*;;;-;;WW8Num11;.;;;.;;;.;;;;.;;-;;.;;.;;.;;.;;.;;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;;);;;.;;;.;;;.;;;.;;;.;;;.;;;.;;;.;;;);;;;;o;;;;;;;;;;;;;;;;;.;;;.;;;.;;;.;;;;;o;;;;;;;;;;;;;;;;;.;;;;;o;;;;;;;;;;;;;;;;;.;;;-;;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;.;;;.;;;.;;;.;;;.;;;
Магістерська робота
«УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ВИХОВНОЇ СИСТЕМИ ВНЗ І-ІІ РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ (НА ПРИКЛАДІ СТАРОБІЛЬСЬКОГО ОБЛАСНОГО МЕДИЧНОГО УЧИЛИЩА)»
Зміст
Вступ
1. Теоретичні основи управління виховною системою навчального закладу
1.1 Історичний аналіз досвіду управління виховною системою
1.2 Сутність і зміст управління розвитком виховної системи
2. Організація управління розвитком виховної системи навчального закладу
2.1 Управління етапами розвитку виховної системи
2.2 Модель виховної системи Старобільського обласного медичного училища
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність теми дослідження зумовлена сучасними тенденціями розвитку системи освіти. Початок ХХІ століття є часом освітніх реформ, спрямованих на те, щоб системи освіти відповідали вимогам сучасного соціуму. Сучасний освітній заклад як складна соціально-педагогічна система є елементом більш складної системи-суспільства. Саме тому вони швидко реагує на зміни, що відбуваються на кожному етапі суспільного розвитку. Що до стратегічних цілей освіти, відбуваються конкретні зміни у сучасному виховному процесі, що вимагає визначення сучасних підходів до управління процесом виховання у вищих навчальних закладах.
Суспільно-політичні та соціально-економічні зміни, що відбуваються в Україні, мають суттєвий вплив на діючу систему освіти. Зараз формується нова ідеологія і практика життєдіяльності сучасної школи як соціально-педагогічної системи [67]. У 2001 році Міністерство освіти і науки спільно з Академією педагогічних наук України розробило Національну доктрину розвитку освіти України у ХХІ столітті, у якій зазначено, що реформування галузі передбачає передусім модернізацію управління освітою. Нова система управління повинна бути державно-громадською, враховувати регіональні особливості, орієнтувати освітній заклад на розвиток. Визначено головну мету і завдання, що постають перед навчальними закладами. Йдеться про збереження і розвиток культури, виховання патріотизму, соціальну і особистісну відповідальність, формування активної життєвої позиції, збереження здоров'я, свідомої підготовки молоді до здійснення професійної кар'єри тощо. Модернізація системи освіти передбачає регулярне оновлення усіх її компонентів у зв'язку зі змінами, що відбуваються у сферах культури, економіки, науки і технологій. Тенденції і орієнтири становлення та розвитку нової системи української освіти, суттєві зміни у педагогічній теорії і практиці висувають перед керівниками навчальних закладів нові завдання.
Управління є тим важелем, тією рушійною силою, яка націлена на активізацію діяльності людини шляхом створення оптимальних умов для прояву та розвитку її творчого потенціалу. Керівнику освітнього закладу потрібно орієнтуватися у різноманітті сучасних, управлінських ідей, вивчати і успішно впроваджувати досягнення науки і перспективного педагогічного досвіду, організовувати творчу діяльність педагогів. У зв'язку з цим проблеми управління освітніми процесами визнані як гостро актуальні. практика свідчить про недостатню готовність керівників закладів освіти до професійної управлінської діяльності, а саме до створення та управління виховними системами.
Виховні системи, що складаються в освітніх установах, в даний час не забезпечують очікуваної результативності. Зокрема, нерегульовані виховні процеси, що стихійно складаються, в освітніх установах не лише призводять до зниження рівня вихованості що вчаться, але і до зростання бездуховності в молодіжному середовищі.
Отже, ці процеси, як і сама виховна система освітньої установи, потребує впорядкування, в побудові цілісної структури управління. Зокрема, виникає необхідність не лише в розробці нової моделі виховної системи, але і визначенні змісту діяльності всіх учасників педагогічного процесу по її формуванню і розвитку, створення таких умов, при яких ця діяльність забезпечувала б якісно вищий результат виховання. молодої людини.
Ускладнення соціально-педагогічних функцій сучасного навчального закладу, особливо в умовах переведення його в режим розвитку, зміна змісту її діяльності і умов, в якому він працює, визначає необхідність пошуку нових форм і методів управління виховною системою закладу. Проте слід зазначити, що проблема управління розвитком виховної системи навчального закладу теорії і практиці педагогічної науки розкрита ще не в повному обсязі.
Проблемами менеджменту займалися вчені – управлінці П. Друккер, Фредерік, У. Тейлор, Френк Б.Гілберт, Генрі Л. Гантт, Анрі Файоль, О. Черч, Т. Кабаченко, Г. Кунц, М. Мескон, Є. Миняєв, Г. Саймон, Д. Синтбург, В. Томпсон, Д. Трейсі, Р.Фінгер, Б. Хелміцький.
Базуючись на теорії соціального управління та положеннях наукового менеджменту, вітчизняні дослідники досить докладно вивчили загальні механізми управління середніми закладами освіти, що дістало відображення у відповідних працях В. Бегея, Є. Березняка, В. Бондаря, Л. Даниленко, Г.Єльни-кової, Н.М. Островерхової, В.Пікельної тощо. Функціональні аспекти управління навчальними закладами були досліджені і висвітлені в роботах Є. Хрикова, Л. Калініної, Л. Карамушки, Коломінського, Т. Перевезій, О. Афанасьєва, Андруш-ківа, Г. Артюх.
В Україні вивченням проблеми управління займаються вчені Даниленко Л.І., Дмитренко Г.А., Єльнікова Т.В., Мармаза О.І., Павлютенков Є.М., Крижко В.В., Хриков Є.М. Однак розробка проблеми управління виховною системою закладу освіти знаходиться на початковій стадії, тому, можна відмітити назріле та поки ще не вирішене протиріччя між актуальністю розробки проблеми у сучасних умовах та недостатнім рівнем її вивчення.
Вiтчизнянi та зарубiжнi економісти та фахівці у галузі управління (Г. Дмитренко, А. Кисельов, В. Луговий, А. Попов, О. Пономарьов, О. Романовський, В. Шепель, Р. Блейк, Т. Бойдел, П. Вейл, П. Друкер, Ф. Тейлор, А. Файоль та iн.) акцентують увагу на аналiзi управлiнської дiяльностi та її впливі на ефективнiсть функцiонування об’єкта управлiння; культурологи (I. Вiтаньї, М. Епштейн, М. Каган, М. Коул, Н. Крилова, Ю. Лотман, Е. Маркарян, Л. Уайт та iн.) – на загальнiй культурi керiвника; соцiальнi психологи (С. Бочарова, Е. Берн, Д. Кайдалов, I. Кон, М. Коул, Б. Паригiн, М. Удальцова та iн.) звертають увагу на особистiснi характеристики культури керівника.
Сучасна педагогічна література розкриває принципи, зміст та методику виховання учнів, пiдлiткiв, молоді у процесі різних видів дiяльністi (А. Бойко, В.Білоусова, Г. Ващенко, Н. Дем'яненко, І. Надольний, Л. Нечепоренко, І. Харламов, Н. Щуркова та ін.), визначаються основні напрямки удосконалення процесу виховання молоді у концепціях культурологічного (Г. Дегтярьова, Н. Крилова, Ю. Нагорний та ін.), системного (В. Афанасьєв, Л. Буєва, I. Зязюн, Н. Кузьмина та ін.), комплексного (О. Архангельський, Ю. Бабанський та iн.) та інших підходів до цієї проблеми.
Водночас досліджуються особливості процесу управління розвитком особистості (Є. Бабосов, Б. Бiтiнас, А. Донцов, Л. Рувинський та ін.), методи вивчення вихованості молоді (I. Звєрєва, Л. Коваль, П. Фролов та ін.). Таким чином, можна стверджувати, що в основному створенi теоретичнi i методичнi передумови розробки цiлiсної концепцiї вдосконалення процесу виховання школярiв, студентiв i молодi та шляхiв її реалiзацiї.
Проте проблема управління виховною системою вищого навчального закладу нажаль розглянута недостатньо.
Для вирішення протиріччя між соціальними очікуваннями підвищення виховного потенціалу навчального закладу і реальною педагогічною практикою, визначення соціально і особистісне значущих цілей і завдань шкільного виховання, необхідна ретельна розробка педагогічною наукою і практикою проблеми управління розвитком виховної системи вищої школи.
Розробка концепції училища і технології управління розвитком виховної системи вимагає визначення методологічних підходів до організації дослідно-експериментальної роботи і конкретизації їх стосовно досліджуваної проблеми. Як основні методологічні підходи використовуються системно-діяльнісний, синергетичний, особистісно-орієнтований, діалогічний і культурологічний підходи.
Відсутність в науці цих теоретичних розробок і зумовило вибір нами теми магістерської роботи «Управління розвитком виховної системи ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації (на прикладі Старобільського обласного медичного училища), що визначило основні ідеї, цілі і логіку дослідження.
Об'єкт дослідження: процес управління розвитком виховної системи ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації.
Предмет дослідження: педагогічні умови управління розвитком виховної системи ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації (на прикладі Старобільського обласного медичного училища).
Мета дослідження полягає в обґрунтуванні умов управління розвитком виховної системи ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації.
Для досягнення мети дослідження були поставлені наступні завдання:
1. Розкрити сутність і структуру виховної системи вищої школи;
2. Обґрунтувати технологію побудови виховної системи сучасної освітньої установи;
3. Виявити умови ефективного функціонування і розвитку управління виховною системою училища;
4. Розробити зміст діяльності всіх учасників виховного процесу по управлінню розвитком виховної системи навчального закладу;
5. Обґрунтувати сукупність критеріїв оцінки ефективності виховної системи і управління нею.
Гіпотеза дослідження заснована на припущенні про те, що управління розвитком виховної системи училища буде ефективнішим, якщо:
основними підходами до побудови виховної системи стануть: системно-діяльнісний, синергетичний, особистісно-орієнтований, діалогічний, культурологічний і визначена їх специфіка;
– буде розроблена технологія управління виховною системою, що дозволяє здійснити її розвиток: становлення, функціонування і оновлення системи;
– основними організаційно-педагогічними умовами формування і розвитку виховної системи стануть: прийняття всіма суб'єктами сукупності цілей створення виховної системи; організація діяльності суб'єктів системи, спрямованої на реалізацію поставленої мети; організація співпраці суб'єктів системи; створення стосунків між суб'єктами системи; формування середовища що виховує на основі відбору змісту і співпраці учасників виховного процесу; створення системи управління виховною системою;
– буде визначено зміст управлінської діяльності всіх учасників виховного процесу.
Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що:
розкрита сутність, структура виховної системи навчального закладу і виявлений системостворюючий компонент виховної системи сучасної освітньої установи; виявлені умови ефективного функціонування і розвитку управління виховною системою училища; обґрунтована технологія побудови виховної системи училища.
Практична значущість дослідження полягає в тому, що:
положення і виводи теоретично-експериментального дослідження підтверджені практикою і можуть бути рекомендовані до використання в процесі модернізації управління створенням і розвитком виховної системи сучасним навчальним закладом, пропонована технологія побудови виховної системи, зміст управлінської діяльності всіх учасників виховного процесу із створення і розвитку виховної системи, критерії оцінки її ефективності, а також система управління розвитком виховної системи можуть бути застосована в інших освітніх установах; матеріали дослідження можуть бути використані в системі професійної перепідготовки і підвищення кваліфікації керівників і вчителів освітніх установ.
Методологічна основа дослідження базується на чотирьох рівнях (філософському, теоретичному, технологічному і конкретно-предметному).
Як філософська основа виступали філософсько-антропологічні уявлення про людину як соціальну істоту і суб'єкта діяльності (К.А. Абдульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв I.K. Анохін, В.І. Вернадський, Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, Н.В. Маслова, С.Л. Рубінштейн та ін.); філософські і психолого-педагогічні концепції пізнання як суспільно-історичного процесу (Д. Карнегі, А.Н. Леонтьев, С.Л. Рубінштейн, Ст. Шацкий і ін.); розгляд управління як соціального процесу (В.Г. Афанасьєв, А.І. Берг, Е.Г. Юдін і ін.).
Як спеціальна теоретична основа дослідження виступали системно-діяльнісний, синергетичний, особистісно-орієнтований, діалогічний і культурологічний підходи (Д.А. Белухін, І.В. Блауберг, Е.В. Бондаревська B.C. Біблер, О.С. Газман, Т.М. Давиденко, І.П. Іванов В.А. Караковський, Ф.Ф. Корольов, А.Т. Куракін, СП. Курдюмов A.B. Мудрик, Л.І. Новікова, М.М. Поташник И. Пригожий, В.Н. Садовський, В.П. Симонов, П.І. Третьяков Г. Хакен, Т.І. Шамова, Н.Е. Щуркова.
