ХУДОЖНЄ СВОЄРІДНІСТЬ "Подорож з Петербургу до Москви" і його вплив на передових ДУМКА ЕПОХИ
Для багатьох поколінь російських читачів ім'я Радищева оточене ореолом мучеництва: за написання "Подорожі з Петербургу до Москви" автор був засуджений до смертної кари, заміненої Катериною II десятьма роками висилки до Сибіру. Її наступники на троні відновили Радищева в правах, проте він не змінив своїх поглядів і, не знайшовши до них співчуття з боку влади, в 1802 році покінчив із собою. Для російської революційної інтелігенції XIX століття він став легендарною фігурою, в його поглядах бачили радикальний гуманізм і глибину в розкритті соціальних проблем російського суспільства кінця XVIII століття. Після революції 1917 року доморощені літературознавці-марксисти побачили в Радищева навіть зачинателя соціалізму в Росії і першого російського матеріаліста, однак у цих більш ніж сміливих судженнях вони явно йшли по стопах В. І. Леніна, який поставив Радищева "першим у низці російських революціонерів, що викликають у російського народу почуття національної гордості ". Щоб заново повернути Радищева сучасному російському читачеві, потрібно зняти з його імені шар за шаром ідеологічну та іншу лушпиння і спробувати неупереджено оцінити його філософські погляди, літературна й поетична творчість.
Хоча Радищев писав вірші, поеми, а також створив філософський трактат "Про людину, її смертність і безсмертя", в пам'яті нащадків він залишився всього лише автором "Подорожі з Петербурга в Москву". Це твір дістав вельми невтішну характеристику у А. С. Пушкіна, який написав, що воно "причина його нещастя і слави, є дуже посередня твір, не говорячи навіть про варварський, слово", У Пушкіна, який по праву вважається творцем російської літературної мови, були досить вагомі підстави для такого суворого вироку. Однак згадаємо, що Пушкін створював цей новий мову, безжально руйнуючи старий, який був, поза сумнівом, громіздким, корявим, надто архаїчним, зате цілком відповідав внутрішньому строю нехай "варварської", але самобутньої російської душі, тоді як мова Пушкіна був надбанням досить вузького кола зухвалою і вільнодумної молоді, вихованої в європейському дусі та охарактеризовані який розмовляв на рідному "варварському" говіркою. Чи можна беззастережно стверджувати, що легкість, гладкість, гнучкість, плавна плинність і витонченість мови Пушкіна - свідчення його безперечного гідності в порівнянні з мовою Державіна, Карамзіна і Радищева? Бути може, мають рацію ті, хто вважають стиль Пушкіна легковажним, а думка, виражену в характерній для нього вільної, розкутої формі, - плоскою і спрощеної? Безумовно ні, однак у виправдання Радищева з його "варварським складом" наведемо два уривки з його вірша "Ода до мого коханого":
Летить, мій друг, крилатий століття,
У бездонну вічність все валиться.
Вже цей день, годину і мить протік,
І назад ніщо не повернеться ніколи.
Краса і молодість зів'яли,
Покрилися білизною Влас,
Де нині солодкі годинник,
Що дух і тіло чарували завжди?
Такий всьому на світі рок:
Не вічно на куща спокушає
Мастістий рожева квітка,
І сонце вдень лише просяє, але не в ніч.
Благання даремно ми зводимо:
Так принадність юних добрих років
Калечная старість не женет!
Ніде від їдкої не йдемо смерті геть ...
Однак, якщо повернутися до "Подорожі з Петербурга до Москви", то кричущі недоліки книги дійсно кидаються в очі. Повість являє собою зібрання розрізнених фрагментів, пов'язаних між собою лише назвами міст і сіл, повз які слід мандрівник. Міркування про кричущу несправедливість поміщиків, які не вважають своїх селян за людей, перемежовуються досить сумнівними міркуваннями з приводу деяких правил особистої гігієни. Так, наприклад, тямущі селянські дівчата на відміну від розбещених світських дам розуміють, що чистити зуби - шкідливо і огидно і "не здирають кожен день лиску з зубів своїх ні щітками, ні порошками". Такі - за висловом Достоєвського - "уривки і кінчики думок" є сусідами з вільними перекладами з французьких просвітителів. Крім того, Радищев включив у повість свою оду "Вільність" і "Слово про Ломоносова" ...
Радищев, бажаючи привернути публіку до свого твору, взяв за зразок модну в той час повість Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії", оригінальність якої полягає в тому, що Стерн витончено і дотепно дурив простодушного читача, розважаючи його дріб'язковими міркуваннями про різнорідних і нічим не пов'язаних між собою предметах. Вражає і чіпає наївність Радищева, який хотів приховати за модною і привабливою - на його думку - формою всім відомі ідеї французьких просвітителів про рівність, висловивши їх пишномовним стилем: "кликав я нарешті так: людина народилася в світ дорівнює з усім іншим". На жаль, повість Радищева вийшла в світ у 1790 році, після Великої французької революції, і потрапила, що називається, під гарячу руку імператриці. Ознайомившись з нею, вона чомусь вирішила, що "автор цієї книги наповнений і заражений французькими помилками, всіляко шукає применшити повага до влади". Вона й поклала початок міфу про Радищева, сказавши про нього: "бунтівник гірше Пугачова". Чи не тут початок того фатального процесу, в результаті якого російська література стала врешті-решт служницею революції і стало непристойним говорити про суто художні достоїнства творів, автори яких належали до "передової" інтелігенції? Досить згадати хоча б бездарний роман Чернишевського "Що робити?", Який, за висловом Леніна, "глибоко переорав" не одне покоління російських революціонерів! Як би там не було, Радищев повинен заново відвоювати собі місце у вітчизняній словесності якщо не як автор слабких у художньому відношенні подорожніх нотаток, то як талановитий поет, гуманіст, філософ.
