (VII ст. Н. Е..), Яка теж складається з двох фраз, з'єднаних загальним тоном.
Цей епічно піднесений зразок показує, наскільки гарні й стрункі бувають псалмодическими погласіци.
Рассказние погласіци
Звичай прочитувати на службах повчання сходить до часу виникнення хрістіанства23. На Русі він зберігався дуже довго, у наш час він залишився тільки у старообрядців. За Статутом повчальне читання могло відбуватися протягом добового кола богослужіння до 6-7 разів. Хоча читання повчань і входило в послідовність чинопослідування, однак не було його невід'ємною частиною, як, наприклад, читання Євангелія або Апостола.
Слова або повчання передавали історії Священного писання, святоотцівські бесіди, житія святих. Ці читання були зібрані в спеціальні збірники - Пролог, Синаксаре, Златоструй, Тлумачні Євангеліє, Толковая псалтир і др.24
Читець звичайно виголошував повчання, звертаючись до народу. Його можна було слухати сидячи. Євангеліє ж і Апостол, виконувані псалмодическими речитативом, читець читав лицем до вівтаря і ікон, а прихожани слухали його стоячи. Це важлива обставина ясно підкреслює значення читання і його спрямованість: у молитві читець звернений обличчям до Бога, в повчанні - до людей. Читання повчань за службою замінювало бесіду, проповідь, і тому воно мало виконуватися так, щоб його інтонація відповідала інтонації розповіді: "Ніби казку розповідай", - так у давнину вчили цьому читання.
Погласіци повчальних читань безпосередньо передають характер спокійної оповідної мови і те хвилеподібний мелодійний рух, яке їй властиво. У них переважають закруглені інтонації, що будуються на взаємодії панівного і кінцевого тонів. У рассказних погласіцах, на відміну від псалмодіческого речитативу, кінцевий тон зазвичай лежить нижче панівного тону на терцію, або велику секунду, що надає йому особливу гнучкість. Нагадаємо, що в псалмодическими речитативі обидва тони суміщені.
Ця особливість рассказного речитативу йде від мовної інтонації. У розповідному реченні інтонація мовлення будується у вигляді хвилі, що закінчується сходженням.
Кінцевий і панівний тони рассказних погласіц, внутрішньо взаємодіючи один з одним, створюють інтонаційний кістяк погласіци. Якщо рядок тексту починається з ненаголошених складів, то пануючий тон виникає не відразу, він з'являється на ударному складі, а до нього знизу створюється підхід. Звучить закруглена, замкнута мелодійна рядок, в якій кінцевий тон порушується на всіх розділові знаки: точках, комою, двокрапка, точці з комою (відповідної в старослов'янській орфографії знаку питання).
Рассказной речитатив у своїй основі близький народним епічним жанром - билинам, оповідей, які спираються на мовні, розповідні інтонації. Рассказной речитатив, так само як і сказиваніе билин, - це жанри сольного виконавства, з чого випливають всі пов'язують їх особливості. Ф. А. Рубцов характеризує наспіви билин як інтонації індивідуального висказиванія25. Так і в рассказних погласіцах, при всіх твердих нормах і правилах, є широкі можливості індивідуальної виконавської інтерпретації, якими і користуються старообрядці при читанні повчань. Строй погласіци зазвичай витримується від початку до кінця читання, ладове зміст також залишається незмінним, але трапляється, що інтонація погласіци порушується. Це зазвичай відбувається в той момент, коли в тексті зустрічається пряма мова. Так, наприклад, у селі Раюші (Естонія) було записано читання житія блаженного Нифонта, в якому передано розмова бісів, почутий проходять повз церкву блаженним: "відешь чи, како славиться син Маріїн від раб своїх в церкві ея?" Пряма мова спеціально виділена читцем (І. Батов) особливою інтонацією, що імітує живу бесіду, тут з'являються і нові ладові образованія.26
Форма погласіц закладена в самій структурі прозових текстів повчань, вона однорядкова або однофразовая. Поєднання неримованої прозового тексту і сольної, усній традиції виконання повідомляє їм відому імпровізаційність. У зв'язку з цим цікаво зіставити рассказние погласіци, записані в старообрядницьких громадах Литви (1), Костроми (3), Нижнього Новгорода (2), Риги (4), примхи (5).
Для них характерні загальні принципи будови: діапазон погласіц охоплює обсяг природного мовної інтонації, вони засновані на хвилеподібному мелодійному русі, наспів погласіц спирається на панівний тон, на якому відбувається псалмодування, і завершується кінцевим тоном. Відмінності погласіц в різних старообрядницьких громадах складаються в індивідуальних ладових (інтервальних) співвідношеннях між панівним і кінцевим тонами, які й визначають всю специфіку звучання кожної погласіци.
