Цензори і порнографія в Росії сто років тому

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Бенжамен Гішар

На початку XX століття спільною рисою європейських країн можна вважати особливу пристрасть до еротики і порнографії. Проти засилля сексуального питання в публічних дискусіях виступали представники різних громадських інституцій та релігійних конфесій, політичні діячі, публіцисти самого різного толку. У 1910 році в Парижі французьким сенатором Р. Беранже був проведений Міжнародний конгрес з боротьби з порнографією. У ході цього конгресу багато європейських уряду прийняли міжнародну угоду, яка повинна була координувати дії відповідних асоціацій в боротьбі проти поширення непристойних видань. Однак всупереч обіцянкам міжнародного співробітництва та мобілізації представників державної влади, текст угоди був приречений на неефективність, тому що ще в ході підготовчих робіт делегати відмовилися дати загальне визначення терміну «порнографія».

Суперечки з приводу репрезентації сексуальності, що хвилювали Росію, зокрема, в 1905-1917 роках, вписуються, таким чином, в загальноєвропейський контекст публічних дискусій про необхідність контролювати поширення порнографічної літератури в ім'я здоров'я нації [i] [1]. Але ці суперечки про порнографію в різних країнах відповідали різним політичним і соціальним концепціям і слідували різної логіці, про що замовчували учасники міжнародної конвенції 1910 року, обходячи стороною проблему точної дефініції правопорушення. Публіцист А. ізгоїв, коментуючи збільшення випадків порушення добрих звичаїв у пресі, вже в 1908 році з іронією зауважує: «Якщо який-небудь іноземець подивився б ті повісті й оповідання, які визнані" порнографічними "[...] він прийшов би в подив: [ ...] ви переслідуєте порівняно невинні розповіді про те, як племінник згвалтував тітку, жінка - чоловіка, гімназист - гімназистку, в той час як у вас абсолютно спокійно існують і навіть процвітають спеціальні видавництва, відкрито поставили за мету поширення порнографії під виглядом наукових, художніх, медичних книг і т.д. »[ii] [2]. Відмінності між законодавствами європейських країн у галузі порнографії складалися не стільки в юридичному і кримінальному визначенні «порнографії», скільки у способах застосування цього поняття в конкретних випадках.

На зразок 1001-й статті російського кримінального уложення 1881 року, осуждавшей всякого, хто «буде таємно від цензури друкувати і розповсюджувати [...] твори, що мають метою розбещення вдач, або явно противні моральності і благопристойності, або клоняться до цього спокусливі зображення», різні тексти , що використовувалися в Європі, при описі злочину робили упор на аморальність текстів, їх публічне поширення і навмисність порушення [iii] [3]. Можна відзначити і відмінність в тому, яка саме влада була покликана судити про непристойності публікації. Після 1905 року, коли каральна цензура прийшла на зміну попередньої, що діяла до цього, визначення того, що є порнографія, в Росії перетворилося на складну процедуру з непередбачуваним результатом. У цій процедурі брали участь державний апарат, з одного боку, і громадська думка, з іншого. Ця взаємодія робить надзвичайно складним розуміння логіки боротьби з порнографією. Саме про це говорить ізгоїв, викриваючи парадокс цензури, яка поєднує гніт і вседозволеність, яка користується аргументом непристойності для дестабілізації друку, але терпить непристойні публікації.

Дослідження виступів цензури, правосуддя та преси допомагає зрозуміти складність уявлень про непристойності в Росії початку ХХ століття. Аналіз розглядів по таких справах виявляє сутність уявлень про порнографію і скандальності в набагато більшою мірою, ніж абстрактне формулювання кримінального уложення, так як «підбурення до розпусти» в розумінні тієї епохи було обумовлений не стільки змістом твору, скільки способом його поширення.

