Щоденники, записні книжки, "повсякденне" література
М.Ю. Міхєєв, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Наукового інформаційного обчислювального центру МДУ.
Щоденники, записні книжки, чернетки, замітки до альбому, маргіналії. .. - Все це можна називати пред-текстом, але також і "повсякденного літературою", за словами одного Пушкіна кн. П.А. Вяземського. Висловлюючись сучасною мовою, це non-fiction, тобто тексти, звернені більш до життя, ніж до вигадування і, швидше, просто до побуту, ніж до уяви і фантазії. Інакше кажучи, це в корені відмінна від красного (художньої) літератури щоденниковий проза - свого роду берестяні грамоти, тільки вже на сучасний манер. Відмінна вона від літератури перш за все своїм призначенням. Не розрахована на те, що можна "рукопис продати", - в усякому разі первісної *. А з часом, звичайно, будь-автограф стає цінністю.
* Пушкін, здається, вмів щасливим чином поєднувати натхнення з урахуванням законів ринку, вірніше, хотів би враховувати останнє для першого, зокрема, як утилітарний привід і привід.
Більшість зразків перед-тексту пишеться, як правило, по якомусь конкретному, буденного та цілком прозаїчні приводу. У цьому, щоправда, ще й схожість їх з текстами інструкцій, технічних завдань, реклами, документації - тобто тими безособовими продуктами сучасної цивілізації, які неймовірно поширилися в XX столітті, в порівнянні з часом Пушкіна і Вяземського, і за обсягом стали тіснити навіть літературу художню *. У повсякденному ж літературі (щоденникової прози і т.д.) адресатом виступає, як правило, не "читаюча публіка", а якісь конкретні люди, знайомі автора, або просто він сам, оскільки щоденник і записна книжка пишуться перш за все для себе . Крім того, від художньої літератури буденну відрізняє ще й об'єкт, тому що пишеться вона за фактом, або принаймні на підставі подій, які автор хотів би вважати (непорушними) фактами: тут не передбачено місця вимислу, як у літературі художньої, хоча він , звичайно ж, все одно є.
* Вяземському, очевидно, і в голову не могло прийти в проведеному їм поділі "повсякденного" від всієї іншої літератури, що крім художньої треба буде відрізняти ще й літературу документальну.
Сам вигадка в повсякденному літературі своєрідний: так, наприклад, читач (а й автор) щоденника відтворює ефект "людини перед дзеркалом". За висловом М.Л. Гаспарова: вони бачать не зовсім те, що є, а, швидше, те, що автор хотів би бачити сам (і хоче, щоб побачили слідом за ним інші).
Строго кажучи, кордонів між повсякденною літературою, з одного боку, документальної - з іншого, і, нарешті, між літературою художньою, з третього боку, взагалі не існує. Одна переходить в іншу, і вони обидві - в третю. Але перехід, як правило, односпрямований - лише тільки буденна і документальна література (як література фактів) може бути перетворена в літературу художню: будь-який малий жанр повсякденного літератури, а також будь-який документ, може бути підхоплений белетристикою і обіграний нею як якась приватна художня форма.
Характерний приклад - перетворення щоденникових записів М.М. Пришвіна у художній текст (повість "Мирське чаша", або ж "Раб мавпячий", нарис "Башмаки", оповідання "Джерела Берендея" або "Ленін на полюванні" - всі вони грунтуються на його щоденникової прозі того часу). Все дуже відверте (що відноситься до самого Пришвіну) відмітається, текст робиться, як правило, більш нейтральним і як би написаним не від його особи, а від імені якогось "літератора того часу". Як пізніше висловив це вже Ролан Барт: "Текст [мався на увазі перш за все художній текст] анонімний, або, у всякому разі, створюється певним псевдонімом, псевдонімом автора. А Щоденник - ні (навіть якщо його" я "- несправжнє ім'я): Щоденник являє собою не текст, а "мова" (щось на зразок усного мовлення, записаної за допомогою особливого коду) "*.
* Ролан Барт про Ролана Барті [1979]. М., 2002. С. 258.
Перед-текст слід співвіднести також з поняттям бахтинской мовних жанрів. Тому-то у щоденника виявляється якийсь проміжний статус: це ще не те, що слід було б оформити як текст літератури, але вже і не те, що було ефемерною, відразу ж зникає (у свідомості, пам'яті, в коливаннях повітря) промовою. Іншими словами, це майже-текст, недо-текст, околотекст, або перед-література, проте вже втрачає повну невинність і безвідповідальність спонтанної мови, хоча все ж таки не набула закінченості і остаточної вивіреності власне тексту. У цьому сенсі перед-текст - жанр допоміжний, проміжний. Як писав Кафка (про своєму щоденнику): "Не думаю, щоб написане до цих пір було особливо цінно або ж рішуче заслуговувало бути викинута" *.
* Там само. С. 259.
Перш за все, до перед-тексту (як я вже сказав, хочеться позначити цим словом відразу декілька малих жанрів *), стосуються різного виду щоденники, а саме, список поточних справ, щоб не втратити їх з очей і мати завжди під рукою, коли знадобляться [ це так званий щоденник, блокнот, відривний календар, телефонна книжка (або Що мені сьогодні робити?]. Крім того, регулярна фіксація необхідна для порядку або "для історії" - того, що вже сталося, що так чи інакше відбувалося (за день, за минулий період), чому сам опинився свідком і що хотілося б коли-небудь, у зручній обстановці воскресити в пам'яті. Умовно кажучи, це вахтовий журнал, адрес-календар або ж книга записів актів (цивільного) стану.
* Обмовлюся, що малі жанри я називаю так зовсім не за обсягом, а лише за їх значимістю в літературному процесі.
Крім власне щоденника дуже близькі до нього і практично не відрізняються різного роду записні книжки. Призначення і адресат таких текстів можуть бути різними: іноді - взагалі для всіх, хто тільки в змозі їх прочитати (тоді важко відрізнити їх від художньої літератури), або, що безумовно частіше, для себе особисто. Але між цими крайніми кордонами, природно, лежить безліч проміжних ступенів.
Скажімо, Олександр Блок В1911-му році, у свої тридцять років, будучи вже давно знаменитим, поряд з записниками, які вів регулярно протягом усього життя, починає вести і щоденник, відкриваючи його таким широкомовним визнанням: (17 жовт. 1911)
"Писати щоденник, або, принаймні, робити від часу до часу нотатки про найістотніший, треба всім нам. Досить імовірно, що наш час - велика і саме ми стоїмо в центрі життя, тобто в тому місці, де сходяться всі духовні нитки, куди доходять всі звуки "*.
* Блок AA Щоденник. M., 1989. С. 64.
Щоправда, вже через п'ять років він не витримує цього створеного для себе режиму щоденного розподілу подій на два сорти: більш важливі і значні - в щоденник, а особистого, приватного (або навіть ганебного?) Характеру - в записну книжку, якийсь час щоденник їм взагалі не ведеться, а потім записні книжки і щоденникові записи починають проникати один в одного: що залишити для себе, а що присвятити нащадкам (і вічності), вирішувати стає скрутно *.
