Українська діаспора: міфи і реальність
28.07.2003
Володимир МУЗИКА, Валерій Іваськів
Наші відносини з закордонними співвітчизниками далекі від ідилії. Діалог з діаспорою - це, в основному, контакти із закордонними українцями, яким по 70, а то й більше років. Звичайно, багато хто з них все ще політично активні. У той же час їхні молоді нащадки сповідують дещо інші цінності, більш матеріальні
І кількість, і якість ...
До 1991 року українська діаспора, скажімо так, не існувала. Були "українські буржуазні націоналісти", що "окопалися за бугром" і вели свою "підривну" роботу. У пресі найчастіше лякаюче звучали назви таких організацій, як ОУН і КУН, "бандерівців" і "мельниківців". Мати навіть найменші зв'язку з ними було вкрай небезпечно.
Ці погляди на загальновідомі факти докорінно змінилися після 1991 року, коли з легкої руки перш за все національно свідомих письменників прижилося таке словосполучення, як "українська діаспора". Мова в основному йшла про нащадків українських мігрантів, більше ста років тому стали на землі США, Канади, Бразилії, Аргентини, а після двох світових воєн осіли в європейських країнах і в далекій незвіданою Австралії.
Разом зі словосполученням "українська діаспора" в перші роки нашої незалежності народилося також кілька розхожих думок, або, скоріше, міфів про етнічних українців за кордоном. Так, зокрема, вважалося, що "українська діаспора - величезна". Тим більше, що результати перепису населення у згаданих країнах американського континенту начебто підтверджували цю думку. Скептиків, які говорили про ілюзію повного переходу кількості в якість, практично ніхто не слухав ...
За канадському прикладу.
На питання, де українська діаспора найчисленніша, перш за все називається Канада. За останніми даними в країні понад мільйон етнічних українців. Більш ніж у 30% з них обоє батьків - українці, інші мають змішане походження. У цілому українці (обігнавши навіть китайців) займають 9-е місце серед національних меншин країни.
На прикладі Канади, безумовно, краще всього проглядаються процеси, що відбуваються в українській діаспорі в останній час. Так, кількість тих, які вважають себе українцями (при неухильному зростанні числа змішаних шлюбів) збільшується, але, тим не менш, носіїв української мови стає все менше.
Багато, природно, вже не пам'ятають перших переселенців з України: Івана Пилипіва та Василя Еліняка з села Небилів (нинішня Івано-Франківська область), що з'явилися на американському континенті ще в 1891 році.
Зміни, що відбулися з українцями Канади, мають свої аналоги і в США. На момент проголошення незалежності Україна там проживало більше 730 тис. осіб українського походження (а за деякими непідтвердженими даними - понад мільйон). При цьому, як відзначають вітчизняні діаспороведи, тут, як і в Канаді, спостерігається тенденція до збільшення числа людей, які вважають себе українцями, але ... кількість знають рідну мову стає все менше.
Американські і канадські тенденції повторюються і в таких країнах, як Бразилія (за неофіційними даними, більше 350 тис. українців) і Аргентина (вважається, що українців тут - майже 220 тис.).
Загалом, є всі підстави вважати, що, називаючи ті або інші дані, ми говоримо про людей, які усвідомлюють себе українцями по крові, а ось з подальшою самоідентифікацією у них - проблеми. Є безліч прикладів того, що українські мігранти навіть першого покоління відмовлялися від рідної мови.
Таким чином, міць української міграції в самій Україні мимоволі здається перебільшеною. Підтвердженням тому - Польща. Вважалося, що тут 250 (і навіть 500) тис. українців. Перепис цього року дала вражаючий результат - трохи більше 40 тис.!
Це можна пояснювати по-різному, але говорити про потужну українську діаспору в Польщі тепер вже не доводиться.
Так, може бути, ця сама потужність у багатьох інших країнах полягає в іншому - в організованості? Що ж, не зайве подивитися на нашу діаспору ще й з цього боку.
Сага про три гетьманів серед двох українців.
Перший крок до організованості - компактність поселення діаспори. У Канаді цей фактор виявився найбільш чітко. Тут є ряд провінцій, у кожній з яких українців більше (або майже) 200 тис. Це - Онтаріо, Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Саскачеван. Великі поселення українців є в містах Едмонтоні, Вінніпезі, Торонто, Ванкувері, Калгарі, Саскатуні. У цьому випадку "розкид показників" складає від 30 до 120 тис. чоловік.