Вивчення архівів Головного управління у справах друку за 1906-1912 роки дозволяє відшукати слід 236 публікацій неперіодичних видань, які переслідувалися комітетами Санкт-Петербурга і Москви за статтею 1001 кримінального уложення [iv] [4]. Різноманітність характеру і походження текстів, звинувачених владою в непристойності, здається вражаючим. Якщо класифікувати ці тексти за жанрами, то можна виділити збірники непристойних розповідей і пісень, медичні видання, присвячені питанням сексу (широке поширення яких вселяло особливий жах владі), а крім того, велике число великих і малих творів, що відносяться до всього спектру видань цього часу , починаючи з бульварних публікацій, і закінчуючи передовими творами літератури, приміщення яких у розряд непристойних вимагає особливого аналізу.

У списку вилучених публікацій ми знаходимо досить велику кількість невеликих дешевих ілюстрованих збірників з зухвалими назвами, як, наприклад: «Будуар», «Петербург вночі», «Пікантний сміх!» І т.п. Крім того, є безліч фривольних оповідань, перекладених або нібито перекладених з французької, що додавало еротичний відтінок, підкреслений заголовками: «Паризький роман» або «Щоденник дозвільної жінки». Судові інстанції слідували думку цензорів і наказували знищення збірок, в яких використовувалися слово «проституція» або різні метафори, що позначали статевий акт, а на самих непристойних ілюстраціях жінки зображувалися за туалетом або в одному корсаж. Втручання цензури не перешкодило, однак, розквіту такого роду літератури: так, якийсь В. Москевіч опублікував у Петербурзі між 1906 і 1907 роками дев'ятнадцять збірників, які переслідувалися цензурою. Вирок приймав форму штрафу, який накладався у залежності від випадку на автора, його видавця або на друкарню; крім того, знищувалися всі екземпляри, які вдавалося затримати в друкарні. Але зазвичай більше їх число розходилося до того, як цензура приймала рішення вилучити видання, а після арешту книга продовжувала продаватися з-під поли. Публікації такого типу мали аналог і в періодичній пресі: багато щотижневі журнали пропонували читачам сальні анекдоти, пікантні й фривольні фейлетони та зображення жінок в викликають позах по сусідству з репродукціями академічних полотен, що становлять оголені постаті. Ці «Ночі божевільні», «Ніч кохання», «Всесвітній гумор», за аналогією з сучасним "Плейбоєм", були розраховані на просту міську публіку і контролювалися владою без особливої ​​строгості. Деяким видавцям навіть вдавалося домовитися з цензорами, прибираючи на їх вимогу заздалегідь підготовлені особливо викликають зображення, щоб уникнути конфіскації номери після публікації [1] [5].

Другий, більш оригінальне джерело порнографічної літератури був представлений медичними творами в популярному викладі. У цій області цензори переслідували видання, навчальні методів контрацепції, а також дуже різноманітну і багату літературу, вивчає сексуальну поведінку і різні види збочення. Ці клінічні опису та збірники свідчень були в більшості своїй перекладами з німецької і наслідуваннями знаменитому дослідженню Крафт-Ебінг «Psychopathia sexualis», але в Росії вони мали чисто еротичну спрямованість і були розраховані на широку публіку [2] [6]. Найчастіше ці твори видавалися там же, де і фривольні журнали, про які ми говорили вище («Таємниці життя», «Народна користь», «Для дорослих» і т.д.), і їх спрямованість роз'яснювалася підзаголовками, як-то: «викриття таємниць чоловіків і жінок», «картини статевого життя жінки й чоловіка», «з багатьма доповненнями» ... Поняття «статеве питання», широко використовувалося коментаторами того часу, виникло спочатку саме для опису літератури такого роду. Але вже з 1905 року воно починає позначати всі форми сексуальності в літературі, включаючи і белетристику.