* Поділ свідомості на зони по призначеного або адресованности кожного повідомлення, що зберігається в пам'яті людини, - завдання вкрай цікава. У 1921 році, незадовго до своєї смерті, Блок, за спогадами тітки письменника М.А. Бекетової, взявся упорядковувати свій архів (що робив, взагалі кажучи, регулярно): "Він любив таку сортування своїх паперів і грунтовне прибирання зі знищенням непотрібного матеріалу. Тепер він відібрав за допомогою Любові Дмитрівни [дружини] все, що знаходив зайвим, зробивши ретельні записи того, що залишилося і що підлягало знищенню. Він спалив непотрібні рукописи й листи, упорядкував все інше і закінчив перелік своїх робіт ... " (Бекетова М. А. Олександр Блок. Біографічний нарис [1922]. Л., 1930. С. 299).
У Росії традиційно склалося саме таке, причому як ніби термінологічно закріпилася поділ функцій між записні книжки і щоденниками, тобто щоденник і може, швидше за все, бути призначений для друку, тоді як записні книжки * залишаються виключно у віданні, користуванні і "під опікою" самого автора. При цьому саме позначення "записна книжка" часто виступає просто як якийсь остране-ня того ж самого "щоденника", щоб відрізнити первозданний і приватний текст від вторинного, створеного на його основі, власне літературного, друкарського і публічного. Нерідко і те, що призначається для широкої друку, і те, що пишеться тільки для самого себе, називають словом щоденник.
* Або ще: "своеручние записки" - назва щоденників кн. Н. Долгорукової (XVIII ст.).
Значно більш надійним способом розведення понять щоденника і записної книжки може служити його функціональне призначення - переписування щоденника (час від часу) заново. І тоді записна книжка, або записні книжки (відривний блокнот, окремі листи і т.п.), - це просто первинна форма того ж самого щоденника, але вже як вторинного тексту.
Саме свій щоденник, перероблений на підставі записників, Лев Толстой показував перед одруженням майбутній дружині, Софії Андріївні. А конфлікт, який обернувся набагато пізніше розривом між подружжям з відходом Толстого перед смертю з Ясної Поляни, виник багато в чому саме через те, що Толстой не бажав показувати свої нові записи у щоденнику Софії Андріївні (а та справедливо вважала, що написане чоловіком, можливо , буде компрометувати її в очах нащадків і всього людства *).
* Товста А.Л. Дочка. М., 2000. С. 153-189. Ось характерна запис зі щоденника Толстого від 3 січня. 1909 р.: "Мені псує мій щоденник, моє ставлення до нього, те, що його читають. Попрошу не читати його" (Толстой Л. М. І.. Зібр. Тв. М., 1992. Т. 57. С. 4 ).
У Достоєвського щоденник зведений у ранг особливого літературного жанру в "Щоденнику письменника". У своєму періодичному виданні (чи моножурнале) складається однією людиною, Достоєвський вважав неможливим писати про щось виключно своє і особистому, хоча "Щоденник" просто просякнутий полемікою і наскрізь диалогичен, а в останні роки життя (1880-1881) він за формою максимально наближається до реальних щоденникових записів *.
* Звичайно, в цей щоденник не потрапляють такі розділи його записів суто особистого характеру, як "Відмітки припадків", "Щоденник лікування в Змії", "Нотатки", "Прочитати", "Pro memoria" або "Поточне". Ще в 1864-1865 рр.. Достоєвський накидає в робочому зошиті план оригінальному щомісячного видання, який збирається видавати одноосібно під назвою "Записна книга"; інше можливе назва - "Щоденник літератора" (Щоденник письменника. 1873 / / Достоєвський Ф. М. Собр. Соч. У 15 т. СПб ., 1994. Т. 12. С. 284-286). "Це буде щоденник в буквальному сенсі слова, звіт про дійсно вижити в кожен місяць враження, звітів про бачене, почуте і прочитане" (Щоденник письменника. 1876 / / Достоєвський Ф. М. Собр. Соч. У 15 т. СПб., 1994 . Т. 13. С. 412). "Щоденник письменника", що друкувався в 1873, в "Громадянина", складається з 16 частин, оформлених як окремі статті, але вже наступний за ним "Щоденник письменника. 1876 [року]" представляє собою щомісячне видання, що надходило в продаж в останніх числах місяця , в кожному з випусків якого можна відшукати вільні переходи від нарису до фейлетону, від мемуарів до публіцистики і від анекдоту до розповіді.
Взагалі-то Достоєвський являє собою яскраву протилежність Толстому - в тому, як він не любив вести регулярниес однотипні запису, яка це була для нього обтяжлива форма. Його характерна манера попередньої фіксації думки (або "вигадування планів", як він сам називав її) описана Л.М. Розенблюм:
"Відомо, що Достоєвський зазвичай користувався не однієї, а двома чи навіть декількома зошитами одночасно і, крім того, нерідко робив нотатки на окремих аркушах. Але і при заповненні одного зошита він часто писав не підряд, а розкривав її на будь-якій сторінці, як би кваплячись зафіксувати нову думку, образ або ситуацію Сам Достоєвський, мабуть, орієнтувався у своїх записах досить вільно, іноді він залишав посилання на ті сторінки, до яких збирався звернутися при написанні глави або сцени "*.
* Розенблюм Л.М. Творчі щоденники Достоєвського. М., 1981. С. 7.
У записниках і зошитах Достоєвський набагато більш "неприбраній", ніж у щоденниках: нерідко зустрічаються повтори однієї і тієї ж думки, часом без будь-яких змістовних і стилістичних змін:
"Достоєвський намагається усвідомити свою думку до кінця, знову і знову прописуючи її на сторінках записних книжок, які, поряд з пером і чорнилом, є для нього необхідним робочим інструментом письменницької професії. Він працює в режимі стенографії, прагнучи встигнути за ходом думки" *.
* Фокін П. "неприбраній" класик / / Достоєвський Ф.М. Записні книжки. М., 2000. С. 8.
Андрій Білий, ще тільки збирався (1912 р.) віддавати в друк свою листування з Блоком, пише про неї в опублікованих через десять років (після смерті Блоку) "Спогадах", як би повністю відсторонюючись від себе самого - інакше можна було б назвати його слова просто нескромними:
"Частина [листування], я думаю, могла б незабаром з'явитися в світ, вона носить менш за все особистий характер, швидше за зміст її - література, філософія, містика і" сподівання "молодих символістів того часу. Це блискучий інтимний щоденник епохи. Така листування цих поетів. Вона блискуча. Думка б'є тут ключем "*.
* Андрій Білий в спогадах сучасників. М., 1980. Т. 1. С. 215.
До перед-тексту впритул прилягають також і мемуари, і спогади - про когось або про щось істотне, виступаючому з минулого як безумовний і важливий для автора об'єкт, з незаперечними поверненнями в пам'яті до цього (не тільки на один день тому, як найчастіше буває в щоденнику, але іноді на багато-багато років), з неминучими при цьому втратами та набутками сенсу - текст виявляється частково документальним, а частково художнім, іноді незалежно від волі автора, але часом автор цілком тверезо віддає собі в цьому звіт .
Зараз мемуари та спогади виступають практичними синонімами, але раніше, наприклад, у XVIII столітті, російським еквівалентом французькому "memoires" служили "записки" як відповідна калька з французької *. Та й Пушкін, вживаючи у своєму російською тексті це слово саме в латинському написанні, мав на увазі, зрозуміло, не наше теперішнє його значення (у всякому разі, не тільки його), а перш за все записи в щоденник для пам'яті, або просто щоденник. (У пушкінському словнику взагалі немає слова "мемуари", а є така його русифікація, як "меморій").