Для вирішення поставлених завдань на різних етапах роботи був використаний комплекс взаємодоповнюючих методів: теоретичний аналіз філософської, психологічної, педагогічної літератури; діагностичні методи (тестування, анкетування, бесіда); експериментальні методи (констатуючий і що формує експерименти); методи статичної обробки отриманої інформації, кількісного, якісного і графічного аналізів для подальшого використання.
У числі інформаційних джерел використовувалися наукові книги, журнальні статті, доповіді, звіти і матеріали наукових конференцій і семінарів, вітчизняні і зарубіжні статистичні джерела, офіційні документи у вигляді кодексів законів, законодавчих і інших нормативних актів, у тому числі положення і інструкцій.
Базою дослідження було Старобільське обласне медичне училище (423 студента) м. Старобільськ Луганської області.
Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів з висновками, заключення, списку використаних джерел (найменування), додатків на сторінках. Текст магістерської роботи проілюстровано таблицями та малюнками.
1. Теоретичні основи управління виховною системою навчального закладу
1.1 Історичний аналіз досвіду управління виховною системою
Проблеми управління «правління» державою вже на перших етапах вивчення їх філософами (більш 5000 років назад) пов'язувалися з деякими умовами їх успішного рішення. Серед них: існування мудрого керівника («виголошувались потреби до особистості керівника»); існування мудрих законів; існування системи виховання в державі, від «мудрості» якої залежить «добробут» народу.
Вже давні філософи примітили, що Закони управління постійно змінювалися.
Середні віки, епоха Відродження дали новий стан розвитку науки управління. Кращою владою визнається Республіка як держава «рівних можливостей» (одновластність керівника в ній відсутня – Мор, Кампанелла, Бекон, Локк, Монтеск'є та ін.). Найбільш близько підходить до управління як технологічного процесу Ф. Бекон, який розробив спеціальні інструкції для людей управлінського апарату. Він висловив думку, що управляти можуть тільки люди «вчені» (у нього – аристократія).
Розуміння «права» пов'язується з розвитком «розуму» людей. Спіноза приходить до висновку, що «особисте благо» залежить від «загального блага», а останнє, як «благо для всіх» може бути реалізоване тільки через управління.
Просліджується взаємозв'язок виховання і управління. Перше – це осмислення «моральної гідності людини»; друге – громадські закони, які захищають цю гідність. Людство приходить до ідеї загального виборчого права (Монтеск'є). Знову утверджується залежність Законів від реальної дійсності. Разом з тим, ідеалізується така форма правління, як Конституційна монархія (Юм, Гегель, Кант).
Російські та українські просвітителі (Бестужев, Пнін, Попугаєв та ін.), висловлюючись про права людини та управління державою, підкреслювали, що освіта – єдиний і головний «засіб до щастя народу». Інтереси суспільства ставилися вище інтересів індивіда «благо народу – є його благо». Загальний висновок такий: без освіти немає мудрого управління державою.
До особи керівника пред'являються нові вимоги: це повинна бути особа сильна, безперечно освічена, випробувана в управлінні та здатна управляти (народ повинен довіряти своєму керівнику).
Разом з тим, у XIX столітті швидко розвивається індустрія, великі монополії, фірми. Виникла об'єктивна необхідність у конкретній галузі знань – в науці управління.
На початку ХХ століття, в наслідок революції у Росії, з’являється нова держава і виникають важливі завдання «навчитися управляти». З цією метою пропонувалося:
залучити до управління найбільшу кількість робітників і селян (демократизація управління);
почати підготовку управлінських кадрів (оголошується конкурс на укладання спеціальних підручників з управління, пропонується створення школи з управління); при призначенні людини на керівну посаду пропонується проводити екзаменаційний контроль на знання науки управління;
здійснюється контроль управління «знизу», щоб не було спроб встановити «одноманітність зверху»;
основним із принципів управління оголошується принцип гласності,
оскільки «безгласність» народ сприятиме як «зловживання владою»;
не призначати на місце керівника організації партійного керівника, якщо він не є фахівцем у відповідній сфері діяльності, так як це призведе до великої кількості помилок.
Положення про те, що управління є функцією суспільної праці, охоплює сферу матеріального і духовного виробництва – актуальне й сьогодні.
Національна доктрина визначає нові пріоритети розвитку освіти на засадах демократії та гуманізму. Як зазначає О.Я. Савченко, гуманістична спрямованість є найвиразнішою ознакою мети нової освіти на філософському рівні.
В.М. Мадзігон підкреслює, що істотним показником демократизації освіти є плюралізм ідей і концепцій, думок, підходів щодо розв'язання конкретних педагогічних проблем.
Такі підходи в період становлення України як незалежної держави стали основою оновлення управління школою. Склалася певна колективна думка щодо важливих передумов цього процесу, а саме: підвищення наукового рівня управління школою, вміння керівників заохочувати вчителів до інноваційної діяльності, залучати їх до прийняття важливих рішень, співпрацювати з громадськими організаціями.
Проте, управління сучасною школою характеризується сукупністю протиріч:
між суспільною формою існування управлінської діяльності, колективним характером праці, що зумовлює міжособистісну взаємодію, та індивідуальною формою опанування управлінських технологій кожним керівником;
між об'єктивними вимогами суспільства до особистості та діяльності керівника й обмеженістю умов для розвитку його професіоналізму в повсякденній практиці;
між цілісністю змісту управлінської діяльності та значною кількістю її напрямків;
між зверненістю свідомості керівників до минулого соціального досвіду та необхідністю орієнтації їх на майбутні зміни в освіті;
між необхідністю забезпечення розвитку педагогічної системи навчального закладу, що потребує інноваційних підходів, і особистою неготовністю до впровадження інновацій;
• між прагненням керівників до творчого пошуку та недосконалістю нормативно-правової бази.
Проблема оновлення управління школою у вітчизняній теорії та практиці має глибокі традиції [85]. Так, наприкінці сімдесятих років досвід управління школою в Україні був проаналізований у книзі «Керівництво школою». У вступі до неї Є.С. Березняк підкреслює необхідність наукових підходів до управління школою, всебічного наукового аналізу діяльності школи. В.М. Анжієвський висловлює таку думку: «Директор школи має бути людиною високої педагогічної культури, всебічно компетентною в питаннях педагогіки і психології, теорії і практики, глибоко знати зміст предметів, які вивчаються в шкільному курсі, вміти згуртовувати колектив і вести його за собою, всебічно розвивати ініціативу, впроваджувати позитивний досвід у практику». Підтверджують таку позицію власними прикладами відомі в той період директори шкіл України, а саме: І.Г. Ткаченко, директор Богданівської середньої школи Кіровоградської області, заслужений учитель, кандидат педагогічних наук; СІ. Білоусов, директор Васильківської школи-інтернату Київської області, заслужений вчитель, кандидат педагогічних наук; В.Д. Лаврів, директор Волинської середньої школи №1 Івано-Франківської області, кандидат педагогічних наук; Л.В. Обідіна, директор середньої школи №36 м. Херсона, заслужена вчителька Української РСР. Багатий досвід управління навчальним закладом склався і у Луганській області. Провідні фахівці-управлінці висвітлили у своїх статтях проблеми впровадження наукового досвіду в практику роботи школи, організації самоосвіти вчителя, удосконалення стилю управління школою, опанування нового педагогічного досвіду.
Досвідчений директор школи, вчений М.Г. Захаров у своїй книзі «Организация труда директора школы» зазначив, що управління школою забепечується трьома чинниками, а саме: вміння керівника чітко й об'єктивно отримати інформацію щодо основних показників навчально-виховного процесу, оцінка цієї інформації та прийняття рішення, а також професійна кваліфікація вчителів. Тобто важливою є не тільки управлінська компетентність-керівника, а і вплав його на рівень виконання професійних обов'язків вчителями.
М.Г. Захаровим обґрунтовано також деякі принципи управлінської діяльності школи, якій зараз сприймаються, як сучасні Такими принципами він вважає:визначення перспективи й найближчої мети роботи школи; постійний аналіз проміжних, кінцевих і віддалених результатів роботи; планування; завершеність управлінських ідей; участь усіх членів колективу в управлінні школою; створення сприятливою психологічної атмосфери у колективі. Автор підкреслював, що найважливіший показник ефективного управління – це здатність колективу до самоорганізації.
У цей же період (70-ті роки) Г.І. Горська звертає увагу на необхідність постійного, цілеспрямованого професійного спілкування керівників школи з вчителями, уважного ставлення до їхнього теоретичного та методичного зростання, заохочення до опанування основ педагогічної майстерності.
На початку вісімдесятих років М.Л. Портнов у роботі «Труд руководителя школы» зазначає, що за рубежем існують теорії управління системами. Він приділяє значну увагу системному підходу в управлінні школою, відокремлює такі етапи: визначення основної мети, проміжних цілей діяльності школи; аналіз ресурсів; складання плану; прийняття рішення; здійснення контролю. Але визначну роль автор залишає за особистістю керівника: за його ерудицією, професійною підготовленістю, тактовністю, енергійністю, організаційними здібностями. М.Л. Портнов висловлює впевненість у тому, що більшість недоліків у роботі керівників шкіл зумовлена недостатньою теоретичною та методичною підготовкою.
Наприкінці вісімдесятих років з'являється тенденція протистояння керівників шкіл проявам формалізму в управлінні освітою. Цей підхід відображено в монографії В.П. Симонова «Директору школы об управлении учебно-воспитательным процессом». Автор узагальнює та науково обґрунтовує досвід тих керівників шкіл, які творчо ставляться до проблем управління. Автор наголошує, що неформально ставиться до своїх обов'язків той керівник, який намагається досягти якісних, а не тільки кількісних показників, віддає перевагу змісту і якості освіти, а не традиційним формам «боротьби за успішність».
Проте В.П. Симонов визначає управління навчально-виховним процесом як цілеспрямований вплив суб’єкта управління (керівника) на об’єкт (підлеглі, учні) шляхом наукового обґрунтованого планування, організації, координації та контролю за їхньою діяльністю. Такий підхід відрізняється від сучасного тим, що визнає вчителів і учнів об’єктами діяльності. Наука ж та практика сучасного управління прагне досягти суб’єкт-об’єктивних стосунків. Також В.П. Симонов науково обґрунтовує цілі, зміст, методи управління на засадах системного підходу. В.П. Симонов актуалізує аналітичну і прогностичну функції керівника школи. Ми можемо також провести паралель із сучасними підходами до здійснення освітнього моніторингу.
Український вчений В.І. Бондар у книзі «Управленческая деятельность директора школы: дидактичний аспект» відзначає, що під закономірностями управлінської діяльності слід розуміти стійкий взаємозв’язок між процесом управління та зовнішніми суспільними системами, а також взаємозумовленість компонентів самого процесу управління. Дослідник визначає найбільш значущі функції управління, а саме: науково-теоретичну та контрольно-оцінювальну.
Діяльність керівника школи представлена як «педагогічне управління» в монографії «Основы внутришкольного управления» за редакцією П.В. Худоминського. Такий термін підкреслює, що функції управління, до яких належать планування, організація, контроль, мають сенс тільки тоді, коли наповнюються педагогічним змістом. Оскільки функції управління доповнюють одна одну, то ефективним буде системний, інтегрований підхід, якій дозволяє розглядати школу як цілісне динамічне утворення, соціальну систему. Автори підкреслюють зумовленість діяльності школи соціальним середовищем. Тому успішно працюючий директор школи є соціально активною особистістю. Названо також необхідні моральні якості керівника школи: працелюбність, відповідальність, гуманізм, патріотизм. Вміння аналізувати, оцінювати, прогнозувати розвиток школи, раціонально використовувати матеріальні, кадрові, фінансові ресурси, зосереджувати зусилля на головному напрямку, знаходити оригінальні підходи, нестандартні рішення, брати участь у дослідницький роботі – такий зміст наповнює управлінську діяльність керівника школи.
У навчальному посібнику П.Т. Фролова «Школа молодого директора» викладено підходи до управління, які можна вважати найбільш наближеними до сучасних. Так, за основу методології прийнято системний підхід, який пов'язується з необхідністю опанування закономірностей педагогічного процесу. Система педагогічної діяльності розглядається як механізми досягнення мети. Мета, завдання, зміст, методи, засоби, форми взаємодії педагогів і учнів, а також результати визначено як процесуальні компоненти системи. Виділено такі групи методів: організаційно-педагогічні, соціально-психологічні, адміністративно-господарчі.
Аналітичну функцію управління глибоко досліджував Ю.А. Конаржев-ський [43]. Саме він обґрунтував ідею управління навчальним закладом на засадах педагогічного аналізу. У зв'язку з цим учений відзначив цілеспря-мованість управління, акцентував увагу на необхідності опрацювання інформації для здійснення функції прогнозування та вибору оптимального рішення
На початку 90-х років погляди на проблему управління школою стають більш широкими. Нові підходи ґрунтуються на теоретичних висновках філософії, соціології, психології, економіки. Саме в цей період виходить монографія Р.Х. Шакурова «Социально-психологические основи управлення: руководитель и педагогический коллектив». У ній управління характеризується в широкому значенні як регулювання стану будь-якої системи з метою одержання певного результату. Управління педагогічним колективом, на думку автора, спрямоване на дві мети. По-перше, це організація навчально-виховного процесу, а по-друге, – задоволення потреб і інтересів учасників навчально-виховного процесу. Разом вони утворюють цільові функції внутрішкільного управління. Особливу групу управлінських функцій Р.Х. Шакуров називає операційними. До них належать планування, надання інструкцій, контроль, аналіз, координація. Вчений дійшов висновку, що директори більш цінують професійно-ділові та організаторські якості, а вчителі прагнуть бачити у своїх керівників морально-комунікативні якості.