Літературна хроніка періоду після революції 1905 року відзначена безліччю процесів над визнаними і шанованими авторами, які переслідувалися цензурою за порнографію. Деякі з них можна пояснити провокаційним характером самої літератури, спрямованої проти табу епохи, наприклад проти заперечення гомосексуалізму, - у таких письменників, як Лідія Зінов'єва-Аннібал або Михайло Кузмін, тираж творів яких (відповідно - роман «33 виродка» і п'єса «Небезпечна обережність ») був конфіскований у 1907 році. Можна, однак, констатувати, що під дію статті 1001 підпадали не тільки твори, явно пов'язані з регістру еротики, а й книжки, опубліковані такими шанованими будинками, як «Eos» або «Шипшина». Систематично цензурою переслідувалися багато відомих іноземні автори - Д'Аннунціо, Октав Мірбо, П'єр Луїс або Віллі, непристойними були визнані також твори Ремізова, Кам'янського і, звичайно ж, Арцибашева. Але в цій області засудження цензурою не у всіх випадках тягне за собою судовий процес, і політика цензури здається тут менш узгодженою. Ставлення цензури до знаменитого роману Арцибашева «Санін» видається особливо показовим.

Роман Арцибашева був спочатку опублікований частинами у журналі «Сучасний світ» за 1907 рік, а потім, на початку 1908 року, повністю увійшов у третій том зібрання творів цього автора, підготовленого видавництвом «Життя». Цензура не втрутилася ні на одному етапі публікації, хоча саме навколо цього роману кристалізувалися дебати про розповсюдження порнографії і зараження сучасної російської літератури пристрастю до «статевого питання» [3] [7]. Перші переслідування з'явилися лише у квітні 1908 року, під час перевидання книги. Тобто цензура віднесла «Саніна» до розряду порнографічного твору не внаслідок самостійного рішення, а в результаті критики, що з'явилася у пресі. Архівні документи у цій справі, що зберігаються в Головному управлінні у справах друку, показують, що і адміністративна процедура арешту відрізнялася від звичайної [4] [8]. Зазвичай чиновники комітетів у справах друку Санкт-Петербурга, Москви та інших великих міст імперії повинні були перевіряти книги, що вийшли з друку і представлені на продаж в їхньому місті. Потім, якщо потрібно, вони віддавали наказ про конфіскацію, яка проводилася інспектором друкарень владою градоначальника, і інформували про це Головне управління у справах друку. Потім звіт передавався прокурору, який порушував кримінальне переслідування. У випадку «Саніна» ініціатива належала центру: уповноважений Головного управління у справах друку просив санкт-петербурзький комітет почати переслідування обох видань роману, супроводивши свої інструкції звітом, який повинен був мотивувати це рішення в очах прокуратури. У цьому документі, підкріпленому довгими цитатами, говорилося про популярність роману серед молоді і робився акцент на відсутності належної ступеня відстороненості автора при описі нестримного задоволення, яке відчуває персонажем, що інтерпретувалося як підбурювання до дебошу. Цензура відреагувала на "Саніна» із запізнілою поспішністю, так що можна припустити, що ця реакція була мотивована не самим текстом роману, який не привернув її уваги з самого початку, а відгуком, який він отримав, і його успіхом.

Історія з романом «Санін» добре показує подвійність у сприйнятті порнографії, що існувала на початку ХХ століття. Якщо юридична опис правопорушення грунтується на присутності в тексті непристойних або недрукованих елементів, практика показує, що навіть в очах адміністрації віднесення до розряду порнографії не залежить безпосередньо від об'єктивного змісту тексту. Так, щоб виправдати таку пізню реакцію цензури з приводу «Саніна» у відповідь на зауваження прокурора, чиновники санкт-петербурзького управління заявляють, що «правильну оцінку цього роману, з кримінальної точки зору, можливо було зробити тільки після його закінчення, бо дуже часто трапляється , що мета роману спокутує окремі незручні місця у творі »[5] [9]. Непристойність публікації пов'язувалася з її популярністю не в меншій мірі, ніж з характером містяться в ній інформації і описів. Ця складність в оцінці дозволяє судити про суб'єктивність роботи цензора і невідповідності, яке могло виникнути між сприйняттям твору їм і реакцією з боку громадської думки.

Еволюція відносини до зображення сексуальності в літературі залежала від сприйняття літературних жанрів громадською думкою.

