Абельтін Е.А., Литвинова В.І., Хакаський державний університет ім. Н.Ф. Катанова
Абакан, 1999
Специфіка "Злочину і покарання" в тому, що в ньому синтезуються роман і трагедія. Достоєвський витягував трагічні ідеї з епохи шістдесятих років, в якій "вільна вища" особистість змушена була перевіряти сенс життя на практиці в поодинці, без закономірного розвитку суспільства. Ідея набуває романну силу в поетиці Достоєвського тільки тоді, коли вона досягає крайньої напруги, стає манією. Дія, на яке вона штовхає людину, має набути характер катастрофи. "Злочин" героя не носить ні кримінальної, ні філантропічного характеру. Дія в романі визначено актом вільної волі, вжитих для втілення ідеї в реальність.
Достоєвський зробив своїх героїв злочинцями - не в кримінальному, а філософському сенсі слова. Персонаж ставав цікавий Достоєвському тоді, коли в його свавільному злочині виявлялася історико-філософська чи моральна ідея. Філософський зміст ідеї зливається у нього з почуттями, характером, соціальною природою людини, його психологією.
Роман будується на вільному виборі рішення задачі. Життя мала вибити Раскольникова з колін, зруйнувати в його свідомості святість норм і авторитетів, привести його до переконання, що він - початок всіх початків: "все - забобони, одні тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому і слід бути ! " А раз немає перешкод, тоді потрібно вибирати.
Достоєвський - майстер стрімко-дієвого сюжету. Читач з перших сторінок потрапляє в запеклу сутичку, дійові особи вступають у конфлікт зі сформованими характерами, ідеями, душевними суперечностями. Все відбувається експромтом, все складається в максимально стислі терміни. Герої, "які вирішили в серці і голові питання, ломлять всі перешкоди, нехтуючи ранами ..."
"Злочин і кара" ще називають романом духовних шукань, в якому чується безліч рівноправних голосів, що сперечалися на моральні, політичні та філософські теми. Кожен з персонажів доводить свою теорію, не слухаючи співрозмовника, чи опонента. Таке багатоголосся дозволяє назвати роман поліфонічним. З какофонії голосів виділяється голос автора, який висловлює симпатію одним героям і антипатію іншим. Він наповнений то ліризмом (коли говорить про душевному світі Соні), то сатиричним презирством (коли оповідає про Лужина і Лебезятніковим).
Зростаюча напруга сюжету допомагають передати діалоги. З надзвичайним мистецтвом Достоєвський показує діалог між Раськольниковим і Порфирієм, який ведеться як би в двох аспектах: по-перше, кожна репліка слідчого наближає визнання Раскольникова, а по-друге, вся розмова різкими стрибками розвиває філософське положення, викладене героєм у його статті.
Внутрішній стан персонажів передається письменником прийомом сповіді. "Знаєш, Соня, знаєш, що я тобі скажу: якщо б я тільки зарізав з того, що голодний був, - то я б тепер ... щасливий був. Знай ти це!" Старий Мармеладов сповідається в трактирі Раскольнікову, Раскольников - Соні. У всіх - бажання відкрити душу. Сповідь, як правило, має форму монологу. Персонажі сперечаються самі з собою, бичують себе. Їм важливо себе самих зрозуміти. Герой заперечує іншому своєму голосу, спростовує опонента в собі: "Ні, Соня, це не те, - почав він знову, раптом піднімаючи голову, як ніби раптовий поворот думок вразив і знову порушив його ..." Звично думати, що якщо людину вразив новий поворот думок, то це поворот думок співрозмовника. Але в цій сцені Достоєвський розкриває дивовижний процес свідомості: новий поворот думок, який відбувся у героя, вразив його самого! Людина прислухається до себе, сперечається з собою, заперечуючи себе.