* Колядич Т.М. Спогади письменників. Проблеми поетики жанру. М., 1998. С. 41.
З його багато цитував листа до В'яземському 1825:
"Писати свої" memoires "заманливо і приємно. Нікого так не любиш, нікого так не знаєш, як самого себе. Предмет невичерпне. Але важко. Не брехати - можна; бути щирим - неможливість фізична. Перо іноді зупиниться як з розбігу перед прірвою - на тому, що сторонній прочитав би байдуже "*.
* Пушкін А.С. Собр. соч. М.-Л., 1950. Т. X. С. 180.
Вже пізніше В.Г. Бєлінський у "Погляді на російську літературу 1846 року" сформулював наступне положення ("більш оптимістичне", ніж у Пушкіна):
"Найбільш мемуари, зовсім чужі будь-який вимисел, якщо вони майстерно написані, складають як би останню межу в області роману, замикаючи її собою".
Але на цю ж тему варто вказати й прямо протилежна думка, теж парадоксальне, але вже не пафосно-оптимістичне, як у Бєлінського, а скептичне, нарочито зневажливе по відношенню до мемуарів і до самих їх укладачам - думка набоковского оповідача з оповідання "Бувальщина і спад ". Мемуаристи представлені Набоковим як люди, "у яких не досить уяви, щоб писати романи, і не дістає пам'яті, щоб писати правду" *.
* Набоков В. Бувальщина і спад. М., 2001. С. 201.
З досить великою натяжкою до перед-тексту можна віднести афоризми, вислови, максими, різного роду дотепні "mot", парадокси (Ларошфуко, Лабрюйера, Шамфор, Вольтера, Шопенгауера та інших, які звикли витончено виражати свою думку), тобто народилися самі собою, з того чи іншого конкретного випадку перли, а також спеціально придумані вислови, з розрахунком на залучення уваги вибраного кола сучасників і нащадків (спочатку, можливо, що народилися в застілля або у світському колі, тобто пов'язані з мовному жанру) . Певна натяжка при включенні подібного роду текстів у дану рубрику викликана тим, що, з одного боку, це безумовно усталений літературний жанр, зовсім не щоденникового характеру (така в цілому "Стара записна книжка" П. А. Вяземського - збори анекдотів у їхньому старовинному значенні , тобто закінчених сюжетів, готових для короткого блискучого викладу, наприклад, усного оповідання у вузькому колі).
У афористичною прози явну спорідненість з жанром мовним (точніше було б первородство числити саме за останнім), який розрахований не тільки на те, щоб інформувати, але щоб потішити і розважити співрозмовників (це аристотелевские "промові на бенкеті, у симпозіумі"). У XIX столітті такий жанр, власне, і називався анекдотом. Вяземський справедливо писав (маючи на увазі саме такі тексти):
"Я великий Фома невірний у ставленні до анекдотів. Люблю слухати і читати їх, коли вони добре переказані; але не довіряю їм до законної проби. Анекдоти, навіть і справжні, часто виявляються не без лігатури * і брехливого карбування. Анекдотиста, коли і не брешуть, рідко дотримуються буквальною і математичної вірності "**.
* Мабуть, під цим словом він має на увазі поєднання смислів. - М.М.
** Вяземський П.А. Стара записна книжка. М., 2000. С. 88.
Штучність, художніх творів, замір і "рукотворність" виробів подібного роду афористичних текстів, звичайно, дуже серйозна перешкода для зарахування їх у клас перед-текстів і "повсякденного літератури", але сам штучний умисел у них може бути і мінімальний. Не можна повністю відмовити побутової або повсякденного літературі (як і мовним жанрам, з якими вона змикається) в естетичному початку.
* * *
Повернемося до теми щоденників. Щоденник не письменника, а, скажімо, художника, як у випадку "Щоденника" Павла Філонова * - це вже в якійсь мірі просто наївний щоденник **. Блокноти, чернетки та інші підготовчі матеріали самих письменників за цим показником містять в собі більш безпосередні свідчення життя людини, ніж їх щоденники, що наближає подібні матеріали до записниками. Такі, по суті, "Записники" А. Платонова ***. Походять на них і "Записники" Є. Замятіна - записи в них робилися "в першій же під руку" книжці, упереміш, на будь-якому вільному місці і без вказівки дат **** (що повторює манеру роботи з книжками у Достоєвського).
* Філонов П.М. Щоденник. СПб., 2000.
** Докладніше в: Михеев Три підходи до лайкам в щоденниках і записниках: офіційний (Філонов), інтелігентський (Пришвін) і народний (Платонов) / / "Країна філософів" Андрія Платонова: Проблеми творчості. М., 2003.
*** Платонов А.П. Записні книжки. М., 2000.
**** Замятін Є.І. Записні книжки. М., 2001.
Але ось що вів щоденники понад 60 років у своєму житті В.І. Вернадський в одному місці своїх "Щоденників" 1920 р. *, будучи в Криму, стосується дуже важливого для нього питання - вибору найбільш придатною для вираження думки літературної форми. Відштовхуючись від "Максим" Ларошфуко, які він у той час читає, Вернадський несподівано приходить до висновку, що оптимальною для його власної думки, найбільш привабливою для нього є не форма щоденника, а просто безсистемна фіксація вражень та актів рефлексії над ними (щось на кшталт потоку свідомості, хоча він не вживає цього терміна). Маючи на увазі як би позачасові "Думки" Паскаля і "Досліди" Монтеня і подібну літературу, він відзначає для себе в щоденнику наступне: (2 / 15 березня 1920)
"З молодості мене приваблює форма викладу своїх думок у вигляді коротких висловів, вільних начерків і окремих, більш довгих, але уривчастих роздумів. Я не раз намагався це робити, але кидав, так як переконувався, як важко вловити думку, укласти її так, щоб це задовольняло, нарешті, піднімалася критика того, що варто це записувати ... Чергування тим і форм без усякого порядку здавалося мені відповідає природному ходу думок живого думаючої людини. Така форма краще щоденника - особливо якщо вона йде без системи, а так чи інакше підібрано те, що здавалося даної особистості важливим і потрібним сказати людству, внести у світову літературу ".
* Вернадський В.І. Щоденники. 1917-1921. Кн.1, 2. Київ, 1994, 1997.
Щоденник, звичайно, вже за своєю формою прив'язаний до хронології і до зовнішнього контексту життя людини, будучи якимось продовженням його тіла *. Вернадському, як ми бачимо, хотілося б максимально відволіктися, звільнитися від цього нав'язаного самим життям контексту, як від якоїсь зовнішньої оболонки, щоб фіксувати тільки результати роботи духу, як би свідомості в чистому вигляді, поза часу, простору та обмеженості власним тілом.
* Типово "щоденникових" продовженням можна вважати, по-перше, опис того, що і де людина в даний день їв, яка була погода, як він себе відчував, скільки гуляв, у кого був з візитами (з ким зустрічався і розмовляв), що читав, скільки заплатив (за те чи інше) і т.п. Такий, в цілому, "Щоденник для Стелли" Д. Свіфта (пор.: Інгер А. Г. Свіфт і його "Щоденник для Стелли" / / Свіфт Д. Щоденник для Стелли. М., 1981. С. 516). Тут, втім, солідну частку тексту складають дотепні зауваження, а зусилля автора значною мірою спрямовані на те, щоб зробити читання цікавим для адресата (парадоксально, що можливим адресатом виступав і сам автор).