Читання Учительного Євангелія й Апостола
Читання Учительного або Тлумачного Євангелія - тлумачення святих отців на Євангеліє, виповнюється за спеціальним древньому чину, яке збереглося в даний час лише в старообрядницької середовищі. Це читання було записано автором в експедиції до прибалтійським старовірам в місті Клайпеді у поморських старообрядців безпопівців в 1972 р. Тлумачні Євангеліє на Різдво від Матвія про поклоніння волхвів було записано по книзі Євангеліє Учительное, зачало27.
У вступі, виконуваному читцем (І. А. Павлов) і наставником (Г. Л. Легензов), благословляє читця, чітко видно різницю двох типів літургійного речитативу - рассказного і псалмодіческого. Читець читає дробовими фразами з хвилеподібними спадними інтонаціями в межах кварти: "Місяця грудня, двадесятпятий день. Повчання на Різдво Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа Євангеліє від Матвія. Благослови, отче". Тут виділяється лише саме закінчення - заключний оборот каденціонного типу: "Благослови, отче", який типовий для закінчень повчальних читань. Йому відповідає наставник своїм благословенням: "За молитов святого Апостола і євангеліста Матвія, Господи Ісусе Христе Сину Божий, помилуй нас". Інтонація наставника суворо псалмодическими, текст вимовляється повільно, майже на одному звуці.
Розумне Євангеліє чергує читання коротких уривків з Євангелія і тексту, що пояснює їх, читець при цьому перед кожним наступним епізодом вказує, що буде читатися - тлумачення або Євангеліє, але ці вказівки він виголошує не погласіцей, а говірком, звичайної мовної декламацією. Таким чином, вже у вступі зіставлені три види читання - два типи літургійного речитативу - рассказний і псалмодическими і проста, розмовна декламація.
Текст Тлумачного Євангелія неоднорідний, і читець досить ясно дає відчути інтонаційні відмінності читання між інтонуванням тлумачення і тексту Євангелія, що читається співуче, виразним речитативом. Великий мелодійної хвилею виділяється фраза волхвів: "Де є народжувався цар Іудейський". Ця питальна фраза розширює діапазон погласіци до квінти (мі - сі). Після оголошення читцем: "Тлумачення", звучить текст повчання. Діапазон погласіци розширюється до сексти, з'являється ладова змінність (фа-дієз, фа-бекар). Починається тлумачення як би з глибини, в нижньому регістрі і поступово підвищуючи: "Вифлеєм кличеться дім хліба, Іудея ж сказився сповідання. Буди ж і нам, братіє, сповіданням бити доми хліба духовного, Христа істинного Бога нашого". Особливо виразна погласіца читання Апостола (див. рис. 16). Широкі перегони на кварту і ладова змінність (фа-дієз, фа-бекар) мелодії погласіци читця протиставляються суворої псалмодии вигуку наставника "За молитов ...".
Погласіци распевного читання з'явилися тими основоположними найпростішими музичними формулами, в яких закріпилися інтонаційні, ладові і ритмічні властивості російської церковної музики, що лягли в основу всіх церковних розспівів. Літургійний речитатив з повним правом можна назвати першим видом або протожанром церковної музики. Незважаючи на те, що погласіци распевного читання поширювалися переважно усним шляхом, їх з повним правом можна віднести до найдавнішої професійної співочої традиції російської музичної культури, яка зіграла величезну роль у формуванні хорових співочих жанрів і розспівів.
Літургійним речитативом був освоєний ладових і інтонаційний тип російської церковної мелодики, який став джерелом церковного співу. Найпростіші розспіви - подібні, самогласни, виконувані щодня за богослужінням, своїми наспівами вийшли з псалмодіческого і рассказного распевного читання.
Список л ітератури
1. Під час експедицій до старообрядцям (1968-1989 рр..) Автором була зібрана ціла колекція записів (у тому числі різних видів погласіц і читань) в різних районах Росії, колишніх республіках СРСР - у поповців Поволжя (у Нижньому Новгороді і Костромі), безпопівців Прибалтики (у Литві, Латвії, Естонії), сибірських старообрядців Гірського Алтаю і Забайкалля, старообрядців-некрасівців Краснодара і Ставропілля, липован Румунії, скритніков Пермського краю, Архангельської обл., Помор'я та Заонежья, старообрядців різних згод Москви і Підмосков'я. Матеріал був частково опублікований у вигляді доповіді: Владишевская Т. Ф. До питання про роль візантійських і національних російських елементів в процесі виникнення давньоруського церковного співу: Доповідь на IX Міжнародному з'їзді славістів. Київ, 1988.
2. Вознесенський І. Про церковному співі православної греко-російської церкви / / Великий знаменний розспів. Київ, 1887. С. 4.
3. Wagner P. Einführung in gregorianischen Melodien. Teil III. Leipzig, 1929. Терміном "літургійний речитатив" у П. Вагнера охоплюються всі види читання співуче в традиції григоріанського співу.
4. Скабалланович М. Тлумачний Типікон. Київ, 1910. Вип. 1. С. 14.