Р.Х. Шакуров також приділяє увагу тим умовам, за яких можлива демократизація управління. До них віднесено розвиток самоврядування, педагогічної культури, раціональну організацію праці, позитивне сприйняття критики. Причинами, що перешкоджають демократичним процесам у школі, автор вважає усталені стереотипи авторитарного управління, відсутність ініціативи.
Новим кроком у теорії управління школою стали праці М.М. Поташника, В.С. Лазарева та очолюваного ними колективу науковців щодо необхідності розвитку педагогічної системи школи та ґрунтовного науково-методичного забезпечення цього процесу. Так, у монографії «Управление развитием школы» вчені зазначають, що управління розвитком школи – це один із аспектів управлінської діяльності, який засобами планування, організації, керівництва та контролю процесів розробки та опанування інновацій забезпечує цілеспрямованість і організованість набуття освітнього потенціалу школи, підвищення рівня його використання, в наслідок чого можна отримати якісно нові результати освіти. Разом із розвитком педагогічної системи школи, на думку авторів, має оновлюватися, модернізуватися структура управління. Саме тому підкреслюється, що суб'єктами управління стають директор, його заступники, вчителя, учні, а об'єктом – інноваційний навчально-виховний процес. Управлінські технології, які подаються як такі, що забезпечують розвиток школи, мають ознаки менеджменту, хоча саме це поняття не вводиться.
Суттєвою ознакою управління школою на рубежі століть стає опанування теорії менеджменту. Менеджмент є формою управління соціально-економічними процесами. На відміну від командно-адміністративної форми управління менеджмент максимально враховує особистісний потенціал кожного працівника, створює умови для його професійного розвитку, взаємодії в процесі професійної діяльності, заохочує до досягнення максимально можливого результату. Менеджмент формує новий стиль управлінського мислення, орієнтує на цінності та пріоритети, методи та інструментарій управлінської діяльності в умовах ринкової економіки, актуалізує закономірності «не командної» економічної системи.
Ю.А. Конаржевський у визначенні менеджменту підкреслює, що він є новою філософією управління, яка підвищує роль управлінця та менеджера в суспільному житті, а також соціальну значимість професії управлінця [43]. Вчений підкреслює також значення керівника як менеджера-лідера, який є носієм змін, мотивує співробітників до досягнення мети, веде інших до успіху. Автор подає розгорнуту характеристику основних рис менеджера-лідера, підкреслюючи його комунікабельність, доброзичливість, активність, толерантність, креативність, врівноваженість.
Аналізуючи сучасні дослідження проблем управління школою в українській науці, слід відзначити, що в них значно розвинуто ідеї демократизації, гуманізації, системності, інноваційності управління, впровадження менеджменту, цільового та адаптивного управління [35; 66; 67; 98].
Окремої уваги потребують ті підходи, які суттєво впливають на становлення сучасної теорії управління школою, але поки що не знайшли свого конкретного втілення в управлінських технологіях.
Серед них нова галузь філософії – синергетика. Уперше ідеї синергетики виникли в природознавстві. Створення наукової моделі синергетики пов'язане з іменами І. Пригожина, Г. Бакена. Синергетика дає розуміння того, як із хаосу виникає впорядкована складна система, а також обґрунтовує універсальне бачення єдності світу. Завдяки синергетиці ми усвідомлюємо не лінійність, багатофакторність, ймовірність світу, поліваріантність шляхів його розвитку.
Ідеї синергетики поширюються й у педагогіці. Педагогічний процес розглядається як нелінійний, педагогічні закономірності виявляються в конкретних педагогічних ситуаціях залежно від зовнішніх і внутрішніх умов педагогічного процесу. Педагогічний процес принципово відрізняється тим, що досягнення мети залежить від особистісних якостей, творчості, інтелекту, культурного потенціалу суб'єктів.
У системі освіти набуває актуальності тенденція глобалізації як чинник якісних змін соціального розвитку. Людина, її доля в майбутньому – головний імператив сучасного стану глобального розвитку. Яке місце посідає людина в новому глобальному світі, у глобальній економіці, таким буде суспільний розвиток. Однією з визначальних рис нової глобальної економіки є її інформаційно-інтелектуальний чинник. Людина стає головним економічним ресурсом.
В.Е. Лунячек вважає, що для кожної із підсистем діяльності загальноосвітнього навчального закладу різного рівня можна створити відповідний алгоритм управління нею [54; 55]. Алгоритми управління підсистемами нижчого рівня будуть основою для створення алгоритмів управління діяльністю підсистем вищого рівня або соціально-педагогічної системи загальноосвітнього навчального закладу в цілому.
Ю.К. Бабанський та М.М. Поташник відмічають, що оптимальним
можна вважати тільки таке управління, при якому, по-перше, досягаються
максимально можливі педагогічні результати і, по-друге, це відбувається при раціональних витратах часу і зусиль у процесі управління.
У науковій літературі підкреслюється, що діяльність керівників школи, в основному, повторюється з року в рік. Дослідження підтверджують, що 90% всіх дій і службових відносин підлягають відносній стандартизації і нормуванню. Ця циклічність, щорічна повторюваність видів діяльності у певні терміни року зумовлені історично виробленими педагогічними підходами, законодавчими актами та нормативними документами, що регламентують організацію роботи школи як установи освіти.
Таким чином, розглядаючи соціально-педагогічну систему загальноосвітнього навчального закладу з позицій теорії систем і використовуючи метод декомпозиції, треба виділити в загальноосвітньому навчальному закладі (ЗНЗ) кілька рівнів підсистем діяльності. Це інтегральні системи діяльності і підсистеми діяльності першого, другого та нижчих рівнів.
Це також знаходить підтвердження в наукових дослідженнях, автори яких відмічають, що рівень декомпозиції визначається розробником відповідного проекту.
На базі підсистем діяльності другого рівня розроблені алгоритми управління цими підсистемами, які згруповані у відповідності до підсистем діяльності першого рівня (табл. 1.1).
Таблиця 1.1 Алгоритми управління організації виховного процесу
| Підсистеми діяльності загальноосвітнього навчального закладу | Алгоритми управління |
| Підготовка та проведення виховних заходів | Алгоритми виховної роботи ЗНЗ |
| Діяльність класного керівника | Алгоритми діяльності класного керівника |
| Діяльність учнівського комітету | Алгоритми роботи учнівського комітету загальноосвітнього навчального закладу |
| Робота з учнями, схильними до девіантної поведінки | Алгоритми роботи з учнями, схильними до девіантної поведінки |
| Діяльність прес-центру | Алгоритми роботи прес-центру загальноосвітнього навчального закладу |
| Діяльність шкільних музеїв | Алгоритми діяльності музеїв загальноосвітнього навчального закладу |
В.Е. Лунячек вважає, що алгоритми управління організації виховного процесу можуть бути адаптовані до будь-якого типу загальноосвітнього навчального закладу. Саме вони є базовими в управлінні виховною системою загальноосвітнього навчального закладу.
Російські науковці Т.І. Шамова, Г.М. Шибанова з’ясовують появу феномена «виховна система» об’єктивними причинами [101]. У сучасному світі, який швидко змінюються є дві взаємопов’язані тенденції – інтеграція й диференціація. Виховна система є частиною педагогічної дійсності. Тому вона відноситься до педагогічних систем. Т.І. Шамова, Г.М. Шибанова вважають, що виховна система – це складна педагогічна система, яка має соціальний і психологічний характер.
В.А. Караковський, Л.І. Новикова, Н.Л. Селіванова, О.І. Соколова говорять, що виховна система школи має складну структуру [37].:
• цілі;
• діяльність
• суб’єкт діяльності;
• відношення;
• середовище;
• управління.
Х.Й. Лійметс довів, що виховання – цілеспрямоване управління процесом розвитку особистості, а система виховної роботи – це система взаємопов’язаних виховних заходів (справ, акцій), адекватних поставленої цілі.
В.О, Черкашенко управління системою виховання бачить у системному підході [99], якій передбачає;
• глибоке усвідомлення загальної мети і завдання виховання;
• реалізацію основних принципів виховання;
• всебічне вивчення особистості школяра;
• визначення на основі цього конкретних цілей і завдань виховної роботи;
• вплив н сім’ю з метою виховання учнів;
визначення на основі цього конкретних цілей і завдань виховної роботи;
використання оптимальних форм і методів виховання;
створення умов для ефективної виховної роботи;
кваліфіковане управління системою;
аналіз результатів.
До функцій управління виховною діяльністю школи В.О. Черкашенко відносить прогнозування, планування, організацію, контроль, педагогічний аналіз, координацію і регулювання.
Виховну систему школи (її сутність, зміст, управління) вивчала московський школознавець Т.І. Шамова. Вагомий внесок вона внесла у вивчення управління становленням виховної системи. Т.І. Шамова розглядає модель виховної системи навчального закладу. Модель виховної системи навчального закладу – це опис той майбутньої системи, яку намагаються створити педагоги, учні та їх батьки. Етапи створення моделі виховної системи:
Розробка вихідної концепції (концепція – це сукупність тих ідей, які будуть лежати в основі будування системи, тобто ідеологія).
Створення образа школи, в рамках якого будуватиметься система (прогнозування умов).
Будування описової моделі як моделі майбутнього стану виховної системи (компоненти, зв'язки між ними, призначення компонентів); оформляється як визначений документ.
Л.Л. Кацинська на основі узагальнення досліджень та передового педагогічного досвіду розкриває технології проектування виховного процесу сучасної школи [40]. Поряд з теоретичним обґрунтуванням проблеми функціонування системи виховної роботи, яка подається в логічному зв'язку всіх елементів виховного впливу, Кацинська Л.Л. розробила інструментарій, орієнтований на шкільну практику. Автор сумісно з В. Демчуком наводить приклад української національної системи виховання.
Л.Л. Кацинська визначає системний підхід до керування процесом виховання, який передбачає:
глибоке усвідомлення загальних цілей і завдань виховання, які регламентуються директивними державними документами;
реалізацію основних принципів виховання;
всебічне вивчення особистості школяра (рівня вихованості, потреб, попиту, інтересів);
визначення на основі вивчення особистості школяра конкретизованих цілей і завдань виховної роботи в даній школі;
організацію взаємодії джерел організованого впливу: сім'ї, педагогічного і учнівського колективу, громадськості;
визначення приоритетних напрямків виховної роботи;
використання оптимальних методів і форм виховання;
створення умов ефективності виховної роботи;
кваліфіковане управління системою;
аналіз результатів.
Виховна система школи в своїй діяльності реалізує принципи демократизації, гуманізації, народності виховання, інтеграції всіх виховних інститутів, психологізації навчально-виховного процесу.
1.2 Сутність і зміст управління розвитком виховної системи
Суттєві труднощі, що неминуче виникають при намірі оптимізувати управління виховним процесом, в значній мірі, пов'язані не з її структурно-функціональними особливостями, а з глобальнішими питаннями, що зачіпають місце і роль виховання в суспільстві невизначеність його перспективної стратегії. Важливе значення для управління виховним простором має обґрунтування цілей виховної діяльності, які визначають функції всіх її значущих компонентів В той же час структура цільових орієнтації є одній з найменш розроблених проблем сучасної теорії виховання на Україні.
В даний час у вітчизняній літературі переважає підхід до її рішення з позицій концепції виховання життєздатної особи (життєздатних поколінь), розробленої українськими вченими.
При всіх позитивних рисах (облік сучасного стану українського суспільства, особливостей нинішньої молоді) цей підхід цілком орієнтований на сучасну соціальну ситуацію і слабо враховує як українські культурно-історичні традиції, так і перспективи України.
Орієнтація на дану модель додає виховній роботі ситуативний характер, змушує суб'єкта виховної діяльності адаптуватися до далеко не сприятливих суспільних стосунків., не пов'язаних з вітчизняною традицією установки і міфи.
Є доцільним визначення цілей виховання розглядати нормативну модель особи, яка може бути повною лише за умови визначення цілей розвитку всього суспільства, загальнонаціональної ідеї.
Лише дана модель, побудована з врахуванням соціальної перспективи, відбитої і узагальненої в концепції соціального розвитку і структурованої у вигляді системи соціальних цілей, здатна виступити як орієнтир всієї виховної діяльності
В силу недостатньої розробленості проблеми перспективних цілей соціального розвитку України сьогодні можна лише у загальному вигляді визначити головну мету, яка пов'язана із забезпеченням розвитку української цивілізації і культури на основі спадкоємності і розвитку національних культурно-історичних традицій.