Формально від щоденника потрібно принаймні датування записів. Але записи можуть вестися і зовсім без дат (як ми бачимо, у Замятіна, Платонова, Достоєвського, і вже свідомо без фіксації місця їх виникнення), а просто у міру приходу їх у голову, або навіть подаватися читачеві в спеціально перетасована вигляді, як у В. Розанова, що являє собою особливого роду художній вишукування.
Так, наприклад, незалежно від хронології організовані "Записи та виписки" М.Л. Гаспарова, формально вибудовані за алфавітом у відповідності зі списком ключових слів, що пронизує кожну із записів (або ж відповідно до якимись девізами, ключовими виразами з них). Це нагадує додаткове зазначення на тему в структурі листи електронної пошти, а також побудова художнього тексту, наявного іноді у відповідності зі структурою словникових статей (пор. "Хозарський словник" М. Павича).
І дійсно, часто нам зовсім не важливо, під яким числом, скажімо, в щоденнику Пришвіна коштує та чи інша запис (якщо це не "фенологічні нотатки"). Щоденник опиняється мовби стоїть поза часом і простором. (Це те, до чого, здається, і прагнув Вернадський.) Думка Пришвіна, Вернадського або Гаспарова часто рухається у позачасовому напрямку. Вона відштовхується від якогось конкретного факту, йде до аналогій з відомими фактами і сюжетами з власної біографії, до узагальнень і припущеннями на більш широкій основі. Часто з такого мікротекстового фрагмента в щоденнику народжується ємний і виразний художній образ, деколи виникає навіть щось на кшталт притчі.
С. Семенова схильна, наприклад, і в пришвинским щоденниках бачити "класично афористичну прозу", з усією палітрою малих жанрів останньої:
"... Афористичність проза включає в себе зовсім не одні афоризми, як можна припустити за назвою, а цілі верстви малих художніх форм, таких як сценка чи діалог, списані з натури, портрет, картина природи, вільне міркування, невелике філософсько-поетичне есе і, нарешті, власне афоризми "*.
* Семенова С.Г. "Життя, що пробила собі шлях до вічності ...". М. Пришвін-мислитель / / Людина. 2001. № 1. С. 166.
На мій погляд, у Пришвіна власне афоризмів, тобто сплесків витонченого, спеціально вигостреного дотепності не так вже й багато. Афоризми іноді з'являються в його щоденнику, але служать, як правило, завершенням якогось міркування або цілої їх ланцюга. Скоріше, все-таки, більш характерний саме для його манери висловлювання малий жанр слід визнати роздумами з (тому чи іншому) приводу, замальовками з натури, пробами пера і підступами до художньої прози (до тій казці, яку він намагався писати все життя).
До повсякденного літературі і перед-тексту безперечно треба віднести також нехитру фіксацію почутого, ті чи інші випадки з життя, записки на манжетах, наївні щоденники (щоденники літературно недосвідчених авторів) і взагалі скільки-небудь етнографічно цінні матеріали. Саме зараз інтерес до подібної літератури значно зростає.
Цікава у зв'язку публікація щоденника простого лікаря з Рибінська (К. А. Ліванова), значну частину якого складають записи чужих слів. Порівняємо таке, наприклад, звернення до нього пацієнтки: (16 верес. 1926)
"Революція нещасна! Ось з неї і хворію ... тільки вже вам і кажу, тому ми вважаємо вас не за людину, а як би за ангела" *.
* Ліванов К.А. Без Бога / / Прапор. 2002. № 1. С. 167.
У Льва Толстого записна книжка 1879 заповнена почутими від Олонецького сказителя В.П. Щеголенка легендами і словниковими записами. Подібного роду записів відведена спеціальна рубрика і в його книзі "Мова", з фіксацією народних виразів, а іноді з приводяться тлумаченнями їх сенсу:
"Удоволив - задовольнити; Похоронка - місце, куди ховають; Попереду не чухаються; Народ мляві; Годинник. З перечасьем; 'Люди беззаступние; Дощупаюсь правди; Загвіздя пам'ять; Улюбілась з ним; Колесами до землі не дістає; У три руки хлебчемо; Кістки нікому пріхороніть: Вихмильнул; посміхаючись; Домишлялся Поусталі твої жваві ніженьки під б. шляхи-доріженька, прімахалісь руки, прікачалась голівонька, прізасмяглі вуста. # Ти зайди домішечко питний, випий чару зелена вина, а іншу похмільну ... " *.
* Толстой Л.М. Записні книжки. М., 2000. С. 78-103. (Тут і далі знак # служить для позначення опущеного абзацного відступу в цитаті.)
І у Достоєвського в його сибірських зошитах (від початку 1850-х до 1860-х років) - записи фольклору, почутого на каторзі і в засланні. Вони пронумеровані (всього 486 записів) і легко читаються (були їм акуратно переписані), на відміну від його пізніх записів, про які вже було сказано вище.
Зазвичай запису етнографічного (і лінгвістичного) характеру носять периферійний характер всередині щоденника (А. М. Ремізов, наприклад, регулярно розміщує в кінець своїх щоденникових зошитів переліки почутих ним слів, висловів, що виписуються з різних місць об'єк явищ і частівок), іноді цим матеріалами відводиться спеціальне місце, виділяються якісь окремі зошити (можливо, саме та ким чином Солженіцин збирав "Словник російської мовного розширення").
До перед-тексту безумовно належить і так звана "домашня писемність" (термін П. М. Біціллі) - тобто блокноти, записи на пам'ять, віршовані посвяти, поздоровлення, сімейні книжки, девізи, жарти на випадок - і все, що так чи інакше відображає життя даного близького дружнього кола *. Сюди ж потрапляють вже згадані наївні щоденники і наївна література.
* Коркіна Є.Б. Від упорядника / / Цвєтаєва М. Невидане. Сім'я. Історія в листах. М., 1999. С. 6.
Тут можна назвати тексти, в яких, наприклад, відсутня членування на пропозиції, а великі з малими буквами однакові, точка зовсім не вживається, єдиним знаком служить кома, тексти з явним переважанням сочінітельной зв'язку і з повною відсутністю підрядних речень (як в автобіографії Ф . А. Виноградова, який закінчив три класи церковно-приходської школи) *.
* Виноградов Ф.А. "Ну тепер, панночки, ходімо по гулянню ..." / / Жива старовина. М., 2000. № 4. С. 5.
Вибірки з цікавого "Щоденника-рукописи" опубліковані в журналі "Історичний архів". Так його назвав упорядник, якийсь Ф.Є. Ширнусь. Рукопис являє собою вручну переплетену книгу більш ніж в тисячу сторінок, яка починається описом появи автора на світ. Вона включає в себе "розповідей" (з одним "с" у авторської орфографії), викладені чи то з чужих слів, чи то свого власного твору, а також якісь явно спеціально придумані автором історії. Тут щоденник виступає вже не просто сховищем фактів, а в якості свого роду каталізатора думки, якогось підстави творчої фантазії його творця (і, безумовно, своєрідного мислимого "пам'ятника самому собі") *. Коментатор опублікованих уривків зауважує:
"Федір Юхимович талановитий оповідач, але письменник -« первісного », малограмотний, чудово неосвічений. У його рукописи говорять корені слів, відокремлені від приставок, панує складний синтаксис, а слова« сонце »і« серце »не схиляються ... Такі тексти - межа, що розділяє буденність і творчість, то є та сама зона, за М. М. Бахтіним, яка породжує все нові і нові питання і тим самим перетворює об'єкт дослідження "**.