Портретна характеристика передає загальні соціальні риси, вікові прикмети: Мармеладов - спився старіючий чиновник, Свидригайлов - молодий розпусний пан, Порфирій - хворобливий розумний слідчий. Це не звичайна спостережливість письменника. Загальний принцип зображення зосереджений в грубих різких мазках, як на масках. Але завжди з особливою ретельністю на застиглих обличчях прописані очі. Через них можна заглянути в душу людини. І тоді можна знайти виняткова манера Достоєвського загострювати увагу на незвичайному. Обличчя у всіх дивні, в них занадто все доведено до межі, вони вражають контрастами. У гарному обличчі Свидригайлова було щось "жахливо неприємне"; в очах Порфирія було "щось набагато серйозніше" ніж слід було очікувати. У жанрі поліфонічного ідеологічного роману лише такими і повинні бути портретні характеристики складних і роздвоєних людей.
Пейзажний живопис Достоєвського не схожа на картини сільської чи міської природи у творах Тургенєва або Толстого. Звуки шарманки, мокрий сніг, тьмяне світло газових ліхтарів - всі ці неодноразово повторювані деталі не тільки додають похмурий колорит, але й таять у собі складне символічний зміст.
Сни і кошмари несуть певну художнє навантаження у розкритті ідейного змісту. Нічого міцного немає в світі героїв Достоєвського, вони вже сумніваються: чи відбувається розпад моральних підвалин і особистості у сні чи наяву. Щоб проникнути у світ своїх героїв, Достоєвський створює незвичайні характери і незвичайні, що стоять на межі фантастики, ситуації.
Художня деталь у романі Достоєвського настільки ж оригінальна, як і інші художні засоби. Раскольников цілує ноги Соні. Поцілунок служить вираженню глибокої ідеї, що містить у собі багатозначний зміст.
Предметна деталь часом розкриває весь задум і хід роману: Раскольников не зарубав стару - процентщицу, а "опустив" сокиру на "голову обухом". Оскільки вбивця набагато вище своєї жертви, то під час вбивства лезо сокири загрозливо "дивиться йому в обличчя". Лезом сокири Раскольников вбиває добру і лагідну Лисавета, одну з тих принижених і ображених, заради яких і піднято була сокира.
Кольорова деталь посилює кривавий відтінок злодіяння Раскольникова. За півтора місяці до вбивства герой заклав "маленьке золоте кільце з трьома якимись червоними камінчиками", - подарунок сестри на пам'ять. "Червоні камінчики" стають провісниками крапельок крові. Кольорова деталь повторюється далі неодноразово: червоні одвороти на чоботях Мармеладова, червоні плями на піджаку героя.
Ключове слово орієнтує читача в бурі почуттів персонажа. Так, у шостому розділі слово "серце" повторюється п'ять разів. Коли Раскольников, прокинувшись, став готуватися до виходу, "серце його дивно билося. Він напружував усі зусилля, щоб всі зметикувати і нічого не забути, а серце все билося, стукотіло так, що йому дихати стало важко". Благополучно дійшовши до будинку старої, "переводячи дух і притиснувши рукою битись серце, тут же намацали і оперував ще раз сокиру, він став обережно і тихо підніматися на сходи, постійно прислухаючись. Перед дверима старої серце стукає ще сильніше:" Не блідий я. .. дуже "- думалось йому, - не в особливому я хвилюванні? Вона недовірлива - Не почекати ще ... поки серце перестане?" Але серце не переставало. Навпаки, як навмисне, стукало сильніше, сильніше, сильніше ... "
Щоб зрозуміти глибокий зміст цієї ключової деталі, треба згадати російського філософа Б. Вишеславцева: "... в Біблії серце зустрічається на кожному кроці. Мабуть, воно означає орган всіх почуттів взагалі і релігійного почуття в особливості ... в серці поміщається така інтимна прихована функція свідомості, як совість: совість, за словом Апостола, є закон, написаний в серцях. " У плині серця Раскольникова Достоєвський почув звуки змученої душі героя.
Символічна деталь допомагає розкрити соціальну конкретику роману.