5. Wellesz E. A History of Byzantine Music and Hymnography. Oxford, 1961. P. 250.
6. Фіндейзен Н. Ф. Нариси з історії ... Вип. 1. Прим. 88.
7. Wellesz E. Op. cit. P. 251.
8. У серії Monumenta musicae Byzantinae випущено ряд книг, присвячених грецьким екфонетіческой рукописів. У них ретельно проаналізовано та виділено всі моделі, комбінації і знакові формули, що відображають інтонаційні формули-поспівки.
9. Thibaut JB Monuments de la notation ekphonetique et hagiopolite de l'eglise Grecque. St.-Pet., 1913.
10. Hoeg C. La notation ekphonetique. Copenhagen, 1935. Monumenta musicae Byzantinae. Subsidia. Vol. 1.
11. Hoeg C. Op. cit. P. 132-135.
12. Металів В. М. богослужбовий спів російської церкви. Період домонгольський. СПб., 1912. С. 94; Monumenta musicae Byzantinae. Lectionaria. Edenda Curaverunt. Hoeg C., Zunt G. Vol. 1. Prophetologium. Munckgaard, 1981.
13. С. В. Смоленський вказав на два Євангелія XVI століття із зібрання Синодального архіву (№ і 55), зі знаками екфонетіческой нотації. Н. Фіндейзен в тих же зборах знайшов Євангеліє-тетра 1519 (№ 24) з такими ж знаками, з чого він робить висновок, що введення в Євангеліє знаків для читання текстів під час богослужіння співуче тривало в усякому разі не менше 500-600 років ( XI-XVI ст.). У порівняльній таблиці, зробленою на основі аналізу екфонетіческой знаків трьох слов'янських євангелій XI та XVI ст. і одного грецького Євангелія XI-XII ст., Фіндейзен показав, що їх нотації і накреслення знаків не має принципових розбіжностей, екфонетіческая нотація за 500 років не зазнала істотних змін. Див: Фіндейзен Н. Ф. Нариси з історії ... Т. 1. М.; Л., 1928. С. V, 82, 85.
14. Стоглав. Вид. Суботіна. 1890. Гол. 26. С. 125-126.
15. Іванов К. А. Середньовічний монастир і його мешканці. СПб., 1902. С. 120.
16. Вознесенський І. Указ. соч. С. 4.
17. Wagner P. Einführung in die gregorianischen Melodien. B. III. S. 22.
18. Idelson A. Jewish Music in its historical Development. NY, 1929.
19. Алеппский антіохійського патріарха Макарія в Росію. Вип. III. М., 1893. С. 42; Wellesz E. Op. cit. S. 252.
20. Наприклад, перші телей і сірматіке в Остромировом євангелії поставлені в тому місці, де закінчується перший рядок, а у фонограмі в цьому місці зроблена перша зупинка у виконавців: "Споконвіку бѣ слово і слово бѣ від Бога. І Бог бѣ слово †". Невеликі різночитання в текстах Остромирова євангелія та старообрядницькі фонограм відображають різні текстові редакції. Треба відзначити, що євангельські тексти в різні століття мали свої редакції. Про порівняння редакцій євангельських текстів див.: архим. Амфілохій. Четвероєвангеліє Галицьке 1144, звіряючи з давньослов'янськими рукописними Євангеліями. М., 1883.
21. Вживання книги Псалтир у стародавньому побуті російського народу / / Православний співрозмовник. Казанська духовна академія, 1857. Кн. 4. С. 822-823.
22. Преображенський А. Культова музика в Росії. Л., 1924. С. 10.
23. Великий канон читають у дні Великого посту. У Пролозі високо оцінюються достоїнства цього Канону: "Воістину всіх канонів найбільший, добро і хітростно склади і списання, іже во святих отець наш Андрій архієпископ Критський бе убо з Дамаска" (Пролог 1649 р., л. 893 об.). Канон Андрія Критського іменується великим не тільки за своїм змістом, але і за обсягом. Він містить 250 тропарів замість звичайних 30. Як правило тропарі канонів читають простий псалмодическими погласіцей, а в давнину їх співали, як і зараз греки співають канони за Всеношної.
24. Пролог - так називається книга церковна, в якій зібрані скорочені житія святих, повчальні слова, розташовані по числах місяців на весь рік. Синаксаре - зібрання історичних відомостей про свята, читання Пісної і Кольоровий триоди. Златоструй - збірник для повчального читання, до якого входили переважно витримки з творів Іоанна Златоуста. Розумне Євангеліє і Толковая псалтир - витлумачене Євангеліє, пояснена Псалтир.
25. Рубцов Ф. А. Інтонаційні зв'язку в пісенній творчості слов'янських народів. Л., 1962. С. 13.
26. Див про це: Владишевская Т. Ф. Про зв'язок народної та професійної музики / / Музична фольклористика. Вип. II. М., 1976.
27. Євангеліє Учительное. Вид. 1739 Л. 232.
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.portal-slovo.ru