* Коряковському Н.М. Історія поза факту і події. Із щоденника Ф.Є. Шірнова 1932-1938 рр.. / / Історичний архів. 2001. № 1.
** Там же. С. 30, 28.
Тут важлива, ймовірно, і постійна потреба людини переписувати, переробляти свій текст.
Автор цього щоденника народився в Литві, в сім'ї російських селян-переселенців. Епіграфом до своєї праці він поставив (майже по Пруткова) "Хотілося, щоб cue Безсмертний було". Один примірник його грандіозної рукописи нібито був відісланий самого Сталіна, а на останній, 1058-й, сторінці збереженого у автора примірники намальований труну, прикрашений прапорцями з написом по всьому торця: "СТАЛІН. Ти рідний для нас усіх". При цьому коментатор зауважує, що навряд чи автор вкладав у це якийсь подвійний сенс. Запис за 1938-й - останній рік ведення щоденника: "Живи наш Сталін стільки років, скільки буде існувати світ і людина" *. Очевидно, сам Сталін став адресатом цієї праці всього життя тільки в якийсь момент (може бути, вже перед смертю автора), а до цього щоденник вівся для самого себе, для близьких та друзів, може бути, нащадків. Варіантів конкретного адресата, кому призначається щоденниковий запис, нескінченно багато, як і самих приводів для внесення запису. Найчастіше адресат (як і привід) буває тільки передбачуваним, гіпотетичним **.
* Там само. С. 52.
** Докладніше в: Михеев Інтертекст на основі перед-тексту (щоденники, записні книжки, чернетки, спогади, листи і т.п.) / / Когнітивне моделювання в лінгвістиці. Збірник доповідей Міжнародної конференції. Варна, 2003.
Представляється, що до перед-тексту повинні бути віднесені й листи. Взагалі, як мені здається, можливо було б прив'язати весь жанр перед-тексту (або щоденникової прози) до жанру епістолярного, якщо не генетично, то принаймні типологічно.
Так, наприклад, відомий пушкінський ідеал - сама "принадність, краса і задушевність" (або "геній чистої краси"), Ганна Петрівна Полторацька, в заміжжі Керн, в 1820 р., будучи з чоловіком у Пскові (за чотири роки до зустрічі там з Пушкіним) починає вести "щоденник для відпочинку" французькою мовою, адресуючи його своєї тітки, двоюрідної сестри батька, або "краще з друзів", як вона називає Феодосію Полторацький (щоденник був опублікований лише через 100 років, в 1929-м). У щоденнику скарги на безрадісність існування чергуються із замальовками побуту та виписками з прочитаних книг. Навмисно обраний тут французька мова публікатори пояснюють тим, що грізний чоловік ніби знав його погано і на ньому не читав. Але і наступного разу, через 40 років, вже в 1861-му, будучи вдруге одружена, тепер за людиною коханим, хоча і набагато молодший себе, Марковим-Виноградским, Ганна Петрівна знов вдається до жанру щоденника, адресованого конкретній особі. Цей щоденник в листах названий нею "Розповіді про життя в Петербурзі". У ньому описуються відомі студентські хвилювання того часу в столиці. Щоденник написаний вже по-російськи, але з-за своєї політичної гостроти зміг побачити світ лише через півстоліття, у 1908-му (та й то з цензурними купюрами). Розповіді написані у формі листів, звернених до реального особі (на цей раз - С. М. Кольору, після його від'їзду з Петербурга: "для повідомлення йому чи пересилання, якщо можливість представиться"). Ганна Петрівна у формі листів писала і власне спогади (почавши з спогадів про Пушкіна), для яких адресатом (прихованим за ініціалами "Є.М.") була якась поетеса Є.М. Пучкова, яка надихнула її на цю роботу, а надрукував спогади П.В. Анненков *. Іншими словами, автор щоденника частенько потребує нехай у фіктивному, але адресата.
* Керн (Маркова-Виноградська) А.П. Спогади. Щоденники. Листування. М., 1989.
Неминуче виникає і питання про використання особливого мови для фіксації щоденникових записів, тобто про кріптографірованіі тексту. Можна згадати щоденник Леонардо да Вінчі, написаний спеціально розробленим шифром. Ось вже дійсно ідеал перед-тексту зі своєю абсолютно "точкової" аудиторією! Інший варіант - "Щоденник 1867" А.Г. Достоєвського, оригінал якого зберігся в стенографічної запису, але залишався доступним (для розшифровки) практично тільки їй самій *.
* Щоденник А.Г. Достоєвського як історико-літературний джерело / Післямова С.В. Житомирської / / Достоєвська А.Г. Щоденник 1876 року. М., 1993.
Як мені видається, спорідненість щоденникового жанру та епістолярної очевидно, принаймні помітна взаимопереходности щоденника і листів. Поки автору ще важливий адресат, хоча б як привід, він у щоденнику зберігається, нехай формально, але оскільки говоримое усвідомлюється як значиме і цінне не тільки для самого себе, а й для широкого кола осіб, в процесі про-говаріванія, пере-чітиванія написаного , призначення тексту може бути переглянуто, і він, крім початкового свого одержувача, йде вже "під копірку", для багатьох. (Практику написання "серійних" листів можна зустріти у А. Ахматової, А. Цвєтаєвої та ін) Слід враховувати і прямо протилежне устремління автора - писати лист тільки одному адресату, як у листуванні Б. Пастернака, який, як відомо, взагалі не залишив після себе ні щоденника, ні записників, а зазвичай витрачав весь зміст "повсякденного життя", виливаючи його в листах своїм близьким, конкретним адресатам.
При цьому виникає питання: як виклад одних і тих самих фактів, але різним адресатам по-різному впливає на висвітлення тих же подій автором? (Чи не є часом їх виклад одному - непереборною перешкодою для того, щоб повторювати те ж саме ще й іншого?) Або, навпаки, чи є вже хоча б однократне "складання в текст" певних фактів тим непереборною перешкодою, через яке людина буває не в силах переступити, як би "зациклюючись" на своєму тексті і вже тільки так (а не інакше) завжди надалі викладаючи дану подію?
Записи та перекази власних снів, швидше за все, слід віднести до перед-текстів. Це було властиво таким відомим діячам культури, як Ф. Кафка, С. Далі, А. Ефрон, Г. Грін, Д. Самойлов, А. Ремізов і багатьом іншим.
А. Ремізов в зрілому віці вів спеціальні щоденники снів, які займали мало не рівноправне місце з щоденниками його реальному житті *. Цікаво, що сни в такому випадку починали активно втручатися в життя бодрствующего свідомості. Але крім видання власних снів у формі книг ("Мартин Задеки" та ін.) Ремізов ще й захоплено переказував свої сни знайомим. 3. Шаховська пише про те, як Ходасевич (правда, не згадуючи його імені) одного разу висловив Ремізова своє незадоволення, суворо заборонивши розповідати про сни, в яких Ремізов його бачив: "І пам'ятайте, щоб я не з'являвся у смішному вигляді у ваших снах!" - Після чого, дійсно, наче з "снів" Ремізова Ходасевич зник **.
* Ремізов А.М. Щоденник 1917-1921 / Вступ. ст. і коммент. А.М. Грачової / / Минуле. № 16. М.-СПб., 1994. С. 411.