Поселення українців у США менш компактні. Так, у чотирьох штатах країни проживає понад 50% тутешніх українців. Найбільше - в штатах Пенсільванія і Нью-Йорк (близько 130 і 120 тис. відповідно). Решта - у Нью-Джерсі (більше 70 тис.) і Каліфорнії (не менше 56 тис.). У цілому ж, штатів-компактніков з українським населенням від 40 до 10 тис. у США налічується 15. У інших 35 штатах проживає 13% українців.
Абсолютний показник компактності українського поселення належить Бразилії - більше 300 тис. у штаті Парана при 350 тис. українців у країні в цілому! Местосредоточеніе українців в Аргентині - Буенос-Айрес і міста однойменних провінцій - Ла Плата, Беріссо, Енсенада, Магдалена, Лухан (50% всіх українських іммігрантів).
Наведена статистика, здавалося б, дає всі підстави стверджувати: "Діаспора нам допоможе!". Цей слоган, надіється на організовану допомогу української діаспори, дивно живучий. Згадуючи про найпотужнішою вірменської, єврейської або російської діаспори, які мають свої лобістські структури в усіх провідних країнах світу, особливо в США, де ця діяльність не заборонена законом, ми теж мрійливо розмірковуємо про своє, українською, лобі.
Автор цих рядків двічі намагався отримати з цього приводу коментар від Посольства України в США. Не вийшло. Чи то про це говорити не прийнято, то чи щось інше дипломатам завадило. Тим часом є підозра, що феноменальний національний принцип про двох гетьманів на трьох українців спрацював і в США.
Здавалося б, моментів для групування західної діаспори (східна в цьому плані все ж у чомусь відмінна) куди більше, ніж у самій Україні. Там здавна існують націоналістичні, гетьманські і націонал-демократичні течії. Але тим не менш тут превалює поділ на рівні політики і релігійних уподобань. Словом, діаспора, якщо говорити про український лобі, - не завжди нам на допомогу.
Будемо відверті: наші відносини з діаспорою - це, в основному, контакти із закордонними українцями, яким по 70, а то й більше років. Звичайно, багато хто з них все ще політично активні. У той же час їхні молоді нащадки сповідують дещо інші цінності, більш матеріальні.
А тим часом когорта "старих емігрантів" просто не може сприймати наші реалії, оскільки давним-давно шанують чисто західними установками. Для більшості з них України, як і в далекі часи, - "село", а не велика індустріальна країна. Крім того, за роки "залізної завіси" вони максимально стали відчужені від колишньої батьківщини. Звідси - всі наслідки нашого спілкування з діаспорою як з західної, так, мабуть, і зі східною. Хоча головна відмітна риса останньої - надія на допомогу Україні.
Втішний приз для історичної батьківщини.
Загалом, можна зробити висновок, що між двома "крилами" української діаспори - західної та східної (особливо тієї, що розсіялася по Росії) - сполучної ланки практично немає.
Як довго це триватиме - невідомо. Але навіть у цій ситуації втішним для історичної батьківщини може служити той факт, що українська діаспора, яка налічує від 16 до 20 млн. чоловік, незважаючи на всі проблеми свого існування, презентує світові головне - етнічні особливості України. А адже в момент становлення нашої державності, коли за кордоном з такими труднощами вчаться відрізняти українців від "колишніх радянських", - це теж зовсім важлива обставина.
Українці різних країн повинні прагнути до взаєморозуміння, вважає директор Інституту досліджень діаспори Ігор ВИННИЧЕНКО
- Ігоре Івановичу, відомо, що недавно ви повернулися з тривалого відрядження в США, де знайомилися з життям нашої діаспори. Що цікавого вдалося дізнатися і побачити в українських громадах?
- Якщо говорити про українців, які проживають за межами своєї історичної батьківщини, то неправильно їх всіх називати діаспорою. Коректніше буде визначити таких українців поняттям "зарубіжні українці".