Такий підхід дає підстави сформулювати основні якості нормативної особи, на які повинна орієнтуватися система виховання. Це – гуманізм, громадський обов’язок, патріотизм, моральність, поєднання свободи і відповідальності, інноваційний і творчий потенціал.
Відповідно до цього визначаються і цілі виховання: гуманістичне, цивільне і патріотичне виховання, виховання волелюбності і соціальної відповідальності, а також виховання етичних якостей, інноваційної готовністі і здатності до творчої діяльності.
Поряд з якостями нормативної особи при формулюванні цілей виховання в ВНЗі необхідно враховувати: специфіку сучасної соціальної ситуації; особливості об'єкту виховної роботи; готовність суб'єкта до реалізації цільових установок, міра його солідарності з ними.
Характер дії соціальної ситуації на систему виховних цілей зводиться до двох моментів. З одного боку, соціальні умови актуалізують ту або іншу мету виховної діяльності (умовно можна говорити про «позитивний» вплив). З іншого боку, специфіка розвитку суспільства створює систему перешкод для реалізації цих цілей (знову-таки з відомою мірою умовності допустимо називати це «негативним» впливом).
Результатом їх дії є дегуманізація соціуму, що відзначається дослідниками, особливо молоді, що виражається в поширенні жорстокості, агресивності, зростанні кримінальної активності.
В даний час в українському суспільстві практично відсутні достатні об'єктивні умови для виховання громадської позиції та патріотизму у молоді. Зв'язано це, в першу чергу, з послабленням ролі держави і падінням його авторитету в суспільстві і в світі, економічною кризою, з девальвацією цінностей вітчизняної історії, культури, нації в цілому.
У період оновлення системи освіти в Україні великого значення набувають пошуки принципово нових механізмів взаємодії всіх учасників навчально-виховного процесу. Одним зі шляхів реформування управлінської ланки визначене «наукове обґрунтування нової системи управління освітою, відпрацювання інноваційних моделей управління». Такою новою моделлю управління можна вважати управління розвитком навчального закладу.
Технологія управління розвитком освітньої організації запозичена із виробничого та соціального менеджменту. Р. Берхад дав визначення розвитку організації як цілеспрямованої роботи, що здійснюється вищим керівництвом для збільшення ефективності й життєздатності організації засобами планових змін у процесах, які протікають у ній, використовуючи при цьому знання і методи науки про поведінку людей і науку управління. Провідна роль у розвитку організації належить керівникові.
В.С. Лазарєв вказує на основні недоліки традиційної школи: учнів не вчать вчитись, більшість школярів просто не хочуть вчитись, у них не формується ціннісне ставлення до свого розвитку, а відтак, і до освіти і пов'язує вчений ці фактори передусім із тим, чого та як навчають [47].
Відомий російський вчений М.М. Поташник доводить, що школа – це живий організм, що постійно розвивається.
Розуміння навчального закладу та сутності змін – основа для успішного розвитку. Школа створюється суспільством (як і інші соціальні організації); покликана виконувати соціальне визначені цілі та завдання; вона не може існувати без постійного зовнішнього притоку людей (учні, викладачі, технічні працівники); не може здійснювати свою діяльність без фінансування; не може не реагувати на зовнішню ситуацію (економіка, політика, культура); не є єдиним фактором якості навчання та виховання школярів. У свою чергу, школа як соціально-педагогічна система впливає на освітню політику та суспільство в цілому.
За Г. Кунцем та С. О'Доннелом завдання управління полягає в тому, щоб спроектувати та підтримувати таке середовище, в якому людей під час спільної діяльності мотивують працювати ефективно у напрямку досягнення спільних цілей. Проте необхідно, по-перше, уточнити, як слід розуміти поняття «розвиток навчального закладу», та, по-друге, пояснити сутність поняття «управління розвитком».
Змістовне обґрунтування цих понять здійснили такі вчені, як М.М. Поташник, В.С. Лазарєв, І. М. Моїсєєв та ін. Перетворення охоплюють певні навчальні блоки, ланки діяльності, групи педагогів або в цілому всю навчально-виховну систему. Таким чином, дія закону переходу кількісних змін у якісні чітко простежується в закладах освіти, які розвиваються.
Найбільш ґрунтовно дослідили проблему розвитку освітнього закладу російські вчені, а саме: В.С. Лазарєв, М.М. Поташник, А.М. Моїсєєв, А. Є. Капто, В. І. Єрошин, О. І. Хомерікі, А.В. Лорєнсов та інші. Вивчення першоджерел дає нам можливість зробити, висновок, що розвиток освітньої установи слід розуміти як закономірну, доцільну, еволюційну, керовану, позитивну зміну закладу (його цілей, змісту, методів, форм організації педагогічного процесу та її керівної системи), яка призводить до досягнення якісно нових результатів в освіті.
Існує досить багато визначень поняття «управління». Найбільш прості такі:
управляти – це передбачати результати своєї діяльності;
вміти координувати діяльність членів педагогічного колективу;
узгоджувати діяльність співпрацівників;
кооперувати роботу членів педагогічного колективу і таке інше.
К.І. Степакіна вважає, що управління – це вміння «максимально
враховувати природу процесу, узгоджувати кожний вплив на процес з його логікою».
Дослідники проблем управління школою (Ю.А. Конаржевський, В.С. Пікельна, В.1. Бондар, Р.Х. Шакуров та ін.) підкреслюють, що сучасні керівники навчальних закладів слабо обізнані в теорії управління, теорії систем, теорії інформації. Мова йде про основи знань цих галузей науки.
Тепер необхідно зіставити поняття «управління навчальним закладом» та «управління розвитком навчального закладу».
Управління навчальним закладом – це цілеспрямована, активна взаємодія керівника з іншими учасниками освітнього процесу з метою забезпечення координації зусиль щодо оптимального функціонування установи та переведення її на більш високий якісний рівень.
Управління розвитком освітнього закладу – це вид управлінської діяльності, який спрямований на переведення установи в режим розвитку та забезпечення якісно нових освітніх результатів.
Таким чином, управління функціонуванням навчального закладу покликане забезпечити використання наявного потенціалу. Його об'єктом виступає навчально-виховний процес та інші системи, які його забезпечують: матеріально-технічна, кадрова, фінансова тощо. Управління розвитком повинно забезпечувати збільшення потенційних можливостей закладу за рахунок засвоєння певних нововведень. Тому об'єктом управління розвитком виступають інноваційні процеси та процеси, що їх забезпечують. Управління функціонуванням орієнтоване на сьогоденні потреби, а управління розвитком – на майбутні.
Порівняння режимів функціонування та розвитку закладу освіти та відповідної управлінської діяльності представлено М.М. Поташником (табл. 1.2).
З огляду на вищесказане, управління розвитком школи – це частка тієї діяльності керівника, під час якої засобами аналізу планування, організації, контролю та регулювання інноваційних процесів забезпечується цілеспрямованість та узгодженість діяльності колективу освітнього закладу щодо збільшення потенціалу та, як наслідок, отримання якісно нових результатів освіти.
Розвиток закладу освіти неможливий без розвитку системи управління ним.
Таблиця 1.2 Порівняння режимів функціонування та розвитку закладу освіти та відповідної управлінської діяльності
|
| Параметр порівняння | Режим життєдіяльності | |
|
|
| Функціонування | Розвиток |
| 1 | Об’єкт управління | Навчально-виховний процес | Інноваційний процес |
| 2 | Характеристики управління | Забезпечення порядку, стабільність, дотримання норм та стандартів | Оновлення управлінських технологій, методів, підходів |
| 3 | Вимоги до керівника | Справедливість, компетентність, авторитетність | Ініціативність, рішучість, творчість |
| 4 | Зміст освіти | Реалізація традиційних програм | |
| Виконання нових ідей, оновлення програм, нових предметів | |||
| 5 | Технології навчання | Забезпечують рівень освіти, дисципліну, суб’єкт-об’єктивні стосунки між викладачем та учнем | Забезпечують здобуття освіти, яка відповідає вимогам завтрашнього дня; встановлюють суб’єкт-об’єктивні стосунки між викладачем та учнем |
| 6 | Організація навчального процесу | Збереження традиційної системи навчання з чітко визначеною кількістю навчальних днів, семестрів, ступенів; | Експериментальне засвоєння нових моделей організації навчального процесу |
| 7 | Кадрове забезпечення | Стабільний склад | Конкретні засади добору кадрів, контрактна основа |
| 8 | Науково-методичне забезпечення | Традиційна система організації науково-педагогічної роботи, підвищення кваліфікації | Інноваційні форми та зміст методичної роботи у закладі освіти, перманентна система підвищення кваліфікації |
Розвиток системи управління передбачає:
розвиток, збагачення всіх характеристик системи;
розвиток, оновлення функцій управління та конкретних управлінських дій;
розвиток, удосконалення організаційної системи управління;
розвиток, оптимізацію технологій, механізмів управління;
розвиток (саморозвиток) керівників закладів освіти, оновлення їх
професіоналізму, особистісний розвиток.
Щоб управління розвитком закладу освіти було ефективним, система управління повинна забезпечувати:
• високу поінформованість про потенційно можливі нововведення, про можливості розвитку установи;
повноту вивчення актуальних проблем. Проблеми визначають розвиток закладу. Необхідно здійснювати їх аналіз, спираючись не тільки на сьогоднішнє становище закладу, але й даючи прогноз на майбутнє;
раціональність вибору загальної та окремих цілей, інтерактивність цілей;
реалістичність планів, забезпеченість ресурсами (матеріальними,
фінансовими, кадровими, часу тощо), збалансованість, розподіл функцій, обов'язків, надання прав відповідно до мети розвитку;
зацікавленість всіх учасників навчально-виховного процесу, удосконалення діяльності, підвищення професіоналізму педагогів, тобто мотивація всіх виконавців програми розвитку освітньої установи;
можливість здійснювати аналіз, контроль та корекцію впровадження новацій, реалізації програми розвитку закладу освіти.
М.М. Поташник довів, що управління розвитком закладу освіти може здійснюватись на основі різних підходів:
І. За суб'єктами управління розвитком:
а) адміністративний підхід – якщо у виборі інновацій (нововведень), розробці планів та програм розвитку, у виробленні рішень домінуюча роль належить членам адміністрації;
б) партисипативний – якщо у виборі інновацій, розробці планів, програм домінуюча роль належить педагогічному колективу.
ІІ. За орієнтацією:
а) на процес – керівник передбачає, що будуть позитивні результати, але в чому конкретно вони знайдуть прояв і як їх оцінити, не розуміє. Для нього важливий власне процес засвоєння нововведень;
б) на результат (цільове управління) – визначається результат, критерії його оцінки:
критерії якості;
критерії економічності (ефективності);
критерії мотивації до навчання, роботи.
ІІІ.. За інтегрованістю управління:
а) системне-розробка проекту майбутньої установи програми розвитку;
б) несистемне – відсутність чіткої програми освоєння інновацій,
розвитку закладу освіти.
ІV. За типом реагування на зміни:
а) реактивне управління – тип управління, що характеризується
реагуванням на фактичний стан справ, на певні збої;
б) випереджаюче управління – тип управління, що характеризується
своєчасним передбаченням. Досягається перш за все детальними планами.
Таким чином, оптимальне поєднання підходів щодо управління розвитком школи дає підстави стверджувати, що управління повинно бути: партисипативним, цільовим, системним, випереджаючим.
Запропонована класифікація підходів до управління дає можливість проаналізувати, який підхід доцільно реалізувати в певній установі. Для цього необхідно оцінити:
• Якою мірою і як саме педагогічний колектив може впливати на рішення, що стосуються цілей та планів закладу?
В якій ролі виступають педагоги, студенти, учні: ті, що схвалюють та впроваджують рішення та проекти, чи ті, що беруть участь у розробці та можуть впливати на процес впровадження?
Чи існує прогноз змін та вимоги до діяльності закладу в майбутньому?
Чи є чітко розроблена система цілей розвитку освітнього закладу (у цілому та його систем)?
• Чи існують детальні плани реалізації кожного нововведення, які були б скоординовані між собою за строками та місцем, цілями та виконавцями?
• Чи існує в закладі система інформації про реальний стан справ, про результати контролю за впровадженням інновацій?
Відповіді на ці питання дають можливість визначитись із доцільністю вибору підходу до управління розвитком закладу освіти. Доречно звернути увагу на те, що жоден із підходів до управління розвитком не є найкращим чи найгіршим. Залежно від умов ефективними можуть бути різні управлінські технології.
Так, партисипативне (колегіальне, демократичне) управління далеко не завжди призводить до кращих результатів, порівняно з адміністративним. Крім того, коли існує ліміт часу на планування, то адміністративний підхід більш ефективний. Системний підхід потребує високої кваліфікації керівників. Якщо ситуація відносно стабільна, то реактивне управління може давати ті самі результати, що й випереджальне.
Вибір того чи іншого підходу повинен базуватись на врахуванні реальних умов. Проте, чим ближче управління за своїми властивостями до системно-цільового, тим більшими потенційними можливостями воно володіє для забезпечення своєї ефективності.