** Шаховська 3. У пошуках Набокова. М., 1991. С. 128. Вона вважала, що "чим більш беззахисною і відданіше був йому [Ремізова] людина, тим більше А.М. над ним знущався [при переказі своїх снів], - а тих, хто відмовлявся бути його жертвою, боявся і з ними вважався" (там ж).
До снів примикають також притчі і взагалі всякі історії з подвійним дном, призначені для співвіднесення з іншою реальністю (іноді і прямо вживаються для прорікань і ворожінь про майбутнє). Ось запис одного такого характерного сну з робочого блокноту Є. Замятіна:
"Ніби ввечері засудили, вранці рубають мені голову. Боляче, але не дуже. А головне - до ранку вона знову виростає, і знову її рубають. Отже, нехай кожен день. Але одного разу вранці дізнаюся: сьогодні вже не голову будуть рубати нам (я не один , не знаю - хто ще), а четвертують. І тоді ось тільки стало страшно "*.
* Замятін Є.І. Записні книжки. М., 2001. С. 83. Видавець в передмові обумовлює, що писав Замятін у відривних блокнотах і без хронологічної послідовності, беручи перший-ліпший з блокнотів (там же. С. 8). Це вже ніяк не щоденник, а саме підсобні матеріали для творчості. У зв'язку з цим виникає цікава проблема для дослідження: за яких взагалі умовах викладається "прямо" у тексті набуває переносний, додатковий сенс?
До перед-тексту можна також зарахувати сповідь і покаяння, де мета - спроба розібратися в своїх власних вчинках і почуттях перед людьми або "перед Богом" (як було, принаймні, у таких "глиб" цього жанру, як Руссо і Л. Толстой). По суті, ці тексти виявляються знову-таки наскрізь "художніми" і розмежувати їх з белетристикою буває непросто.
Крім названого сюди слід віднести і такий специфічний літературний жанр, який називається розмовами з самим собою - "Soliloqia" в Августина; сюди ж зарахуємо заведений Львом Толстим в 1910-му, перед смертю, "Щоденник для одного себе", або щоденники Кафки (" Tagebuecher "), які взагалі, як відомо, були призначені автором до знищення після смерті, але збереглися і були видані волею душоприказника Кафки М. Брода. Подібне "свавілля" видавця можна, звичайно, засуджувати, але мені ближче позиція Д. Самойлова, який писав (вже у своєму щоденнику, з приводу ставлення М. Заболоцького до книг перед смертю):
"Заболоцький знав [що має скоро померти] і готувався заздалегідь. Готувався так, як всі люди, які свій спосіб жити називають: робота. Один старий тесляр, справжній майстер, сказав мені:« Ось добудую цей будинок і помру ». І Заболоцький добудовував свій будинок. Зібрав усі вірші в великий том і все, що здавалося йому зайвим, відкинув. добудовувати будинок і готовий був померти. Я думаю, що живі в цьому питанні не повинні повністю рахуватися з поетом. Коли він помер, потрібно видавати все, що залишилося. Наскільки менше було б Пушкіна, якби пропали для нас його замітки, рядки, незакінчені вірші - все, що залишилося, крім «добудованого дому» "*.
* День з Заболоцький / / Самойлов Д. Перебираючи наші дати. М., 2000. С. 331-332.
Ще більш замкнутий на самого себе, автора тексту, так званий "Камер-фурьерские журнал" В. Ходасевича (вівся автором з 1922 по 1939 р.), сама назва якого є стилізацією існували при російському імператорському дворі, починаючи з 1695 р., записів про здоров'я членів царської сім'ї, про їх заручини, шлюбах, офіційних церемоніях з їх присутністю і про інші факти "світської хроніки", але й одночасно - у разі Ходасевича - очевидною самопародії. (Ходасевич тим самим ставиться до самого себе як до царственої персони, будь-яка дія якої заслуговує бути занесеним до анналів історії, але, з іншого боку, сам же принижено розігрує посаду свого побутописця, якогось безіменного камер-фур'єра.)
Звичайно в такому "журналі" особистість самого хроніста, що створює документ для "парадної" історії, відсутня. Ходасевич максимально самоусувається, виступаючи лише як безпристрасний хронікер: читати цю книгу, не знаючи навколишнього контексту і не співвідносячи її з якимись іншими джерелами, зовсім неможливо. У той час як початково камер-фурьерские журнал звернений назовні, у Ходасевича він звертається саме виключно до самого себе. Так, наприклад, події квітня 1932 року, коли від автора йде його дружина, Н. Берберова, відбивається лише однієї скупий рядком: "Нінок пішов". А якщо ми заглянемо в книгу самої Берберова "Курсив мій", то про це драматичному подію в їхньому житті розказано досить докладно. Вона описує характерні деталі, зокрема, що дуже боялася, коли вони зняли саме цю квартиру в Парижі, тому що квартира була високо, на 4 поверсі, і Ходасевич, проводжаючи її, стояв біля вікна і дивився на її від'їзд, буквально вчепившись руками в підвіконня; вона відверто боялася, що він може накласти на себе руки, викинувшись з вікна. А напередодні їх розставання він сказав їй на кухні "милу" фразу: "Не відкрити чи газик?" * Тут тільки зменшувальні суфікси з переказу одного з учасників перегукується з передачею його ж слів в іншого.
* Демидова О.P. Про камер-фурьерськіх журналах і про журнал Ходасевича / / Ходасевич В.Ф. Камер-фурьерские журнал. М., 2002. С. 18-19.
За відносної "порожнечі змісту" формалізований таким чином "камер-фурьерские" журнал можна співвіднести з так званими "витратними книгами" (або книжками "витратних записів"). Іншим дослідникам навіть ці записи здатні розповісти дуже багато.
Можна віднести до перед-текстів автобіографічну прозу письменника, а особливо прозу поета, наприклад, такого, як М. Цвєтаєва. На думку А. Саакянц, "вся, без винятку, її проза має автобіографічний характер ... представля [я] собою не що інше, як ліричний щоденник, - інакше М [арина] І [вановна] писати не вміла - і не хотіла "*.
* Саакянц О. Проза поета / Коммент. / / Цвєтаєва М. Собр. соч. У 7 т. М., 1994. Т. 4. С. 630-631.
Доречно процитувати заклик Цвєтаєвої взагалі до всіх пишуть (з передмови до збірки "Із двох книг"):
"І мені хочеться крикнути всім ще живим:" Пишіть, пишіть більше! Закріплюйте кожну мить, кожен жест, кожен подих! Але не тільки жест - і форму руки, його кинув, і не тільки зітхання - і виріз губ, з яких він, легкий, злетів. # Не нехтуйте "зовнішнього". Колір ваших очей так само важливий, як їх вираження; оббивка дивана - не менше слів, на ньому сказаних. Записуйте точніше. Немає нічого не важливого! # - Все це буде тілом вашої лишили у величезному світі бідної, бідної душі "*.
* Там само. С. 635.
Отже, щоденниковий проза - це залишається після людини тіло його душі, за свідченнями якого дослідники коли-небудь зможуть відтворити автора.
До щоденникової прозі я б відніс ще й записки різного роду очевидців із мертвих будинків, "підпілля" і катівень, метою яких, є розповісти (і довести), як все було насправді в світі замкнутого, закритого для читача авторської свідомості, "тут і тепер ", - щоб донести звістку, може бути, тільки як лист в пляшці, коли автора вже не буде або коли йому вже ніхто не зуміє перешкодити висловитися. Сюди ж віднесемо передсмертні запису ("Посмертні записки" назвав свій твір К. Леонтьєв), "Записки небіжчика" М. Булгакова чи "Замогильний записки" Шатобріана.