У Чикаго американські українці побудували так зване українське село ("Ukrainian village") з добротними сучасними будинками. Там розміщені українські католицькі та православні церкви, культурний центр, магазини, бізнес-центр, кооперативи, кредитні спілки, тобто вся необхідна інфраструктура. Усюди можна побачити на установах, магазинах українські назви. Зауважу, що активи деяких українських кредитних спілок досягають сотень мільйонів доларів.
У самому Чикаго є Перший український банк "Певність", яким керує американський українець адвокат Юліан Куляс, якого знають президенти США і Україною. Він багато робить для благополуччя місцевої української громади, а банк, очолюваний ним, настільки надійний, що мерія міста має в ньому свій рахунок.
Що стосується четвертої хвилі української еміграції, то приїхали в країну тепер, як правило, облаштовуються в невеликих містечках чи селищах, на відміну від першої та другої хвилі імміграції, коли українці, в тих же Штатах, осідали в великих містах - Нью-Йорку, Чикаго , Детройті і т. п. Представники останньої хвилі еміграції активніші, агресивні в бізнесі в порівнянні з українцями попередніх потоків. Але тільки деякі з них працюють за фахом, отриманої в колишньому СРСР або до України. Перед ними стоїть завдання - вижити.
- Як складаються взаємини між різними групами української еміграції?
- Для представників так званої третьої хвилі української еміграції, які виїхали за кордон після Другої світової війни, найбільш болючим і актуальним залишається питання спілкування та налагодження контактів із зарубіжними українцями так званої четвертої хвилі, які залишили батьківщину в кінці 80-х рр.. минулого сторіччя. Багато українських громади за кордоном так і не можуть налагодити один з одним повноцінну співпрацю. Представники четвертої хвилі українців-емігрантів нерідко йдуть за допомогою до російських, єврейських, польським громадам, а не до українських. Не секрет, що багато хто з них не володіють вільно рідною мовою і не особливо хочуть його вивчати, щоб повноцінно спілкуватися з українською діаспорою.
Наприклад, в США всім доводиться напружено працювати, щоб, маючи гідні засоби до існування, забезпечити своє майбутнє і майбутнє дітей. Особливо цієї стосується українських емігрантів четвертої хвилі, у яких стартові умови на новій батьківщині не зовсім сприятливі. Мабуть, у такій ситуації їм не до різного роду фольклорно-етнографічних чи культурно-освітніх і виховних акцій, які регулярно проводить українськими громадами.
Мабуть, цього ситуативного моменту недостатньо розуміють представники третьої хвилі української еміграції, коли дорікають новоприбулих до такої пасивності, в небажанні відвідувати богослужіння в церквах. А взаєморозуміння можливе лише за умови, якщо всі сторони розуміють ситуацію і здатні йти назустріч один одному.
Хоча є й інші приклади. Як то, перебуваючи в Чикаго, представники української громади хвалилися мені, що в їх суботній школі україністики кількість учнів зросла до 400, а зовсім недавно було 300. Таке зростання відбулося за рахунок кількості дітей - представників свіжої хвилі української еміграції. Наприклад, у Чикаго з їх допомогою створюється нова газета "Українське слово".
- Закордонне українство приймає досить активну участь у політичному житті країн поселення. Мабуть, деякі його представники дісталися вершин політикуму та бізнесу?
- Напевно, мало хто знає про так званому Українсько-американському кокусу. Це неформальне об'єднання декількох десятків американських конгресменів, в основному, неукраїнського походження, що лобіюють інтереси України у вищих ешелонах влади США. Це також свідчить про силу та впливовості українських громад у цій країні. Саме завдяки зусиллям різних громадських, культурологічних, професійних, жіночих об'єднань американського українства і конгресменам названого об'єднання США виділили Україні не одну сотню доларів кредитів технічної та іншої допомоги.
Видних позицій в політикумі багатьох країн представники закордонного українства не займають, в основному перебуваючи на другорядних ролях. Хоча є і виключення з правил, особливо там, де влаштувалися потужні українські громади. Назву, наприклад, ім'я члена канадського парламенту, справжнього патріота Рейнелл Андрійчук. Саме завдяки її зусиллям канадський парламент нещодавно офіційно засудив геноцид проти українського народу під час голодомору 1932-33 рр..