Вирішальним у модернізації управлінської діяльності є розуміння різниці між змінами взагалі і розвитком зокрема.
Зміни можуть бути значними і незначними, запланованими та вимушеними, штучними та природними, стихійними та керованими, негативними та позитивними, кількісними та якісними тощо.
По-перше, про розвиток слід говорити за наявності якісних змін у системах управління. Це означає, що розвиток передбачає зміни суттєвих властивостей системи управління та її елементів, структури, в тому числі можливість появи нових якостей. Успішність розвитку як переходу до нової якості обов'язково вимагає розуміння:
досягнутого рівня (відправного пункту);
образу майбутньої моделі управління;
шляхів та засобів переходу від першого до другого.
По-друге, розвиток слід вважати і розуміти як природні органічні зміни, що випливають із внутрішньої логіки системи управління. Не ігноруючи в цілому зовнішніх впливів на управління, перевагу необхідно віддавати внутрішнім процесам, які означатимуть саморозвиток системи управління.
По-третє, розвиток управління – це завжди процес керований, цілеспрямований, який передбачає на виході позитивні зміни.
Таким чином, управління як функціонування передбачає реалізацію уже створеного потенціалу, а управління як розвиток спрямоване на приріст, збагачення цього потенціалу.
Якщо в галузь управління перенести уявлення Л.С. Виготського про «зону найближчого розвитку», то можна стверджувати, що у кожної системи управління є свій рівень актуального розвитку, тобто вже досягнутого й реалізованого потенціалу, та внутрішні передумови для збагачення цього потенціалу – зони найближчого розвитку. Проектування такої зони і найкращої траєкторії руху системи до її верхніх щаблів – важливе завдання під час управління розвитком систем загальноучилищного управління.
Розвиток як приріст потенціалу системи управління означає не просто зростання її окремих можливостей, але й збільшення їхньої складності, різноманітності, неповторності, індивідуальності.
Будь-яке управлінське нововведення має два аспекти: змістовний та організаційний. Змістовний пов'язаний із сутністю змін, які несе в собі нововведення. Організаційний аспект передбачає технологію, стадії, стани, методи засвоєння нового.
Нововведення мають своє призначення, конкретні функції та завдання. Стосовно системи управління нововведення покликані сприяти підвищенню успішності, результативності, дієздатності, якості та ефективності її функціонування.
Щодо керованого об'єкта та його результативності управлінські нововведення повинні сприяти створенню оптимальних стосунків «керівна – керована» система, тобто сприяти підвищенню коефіцієнта корисної дії індивідуальних та спільних зусиль, усуненню перевантаження, підвищенню рівня мотивації до роботи, створенню сприятливого мікроклімату та продуктивного стилю спілкування тощо.
Що стосується зовнішнього середовища, зацікавлених осіб, то тут управлінські інновації мають вплинути на підвищення репутації навчального закладу, його іміджу, зростання привабливості стосунків керівника в рішенні ділових проблем.
Окрім того, керівнику навчального закладу важливо усвідомити, що активна участь в реалізації управлінських нововведень є невід'ємною частиною професійного та особистісного саморозвитку, гарним «вміщенням інтелектуального капіталу».
Деякі організації (всі педагоги, хто безпосередньо займається вихованням учнів на будь-якому рівні) не вміють моделювати цілісну систему виховної роботи і, таким чином, передбачати, прогнозувати результати своєї праці.
Аналітична діяльність у виховній роботі навчального закладу має епізодичний характер, проте сучасні науковці стверджують: без значного поліпшення аналітичних умінь педагогів не можна сподіватись на оперативне удосконалення навчально-виховних процесів.
Серед сучасних вимог до організації педагогічних процесів домінуючого значення набуває системний підхід. Поняття: «система», «системний підхід», «комплексний підхід», «цілісний педагогічний процес», «інтерактивні процеси в освіті», «цілісна особистість», «система управління», «духовно цілісна людина», «планетарне мислення», «система виховання», «людина як цілісне соціальне явище», «людина як соціальна система» і таке інше привертають все більшу увагу вчених і практиків.
В.С. Пікельна підкреслює: «до найбільш ефективних методів дослідження процесів управління належить моделювання», при цьому можна успішно моделювати як керуючу підсистему, так і керовану [66; 67]. Сьогодні розробляються: модель керівника (його професіограма), модель будь-якого педагогічного процесу, модель навчального закладу і таке інше. Організаційне моделювання найменш знайоме педагогам, проте зразок організаційної управлінської моделі їм відомий досить давно. Розклад занять є яскравим прикладом організаційної моделі (розробляється вона з певною метою і всі учасники навчального процесу живуть за її ритмом).
Проте є види діяльності, які здійснюють всі «керівники» в структурній ієрархії ВНЗу, бо будь-який викладач також на занятті «керує» пізнавальною діяльністю студентів. Назва цих функцій – загальні (основні, технологічні), бо саме вони «прогнозують» всі види діяльності. Більш того, вони проявляють себе при управлінні будь-яким об'єктом, у будь-якій ланці навчально-виховного процесу. «Технологічні» ж тому, що саме вони створюють технологію управління педагогічними процесами.
Технологічні функції – це:
цілепокладання (розробка основної мети певного виду діяльності і відповідної системи завдань);
планування або програмування конкретної діяльності за змістом відповідно до завдань, відповідає на питання: «Що робити?» (тобто розкриває зміст роботи);
організація діяльності – передбачає реалізацію планів через організаційні процеси (розчленити за часом всі організаційні заходи, передбачити місце їх проведення, здійснити роботу щодо інструктування виконавців і таке інше), тобто дати відповідь на питання: «Де?», «Коли?», «Як?»;
координування праці педагогів (розподіл і кооперація праці, узгодженість дій членів педколективу), що дає відповідь на питання «Хто це буде робити?» і допомагає гармонізувати діяльність всіх;
контроль – діяльність з перевірки стану роботи і відповідності її планам, рішенням, нормативним документам, що зовсім не перешкоджає творчості педагогів (контроль – це не констатація фактів, а пошуки причин недоліків або шляхів удосконалення різних видів діяльності);
регулювання – вид діяльності, який передбачає усунення виявлених негативних фактів (оперативне управління, безпосередньо пов'язане з регулюванням, з необхідністю внесення коректив в поточні процеси);
облік – функція, якій в деяких школах надають мало уваги; це одна з найважливіших технологічних функцій, її неможливо відокремити від жодної із функцій управління і, разом з тим, вона має самостійний управлінський статус (існують численні журнали обліку, починаючи з «Журналу обліку
успішності студентів та відвідувань ними занять» тощо);
• педагогічний аналіз – без цього виду управлінської діяльності неможливо дати якісну характеристику будь-якій роботі (тільки за його допомогою можна накреслити шляхи удосконалення навчально-виховного процесу).
Як вважає Є. Степанов, виховна система освітньої установи, як феномен реальної дійсності і педагогічне поняття, займає центральне місце в теорії і практиці виховних систем. У науковій літературі існує невелика кількість дефініцій, за допомогою яких дослідники намагаються відобразити сутність даного феномена. Як правило, у дефініції не вдається дати повну сутнісну характеристику цього складного явища, тому в різних тлумаченнях поняття виділяються одна чи кілька найбільш істотних, з погляду дослідника, сторін виховної системи.
Наприклад, Л.І. Новикова і її колеги пропонують наступні дефініції:
«Виховна система є цілісний соціальний організм, що виникає в процесі взаємодії основних компонентів виховання (цілі, суб'єкти, їхня
діяльність, спілкування, відносини, матеріальна база) і має інтегративні характеристики, як спосіб життя колективу, його психологічний клімат».
«Виховна система – це комплекс взаємозалежних компонентів, що розвиваються в часі і просторі: цілей, заради яких система створюється; спільної діяльності людей, що її реалізують: самих людей як суб'єктів цієї діяльності; освоєного ними середовища; відносин, що виникають між учасниками діяльності; керування, що забезпечує життєздатність і розвиток системи».
У даних компонентах акцентується увага на цілісності і соціальній
природі даного явища, на його здатності та розвитку. Петербурзькі дослідники І.А. Колесникова й Є.Н. Баришников вважають, що «виховна система відбиває специфічний спосіб організації виховного процесу на рівні конкретної установи (організації)», і тим самим підкреслюють значущість організаційно-процесуальної сторони виховної діяльності. Головне призначення виховної системи полягає в педагогічному забезпеченні і сприянні розвитку особистості дитини. На погляд Г.І. Сороки, виховна система – це упорядкована цілісна сукупність компонентів, які сприяють розвитку особистості учня [82]. Загальна здатність сприяти розвитку особистості дитини складається з окремих (часток) здібностей, таких як:
здатність діагнозувати розвиток особистості, дитячого і педагогічного колективів;
здатність висунути й обґрунтувати мету виховного процесу;
здатність організувати максимально сприятливу для самореалізації і самоствердження особистості дитини, педагога і батька життєдіяльність співтовариства дітей і дорослих;
здатність інтегрувати зусилля суб'єктів виховного процесу, зробити їх більш ефективними;
здатність створити в освітній установі і за її межами розвиваюче середовище, морально сприятливе й емоційно насичене;
здатність здійснити науково обґрунтований аналіз сформованої соціально-педагогічної ситуації, отриманих результатів виховної діяльності і т.д.
Виховна система призвана інтегрувати всі виховні діяння, спрямовані на дитину, в цілісній педагогічний процес, який забезпечує у конкретних соціально-педагогічних умовах реалізацію цілей та завдань виховання.
Головними функціями системи при цьому є:
інтегруюча (приводить до з'єднання непогоджених виховних діянь);
регулююча (упорядковував виховний процес, управляє ним);
розвиваюча (забезпечує динаміку системи, яка виражається в оптимізації її функціонування, у поступовому розвитку, в удосконалюванні).
Виходячи з цього признаками виховної системи будуть:
цілеспрямованість;
структурність;
динамізм;
взаємодія зі середовищем і з системами найбільш низького і найбільш високого порядку;
має минуле, теперішнє, майбутнє.
Виховна система в якості цілі, об'єкта свого функціонування включає особистість, яка розвивається, а в якості способу функціонування – педагогічну діяльність.
Виховна система конкретного навчального закладу займає певне положення в ієрархії виховних систем:
а) державна;
б) регіональна;
в) локальна;
г) виховна система даного навчального закладу.
Єдність навчання та виховання забезпечують розвиток особистості, а також управління даними процесами, визначає цілісність виховної системи.
Складові частини виховна система (підсистеми):
Дидактична система – навчальна діяльність студента і методологічна діяльність викладачів.
Система виховної роботи – система взаємопов'язаних виховних заходів, адекватних поставленим цілям.
Система управління – набор функцій (діяльностей), спрямованих на підтримку, функціонування і розвиток системи.
В.А. Караковський, Л.І. Новікова, Н.Л. Селіванова виявили такі компоненти та функції системи:
цілі, виражені у вихідних концепціях;
діяльність, яка забезпечує її реалізацію;
суб'єкт діяльності, котрий її організовує і бере у ній участь;
відношення, які народжуються в діяльності;
середовище системи, засвоєне суб'єктом;
управління, забезпечуючи інтеграцію компонентів у цілу систему та її розвиток.
Виховна система – це явище, що розвивається. Вона створюється, удосконалюється, регресує, оновлюється, помирає. Розвиток системи – процес керований, щоб успішно керувати її розвитком, необхідно чітко уявляти закономірності, тенденції й етапи цього процесу. Значний внесок у вивчення процесу розвитку виховної системи внесли В.А. Караковський і А.М. Сидоркін. Ними встановлено, що цьому складному, суперечливому, нелінійному процесу властиві наступні закономірності:
перевага внутрішньої детермінації процесу над зовнішньою;
наявність і вирішення протиріч між хаосом і упорядкованістю, новаціями і традиціями в життєдіяльності системи;
випередження розвитку структури в порівнянні з функціями;
виникнення криз, обумовлених неузгодженістю структури і функцій, що виражається в посиленні дезінтегруючих тенденцій;
зміна основної системоутворюючої діяльності або зміна її змісту в
результаті подолання кризи;
збереження в життєдіяльності вищої школи «зон невпорядкованості».
В.А. Караковським і А.М. Сидоркіним було встановлено, що виховна система проходить у своєму розвитку чотири етапи:
Етап становлення.
Етап стабільного розвитку.
Етап завершальний.
Етап відновлення і перебудови системи.
Для кожного етапу характерні специфічні завдання, види діяльності, організаційні форми, системостворюючі зв'язки. А.М. Сидоркін називає педагогічні умови, за яких керування процесом розвитку виховної системи освітньої установи стає найбільш ефективним:
▪в ідеологію системи із самого початку закладені ідеї свободи вибору, особистої гідності, взаємної відповідальності і терпимості;
▪суб'єкт керування розвитком орієнтується на критерії педагогічно доцільного розвитку системи (самопочуття дитини, його особистісний ріст), а не розвитку взагалі;
керування розвитком системи здійснюється безупинно, якісно змінюючись від етапу до етапу;
▪ керування розвитком системи здійснюється безупинно, якісно змінюючись від етапу до етапу;
▪ носієм випереджальних ситуацій є, насамперед, педагогічний колектив;
▪суб'єкт керування розвитком розширюється, студенти почувають себе творцями системи;
▪відсутнє прагнення охопити всі ситуації студентського життя однією
ідеєю, правилом, нормою.