Шатобріан, правда, задовго до смерті продав право на видання цього твору одному видавництву, а саме видавництво, у свою чергу, через якийсь час поступилося правами іншій; причому уривки з мемуарів, з відома самого Шатобріана, публікувалися ще й за його життя * .
* Мільчина В.А. Ф.Р. де Шатобріан. Замогильний записки / / Зап. літератури. 1991. № 3. С. 169-172.
Здається, в той же розряд перед-текстів повинні потрапити і зовсім іншого роду визнання - слідчі показання та протоколи допитів. У них, правда, розпорядження про повідомлення потаємної інформації найтіснішим чином стикається з прямо протилежною - з приховуванням правди як таємниці від слідства *. Тут ми знову стикаємося з проблемою кріптографірованія написаного. З приводу можливості відновити правду з такого роду текстів існують протилежні думки. Так, М.О. Чудакова категорично заявляє з приводу щоденників в XX столітті, що "в суспільній свідомості сучасників-співвітчизників документи вже не були реальними пам'ятками культури - вони сприймалися здебільшого як потенційні речові докази, які свідчили не на користь їх власників" **.
* Cм. напр., протоколи допитів Д.І. Хармса, А.В. Туфанова, А.І. Введенського и др. / / Мальський І. Розгром ОБЕРІУ: матеріали слідчої справи / / Жовтень. 1992. № 11. С. 169-188.
** Чудакова М.О. Архіви в сучасній культурі / / Наша спадщина. М., 1988. № 3. с. 143-144.
Ось і HA Богомолов відзначає, що розквіт щоденника як жанру спостерігався лише в кінці XIX і на початку XX століття, а "з другої половини 20-х років проблема дневниковость практично втрачає своє значення" *. З іншого боку, в літературознавстві вже існує цілий напрямок, що займається з'ясуванням "проговорок", тобто того, що в реальності для автора істотно, на відміну від того, що написано їм явно (це так звана "уликовая парадигма" К. Гінзбурга або "поетика неостраненія" О. Меерсон).
* Богомолов HA Щоденники в російській культурі початку XX століття / / Богомолов HA Російська література першої третини XX століття. Портрети. Проблеми. Розвідки. Томськ, 1999. С. 211.
Якщо прийняти, що тільки в записній книжці, перед самим собою, автор найбільш відверто розкривається (оскільки тоді і пише своїм власним "природним" мовою, в якому можуть зустрічатися, зокрема, опису сцен, неприйнятних для друку - щоденники В. Брюсова, А . С. Суворіна тощо, - або навіть матюки вираження), то виклад тієї ж самої думки, але вже в щоденнику - для хоч і мінімальну, але передбаченої заздалегідь аудиторії, тим більше в художньому тексті або будь-якої статті для друку буде свідомо більше "причесаним" текстом, тобто твором уже не цілком щирим, варіантом так чи інакше пристосовується до читача, до його думок, ціннісних установок, з природним для автора бажанням не образити когось, не зачепити, згладити гострі кути. Цілком самостійною задачею було б порівняти між собою явні випадки "нещирість" людини, коли одне і те ж своє відношення він висловлює по-різному.
Наприклад, Брюсов у щоденникових записах кінця вересня 1900 цілком солідарний з цитованим їм думкою Бальмонта про Буніна: "Бунін, може бути, був колись розумний, але тепер він грубий, вульгарний і нахабний" *. Але в опублікованій дещо пізніше критичної статті ("Серед віршів ...") Брюсов своє відверте неприйняття бунінської поетики наступним чином" об'єктивує ", пом'якшує, приводячи до друкованій формі:" ... р. Бунін несподівано переходить на нову дорогу. Він переймає теми парнасців і перших декадентів. Це не випадкове явище. Воно показує, що і нове мистецтво здатне на «вульгаризацію», що йому судилося перейти не тільки на вивіски і плакати, але і в ужиток поточної журнальної літератури ".
* Тут і далі цит. по: Богомолов HA Указ. соч. С. 269.
Було ще цікавіше спостерігати, як той же Брюсов у своєму щоденнику після 1920 р., коли він вступив у РКП (б) і почав працювати в самих різних державних організаціях (від Наркомосу, Книжкової палати, Моссовета аж до головного управління коннозаводства), вирішував питання свободи совісті. Відомо, що йому доводилося брати участь, наприклад, у таких акціях, як чищення викладацького складу МДУ, проведена більшовиками, в результаті якої багато старі професори були звільнені через їх "суспільно-політичних поглядів і ідеалістичного світогляду" *. Але, на жаль, до того часу Брюсов вже давно не веде щоденник. (Цікава й інша проблема: що в свідомості стає на місце щоденника при його фактичному самоісчерпаніі?) Було б корисно порівняти щоденники "жертв" 30-х років з щоденниками "катів". Як одні і ті ж факти переломлюються у свідомості тих і інших. Але провести таке порівняння навряд чи вдасться, оскільки щоденник характерний саме у позиції "жертви", а для "ката" він виглядав би нонсенсом (у такому разі, сам кат, ймовірно, повинен був би почувати себе в якомусь відношенні - жертвою) .
* Там само. С. 285-286.
Логічно віднести до перед-тексгу і щоденникової прозі таку цілком прийняту літературну форму, як подорожні нотатки (або дорожній журнал), тобто опис курйозів і різних дивина, зустрінутих автором по шляху, десь у заморських краях. Сюди можуть бути віднесені такі твори як "Ходіння за три моря" Афанасія Нікітіна, "Подорож з Петербургу до Москви" Радищева (рухоме вже явно не тільки "страноведческим" матеріалом, але в набагато більшою мірою дисидентським і тираноборческие) або, скажімо, "Колійні нотатки Петра I ", що розповідають про визначні пам'ятки Амстердама та інших міст.
* Вітчизняні записки (спочатку 1830 р.). М., 2001. № 1.
Цікаво, що в "Ходінні за три моря" автор переходить з російської мови на іноземну, принаймні, в трьох випадках: там, де наводиться чиясь пряма мова, там, де він відтворює власні молитви (тобто сакральні для нього місця), і там, де вказує ціни на рабів і жінок в Індії або говорить, що в березні він говів постом разом з бусурманами (не їв скоромного і з женка зв'язку не мав **). У коментарях В.П. Адріанової-Перетц відмічено, що Опанас частенько користується місцевим (перським, арабським або тюркським) назвою предмета замість російської (Гаріпов, кічірь, намаз), мабуть, по самій звичності для себе саме такого найменування. Але іноді, пише коментатор, цілі уривки тексту наводяться мандрівником на місцевій мові - це, навпаки, деяка "зашифрована" інформація, - зокрема, відомості про засуджуваних їм моральних поняттях чорних жінок, що йдуть на зближення з "Гаріпов" (тобто білими людьми), або ж "гарячий вигук патріота, який на чужині молиться за улаштування своєї батьківщини" і в той же час згадує з сумом, що там, на батьківщині, далеко не все благополучно - "вельможі Руської землі несправедливі". Від типових книг паломників до святих землі книга Нікітіна, на думку того ж коментатора, відрізняється набагато більшою увагою до біографічного моменту, до вираження особистості автора, до емоційних оцінок і повчальним зауважень, з постійним порівнянням "свого" і "чужого" **.