Для багатьох поколінь російських читачів ім'я Радищева оточене ореолом мучеництва: за написання "Подорожі з Петербургу до Москви" автор був засуджений до смертної кари, заміненої Катериною II десятьма роками висилки до Сибіру. Її наступники на троні відновили Радищева в правах, проте він не змінив своїх поглядів і, не знайшовши до них співчуття з боку влади, в 1802 році покінчив із собою. Для російської революційної інтелігенції XIX століття він став легендарною фігурою, в його поглядах бачили радикальний гуманізм і глибину в розкритті соціальних проблем російського суспільства кінця XVIII століття. Після революції 1917 року доморощені літературознавці-марксисти побачили в Радищева навіть зачинателя соціалізму в Росії і першого російського матеріаліста, однак у цих більш ніж сміливих судженнях вони явно йшли по стопах В. І. Леніна, який поставив Радищева "першим у низці російських революціонерів, що викликають у російського народу почуття національної гордості ". Щоб заново повернути Радищева сучасному російському читачеві, потрібно зняти з його імені шар за шаром ідеологічну та іншу лушпиння і спробувати неупереджено оцінити його філософські погляди, літературна й поетична творчість.
Хоча Радищев писав вірші, поеми, а також створив філософський трактат "Про людину, її смертність і безсмертя", в пам'яті нащадків він залишився всього лише автором "Подорожі з Петербурга в Москву". Це твір дістав вельми невтішну характеристику у А. С. Пушкіна, який написав, що воно "причина його нещастя і слави, є дуже посередня твір, не говорячи навіть про варварський, слово", У Пушкіна, який по праву вважається творцем російської літературної мови, були досить вагомі підстави для такого суворого вироку. Однак згадаємо, що Пушкін створював цей новий мову, безжально руйнуючи старий, який був, поза сумнівом, громіздким, корявим, надто архаїчним, зате цілком відповідав внутрішньому строю нехай "варварської", але самобутньої російської душі, тоді як мова Пушкіна був надбанням досить вузького кола зухвалою і вільнодумної молоді, вихованої в європейському дусі та охарактеризовані який розмовляв на рідному "варварському" говіркою. Чи можна беззастережно стверджувати, що легкість, гладкість, гнучкість, плавна плинність і витонченість мови Пушкіна - свідчення його безперечного гідності в порівнянні з мовою Державіна, Карамзіна і Радищева? Бути може, мають рацію ті, хто вважають стиль Пушкіна легковажним, а думка, виражену в характерній для нього вільної, розкутої формі, - плоскою і спрощеної? Безумовно ні, однак у виправдання Радищева з його "варварським складом" наведемо два уривки з його вірша "Ода до мого коханого":
Летить, мій друг, крилатий століття,
У бездонну вічність все валиться.
Вже цей день, годину і мить протік,
І назад ніщо не повернеться ніколи.
Краса і молодість зів'яли,
Покрилися білизною Влас,
Де нині солодкі годинник,
Що дух і тіло чарували завжди?
Такий всьому на світі рок:
Не вічно на куща спокушає
Мастістий рожева квітка,
І сонце вдень лише просяє, але не в ніч.
Благання даремно ми зводимо:
Так принадність юних добрих років
Калечная старість не женет!
Ніде від їдкої не йдемо смерті геть ...
Однак, якщо повернутися до "Подорожі з Петербурга до Москви", то кричущі недоліки книги дійсно кидаються в очі. Повість являє собою зібрання розрізнених фрагментів, пов'язаних між собою лише назвами міст і сіл, повз які слід мандрівник. Міркування про кричущу несправедливість поміщиків, які не вважають своїх селян за людей, перемежовуються досить сумнівними міркуваннями з приводу деяких правил особистої гігієни. Так, наприклад, тямущі селянські дівчата на відміну від розбещених світських дам розуміють, що чистити зуби - шкідливо і огидно і "не здирають кожен день лиску з зубів своїх ні щітками, ні порошками". Такі - за висловом Достоєвського - "уривки і кінчики думок" є сусідами з вільними перекладами з французьких просвітителів. Крім того, Радищев включив у повість свою оду "Вільність" і "Слово про Ломоносова" ...
Радищев, бажаючи привернути публіку до свого твору, взяв за зразок модну в той час повість Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії", оригінальність якої полягає в тому, що Стерн витончено і дотепно дурив простодушного читача, розважаючи його дріб'язковими міркуваннями про різнорідних і нічим не пов'язаних між собою предметах. Вражає і чіпає наївність Радищева, який хотів приховати за модною і привабливою - на його думку - формою всім відомі ідеї французьких просвітителів про рівність, висловивши їх пишномовним стилем: "кликав я нарешті так: людина народилася в світ дорівнює з усім іншим". На жаль, повість Радищева вийшла в світ у 1790 році, після Великої французької революції, і потрапила, що називається, під гарячу руку імператриці. Ознайомившись з нею, вона чомусь вирішила, що "автор цієї книги наповнений і заражений французькими помилками, всіляко шукає применшити повага до влади". Вона й поклала початок міфу про Радищева, сказавши про нього: "бунтівник гірше Пугачова". Чи не тут початок того фатального процесу, в результаті якого російська література стала врешті-решт служницею революції і стало непристойним говорити про суто художні достоїнства творів, автори яких належали до "передової" інтелігенції? Досить згадати хоча б бездарний роман Чернишевського "Що робити?", Який, за висловом Леніна, "глибоко переорав" не одне покоління російських революціонерів! Як би там не було, Радищев повинен заново відвоювати собі місце у вітчизняній словесності якщо не як автор слабких у художньому відношенні подорожніх нотаток, то як талановитий поет, гуманіст, філософ.