Дискусії, що відбувалися в комісії Кобеко, яка протягом 1905 року займалася проектом перегляду статуту про друк, добре показують різну ступінь терпимості в питанні сексуальності в залежності від типу публікації. Так, юрист А.Ф. Коні вважав прийнятною еротику «в напівпорнографічних творах белетристики», як, наприклад, у Октава Мірбо, так як ці тексти дозволяють протиставити непристойну поведінку соціальним нормам і тому, всупереч їх сюжетом, мають повчальне значення. Що стосується псевдомедичних трактатів, присвячених сексу, то до них він ставиться, навпаки, різко негативно, тому що «у таких творах [...] научіння дається в повній мірі і з усіма подробицями, дуже часто навіть з малюнками і знімками з фотографій» [6 ] [10]. У його очах злочин порнографії полягає в тому, що саме по собі не заслуговує кримінального покарання медичне опис сексуальності, будучи надано для ознайомлення широкої публіці, перетворюється на самоціль і стає єдиним моментом тяжіння для читача.

Для порівняння прийнятних і неприйнятних публікацій Коні спирається також на інший критерій: він відзначає, що в назвах еротичних оповідань «немає ніякого прямої вказівки на їх збуджували хворе цікавість зміст, вони не кидаються в очі своїми обкладинками, віньєтками, не вартують молодь, разом з двозначними фотографіями, в спокусливих вітринах спеціальних магазинів видавничих фірм »[7] [11]. Коні використовує тут часто зустрічається аргумент: книги, присвячені статевого питання, з більш ніж ясними назвами, виставлені у вітринах магазинів, кидаються в очі перехожим, і зокрема молоді, гімназистам і студентам. Якщо б такі назви губилися серед інших, вони залишалися б у рамках пристойності, але, виставлені напоказ у вітринах магазинів, своєю кількістю і різноманітністю вони створюють новий літературний жанр, що вторгається в міський простір, поза всяким контексту, поза оповідної рамки, які могли б пом'якшити частку непристойності, - і, таким чином, вони є порнографією.

У якості однієї зі складових морализирующий висловлювань і засудження непристойних публікацій постійно присутній питання захисту молоді. Але цей аргумент підтверджує той факт, що злочин полягає не в змісті твору, а в його доступності для тих, кому він може зашкодити. Цензурою враховувалися ціна продажу і тираж журналу або книги, що дозволяє оцінити передбачувану широту його розповсюдження. Коні викриває той факт, що медичні видання продаються за дуже низькою ціною, що робить їх доступними навіть для ліцеїста. Вимагаючи конфіскації тиражу другого видання роману «Санін», цензори висловлювали занепокоєння також з приводу кількості проданих екземплярів: «Роман цей читається молоддю обох статей з захоплюючим інтересом (10 000 примірників розійшлися протягом двох місяців, і нині вийшло в тому ж числі примірників друге видання ) »[8] [12].

Аналіз поведінки цензури дозволяє частково розв'язати парадокс, про який говорить Ізгоїв. Строгість щодо видань, що здаються зовсім нешкідливими, не повинна протиставлятися того, що паралельно відкрито існували еротичні публікації. Вирішальну роль відігравало те, до якого розряду відносилося видання, обвинувачена у порнографії, на яку публіку воно було розраховане і як широко поширювалося. Цензори прагнули боротися насамперед з опошлення сексуальності.

Але таким способом цензура не могла досягти своєї мети, так як переслідування твори з-за звинувачення в порнографії, навпаки, тільки підвищувало значимість еротичного підтексту в очах громадськості. Процеси над авторами та видавцями, обвинуваченими в порнографії, служили найкращою рекламою твори, незважаючи на те що з 1909 року процеси у справах друку стали закритими. Дія цензури сприяло тому, що статеве питання перетворився на основну причину перегляду кордонів жанрів самими авторами, перегляду традиційного поділу між високою літературою та бульварними публікаціями. Цілий пласт критики спрямований проти такого змішування жанрів, і найвідоміший приклад тому - критика Г.С. Новополіна [9] [13], який засуджує те значення, яке в російській літературі зайняв порнографічний елемент. Але порнографічності експлуатується артистичним авангардом: так, футуристичний збірник «ричить Парнас» в 1914 році переслідувався як непристойне видання через ілюстрацій Філонова та Бурлюка, що додало навмисної художньої провокації ще більш скандальний характер.