* Нікітін А. Ходіння за три моря. 1466-1472 рр.. М.-Л., 1948. С. 19-20,62-63.
** Адріанова-Перетц В.П. Афанасій Нікітін - мандрівник-письменник / / Там же. С. 112-113, 117.
Сюди ж, ймовірно, можна віднести і щоденники байдаркових, туристських та альпіністських походів, яким відводиться зазвичай окрема рубрика (наприклад, в електронній бібліотеці М. Мошкова - http:// www.lib. Ru). Практична цінність подібних описів в тому, що вони дають можливість підготуватися до походу заздалегідь - закупити в потрібному обсязі продовольство, використовувати необхідне спорядження, врахувати режим руху транспортних засобів на маршруті і подолати перешкоди, що зустрічаються з мінімальними втратами. Особливо важливим у цьому описі стає повторюється, тобто типове (наприклад, опис проходження якогось порогу на річці), в той час як унікальне (те, що трапилося тільки раз, у конкретному часі і в конкретному місці) набуває характеру розважального моменту в оповіданні, курйозу, жарти.
Слід згадати і фенологічні спостереження, як, наприклад, "Граки прилетіли" або "Сонце повернуло на весну", - яких багато в щоденнику Пришвіна. Взагалі характерний малий жанр всередині щоденника - нотатки про погоду, полюванні і природі.
До речі сказати, і замітки на полях (чужих) книг теж, ймовірно, слід включити до переліку перед-тексту. Не кажучи вже про те, що в звичайних щоденниках нерідкі відгуки про прочитані твори (деякі щоденники здебільшого і складаються з них). Іноді власне маргіналії можуть відігравати у житті людини дуже важливу роль.
Так, засудження якогось А.П. Волинського при цариці Анні Іоановні, на думку історика, у величезній мірі сприяло те, що у знайденій при обшуку в його будинку книзі Юста ЛІПС з текстом про розпусті королеви Іоанни на полях було написано рукою самого Волинського: "Вона! Вона!" Малася на увазі, очевидно, нині царююча Анна Іванівна. Бідного Волинського у результаті засудили, за звичаєм того часу: вирізали мову, відсікли праву руку і голову, а дітей вислали до Сибіру *.
* Курчатнику А.В. Фатальні роки Росії. Рік 1740. Документи. Хроніка. СПб., 1998.
Треба сказати, що в текстах щоденникового і мемуарного характеру можуть зустрічатися екзотичні речі, чужорідні вкраплення - малюнки, схеми, креслення, грошові розрахунки (як у Пришвіна) і ін
Взагалі до перед-тексту можна віднести те, яким чином людина вступає в безпосередній діалог зі світом - у тій формі, в якій йому це здається найбільш природним. Втім, знову-таки не завжди: іноді автор саме самообольщается і помиляється з приводу форми, в якій він найбільш здатний себе проявити і продемонструвати свою значущість для оточуючих (згадаємо оцінку художньої творчості Гонкурів та їх щоденників, а також те, що серед багатотомного зібрання творів К. І. Чуковського відомим нам залишається тільки один, що вміщає вірші, спочатку написані для своїх дітей).
Слід, мабуть, розглянути тут і вельми цікаві вторгнення у щоденник чиїхось чужих голосів - як в навмисній передачі прямої і непрямої мови, так і в насильницькій зміні авторства. Наприклад, у щоденнику Б.М. Ейхенбаума є такі записи:
(28 верес.) "Вчора ввечері був у Тинянова - з ним мені легко і добре. По суті, тільки він і залишився. З усіма іншими важко. Від Томашевського відштовхує морально *". #
(31 жовтня.) "Відразу прийшла старість - і я її відчуваю, незважаючи на свої 38 років. У душі стало похмуро і тихо. Навколишній чуже. Ні підйому і надій. Нічого не чекаю. Невже так і буде тягтися?" **
[Однак що ми бачимо далі в тому ж щоденнику? - Безпосередньо слідом за цим записом йде наступна (вже без дати)]:
"Не смій писати таких заміток (мамина рука. - Прим. О. Б. Ейхенбаум" ***) [мабуть, тут перед нами приписка дружини Ейхенбаума, яка вторглася в його замітки].
* Мабуть, тому, що він п'є. - М.М.
** Таке "ниття" як певний мовний жанр - саме по собі для щоденника дуже характерно. Людині як би сам бог велів поплакатися в такому місці перед самим собою і можливим читачем "в жилетку".
*** Ейхенбаум Б.М. Щоденник. 1924 / / Філологічні записки. Вип. 11. Воронеж, 1998. С. 214-216.
Ймовірно, до щоденників треба віднести і спеціально створену в Інтернеті інтерактивне середовище, що дозволяє вести електронний особистий щоденник, "роблячи записи за бажанням автора доступними для прочитання іншим людям, - будь-яким зацікавленим особам або спеціально обумовленої автором групі читачів" * - www.livejournal. com, а російськомовні користувачі ще називають цю середу "ЖЖ").
* Горалік Л. Зібрані листя / / НЛО. 2002. № 2. С. 245.
Природно, що жоден з перерахованих вище ознак тексту, як і всі вони разом узяті при цьому не є необхідними і достатніми умовами для віднесення до даного жанру, тобто до перед-тексту, перед-літературі або щоденникової прозі. Всі вони тільки пояснюють і ілюструють розпливаються кордону, вказують нам типи, які так чи інакше в нього укладаються або ж до нього прилягають. Винятків тут явно більше, ніж правил.
* * *
Можливі й інші підходи до викладу нашого предмета. Так, у фундаментальному описі жанру спогадів у Т.М. Колядич щоденник і мемуари визнані рівноправними різновидами більш загального мемуарного жанру *. Дослідниця зазначає, що попередниками мемуарів в античній традиції виступали анекдот і біографія **. Обов'язковими ознаками зовнішньої організації мемуарного тексту вона вважає "наявність яскраво вираженого авторського початку, своєрідну систему просторово-часових відносин, обумовлену використанням Проспекция та ретроспекції, а також ... наявність двох часових планів" ***.
* Колядич Т.М. Спогади письменників. Проблеми поетики жанру. М., 1998. С. 24.
** Там же. С. 51.
*** Там же. С. 37, з посиланням на дисертацію: Галич О. Українська письменницька мемуаристика. 1991.
На думку дослідниці щоденників О. Макарової (висловленої в приватному листуванні), якщо розглядати типологію щоденників з точки зору комунікативного наміру автора, то на одному її кінці (А) слід помістити щоденники і записні книжки, написані виключно для себе (згодом подібні записи або знищуються , або призначаються для знищення, або спеціально зашифровуються, щоб їх не прочитав сторонній, як у Леонардо). Але тоді на іншому її кінці (Z) виявляються маскуються під них же щоденники-сенсації, які часто забезпечуються елементами літературної порнографії та явно розраховані на залучення максимально широкого кола читачів.
Між двома умовними крайніми точками (А і Z), в залежності від кількості людей, на яке текст розрахований, знаходять собі місце й інші види щоденникової прози - або написані тільки для себе (для дружини, своїх дітей або батьків), для своїх знайомих, товаришів по партії, колег по професії, однодумців, людей однієї з автором віри, національності і т.д., або для всіх і кожного, кого тільки це може зацікавити.