Волтер Дудич є сенатором американського штату Іллінойс, особистість досить відома у своєму штаті. Видний американський правознавець Аскольд Лозинський очолює Світовий конгрес українців. Також у цьому ряду назву ім'я федерального судді США, відомого юриста Богдана Футея, який, до речі, неодноразово бував з групою американських правознавців і підприємців в Україні, організовуючи різноманітні конференції, симпозіуми, семінари, а також консультуючи наших юристів і правознавців по створенню нового законодавства, облаштування судової системи в України.
Відомі в усьому світі імена генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина, прем'єр-міністра Франції П'єра Береговуа (Петра Берегового), депутата британського парламенту Стефана Терлецького, першого Надзвичайного і Повноважного Посла США в Україні Романа Попадюка, дивізійного генерала армії США, радника міністра оборони Миколи Кравціва та багатьох інших. До речі, батько Романа Гнатишина, Іван Гнатишин, був сенатором, членом канадського парламенту.
Найбагатшим українцем закордонним у світі вважається канадський бізнесмен мільярдер Євген Мельник, нещодавно придбав за $ 100 млн. хокейну команду. 43-річний підприємець українського походження володіє великою фармацевтичною компанією, нерідко вносить великі пожертви на проведення всіляких акцій українських громад.
- Після здобуття Україною незалежності зріс чи інтерес до неї з боку зарубіжних співвітчизників?
- Сьогодні закордонне українство як може допомагає України. Наприклад, громадська фундація, очолювана Русланою Вжесневський з Торонто, постійно надає матеріальну допомогу найбільш соціально незахищеним дітям у різних регіонах України. Також з їх допомогою організовуються різноманітні спортивно-оздоровчі табори в Карпатах і Прикарпатті. Конкурс української мови Петра Яцика - також з благодійної скарбнички закордонної української громадськості.
Нещодавно відоме в українському зарубіжжі сімейство меценатів Ярослава і Ольги Дужіх (США) подарувало Науковій бібліотеці Національного університету "Києво-Могилянська академія" унікальну колекцію документів, книг, інших матеріалів, що розповідають про історію та сьогодення української діаспори, зокрема колишніх в'язнів міттенвальдскіх концентраційних таборів . Постійно надають допомогу нашій країні Українсько-американський допомоговий комітет, який очолює Лариса Кий, Український конгресовий комітет Америки (Михайло Савків), Українсько-американська координаційна Рада (Ігор Говдяк), Конгрес українців Канади (Євген Чолій), Союз українок Америки (Ірина Куровицкая) , Союз українських організацій Австралії (Стефан Романів), Союз українців у Великій Британії (Любомир Мазур) і багато інших організацій.
Частими гостями в Україну бувають різні українські фольклорні колективи з Канади, США, Австралії та інших країн. Нещодавно в Києві та інших містах нашої країни з гастролями побував танцювальний ансамбль "Громовиця" із США, керований пані Роксаною Дикої-Пилипчак - істинним патріотом України.
Але не можу не відзначити і такий сумний факт: під час роботи над альманахом "Видатні імена закордонного українства" я спілкувався зі студентами одного зі столичних вузів. Попросив їх назвати хоча б одне ім'я відомого зарубіжного українця. Понад 80% студентів не могли згадати жодного прізвища. Правда, деякі називали, кого ви думаєте, - Павла Лазаренка, інші згадали футболістів Шевченка, Реброва, боксерів братів Кличків, навіть актора Сильвестра Сталлоне, ілюзіоніста Девіда Копперфілда (маючи на увазі їх далекі одеські корені).
Як тут не згадати слова Максима Рильського, який говорив: хто не знає, не поважає відомих людей свого народу, той сам не варто такої поваги. Тому експерти нашого інституту за допомогою інших фахівців хочуть зібрати інформацію про відомих особистостей українського зарубіжжя. Адже в тих країнах, де вони жили або ще живуть і творять, багато хто з них вважаються гордістю нації.
ДО РЕЧІ. В історії формування української діаспори можна виділити чотири хвилі (потоку) масового переселенського руху з Україною, чітко визначених хронологічно. Перша хвиля охоплює період з останньої чверті ХІХ століття до початку першої світової війни, друга - період між першою і другою світовими війнами, третя - період після другої світової війни до початку 70-х рр.. минулого сторіччя. Четверта хвиля міграції українців розпочалася з другої половини 80-х рр.. і триває до нинішнього часу.