Можна сказати, що на початку ХХ століття порнографія перетворилася на головну тему конфронтації між цензурою та видавничими ініціативами бульварної преси та художніх видань, так як злочин бар'єрів пристойності було пов'язано з порушенням існуючих і визнаних кордонів між різними типами публікацій і різними публічними сферами, до яких вони були звернені. Розвиток міської культури, поява різних видавничих систем, збільшення кола читаючої публіки, яка все менше вписувалася у встановлені рамки і здійснювала вільний вибір публікується літератури, динамічна і постійно оновлюється художня і літературне середовище сприяли тому, що поняття порнографії в тому вигляді, в якому воно закладалося кримінальним укладенням і цензурою, все більше розмивалося і втрачало сенс.

Список літератури

[10] [1] Буле О. «З достатньо компетентного джерела ...». Міф про лігах вільної любові в роки лихоліття (1905-1917) / / Новий літературний огляд. 2002. № 57. C. 144-162; Кон І.С. Сексуальна культура в Росії. Полуничка на берізки. М.: ОГИ, 1997; Енгельштейн Л. Ключі щастя. Секс і пошуки оновлення на рубежі XIX-XХ століть. М.: Terra, 1996; Ерос і порнографія в російській культурі / Збірник статей під ред. М. Левітта і А.Л. Топоркова. М.: Ладомир, 1999.

[11] [2] Ізгоїв А.С. За ст. 1001 / / Російська думка. 1908. № 9. С. 188.

[12] [3] Goldschmidt Paul W. Pornography and Democratization. Legislating Obscenity in Post-Communist Russia. Boulder: Westview Press, 1999.

[13] [4] Списки переслідуваних видань, які передавалися щороку цими комітетами Головному управлінню у справах друку, зберігаються в Російському державному історичному архіві (РГИА), фонд 776.

[14] [5] Зокрема, така операція не раз проробляв для публікації «Анекдотів всіх часів і народів» за 1907 рік. РГИА. 777/25/401.

[15] [6] Детальніше про це див: Берштейн Є. «Psychopathia sexualis» в Росії початку століття: політика і жанр / / Ерос і порнографія в російській культурі. Під ред. М. Левітта і А. Топоркова. М., 1999. С. 414-440.

[16] [7] Реакція на роман детально вивчена Лорою Енгельштейн (op. cit.), А також: Boele O. The pornographic Roman a Thèse: Mikhail Artsybashev's Sanin / / Ерос і порнографія в російській культурі. Під ред. М. Левітта і А. Топоркова. М, 1999. С. 300-337.

[17] [8] РГИА. 776/9/1496.

[18] [9] РГИА. 776/9/1496/18.

[19] [10] Протоколи найвищого заснованого під представництвом Дійсного Таємного Радника Кобеко Особливої ​​Наради для складання нового статуту про друк (10 берез. - 4 груд. 1905 р.). СПб.: Тип. МВС, 1913. С. 219.

[20] [11] Там же. С. 218.

[21] [12] РГИА. 776/9/1496/1.

[22] [13] Новополін Г.С. Порнографічний елемент у російській літературі. СПб.: Книжковий склад М.М. Стасюлевича, [1909].


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Культура і мистецтво | Реферат
38.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Божевільні ідеї сто років по тому
Маркес Г Г Сто років самотності
Головні теми жіночої західноукраїнської літератури 30 х років ХХ сто
Головні теми жіночої західноукраїнської літератури 30 х років ХХ сто
Маркес р. - Художнє своєрідність роману Маркеса сто років самотності
Українське студентство Cхідної Галичини у середині 70 х років ХІХ сто
ГГ Маркес поет міфів Сто років самотності найбільший міф сучасності
Чи погоджуєтеся ви з А З Пушкіним в тому що Росії визначено було вище призначення
Пушкін а. с. - Чи згодні ви з а. с. Пушкіним в тому що росії визначено було вище призначення
© Усі права захищені
написати до нас