На етапі становлення виховної системи здійснюється її моделювання.
Модель виховної системи навчального закладу – це макет тієї майбутньої системи, яку намагаються створити викладачі, студенти, батьки.
До етапів створення моделі виховної системи відносяться: 1) розробка вихідній концепції;
2) створення образу навчального закладу, в рамках якого буде будуватися система (прогнозування умов);
3) побудова описової моделі як моделі майбутнього стану виховної системи (компоненти, зв'язки між ними, призначення компонентів); оформлюється як документ.
При розробці повинні бути сформульовані цілі, заради яких створюється виховна система. Образ вищої школи – це модель, у якій хотіли б навчатися студенти. Образ створюється на емоційному рівні.
Суттєвим чинником, що визначає структуру цілей і завдань виховного процесу, є потенціал суб'єкта педагогічної діяльності. У даному відношенні вочевидь, що в будь-якому колективі можуть бути реалізовані лише ті цільові установки, які відповідають можливостям вихователів. Виховний потенціал колективу – суб'єкта виховання, на думку багатьох дослідників, визначають наступні умови:
– поєднання загальнопедагогічної і спеціальної підготовки для ведення виховної роботи;
– єдність теорії і практики виховної діяльності;
– комплексне планування;
– координація форм і методів з рівнями виховної роботи.
Чи може змінюватися концепція виховної системи? Так, якщо змінюється головна мета.
Особливе значення зовнішнього управління складається у створенні умов для реалізації розробленої моделі. До таких умов можна віднести наступні:
модель виховної системи може бути реалізована не в цілому вигляді зразу, а по частинам; але необхідно підтримувати синхронізацію у розвитку її окремих частин;
викладачам, студентам, батькам необхідно забезпечити суб'єктивну позицію в реалізації виховної системи;
у моделюванні виховної системи повинен бути лідер: директор, викладач, інша людина.
забезпечення, з одного боку, стабільності у функціонуванні виховної системи (досягається створенням традицій), а з іншого – можливості порушення її стабільності (досягається шляхом нововведень);
облік і максимальне використання можливостей зовнішнього середовища;
серйозне кадрове забезпечення.
Модель виховної системи вищої школи формується на базі вихідній концепції та образу вищої школи. Потім обов'язково необхідна експертиза моделі й програми реалізації. Процес моделювання виховної системи є процесом безперервним.
Методика розробки календарних сітьових моделей – це є певний алгоритм дій, що має реалізуватись при розробці будь-якої управлінської моделі, але змістовно модель наповнюється тим матеріалом, який розкриває специфіку змісту діяльності певної ланки навчально-виховного процесу.
Модель дозволяє кооперувати працю на раціональній основі і гармонізувати змістову сторону виховної роботи. Проте її застосування у кожному навчальному закладі не може ставити під сумнів потребу у змістовному додатку до плану виховної роботи.
При розробці моделі виховного процесу І.Г. Осадчий використав поруч з відомими підходами до моделювання підходи нетрадиційні.
Характеристиками цієї моделі є її «динамізм», можливість відтворення в умовах інших шкіл, «здатність до еволюційних перетворень».
Соціально зріла людина має бути творцем, проте вона має відчувати високий рівень своєї внутрішньої свободи і задоволення результатами своєї праці.
Саме розуміння цього протиріччя (з одного боку – підпорядкування своїх інтересів зовнішньому соціуму; з іншого – потреба в самореалізації і усвідомлення повної внутрішньої свободи) визначає деякі вимоги при розробці моделі системи виховної роботи. Серед цих вимог найбільш значущі такі:
вірно поставлена мета виховної роботи, свідомо розроблене «древо завдань»;
реалізація системного підходу, що означає вміння змоделювати всі необхідні (відповідно до завдань) підсистеми в системі виховної роботи;
усвідомлення «зв'язків-відношень» між всіма підсистемами і введення їх в модель системи виховної роботи;
розуміння того, що кожна підсистема функціонує заради розв'язання своїх специфічних завдань, проте кожна з них сприяє досягненню основної мети – вихованню всебічно розвинутої, соціально-активної, творчої особистості;
система виховної роботи завжди є підсистемою значно більшої соціальної системи, саме тому в процесі розробки моделі виховної роботи необхідно передбачити зв'язки із зовнішніми системами;
моделювати систему виховної роботи необхідно після випереджаючого аналізу цілісного процесу виховання особистості, факторів, що впливають на її розвиток: створення умов для розвитку генетичних задатків; створення необхідних умов для позитивного впливу соціального середовища (від сім'ї до людства);
включення студентів у цілеспрямований виховний процес, наповнений відповідним змістом, в якому особистість має брати активну участь (тільки в такому формується активний соціальний досвід).
Система виховної роботи завжди має структуру, бо поняття «система» і «структура» – тандем. Якщо система моделюється (а будь-яка система може моделюватись), то відтворення цілісної системи виховної роботи в моделі можливе тільки через структурування підсистем і визначення зв'язків між ними. Тільки за рахунок «зв'язків-відношень» система стає динамічною, вона функціонує і розвивається.
Будь-яка гуманістична виховна система – система відкрита, тому що в її становленні, функціонуванні, розвитку велику роль грає середовище. Іншими словами, система може ігнорувати вплив ззовні, а може включати в себе. Відношення можуть мати конфліктний характер. Іноді «міцна» виховна система може змінювати навколишнє середовище відповідно своїм цілям.
Які ж етапи становлення виховної системи?
Треба починати з питання «Для яких цілей потрібна виховна система?». Ініціатор створення виховної моделі виховної системи повинен уявляти, якій навчальний заклад необхідно створити. Далі необхідно створення групи однодумців, яка формується, перш за все, в сфері особистісних відношень.
Далі необхідно введення у життя навчального закладу випереджаючої ситуації. Завдання етапу – показати бажане майбутнє, конкретний орієнтир. Для цього треба провести цікаву справу, яка показала б усім характер нової діяльності й стиль тих відношень, які формуються в її процесі. Важливо продемонструвати переваги нової системи.
Наступний етап – введення ланцюга змін. Треба дотримувати умови: зміни, які вводяться повинні бути логічно взаємопов'язані; сутність нововведення повинна бути усвідомлена викладачами і студентами; біля лідера повинно бути створено поле впевненості й захопленості; в навчальному закладі повинно бути цікаво і радісно.
Наступним етапом управління виховною системою навчального закладу є організація сумісної діяльності молоді і дорослих.
Ця діяльність повинна бути орієнтованою на загальнолюдські цінності, повинна бути колективно організованою, творчою і соціально значимою. До компонентів діяльності будь-якої виховної системи відносяться навчання, праця, елементи гри.
Гру можна розглядати з двох позицій: інструментальної, гуманістичної. Інструментальний принцип розглядає гру як: попередню спробу майбутніх фахівці, безпечне тренування, в якому відпрацьовуються уміння, необхідні в дорослому житті; «паузу» в черзі серйозних справ; псевдогру (породження сучасної індустрії розваг).
Навчання – діяльність, яка займає найбільшу долю часу студентів. Це не просто пізнавальна діяльність. Позитивно використовувати підхід, який відображає положення, статус, самооцінку студента, які змінюються, вдосконалюються. Це можна здійснити завдяки емоційній підтримці з боку викладача в системі «викладач – учень», яка передбачає:
Розвиток співробітництва в системі «учень – співучні».
Гуманітаризація змісту освіти в системі «учень – навчальний матеріал».
Працю в контексті виховання слід розглядати як сукупність фізичних, інтелектуальних, душевних зусиль, спрямованих на створення соціально значущих цінностей. Праця є фактором особистісного розвитку тих, хто навчається.
Виховним системам В.Л. Сухомлинського, С.Т. Шацького, Р. Штейнера було характерно сполучення продуктивної праці із спостереженням життя. Отже, в гуманістичній системі виховання праця повинна виступати як носій людської культури – матеріальної, духовної, інтелектуальної, як носій естетичного засобу взаємодії студентів з навколишнім світом.
Демократичний стиль управління визначає існування сприятливого психологічного клімату у навчальному закладі. Але зв'язки між процесами або людьми можуть бути або не міцними, або відсутніми зовсім, тому про існування виховної системи говорити не можна.
Створення виховної системи супроводжується визначенням мети, вибором системостворюючого виду діяльності і формуванням загальних цінностей. У процесі створення виховної системи виділяють дві тенденції.
Перша тенденція – локалізація системи. У цьому випадку створюється своя практична база, своя спортивна школа і т. п. Коло осіб, які займаються вихованням, розширюється. Друга тенденція – це вихід виховної системи за рамки навчального закладу та включення у духовне та виробниче життя навколишнього середовища. У даному випадку середовище є позитивно діючим фактором і стає компонентом системи. Виховну систему не можна створити за наказом. Вирішальним фактором стає реальна діяльність педагогічного колективу. Чи можна взяти виховну систему іншого навчального закладу? Мабуть, ні. Можна взяти ідею, але втілення її буде проходити в інших умовах, тому система буде іншою.
Будь-яка виховна система має свій розвиток. Для кожного етапу характерні свої завдання, види діяльності, організаційні форми, системостворюючі зв'язки.
Виховна система не може існувати постійно. У більшості випадків виховна система розвивається швидше, ніж інші соціальні системи. Це природно, тому що в будь-якому виховному закладі іде достатньо швидка зміна поколінь. Кожне покоління повинно відчувати себе суб'єктом розвитку системи, повинно вносити в неї щось нове, своє. Тому, розвиток виховної системи детермінується не стільки об'єктивними, скільки суб'єктивними факторами.
Процес навчання є основним способом виховання та важливою складовою системи. Його треба організувати так, щоб воно стало реальною умовою розвитку виховної системи. Це можливо, якщо процес навчання виступає як:
життєдіяльність студентів, яка вміщує в себе працю, творчість, спілкування;
спосіб оволодіння сучасною культурою й культурною традицією, при якому педагог виступає не як джерело інформації, а як посередник між культурою і студентом, а навчальний матеріал – не як будівельний матеріал культури, а як сама культура;
• джерело придбання різноманітного реального (життєвого) досвіду.
На підставі вищезазначеного можна зробити висновки:
• для створення виховної системи необхідні спрямована на розвиток особистості студента ціль й приваблива ідея, яку приймають усі об’єкти виховного процесу, і яка осмислена з позиції філософії, педагогіки, психології;
• будь-яка виховна система в своєму розвитку проходить схожі етапи, при цьому рухомою силою розвитку виступає протиріччя між традиціями й новаціями;
• цілю та результатом функціонування будь-якої системи, показником її досконалості є особистість, яка розвивається.
Як уже говорилося, виховна система характеризується як відкрита, не-рівноважна, система, яка само організується. У зв'язку з цим, по твердженню науковців, управління нею має свої особливості.
Теоретичну основу управління розвитком виховної системи визначає синергетика – наука, яка вивчає само організовані системи. В.А. Караковський, Л.Н. Новікова, Н.Л. Селіванова, О.І. Соколова вважають головним враховувати природні властивості системи, її внутрішні якості, історію розвитку. Потрібні «невеликі впливи», котрі дадуть «великі результати».
Еволюційний шлях постійно ускладнює систему: збагачуються цілі, стають різноманітними зміст діяльності, відношення, зв'язки, організаційні, керовані процеси. Управління – це не тільки регулювання процесів становлення й розвитку системи. Самоціль – особистість людини, яка розвивається й включена в систему. Це означає, що треба управляти процесом взаємодії й взаємовпливу системи и розвитку особистості.
Цей аспект управління потребує пошуку шляхів оптимального включення кожного студента в процеси цілепокладання, сумісної творчої діяльності, вдосконалення міжособистісних і групових відношень, створення ситуацій, які збуджують кожного (як викладача, так і того, хто навчається) до рефлексії, самопізнанню, самореалізації.
Таким чином, управління виховною системою можна розглядати як
трьох аспектний процес:
Управління створенням цілісної системи.
Укріплення її цілісності.
Корегуюче управління із включенням кожної молодої людини і дорослого у систему колективних справ і відношень.
Розвиток виховної системи здійснюється через:
٭ зацікавленість вищих органів освіти діяльністю педагогічних колективів по створенню виховної системи;
٭ вивчення досвіду діяльності педагогічного колективу;
٭ залучення зацікавлених осіб до вивчення досвіду з метою формування позиції громадського прийняття нової ідеї;
٭ моральне заохочування й матеріальна винагорода за успішні ефективні результати діяльності.
Для створення доброзичливого відношення к досвіду становлення й розвитку виховної системи можна звернутися до такого поняття, як імідж, який розуміють, як безпосередньо або навмисно створене враження про особистість або соціальну структуру.
Стосовно цього треба звернути увага на наступне:
створення привабливого для інших людей образа виховної системи школи ВНЗ;
формування в педагогічних колективах, у батьків студентів, громадськості установки на прийняття виховної системи як соціально-педагогічної цінності;
формування потреби в прагненні до творчості в педагогічної діяльності та високим виховним ідеалам.