Натільний хрест. У момент, коли процентщицу наздогнало її хресне страждання, у неї на шиї разом з туго набитим гаманцем висіли "Сонін образок", "Лізаветін мідний хрест і хрестик з кипариса". Стверджуючи погляд на своїх героїв як у християн, що ходять перед Богом, автор одночасно проводить думку про загальний для них усіх викупний страждання, на основі якого можливо символічне братання, в тому числі між вбивцею і його жертвами. Кипарисовий хрест Раскольникова означає не просто страждання, а Розп'яття. Такими символічними деталями в романі є ікона, Євангеліє.
Релігійний символізм помітний також у власних назвах: Соня (Софія), Раскольников (розкол), Капернаум (місто, в якому Христос творив чудеса); в числах: "тридцять карбованців", "тридцять копійок", "тридцять тисяч срібників".
Мова героїв індивідуалізована. Мовна характеристика німецьких персонажів представлена в романі двома жіночими іменами: Луїзою Іванівною, господинею розважального закладу, і Амалією Іванівною, у якої Мармеладов знімав квартиру.
Монолог Луїзи Іванівни показує не тільки рівень її слабкого володіння російською мовою, але і її низькі інтелектуальні здібності:
"Ніякої шум і бійки у мене не бул ... ніякої шкандаль, а вони коштували п'яний, і я це все розповім ... y мене благородний будинок, і я завжди сама не хотів ніяких шкандаль. А вони зовсім прішол п'яний і потім знову три Путилка запитав, а потім один підняв ноги і став ногом фортепіано іграль, і це зовсім недобре в благородний дім, і він Ганц фортепіано ломаль, і зовсім, зовсім тут ніякої манір ... "
Мовна поведінка Амалії Іванівни проявляється особливо яскраво на поминках Мармеладова. Вона намагається звернути на себе увагу тим, що "ні з того, ні з сього" розповідає забавне пригода. Вона пишається своїм батьком, який "буль ошінь ошінь важливі шеловек і всі руки по кишеню ходив".
Думка Катерини Іванівни про німців відображено в її відповідної репліці: "Ах, дуринда! І адже думає, що це зворушливо, і не підозрює, як вона дурна! ... Бач сидить, очі витріщив. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха ! КХІ-кхи-кхи. "
Не без іронії та сарказму описується мовна поведінка Лужина і Лебезятникова. Високопарна мова Лужина, що містить модні фрази в поєднанні з його поблажливим зверненням до оточуючих, видає його зарозумілість і честолюбство. Карикатурою на нігілістів представлений у романі Лебезятников. Цей "недоучився самодур" не в ладах з російською мовою: "На жаль, він і по-русски-то не вмів пояснюватися порядно (не знаючи, втім, ніякої іншої мови), так що він весь, як-то разом, виснажився, навіть неначе схуд після адвокатського подвигу ". У сумбурних, неясних і догматичних промовах Лебезятникова, що представляють, як відомо, пародію на суспільні погляди Писарєва, відбилася критика Достоєвського ідей західників.
Індивідуалізація мови ведеться Достоєвським по одному визначає ознакою: у Мармеладова роблена ввічливість чиновника рясно усипана славянизмами; у Лужина - стилістична канцелярщина; у Свидригайлова - іронічна недбалість.
У "Злочин і кару" своя система виділення опорних слів і фраз. Це - курсив, тобто використання іншого шрифту. Курсивом виділені слова проба, справа, раптом. Це спосіб зосередження уваги читачів і на сюжет, і на задумане скоєне. Виділені слова як би захищають Раскольникова від тих фраз, які йому й вимовити якось страшно. Курсив використовується Достоєвським і як спосіб характеристики персонажа: "неввічливо уїдливість" Порфирія; "наситяться страждання" в рисах Соні.
Список літератури
Гройсман В. Релігійні символи в романі "Злочин і кара". Література. Додаток до газети "Перше вересня". 1997, N44, с.5-11.
Майхель І. Мовою міміки та жесту. Там же, с.9.
Бєлкін А. Читаючи Достоєвського і Чехова. М., 1973, с. 56-84.
Лекманов О. Дивлячись на "широку пустельну річку". Література. Додаток до газети "Перше вересня", 1997, N15