Засобами внутрішнього управління розвитком системи є:
включення всіх студентів у колективні творчі справи;
створення ситуацій, що виховують;
гуманізація відношень між дітьми і дорослими;
регулювання пізнавального, емоційно-мотиваційного компонентів діяльності студентів.
Засобами управління розвитком виховної системи ззовні можуть бути і структурні компоненти: групові студентські колективи, гуртки, спортивні секції, а також навчальні кабінети, музеї й майстерні при умові перетворення їх в творчі центри для всього студентського колективу.
Умовами такого управління розвитком системи є оптимальне співвідношення традицій і нововведень у організацію училищного життя, опора на кадри викладачів – випускників цього ж навчального закладу, використання творчого потенціалу педагогів і студентів.
Дослідники теорії виховних систем вважають, що управління системою пов'язано із створенням у студентському середовищі різних зон, поведінка людини в яких обумовлено їх специфікою. Це зони:
* підвищеної уваги (першокурсники);
* особливої відповідальності (студенти з девіантною поведінкою);
* зміни поведінки (коли необхідно виконувати правила поведінки);
* вільною діяльності й нерегламентованої поведінки (зони хаосу).
Ці зони є моделями найбільш поширених соціальних ситуацій. Створення таких ситуацій необхідно для вправ молоді у виконанні різноманітних соціальних ролей в умовах прийняття і самостійного вироблення норм поведінки і діяльності.
Моделювання соціальних ситуацій повинно орієнтуватися на прилучення до них студентів як суб'єктів, творців.
Коли говорять про особистість у контексті виховної системи вищого навчального закладу гуманістичного типу, мають на увазі, як правило, особистість молодої людини як ціль функціонування такої системи. Під впливом виховної системи знаходиться не тільки особистість студента, а й особистість викладача. А студент виступає не тільки як ціль, а і як суб'єкт її становлення й розвитку.
Студент – ціль, суб'єкт виховної системи училища, її результат і показник ефективності.
Викладач – це теж компонент виховної системи, він особистість, яка має загальні риси з іншими педагогами, а також індивідуальність. Педагог – це теж ціль, об'єкт, суб'єкт, результат виховної системи і показник її ефективності.
Виховна система як будь-яка соціально-педагогічна система тісно пов'язана з навколишнім середовищем. Показником високого рівня розвитку виховної системи є включення навколишнього середовища у склад її компонентів. У цьому випадку навколишнє середовище системи значно розширює межі соціально-педагогічного простору, де здійснюється формування й розвиток особистості студента. При таких умовах соціально-педагогічний простір стає засобом управління розвитку особистості.
Дослідники виховних систем розглядають поняття «виховний простір» як нову педагогічну категорію.
У педагогіці склалися три варіанти визначення виховного простору. Л.М. Новікова під виховним простором розуміє педагогічно доцільно організоване середовище, яке оточує окремого студента або групу (академічна група, училище, дім, мікрорайон, селище, місто, область). Виховний же простір – це результат діяльності утворювального й інтеграційного характеру. Для того, щоб цей простір склався та виконував свою виховну функцію, треба визначити його складові частини, зв'язки між ними й включити діяльність суб'єктів виховного процесу в зв'язки, які моделюються. При даних умовах виховний простір стане суттєвим фактором розвитку особистості.
Основним механізмом створення виховного простору, на думку Л.І. Новикової, є взаємодія колективів, які керуються єдиними педагогічними завданнями, принципами та підходами до виховання. Ю.С. Мануйлов розглядає виховний простір, як частину середовища, у якому панує певний педагогічно сформований образ життя. У цьому випадку взаємодія всіх учасників визначається моделлю образу життя студента і викладача. Д.В. Григор'єв представляє виховний простір як динамічну мережу взаємопов'язаних педагогічний подій, яка представляє собою інтегровану умову розвитку особистості й дитини, й дорослого. Дії створюються зусиллями соціальних суб'єктів різного рівня (індивідуальними та колективними). Колективними суб'єктами виступають професійні спільності, які займаються вихованням, індивідуальними суб'єктами – викладачі, батьки, студенти, представники різних спеціальностей, зустріч з якими може перетворитися для молодої людини у подію.
Механізмом створення виховного простору стає сумісна діяльність студентів і викладачів.
Отже, виховний простір може бути створений за ініціативою одного чи декількох навчальних закладів на основі рівноправності усіх зацікавлених закладів.
До умов ефективного функціонування виховного простору відносяться:
Ціль, яку розділяють усі учасники процесу його створення.
Єдина педагогічна концепція, орієнтована на гуманістичні цінності.
«М'яка» структура простору.
Діалоговий режим створення.
5. Розгалужена система відношень між різними компонентами, суб'єктами.
Головними суб'єктами виховного простору також є молодіжні громадські об'єднання. Н.Л. Селіванова називає можливість виховного простору як головне для розвитку особистості студентя. Це передбачає:
свободу прийняття студентами рішення про його входження у виховний простір;
свободу вибору діяльності, яка допоможе досягати найбільшого успіху, можливого самовираження;
побудову діалогових відношень з людьми різного віку та соціальних груп;
виконання різних ролей;
вибір різних колективів, можливість їх зміни.
Таким чином, виховний простір сприяє самореалізації студента.
Дослідники виховних систем головною помилкою в управлінні вважають нормативний підхід педагогів до організації виховного процесу, що виражається в ігноруванні специфічності даної системи.
Виділяють три головні якості виховної системи:
Нерівновагомість – здатність до самоорганізації, самореалізації й саморозвитку.
Відкритий характер і неминуча взаємодія з навколишнім середовищем.
Самобутність кожної конкретної системи.
Щоб уникнути помилок, науковці називають можливі шляхи і засоби. Відомо, що для будь-якої педагогічної системи першочергове значення має цілепокладання. У зв'язку з цим, педагоги повинні поступово, поетапно формувати потреби учнів, постійно вивчати студентів і відслідковувати їхній розвиток. Отриманий матеріал дає основу для формування цілей, яке не може проходити без участі молоді. Важко також обрати системостворюючий вид діяльності, здатний довести до бажаного результату. Діяльність не обов'язково повинна бути навчальною. Вона може бути спортивною, художньо-творчою, трудовою та ін. При розвитку виховної системи будуть розширюватися зони її впливу, що обов'язково приведе до включення в систему всіх значущих сфер життєдіяльності, в тому числі й навчально-пізнавальної діяльності.
Створення виховної системи повинно супроводжувався прогнозуванням розширення виховного простору, засвоєнням соціального, природного, естетичного середовища. Значущу роль у створенні та розвитку системи грає студентське самоврядування і колективне творче виховання.
Студентське самоврядування – добровільне об'єднання студентів, мета якого сформувати у студентів почуття господаря училища, групи, вміння співробітничати на принципах партнерства, гласності, демократизму [31].
1. Організація студентського самоврядування – це суспільне об'єднання студентів на основі єдності інтересів, цінностей і цілей, діяльність якого регламентована структурою, визначена програмою спільної соціальної творчості в процесі професійної освіти.
2. Модель організації студентського самоврядування у виховній системі медичного училища, що забезпечує саморозвиток особи студента, включає наступні позиції:
– чотири організаційні блоки: суб'єктно-цільовий, змістовний, функціонально
– діяльнісний, оціночно-результативний;
– чотири структурні рівні: колективне стратегічне ціліполягання, колективне тактичне ціліполягання, колективне оперативне ціліполягання, індивідуальне ціліполягання;
– критерії ефективності організації студентського самоврядування: мотиваційно – ціннісна спрямованість особи, саморегуляція, теоретичні знання і практичні навички в області управління соціальними організаціями, самовизначення в організаційній структурі студентського самоврядування, розвиненість здібностей і якостей особи для організації студентського самоврядування, наявність педагогічної підтримки.
3. Механізм саморозвитку особи студента в організації студентського самоврядування, який представляє цілеспрямовану діяльність, що включає три блоки: мотиваційно-організаційний, організаційно-діяльнісний, контрольно-результативний.
Студентське самоврядування – це:
метод організації студентського колективу, який забезпечує формування відносин, відповідальної залежності в колективі та організаторських якостей окремої особистості;
складова частина системи педагогічних засобів, оскільки вирішує специфічні завдання єдиного колективу;
результат педагогічної взаємодії викладацького і студентського колективів;
діяльність, яка здійснюється самими дітьми, включаючи постановку мети, її розробку;
принцип організації життя колективу студентів.
Вимогами для успішного розвитку студентського самоврядування науковці називають:
зацікавленість у розвитку студентського самоврядування адміністрації, педагогічного колективу та більшості студентів;
чіткий розподіл обов'язків по керівництву органами студентського самоврядування (додаток 3);
оптимальна структура студентського самоврядування з урахуванням специфіки навчального закладу;
чітка система принципів роботи студентського самоврядування в масштабі ВНЗ (єдина документація, вимоги, дні засідань) (додаток 3);
організація системи змагань через органи студентського самоврядування;
гласність у його роботі (стенди підсумків змагань, стінгазети, бюлетені тощо); – нагородження, заохочення переможців через систему студентського самоврядування.
У розвитку студентського самоврядування виділяються окремі етапи, а саме:
Організаційна робота студентського самоврядування.
Організація безпосередньої роботи студентського самоврядування.
Удосконалення організаційної діяльності студентського самоврядування.
Перший етап характеризується організаторською роботою по зосередженню уваги педагогічного та студентського колективів до проблем студентського самоврядування; вивченням науково-методичної літератури з цієї проблеми; проведенням педагогічних рад, нарад при директорі, засідань методичних об'єднань кураторів, зборів студентів з проблеми студентського самоврядування; розробка оптимальної структури студентського самоврядування, його органів з урахуванням специфіки навчального закладу; визначення мети та завдань студентського самоврядування, виходячи з його структури; розробка документації (пам'ятки, напрямки, інструкції) (додаток 3); визначення прав та обов'язків органів студентського самоврядування, вибори активу.
Другий етап розвитку студентського самоврядування передбачає організацію практичної діяльності органів студентського самоврядування; уточнення функцій кожного виконавчого органу, його членів, виходячи із їх прав та обов'язків; проведення систематичного навчання активу з питань планування, проведення засідань, рейдів, чергувань тощо.
Заключним етапом розвитку студентського самоврядування є третій етап. У межах цього етапу здійснюється удосконалення організаційної діяльності студентського самоврядування. А саме: розширення ролі студентського самоврядування в житті училища, створення нових структур у структурі студентського самоврядування (тимчасові формування, об'єднання, клуби за інтересами тощо); розширення прав та обов'язків органів студентського самоврядування, вдосконалення його структури.
Організація студентського самоврядування у виховній системі навчального закладу буде ефективна, якщо:
• враховуються особливості студентського самоврядування в структурі виховної системи навчального закладу;
• розроблена, теоретично обґрунтована і експериментально підтверджена модель організації студентського самоврядування у виховній системі, що забезпечує саморозвиток особи студентів; механізм саморозвитку особи студента в організації студентського самоврядування представляє цілеспрямовану діяльність, що включає три блоки: мотиваційно-організаційний, організаційно-діяльносний, контрольно-результативний.
Для визначення рівня сформованості виховної системи використовують дві групи оцінок: критерії факту і критерії якості. Перша група дозволяє визначити, чи є у даному навчальному виховна система, а друга група дає уявлення про рівень її сформованості та ефективності.
Група «критеріїв факту» містить:
– упорядкування життєдіяльності ВНЗ (відповідність змісту, обсягу та
характеру навчально-виховної роботи можливостям і умовам даного
навчального закладу);
– наявність єдиного студентського колективу;
– інтегрованість виховних впливів, концентрація педагогічних зусиль.
– ступінь наближеності системи до поставлених цілей, реалізація педагогічної
концепції, ідей, принципів, які лежать в основі виховної системи;
– загальний психологічний клімат у ВНЗ, стиль відношень, самопочуття студента, його соціальна захищеність, внутрішній комфорт;
– рівень вихованості студентів, при цьому визначальною рисою випускника училища повинно стати почуття власної гідності.
Управління якістю виховного процесу може оперувати такими поняттями як: виховна система, виховне середовище, виховна мета, виховна програма.
Відповідно до існуючого поняття якості, під якістю виховного процесу ми можемо розуміти відповідність характеристик виховній продукції заздалегідь встановленим вимогам, наприклад, таким як надійність сформованих цінностей, якостей особи, групи, колективу, вимог до кваліфікації користувачів, технологічності.
Запропоновані критерії умовні, вони можуть бути конкретизовані в тій чи іншій виховній системі.
Система управління якістю виховної продукції
може включати наступні функції:
1. Функції стратегічного, тактичного і оперативного управління;
2. Функції ухвалення рішень, дій, що управляють, аналізу і обліку, інформаційно-контролюючі;
3. Функції спеціалізовані і загальні для всіх стадій життєвого циклу виховної продукції;
Система управління якістю виховної продукції у вузі має бути сукупністю управлінських органів і об'єктів управління, заходів, методів і засобів, спрямованих на встановлення, забезпечення і підтримку високого рівня якості виховної роботи і виховної продукції вузу.
2. Організація управління розвитком виховної системи навчального закладу
2.1 Управління етапами розвитку виховної системи
Виховний процес є, разом з навчанням і науковою діяльністю, одним з основних в житті вищого навчального закладу. Виховний процес здійснюється в кожному з основних підрозділів вузу (інститути, кафедри, групи) і полягає в перетворенні свідомості і поведінки співробітників (студентів, викладачів, адміністрації) відповідно до заданих вимог і норм суспільства, держави, освітньої установи на основі їх свідомого прийняття суб'єктом освітнього процесу, а також в створенні умов і можливостей для його самореалізації в різних сферах життя: науковою, культурною, суспільною, спортивною, технічною і іншій позитивно направленій діяльності.
В Україні, як і в інших країнах світу, склалася система виховання, яка ґрунтується на самобутності українського народу. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі – український ідеал. Національне і громадянське виховання є одним із головних пріоритетів і органічним компонентом розвитку освіти. Воно має бути спрямоване на формування в дітей та молоді сучасного світогляду, ідей, поглядів, переконань, заснованих на найцінніших надбаннях вітчизняної і світової культури. В основу національного і громадянського виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, наступності та спадкоємності поколінь. Головна мета національного і громадянського виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування в молоді особистісних рис громадян української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, трудової, екологічної культури. Національне і громадянське виховання має здійснюватися впродовж усього процесу навчання дітей та молоді. Воно має забезпечити всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, її здібностей і обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, формування громадянина України, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору і діяльності (Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті).
Процес державотворення в Україні, загальна демократизація і гуманізація суспільства потребують змін у вихованні підростаючого покоління.
Стратегічною метою виховання особистості є її підготовка до виконання комплексу соціальних ролей, необхідних для суспільного життя: громадянина, трудівника, громадського діяча, сім'янина, товариша.
Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті та Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти визначили пріоритетні завдання виховання й основні напрями їх реалізації на сучасному етапі. Мета виховання:
1. Мета виховання – центральне питання ідеології, діяльності всієї системи виховання. У цілях виражаються філософські, духовні, етичні, економічні, політичні, правові і естетичні уявлення про образ, про «ідеальну» людину і суспільство, в якому він живе і діє. Мета державно-суспільної системи виховання повинно бути достатньо визначеною і в той же час абсолютно універсально.
Це виключно дуже важливо сьогодні, коли у зв'язку з економічним, соціальним, національним, духовним і освітнім розшаруванням суспільства, що поглиблюється, виникло різноманіття уявлень про людину і суспільство, зіткнулися всілякі класові, групові і особисті інтереси.
Якщо ще так давно велася мова про підлеглість інтересів і якостей особи вимогам суспільства і, відповідально, про домінування зовнішньої, суспільної (фактично державного) дії на людину (одна крайність), то тепер частіше ведеться мова про те, що основною метою виховання повинні стати людина як самоціль при одночасній відмові від вимог до неї суспільства, в чому б вони не виражалися – у потребах виробництва, економіки, управління і тому подібне (інша крайність).
З'явилася безліч партій і громадських організацій, що ставлять перед собою різноманітні цілі, за яким вони трактують і цілі виховання нових поколінь. Ці цілі частіше всього знаходяться в повному протиріччі з цілями державної системи освіти (і виховання).
Політично упереджені, ці партії і громадські організації прагнуть надати молоді ті цінності і орієнтири, які відповідають їх завданням, розглядають молодь як засіб досягнення своїх цілей і менше всього думають про молоде покоління України в цілому, про розвиток особи як особистості.
2. Формулюючи мету виховання, треба віддавати звіт в тому, що у сучасній Україні реально існують, ведуть боротьбу за молодь партії, суспільні рухи і організації, які можна згрупувати за характером та основним ідеям, які вони сповідають і пропонують. Загальнонаціональні інтереси вимагають, аби суспільство і держава, заклопотані збереженням своєї цілісності, контролювали виховний процес, допомагали молоді зорієнтуватися у реальному співвідношенні сил, що борються і сил, що виховують її, відрізнити дійсні цінності від уявних та помилкових, гідні цілі від недостойних.
3. Нова концепція виховання передбачає визначення мети виховання, що відповідає інтересам самої особи і вимогам суспільства по відношенню до особи. Як мета виховання, як правило, розглядається формування особи відповідно до явно або неявно існуючої моделі, ідеалом молодої людини, співвіднесеним з історичним періодом розвитку суспільства. На якій стадії розвитку знаходиться, які завдання вирішує суспільство, таке покоління йому і потрібно. У різні періоди розвитку нашої країни при радянській владі як цілі були поставлені такі ідеальні моделі, як: «будівельник комунізму», «всесторонньо розвинена особа», які визначали зміст і спрямованість процесу виховання. Система виховання втілювала їх в життя. 4. Основним орієнтиром виховання є погоджено прийняте в суспільстві уявлення про ідеал громадянина України, його життєве кредо і життєву позицію. Цей ідеал містить такі риси, як любов до України, віру в її успіх і величність, турботу про єдність і майбутнє Вітчизни, відданість ідеалам гуманізму, свободи і демократії, прагнення до особистого успіху в житті і тому подібне. В той же час цей ідеал має свої відмінності у характері соціальної активності і реальних можливостях конкретного представника того або іншого класу (прошарку) в служінні Україні і способах досягнення особистих цілей, визначуваних соціальним положенням і рівнем добробуту даної сім'ї. Відмінності в соціальних орієнтирах різних прошарків і груп суспільства обумовлюють диференціацію програм навчання, типів шкіл і всього виховного процесу.
5. «Ідеального» молодого українця наших днів повинно характеризувати: а) прагнення до успіху; б) воля до перемоги; у) прийняття всієї міри відповідальності за результати своєї діяльності лише на себе; г) відданість національній ідеї (мрії). Головний, системостворюючий елемент всіх ціннісних орієнтації тут – «успіх». Змінюватися можуть уявлення про засоби досягнення успіху, але сам успіх залишається центром життєвих досягнень.
Україна потребує людей, віруючих в перемогу над обставинами, що мріють про велику і могутню Україну, в якій вони – господарі життя. Мрія про велику Україну – прапор нації, а люди, що борються за цю мрію і досягають успіху – гордість нації і зразок для наслідування. Суспільство дає шанс кожному. Не зміг їм скористатися – вини себе і більш нікого. Така логіка шляху «вгору», до добробуту, такий спосіб зміни національного характеру росіян, що звикли чекати «манни небесної». Така жорстока чесність законів ринку і вільної конкуренції; чесність життя.
6. На відміну від ідеалу мета виховання полягає в тому, аби сформувати реальну, соціально стійку особу, здатну в нових соціально-економічних і політичних умовах вносити відчутний вклад до перетворення суспільства і самоудосконалюватися. Концепція виховання визначає цільові установки виховання молоді відповідно до тих змін, які відбуваються в суспільстві, з орієнтацією на майбутнє. Як мета виховання, що враховує умови перехідного періоду і орієнтованою на певну перспективу, можна запропонувати формування життєздатної, гуманістично орієнтованої індивідуальності але відношенню до суспільства і до себе самій.
7. Зміна соціально-політичних устрою, нові умови життя висувають нові вимоги до особи і тим самим природно-об’єктивно породжують новий тип особи, установки, образ поведінки і діяльності, що відповідають завданням суспільного розвитку. Перепади невідповідностей вимог суспільства і властивостей особи повинні коректуватися системою виховання.
8. Щонайгостріше протиріччя між новою системою вимог і можливостями і здібностями особи, що реально існує нині, породжує необхідність формування у молодої людини і молодого покоління в цілому такої якості, як життєздатність. Необхідність постановки питання про виховання життєздатності диктується тим, що сучасне молоде покоління знаходиться в незвичайно тяжких умовах природного і соціального середовища, яке характеризується ідеологічною, соціально-політичною і економічною нестабільністю і невизначеністю.
Життєздатність – це здатність людини (покоління) вижити, не деградуючи, в «жорстких» і умовах соціального і природного середовища, що погіршуються, розвинутися і духовно піднестися, відтворити і виховати потомство, не менш життєздатне в біологічному і соціальному планах. Завдання життєздатної особи – стати індивідуальністю, сформувати свої смислові життєві установки, самоутверджуватися, реалізувати свої завдатки і творчі можливості, перетворюючи при цьому в своїх інтересах місце існування, не руйнуючи і не знищуючи її. Життєздатність передбачає високу соціальну активність особи (покоління), спрямовану на перетворення зовнішнього природного і соціального середовища і на формування самого себе у відповідності до поставлених цілей. У соціокультурному плані життєздатність виявляється в тому, наскільки особистість і покоління відповідає сучасному попиту на даному історичному етапі і наскільки вони можуть узяти на себе відповідальність за його майбутнє.
До завдань виховання відносяться:
формування особистості – патріота України, який усвідомлює свою належність до сучасної європейської цивілізації, підготовлений до життя і чітко орієнтується в сучасних реаліях;
виховання людини демократичного світогляду і культури, яка дотримується прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури народів світу;
забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;
формування покоління, яке здатне навчатися впродовж життя;
створювання і розвиток цінності громадянського суспільства;
відхід від уніфікації в процесі виховання, від орієнтації на «середнього» вихованця;
формування національної свідомості, людської гідності;
виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування гігієнічних навичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів;
• розвиток у дітей і молоді творчих здібностей, підтримка обдарованих дітей і молоді.
Концепція національного виховання розглядає такі принципи виховання:
єдність національного і загальнолюдського виховання;
природовідповідність виховання;
культуровідповідність виховання;
активність, самодіяльність і творча ініціатива;
демократизація виховання;.
гуманізація виховання;
безперервність і наступність виховання;
єдність навчання і виховання;
диференціація та індивідуалізація виховного процесу;
гармонізація родинного і суспільного виховання;
особистісно орієнтований підхід у вихованні.
Реалізація основних завдань і принципів виховання здійснюється у ряді пріоритетних напрямків:
громадянське виховання;
правове виховання;
моральне виховання;
фізичне виховання;
художньо-естетична освіченість і вихованість особистості;
екологічне виховання;
трудове виховання;
статеве виховання і підготовка до сімейного життя;
формування наукового світогляду.
Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою методів виховання. їх вибір та ефективне використання залежать від:
вікових та індивідуальних особливостей школярів;
рівня розвитку дитячого колективу;
поєднання методів формування свідомості та поведінки;
ефективності методів виховання.
До основних груп методів виховання відносяться:
методи формування свідомості (роз'яснення, бесіда, лекція, диспут,
приклад);
методи формування суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, доручення, створення ситуацій, які виховують);
методи стимулювання діяльності та поведінки (змагання, заохочення,
покарання);
методи контролю та аналізу ефективності виховання.
Форми організації виховання поділяються на масові (читацька конференція, тематичні вечори, літературні вікторини тощо), групові (гурткові) форми роботи (політичні інформації, година класного керівника, випуск стінної газети, робота з періодичною пресою, радіо- і телепередачі тощо), індивідуальні (позакласне читання, гра на музичних інструментах, малювання, колекціонування).
Аналіз стану виховної роботи свідчить, що формами організації виховного процесу, що найбільш вживаються, є:
• словесні (інформація, роз'яснення, зустрічі, збори, конференції, заочні екскурсії);
• практичні (екскурсії, походи, конкурси, олімпіади, спартакіади);
• наочні (творчі виставки, книжкові стенди, стінгазети).
Організація дозвілля студентів потребує певної системи і підбору тем для ознайомлення і обговорення, в яких зацікавлені самі студенти. З цією метою треба проводити опитування студентів, щоб з’ясувати, які питання їх більше цікавлять і до яких є інтерес. потребу.
Організація виховної роботи в училищі здійснюється згідно з орієнтованою функціональною матрицею [45]. (табл. 2.1)
Таблиця 2.1 Орієнтована функціональна матриця виховної роботи
| Функції | Рівні керівництва | |||
|
| Директор | Заступник директора | Заступник директора з виховної роботи | |
| Вивчення потреб суспільства, директивних документів і розробка виховної системи училища | Безпосередньо здійснює і керує | Бере участь | Бере участь | |
| Підбір і розстановка кадрів для здійснення виховної роботи | Безпосередньо здійснює | Бере участь | Допомагає | |
| Створення умов для реалізації мети виховання | Безпосередньо здійснює і керує | Бере участь | Бере участь | |
| І. Упровадження досягнень педагогічної науки і передового досвіду в практику виховання | ||||
| Вивчення науково-методичної літератури з проблем виховання і визначення питань, з якими необхідно знайомити педагогічний колектив, підготовка необхідних рекомендацій | Безпосередньо здійснює і керує | Бере участь і готує пропозиції | Бере участь і готує пропозиції | |
| Вивчення передового досвіду виховання студентів і впровадження його в практику | Безпосередньо здійснює і керує | Бере участь і практично здійснює | Бере участь і практично здійснює | |
| Впровадження досягнень науки в практику роботи училища | Спрямовує | Готує пропозиції і організовує | ||